У міжнародному праві одержало загальне визнання положення про те, що дитина внаслідок її фізичної і розумової незрілості потребує спеціальної охорони й піклування, включаючи належний правовий захист як до, так і після народження. Необхідність особливого захисту дітей уперше було проголошено у Женевській декларації прав дитини 1924 p., потім підтверджено в Загальній декларації прав людини 1948 p., а також у Декларації прав дитини 1959 р. і закріплено у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права та у Конвенції про права дитини 1989 р. В Україні Конвенцію ООН про права дитини було ратифіковано постановою ВР № 789-ХІІ від 27 лютого 1991 p., а згодом також усі вище згадані конвенції.
Стаття 10 Закону України "Про охорону дитинства" від 26 квітня 2001 р(3). проголошує, що кожній дитині гарантується право на свободу, особисту недоторканість та захист гідності. Дисципліна і порядок у сім'ї, навчальних та інших дитячих закладах мають забезпечуватись на принципах, що ґрунтуються на взаємоповазі, справедливості і виключають приниження честі і гідності.
Держава здійснює захист дитини від усіх форм фізичного і психічного насильства, образи, недбалого і жорстокого поводження з нею, експлуатації, включаючи сексуальні зловживання, у тому числі з боку батьків або осіб, які їх замінюють. Але, як ми бачимо, на практиці цей захист ще не достатній.
Статеві злочини щодо неповнолітніх представляють підвищену суспільну небезпеку. Це обумовлюється перш за все об'єктом цих злочинів – статевою недоторканістю неповнолітніх, а в разі застосування насильства – і здоров’ям цієї найбільш незахищеної частини населення. Внаслідок вчинення цих злочинів нерідко порушується подальший нормальний і психічний розвиток потерпілих, у них можуть формуватись неправильні, з моральної точки зору, уявлення про статеві стосунки, а згодом – і деформації їх особистості.
При цьому потрібно мати на увазі, що статевим злочинам властива велика латентність, тому зареєстровані злочини даної категорії і засуджені особи не відображають дійсної картини розповсюдженості таких злочинів, фактично їх набагато більше. До цього необхідно додати, що сексуальні зловживання щодо дітей набули величезних масштабів і в інших державах. Це проблема не лише України, а всієї міжнародної спільноти. Але в Україні, враховуючі економічну нестабільність, падіння моралі, загострення протиріч у різних сферах соціального життя дане питання набуває особливої гостроти і потребує застосування термінових заходів щодо протидії цим злочинам і їх попередження.
Кримінальне законодавство зарубіжних країн передбачає посилену охорону неповнолітніх у тих випадках, коли статеві злочини були вчинені їх рідними або названими батьками, опікунами, особами, яким доручено виховання або навчання дитини, або коли винний грубо використовував свою перевагу, яку дає його вік і досвід та мав місце примус неповнолітнього до статевих зносин. Так, кваліфікуючими ознаками визнаються: вчинення посягань на статеву недоторканість неповнолітніх з боку батьків, піклувальників, працівників учбових та інших закладів, де виховуються неповнолітні.
Таким чином, злочин, передбачений ст. 155 КК має найбільший характер суспільної небезпеки, так як особи, які не досягли статевої зрілості ще не в змозі правильно оцінювати деякі вчинки, і це може призвести як до фізичних наслідків, так і психічних, що залишаються в психіці дитини надовго.
Основний безпосередній об’єкт цього злочину – це статева недоторканість особи, яка забезпечує нормальний фізичний, психічний і соціальний розвиток неповнолітніх. Додатковим факультативним об’єктом може виступати здоров’я особи.
Стосовно даного злочину статеві зносини відбуваються у формі природного статевого акту між особами чоловічої та жіночої статі.
Потерпілим від злочину є особа жіночої або чоловічої статі, яка не досягла статевої зрілості.
Статева зрілість є виключно біологічним поняттям, яке не стосується соціальних факторів, зокрема здатності виховувати дитину і матеріальної спроможності утримувати її.
Статева зрілість не пов’язана з настанням якогось конкретного віку. Її досягнення встановлює судово-медична акушерсько-гінекологічна експертиза. Так, відповідно до п. 4 ст. 76 КПК України експертиза призначається обов’язково для встановлення статевої зрілості потерпілої особи в справах про злочини, передбачені ст. 155 КК. Як показує практика, у цьому питанні нерідко допускають помилки, у зв'язку з чим призначаються повторні експертизи. Особливо складно визначити факт досягнення (чи недосягнення) статевої зрілості потерпілої особи, якщо з часу статевого акту пройшов значний проміжок часу.
Статева зрілість – це такий фізіологічний стан організму людини, досягнення якого дозволяє їй належним чином і без шкідливих наслідків для здоров’я виконувати репродуктивну функцію. ППВСУ від 30 травня 2008 р. № 5 у абз. 2 п. 16 більш детально роз’яснює питання статевої зрілості, де вказує, що статева зрілість – це такий фізіологічний стан організму людини, який характеризується здатністю до повного виконання статевих функцій. За змістом Правил проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17 січня 1995 року № 6(4), особи як жіночої, так і чоловічої статі віком до 14 років вважаються такими, що не досягли статевої зрілості. Встановлення статевої зрілості проводиться щодо осіб віком з 14 до 18 років. Питання про досягнення потерпілою особою статевої зрілості вирішується на підставі висновку судово-медичної експертизи, призначення якої у таких випадках є обов’язковим.
При встановленні статевої зрілості враховується сукупність таких ознак: а) загальний фізичний розвиток; б) розвиток зовнішніх і внутрішніх статевих органів; в) для особи жіночої статі – здатність до статевих зносин, запліднення, виношування плоду, розродження (пологів) і годування дитини, а для особи чоловічої статі – здатність до статевих зносин та запліднення. Таким чином, статева зрілість обіймає виключно біологічні фактори і не торкається соціальних факторів, таких як матеріальна залежність, можливість утримання дитини тощо.
Об’єктивна сторона злочину полягає у вчиненні добровільного природного статевого акту з особою, яка не досягла статевої зрілості. Такі дії утворюють склад злочину, передбаченого статтею 155 КК, у разі, якщо винна особа усвідомлювала (достовірно знала або припускала), що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, а так само, коли вона повинна була і могла це усвідомлювати. Така оцінка статевого статусу потерпілої особи повинна походити з об’єктивних обставин: її зовнішнього вигляду, знання про вік, медичні показники тощо.
Добровільними статевими зносинами потрібно визнавати такі, що здійснюються без застосування фізичного насильства, погрози його застосування і використання безпорадного стану потерпілої особи. Так, Н. і Р. були засуджені за ч. 1 ст. 155 КК України за те, що в ніч з 26 на 27 січня 2009 року, в с. Кідри Володимирецького району за попередньою змовою, усвідомлюючи що О. є неповнолітньою і не досягла статевої зрілості, без застосування до неї насильства та за її згодою, вступили із потерпілою в статеві зносини, природнім шляхом. Згідно висновку експерта № 39 від 5.02.2009 року, тілесних ушкоджень у потерпілої О. характерних для зґвалтування не виявлено. Ушкодження у вигляді порушення цілісності дівочої пліви могло виникнути внаслідок статевого акта в ніч з 26 на 27 січня 2009 року. Сукупність судово-медичних ознак (вік, недорозвинутість антропометричних розмірів анатомічних частин тіла, розмірів тазу та матки) свідчать про те, що О. не досягла статевої зрілості (5).
Кримінальна відповідальність за ст. 155 КК настає як за одиничний статевий акт з особою, яка не досягла статевої зрілості, так і за більш-менш тривалі стосунки, які навіть можуть мати форму фактичного шлюбу.
За загальним правилом, розглядуваний склад злочину передбачає згоду потерпілого на вчинення статевого акту з ним. У разі, коли статевим зносинам з особою, яка не досягла статевої зрілості, передувало примушування жінки або чоловіка до вступу у статевий зв'язок, дії винного потребують кваліфікації за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 154 і 155 КК.
Відповідно до абз. 1 п.16 ППВСУ від 30 травня 2008 р. № 5, якщо потерпіла особа з певних причин (малолітній вік, розумова відсталість, непритомний стан тощо) не розуміла характеру і наслідків вчинюваних з нею дій, скоєні статеві зносини треба розцінювати як зґвалтування малолітньої (малолітнього) або неповнолітньої (неповнолітнього) з використанням її (його) безпорадного стану. Якщо особа, яка не досягла статевої зрілості, була спочатку зґвалтована, а потім погодилась на вступ у статеві зносини, дії винного треба кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених ст. ст. 152 і 155 КК.
Злочин визнається закінченим з початку вчинення хоча б одного статевого акту.
Суб’єктом злочину може бути особа чоловічої або жіночої статі, якій виповнилось 16 років. Оскільки у ст. 155 КК йдеться про природний гетеро сексуальний акт, стать винного завжди протилежна статі потерпілої особи. У ч. 2 ст. 155 КК передбачений спеціальний суб’єкт злочину – батько, мати, вітчим, мачуха, опікун чи піклувальник, особа, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. Психічне ставлення до стану статевої зрілості потерпілої особи може бути і необережним – коли винний знав або допускав, що потерпіла особа не досягла статевої зрілості, або коли він міг і повинен був це передбачати.
Це питання вирішується у кожному конкретному випадку з урахуванням обізнаності винного про вік потерпілої особи, її зовнішнього вигляду і поведінки, інших факторів. Сумлінна помилка щодо досягнення статевої зрілості особою, з якою мали місце статеві зносини, відповідальність за ст. 155 КК виключає.
Кваліфікуючими ознаками складу злочину, передбаченого ст. 155 КК визнаються:
1)вчинення його батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього;
2)спричинення безплідності чи інших тяжких наслідків.
Порядок встановлення походження дитини від батьків залежно від того, перебувають вони у шлюбі або ні, внесення відповідних записів до документу народження дитини, а також порядок оспорювання батьківства і материнства встановлено Сімейним Кодексом України(6).
Відповідно до ст. 3 Сімейного Кодексу України сім'я є первинним та основним осередком суспільства. Дитина належить до сім'ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Згідно ст. 150 Сімейного Кодексу України обов'язком батьків щодо виховання та розвитку дитини є піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток.
Суб’єктами, передбаченими у ч. 2 ст. 155 КК виступають також особи, які усиновили (удочерили) потерпілу особу згідно з положеннями глави 18 Сімейного кодексу України, вітчим, мачуха, опікуни і піклувальники, призначені за правилами глави 19 зазначеного Кодексу.
Наприклад, за ч. 2 ст. 155 та ч. 2 ст. 156 КК України було засуджено С., який з початку лютого 2002 року, будучи особою, яка замінює батька малолітній М., вчиняв відносно неї розпутні дії, а саме вчиняв непристойні доторкування своїми руками до статевих органів М., пропонував їй непристойні доторкування її руками до його статевих органів, проводив бесіди на сексуальні теми, демонстрував відеофільми сексуального характеру. Вважаючи, що М. готова до початку статевих стосунків з ним, почав вступати з нею у статеві стосунки як природним, так і не природним способом (7).
Добровільні статеві зносини батьків, опікунів тощо з неповнолітніми, які досягли статевої зрілості, кримінальної відповідальності не тягнуть.
Безплідність – це втрата потерпілою особою репродуктивної здатності, тобто нездатність особи жіночої або чоловічої статі до запліднення, а в особи жіночої статі це також нездатність до виношування плоду та розродження (пологів). Безплідність особи встановлюється судово-медичною експертизою. До інших тяжких наслідків, за наявності хоча б одного з яких дії винного кваліфікуються за ч. 2 ст. 155 КК, потрібно відносити, зокрема, зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншою невиліковною інфекційною хворобою, захворювання тяжкою хворобою, у тому числі і психічною, самогубство потерпілої особи. Безплідність та інші тяжкі наслідки повинні перебувати у причинному зв’язку із статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості.
Розбещення неповнолітніх.
Останнім складом злочину із групи злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи є склад злочину, передбачений ст. 156 КК. Ця стаття відображає вирішення на законодавчому рівні проблеми педофілії – статевого відхилення, яке проявляється у прагненні вчинювати дії сексуального характеру з дітьми.
Педофілами (буквально перекладається з англійської мови "люблячі дітей") називають дорослих людей, що одержують статеве задоволення від сексуальних дій з дітьми чи від фантазій на цю тему. Незважаючи на поширену думку, що педофілами бувають тільки чоловіки, відомі випадки, коли в сексуальні контакти з дітьми вступали жінки.
Усупереч широко розповсюдженому уявленню про педофіла як незнайомця, що тиняється навколо шкіл і ігрових площадок з кульком цукерок, лише в 10,3% випадків педофіл виявляється людиною, зовсім не знайомою дитині. Досить часто в такій ролі виступає один з родичів, що додає сексуальному контакту кровозмісний відтінок. Реальну частоту педофілії за участю родичів установити важко, оскільки прагнучи "не виносити сміття з хати" про такі випадки рідко повідомляють у міліцію.
Об’єктом цього злочину є статева недоторканість, яка забезпечує нормальний фізичний, психічний і соціальний розвиток неповнолітніх.
Потерпілим виступає особа чоловічої або жіночої статі, яка не досягла 16-річного віку. Для кваліфікації діяння за ст. 156 КК не має значення, чи досягла потерпіла особа статевої зрілості, хто був ініціатором вчинення розпусних дій, а також характеристика потерпілої особи (попереднє ведення статевого життя, наявність сексуального досвіду тощо). Таким чином, згода потерпілої особи на вчинення розпусних дій на кримінально-правову оцінку дій не впливає.
З об’єктивної сторони злочин виражається у вчиненні розпусних дій сексуального характеру, здатних викликати фізичне і моральне розбещення неповнолітніх.
Розпусні дії обов’язково повинні мати сексуальний характер. Вони можуть набувати вигляду фізичних дій або інтелектуального розбещення. Такі дії спрямовані на задоволення винною особою статевої пристрасті або на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту.
Фізичне розбещення – це, зокрема, оголення статевих органів винної чи потерпілої особи, непристойні доторкання до статевих органів, які викликають статеві збудження, навчання статевим збоченням, імітація статевого акту, схиляння або примушування потерпілих до вчинення певних сексуальних дій між собою, вчинення статевих зносин, акту онанізму у присутності потерпілої особи тощо. Диспозицією ст. 156 КК охоплюється також задоволення статевої пристрасті винного неприродним способом (наприклад, орогенітальний або аногенітальний контакт), якщо при цьому щодо особи, яка не досягла 16-річного віку, не застосовується фізичне чи психічне насильство та не використовується безпорадний стан потерпілої особи.
Природні добровільні статеві зносини з особою, якій не виповнилось 16 років і яка не досягла статевої зрілості, кваліфікуються за ст. 155 КК.
Вчинення розпусних дій фізичного характеру щодо особи, яка досягла 16-річного віку, може розглядатись як хуліганство, що супроводжується винятковим цинізмом (ст. 296 КК), лише у разі, коли ці дії поєднуються з грубим порушенням громадського порядку і викликані прагненням продемонструвати явну неповагу до суспільства.
Розпусні дії щодо особи, яка не досягла 16-річного віку, можуть відбуватися як за її згодою, так і з застосуванням до неї фізичної сили з метою примушення її до вчинення певних дій сексуального характеру. Якщо розпусним діям передували або вони супроводжувалися нанесенням побоїв чи мордуванням, тілесними ушкодженнями або погрозою вбивством, вчинене потрібно кваліфікувати за сукупністю злочинів, передбачених статтею 156 і статями 125, 126, 121, 122 чи 129 КК.
Інтелектуальне розбещення може полягати, наприклад, у цинічних розмовах з потерпілим на сексуальні теми, розповіді відвертих, натуралістичних сексуальних історій, фотографуванні потерпілих в різних сексуальних позах, демонстрації порнографічних предметів, ознайомлення потерпілої особи з порнографічними зображеннями, відеофільмами.
Наприклад, А. було обвинувачено за ч.1. ст. 156 КК України за те, що він, заздалегідь знаючи, що Д., є неповнолітнім та не досяг 16 років, в період з червня 2007 року по жовтень 2008 року, в смт. Кольчино, Мукачівського району Закарпатської області, діючи умисно, з метою задоволення своєї статевої пристрасті та збудження у неповнолітнього Д. статевого інстинкту, вчиняв з останнім розпусні дії, як фізичне розбещення, а саме – оголення своїх статевих органів та потерпілих, мацання їх, інші непристойні дотики, які викликають статеве збудження, задоволення статевої пристрасті неприродним способом – оральним сексом, так і інтелектуальне розбещення – цинічні розмови з потерпілим на сексуальні теми (8).
Використання в ході вчинення розпусних дій творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру кваліфікується за сукупністю злочинів, передбачених відповідними частинами статті 156 і статті 301 КК.
Розпусні дії можуть бути вчинені особою чоловічої статі щодо особи жіночої статі і навпаки, а також між особами однієї статі, але у всіх випадках потерпілою є особа, яка не досягла шістнадцятирічного віку. Попередня поведінка потерпілої особи (зокрема, її попереднє статеве життя) на кваліфікацію дій винної особи за статтею 156 КК не впливає.
Розпусні дії з потерпілою особою, яка не досягла шістнадцятирічного віку, вчинені безпосередньо перед її зґвалтуванням, насильницьким задоволенням статевої пристрасті неприродним способом або статевими зносинами з особою, яка не досягла статевої зрілості, з урахуванням спрямованості умислу винної особи повністю охоплюються диспозиціями відповідних частин статті 152 або статті 153, або статті 155 КК і додаткової кваліфікації за статтею 156 КК не потребують.
Наявність істотного розриву у часі між розпусними діями і вчиненням стосовно однієї й тієї ж потерпілої особи іншого статевого злочину, що виключає переростання одного злочинного діяння в інше, означає, що вчинене треба кваліфікувати за сукупністю відповідних злочинів.
Якщо винний, маючи намір зґвалтувати неповнолітню особу, здійснив щодо неї розпусні дії, а закінчене зґвалтування не вчинив з причин, не залежних від його волі, вчинене потрібно кваліфікувати не за ст. 156 КК, а за ст. 15 і ч. ч. 3 або 4 ст. 152 КК. У разі, коли розбещення неповнолітнього передувало зґвалтуванню, від доведення до кінця якого особа добровільно відмовилась, її дії, за наявності підстав, потрібно кваліфікувати за ст. 156 КК.
Розбещення неповнолітніх є закінченим злочином з моменту вчинення розпусних дій. Згода потерпілого на вчинення щодо нього таких дій на кваліфікацію за ст. 156 КК не впливає.
Суб’єктом злочину виступає особа чоловічої або жіночої статі, яка досягла 16-річного віку. Винний і потерпілий можуть бути особами як однієї, так і різної статі.
Суб’єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом. При цьому ставлення винного щодо віку потерпілої особи може бути як умисним, так і необережним. У разі сумлінної помилки особи щодо віку потерпілого відповідальність за ст. 156 КК виключається. Розпусні дії, передбачені ст. 156 КК, спрямовані на задоволення винним статевої пристрасті, на збудження у неповнолітньої особи статевого інстинкту або його задоволення. Мотиви цього злочину не впливають на його кваліфікацію. Винний може керуватись не лише сексуальними, а й іншими спонуканнями (помста близьким, наступне втягнення у проституцію тощо).
Кваліфікуючими ознаками цього злочину є вчинення розпусних дій:
1) щодо малолітньої особи. Наприклад, Р.засуджено за ч. 2 ст. 156 КК України за те, що він 17 березня 2008 року в приміщенні комп’ютерного залу, який знаходиться по вул. Довженка в селищі Десна, діючи умисно з метою задоволення своєї статевої пристрасті, усвідомлюючи, що вчиняє дії щодо малолітньої особи, вчинив розпусні дії, спрямовані на фізичне і моральне розбещення малолітніх, щодо малолітньої О., які виразились у непристойних дотиках через одяг до її тіла та статевих органів (9);
2) батьком, матір’ю, вітчимом, мачухою, опікуном чи піклувальником, особою, на яку покладено обов’язки щодо виховання потерпілого або піклування про нього.
Аналіз даних кваліфікуючих ознак зроблено при характеристиці таких злочинів як зґвалтування та статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості.
