Власне науковий стиль мовлення.

Науковий стиль мовлення.

Науковий стиль мовлення використовується в наукових працях, для викладення результатів наукової та дослідницької діяльності.

Метою наукового стилю є повідомлення, пояснення, тлумачення досягнутих наукових результатів, відкриттів.

Найпоширеніша форма наукового стилю — монолог.

 

При складенні текстів наукового стилю завжди присутній попередній відбір мовних одиниць, стилістичних засобів.

Науковий стиль використовує певний набір мовно-стилістичних засобів:

· спеціальні слова (терміни),

· складні синтаксичні конструкції (у яких має місце суворо впорядкований зв'язок, наприклад, за рахунок вставних конструкцій);

· речення, ускладнені узагальнюючими родовими найменуваннями.

v Слова вживаються переважно в прямих значеннях.

v Експресивно-емоційне забарвлення лексики використовується надзвичайно рідко.

v У текстах наукового стилю часто вживаними є цитати, посилання на першоджерела.

Різновиди наукового стилю мовлення.

Вчені-філологи, спеціалісти з культури мовлення виділяють різну кількість підстилів всередині наукового стилю:

· власне науковий,

· науково-інформативний,

· науково-довідковий,

· навчально-науковий,

· науково-популярний.

Ø Власне науковий. Основне призначення власне наукового підстилю – об'єктивувати наукові відомості й кінцеві результати аналітико-синтетичного перероблення даних. Цей підстиль збагачений інтернаціональними загальнонауковими термінами.

Ø Науково-навчальний. Його головною рисою є доступність викладу інформації, спрощеність системи доведень, програмність викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня, послідовність уведенням термінологічної лексики.

Ø Науково-популярний стиль характерний використанням елементів художнього та публіцистичного мовлення (епітети, порівняння, метафори), з метою зацікавлення читача.

Жанр – форма організації мовного матеріалу в рамках того чи іншого стилю мовлення. Жанрове різноманіття наукового стилю обумовлено, перш за все, наявністю в ньому безлічі типів текстів.

 

Спираючись на сучасну класифікацію, пропонуємо опис наукових текстів різних жанрів, відповідних виділеним різновидам наукового стилю.

 

Науковий стиль мовлення
функціонально-стильова класифікація	жанрова класифікація
Власне науковий стиль	монографія, стаття, доповідь, дисертаційна робота, дипломна робота
Науково-інформативний	реферат, анотація, конспект, тези, патентне опис, резюме, огляд
Науково-довідковий	словник, довідник, каталог
Навчально-науковий	підручник, словник, методичний посібник, лекція, конспект, анотація, усна відповідь, пояснення
Науково-популярний	нарис, книга, лекція, стаття, есе

 

Наукові тексти різних жанрів будуються за єдиною логічною схемою. В основі цієї схеми знаходиться головна теза – твердження, що вимагає обгрунтування.

Ø Теза включає в себе предмет мовлення (те, про що говориться в тексті) і головну аналізовану ознаку (те, що йдеться про цей предмет).

Ø Доказами головної тези є аргументи (у логіці — істинне судження, за допомогою якого в процесі логічного доведення встановлюється істинність тези. Основними видами аргументу є: очевидні положення, аксіоми, факти, закони науки, визначення понять і т. ін.), кількість яких залежить від жанру і обсягу наукового тексту.

Ø Для більш повної аргументації тези необхідні також ілюстрації – приклади, що підтверджують висунуті теоретичні положення.

Текст наукового стилю завершується висновком (резюме), в якому міститься аналітична оцінка проведеного дослідження, намічаються перспективи подальших розвідок.

 

Власне науковий стиль мовлення.

Наукова стаття і монографія – оригінальні твори дослідницького характеру, пов'язані з власне наукового стилю. Це так звані первинні жанри наукового стилю, так як вони пишуться фахівцями і для фахівців.

 

v Наукова стаття – вид наукової публікації, у якій описано кінцеві або проміжні результати проведеного дослідження, обґрунтовано способи їх отримання, а також накреслено перспективи наступних напрацювань. Обсяг наукової статті зазвичай становить від 6 до 24 сторінок, тобто 0,35-1 др. арк.

За змістом наукові статті класифікують на:

• власне наукові статті (виклад основних результатів роботи);
• науково-популярні статті (орієнтують на читацьку аудиторію, серед якої можуть бути непрофесіонали). Ознакою таких статей є доступність змістової інформації;
• науково-навчальні та науково-методичні статті (містять практичний виклад закономірностей, досліджуваних об’єктів, методи їх застосування у практичній діяльності);
• науково-публіцистичні статті (присвячені актуальним для наукової громадськості проблемам).

За науковим завданням виділяють теоретичні і прикладні статті.

За способом розкриття статті поділяють три типи:

· оглядові статті – містять характеристику стану і перспектив наукових досліджень у тій чи іншій предметній галузі;

· проблемні статті – полають наявний аналіз проблеми, яка не одержала всебічного осмислення;

· методологічні статті – подають обґрунтування методології розв’язання проблеми.

Наукова стаття (у фахових виданнях, віднесених до переліків ВАК України) містить такі необхідні елементи:

• постановка проблеми у загальному вигляді та її зв'язок із важливими науковими чи практичними завданнями;
• аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття;
• формулювання цілей статті (постановка завдання);
• виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів;
• висновки з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку.

Ознаки наукової статті

Ознаками мови наукової статті є логічність, ясність, стислість, точність наукової термінології, вірогідність вихідної інформації, критичність у відборі фактів, доказовість змісту тексту, завершеність (цілісність розкриття одного або кількох питань), логічність і обґрунтованість висновків, наявність міркувань і посилань.

 

v Монографія – наукова праця у вигляді книги з поглибленим вивченням одного питання, однієї або декількох (тісно пов'язаних між собою) проблем. У монографії фіксуються науково-інформаційні передумови наукового дослідження, його хід і результати. Її жанр дає змогу реалізувати й систематизовано подати всі відомі сучасній науці форми наукового знання;

Серед учених прийнято будь-яку досить тривалу роботу з дослідження певної теми завершувати публікацією відповідної монографії, що містить детальний опис методики дослідження, виклад результатів проведеної роботи, а також її інтерпретацію.

Вимоги до наукових монографій в Україні

В Україні спеціалізовані вчені ради зобов'язані приймати до захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора наук у вигляді опублікованої монографії за таких умов:^[1]

1. Монографія повинна бути опублікована без співавторів.
2. Монографія має обов'язково містити результати наукових досліджень автора, опубліковані раніше в наукових фахових виданнях України або інших країн
3. Обсяг основного змісту монографії для здобуття наукового ступеня доктора наук у галузі гуманітарних та суспільних наук становить не менше 15 обліково-видавничих аркушів; у галузі природничих та технічних наук — не менше 10 обліково-видавничих аркушів.
4. Наявність рецензій не менше двох докторів наук, фахівців за спеціальністю дисертації, про що має бути зазначено у вихідних даних монографії.
5. Наявність рекомендації вченої ради наукової установи, організації або вищого навчального закладу про опублікування монографії, про що має бути зазначено в її вихідних даних.
6. Тираж не менше 300 примірників.
7. Наявність міжнародного стандартного номера книги ISBN.
8. Повне дотримання вимог щодо редакційного оформлення монографії згідно з державними стандартами України.
9. Наявність монографії у фондах бібліотек України, перелік яких затверджено наказом голови ВАК України від 4 квітня 2000 року № 176 та зареєстровано в Міністерстві юстиції 14.06.2000 за № 353/4574.

 

v У цю ж групу жанрів входять доповідь, дисертаційна робота, а також курсова робота і дипломна робота (примикають до навчально-наукового стилю).

 

v Дисертація (від лат. «dissertatio» – твір, обговорення, розсуд, доповідь) – наукова праця, яку підготовлено для прилюдного захисту на здобуття наукового ступеня. В Україні розрізняють дисертацію для здобуття наукового ступеня кандидата наук (кандидатська дисертація) та доктора наук (докторська дисертація). Як правило, дисертація включає висвітлення стану вивчення проблеми (огляд та аналіз), результати теоретичних та експериментальних досліджень автора, висновки та рекомендації.

Основні результати, викладені у дисертації, публікуються у вигляді автореферату.

 

При написанні своїх праць науковці користуються різними методами.

Головні методи:

• індуктивний (від окремого до загального);
• дедуктивний (у зворотному, від загального, напрямку);
• логічний (так зване послідовне членування матеріалу на смислові фрагменти);
• історичний (аналіз розвитку подій та явищ у строго хронологічній послідовності).

Використуються і складнішими методами:

• Метод сходження від абстрактного до конкретного — дає можливість на основі глибокого аналізу наукових понять синтезувати конкретне знання про досліджуваний предмет або явище. Синтез завжди починається з найпростіших абстракцій і фіксує єдність різноманітного синтезу існуючих визначень наукового поняття;
• Метод спіралі — припускає поступове розгортання ознак аналізованого в добутку наукової літератури предмета або явища. Він не тільки відображає структуру наукового матеріалу, але й дає можливість вплинути на хід читацького сприйняття. Метод спіралі заснований на поступовому розвитку думки шляхом повторення її щоразу на новому, більш високому рівні узагальнення.

 

У текстах цих жанрів виділяються структурно-смислові компоненти:

Ø назва (заголовок),

Ø введення (вступ),

Ø основна частина,

Ø висновок.

Назва (заголовок) наукового тексту - найважливіша інформативна одиниця, що відбиває тему даного твору і відповідна змісту тексту.

Існує кілька типів заголовків:

· назву загального характеру (введення в термінознавство; бесіди про фізику; асиметрія мозку і знакових систем);

· назва, що конкретизують розробляються автором питання наукової теорії і практики (зберігання інформації в неписьменній суспільстві; алгебри Лі з кінцевою градуювання);

· назви, що відображають особливості авторської постановки питання (російська орфографія в історичному аспекті; поетична енциклопедія алхімії).

Вступ (водна частина) повинне бути коротким і точним. У ньому обґрунтовується:

· вибір теми дослідження,

· описуються методи дослідження,

· формулюються цілі та завдання роботи.

Основна частина тексту монографії, дипломної роботи поділяється на розділи у відповідності до завдань та обсягом роботи. У науковій статті глави не виділяються, але кожне нове наукове положення оформляється в новий абзац.

Висновок містить висновки з даного дослідження або має форму короткого резюме.

 

Підготовка наукової статті

Підготовка наукової статті охоплює такі етапи:

1. Формулювання робочої назви статті:
1. заголовок має бути лаконічним і однозначним;
2. заголовок повинен сконцентрувати увагу читача на предметі дослідження.
2. Визначення меж теми та обсягів наукової інформації, представленої в науковій статті.
3. Розроблення орієнтовного плану (змісту) статті: вступу, основної частини, висновків, перспективи дослідження.
4. Окреслення у вступі змісту роботи:
1. постановка проблеми, з’ясування її актуальності та науково-практичного значення;
2. аналіз останніх досліджень і публікацій, у яких започатковано розв’язання певної проблеми і на які опирається автор;
3. порушення невирішених раніше питань, яким присвячена стаття;
4. формулювання мети і завдань статті.
5. Визначення методів дослідження, джерельної бази, підготовки основних тез – відповідей на завдання.
6. Тлумачення використаних у статті термінів.
7. Обґрунтування в основній частині отриманих результатів. Текст має опиратися на принципи “від відомого до невідомого”, “від простого до складного”.
8. Перевірка узгодженості між заголовком, метою, завданнями і висновками.
9. Міркування над перспективами наступних розвідок у цьому питанні.
10. Проведення самоконтролю виконаної роботи на змістовому, логічному, мовностилістичному рівнях. Перевірка тексту статті на відповідність: – чинним правописним нормам; – вимогам наукового стилю; – оформлення цитат і посилань.
11. Оформлення списку використаних джерел за чинними стандартами.

Обов’язковим структурним компонентом наукового тексту є заголовок. Важливо, щоб назва була короткою, однозначною, конкретною, точно відображала тему наукової статті та обмежувала обсяг наукового тексту.

Обміркування вступу, основної частини і висновків дасть змогу відчути ціле, з’ясувати, за чим стежитиме читач і як розвиватиметься ідея статті.

Мета вступу наукової статті – показати, що дослідження є розвитком, продовженням або спростуванням визнаних положень, полемікою з іншими напрямами або окремими науковцями. У вступі визначають проблему та її актуальність, аналізують останні дослідження і публікації, у яких започатковано розв’язання означеної проблеми, окреслюють питання, яким присвячена стаття.

Висвітлення актуальності не має бути багатослівним, головне – показати суть проблемної ситуації, що потребує вивчення.

Аналіз останніх праць, у яких розглянуто актуальне питання, важливий для розуміння предмета дослідження. Формулювання цілей статті уможливлює конкретизацію постановки завдань. Для передавання мотивації актуальності теми і важливості дослідження використовують такі мовні кліше: серед проблем, пов’язаних із…; уважного ставлення дослідників останнім часом вимагає питання…; заслуговує на особливу увагу…; фрагментарно висвітлювалася в…; не була об’єктом спеціального вивчення….

Мету і завдання статті допомагають сформулювати такі мовні засоби: окреслимо…, з’ясуємо…; мета статті – дослідити…, простежити…, визначити…, підсумувати…, здійснити опис…, узагальнити…, вивчити…, систематизувати…, схарактеризувати…, експериментально перевірити… тощо.

Основна частина наукової статті займає дві третини обсягу тексту. Усі міркування необхідно викласти так, щоб читач зрозумів суть запропонованих ідей. Використовуючи маловідомі терміни, обов’язково слід подати їх тлумачення. Факти, явища мають бути певним чином представлені, класифіковані, згруповані, описані й супроводжуватися відповідним коментарем.

Застосування статистичних даних варто зробити максимально наочним, для цього потрібно не лише перерахувати джерела цих даних, а й подати відповідні пояснення.

Готуючи висновки, перевіряють узгодженість між назвою, метою, завданнями вступу. Водночас стежать, щоб висновки не повторювали вступу. Вони визначають, чи повноцінним був діалог автора статті з читачем, чи досягнута мета теоретичної або експериментальної розвідки. У висновках указують, що в результаті наукового дослідження і виконання завдань зібрано відповідний матеріал, пояснюють наукове і практичне значення роботи. Доцільно також подати чітке бачення перспектив наступних досліджень.

Наступним етапом є самоконтроль виконаної роботи, який слід проводити на змістовому, логічному, мовностилістичному рівнях. Зокрема, потрібно з’ясувати, чи назва статті відображає основну ідею змісту, чи не є вона громіздкою (понад 10 слів); чи логічно вмотивована структура. Важливо перевірити цитування, посилання, висловлювання, усунути мовні огріхи.

Готову наукову статтю через певний час ще раз варто перечитати, поміркувати над структурою і змістовим наповненням. “Свіже” бачення проблеми дасть змогу удосконалити її.

Важливо переконатися, аби при першому вживанні того чи іншого терміна давалося його пояснення, вказувалося на його етимологію чи джерело запозичення. У визначенні, скажімо, не можна допускати багатозначності терміна в межах одного твору, змішування термінів різних наукових шкіл чи дисциплін, уживання в значенні терміна професіонального жаргону, неточного або помилкового тлумачення (скажімо, наукове видання — це науковий текст).

 

3. Науково-інформативний стиль мовлення.

Основними жанрами науково-інформативного стилю мовлення є

V реферат,

v анотація,

V конспект,

V тези,

v резюме, огляд

Ці жанри наукових текстів об'єднані загальними властивостями: є вторинними жанрами мовлення (складаються на основі вже наявних опорних тестів, найчастіше оригінальних, первинних, хоча тези можуть бути і оригінальним науковим твором) і певним чином співвідносяться з навчально-науковим різновидом наукового стилю мовлення.

v Реферування – інтелектуальний творчий процес, що включає осмислення тексту, перетворення інформації аналітико-синтетичним способом і створення нового (вторинного) тексту– реферату.

v Рефера́т (лат. refero — доношу, повідомляю, переказую) — короткий переказ змісту наукової роботи, книги або вчення, оформлене у вигляді письмової публічної доповіді; доповідь на задану тему, зроблена на основі критичного огляду відповідних джерел інформації (наукових праць, літератури по темі).

Підготовка рефератів – один з найбільш складних видів самостійної роботи, реферування привчає людину вдумливо працювати з літературою, орієнтуватися в ній, вибираючи необхідну інформацію.

Реферат повинен бути

§ інформативним,

§ відрізнятися повнотою викладу,

§ об'єктивно передавати зміст первинного тексту,

§ коректно оцінювати матеріал, що міститься в першоджерелі.

 

Реферати поділяють на інформативні (продуктивним) та індикативні (репродуктивні). Факт такого поділу був визнаний міжнародною конференцією з наукового реферування (Париж, 1949 р.).

 

Ø Індикативний (репродуктивний) реферат містить відомості тільки про найважливіші аспекти змісту первинного документа та його інформаційний зміст. При цьому вирішальним є не послідовність викладення матеріалу, а логіка бібліографічного задуму. Вона полягає у виділенні найголовнішого та найактуальнішого в документі. У такому рефераті немає детальної фактографічної інформації, його основне цільове призначення — привернути увагу користувача до наукового документа.

 

Репродуктивні реферати бувають двох видів реферат-конспект і реферат-резюме.

o Реферат-конспект містить в узагальненому вигляді фактичну інформацію, ілюстративний матеріал, відомості про методи дослідження, отримані результати та можливості їх застосування.

o Реферат-резюме призводить лише основні положення, тісно пов'язані з темою тексту.

 

Ø Інформативний (продуктивний) реферат, за її визначенням, містить аргументи й наводить основні дані та висновки оригінальних документів, які вносять цінний вклад у загальну систему знань або корисні для певного кола читачів, а індикативний — це стислий реферат, створений з метою допомогти читачеві у вирішенні питання, чи слід йому звертатися до оригінального документа. Інформативний реферат найповніше розкриває зміст документа, передає важливі фактичні та теоретичні відомості. У інформативному рефераті має бути вказано предмет дослідження та мету роботи, вміщено дані про метод і умови дослідження, висвітлено результати та пропозиції автора щодо їх застосування, наведено основні характеристики нових технологічних процесів, технічних виробів, нову інформацію про відомі явища, предмети та ін. Послідовність викладу матеріалу виступає як головна вимога, що висувається до такого реферату.

 

Продуктивні реферати представлені рефератом-оглядом і рефератом-доповіддю.

o Реферат-огляд складається на підставі кількох первинних текстів, дає зіставлення різних точок зору з конкретного питання.

o Реферат-доповідь має розгорнутий характер, поряд з аналізом інформації, наведеної в першоджерелі, дає об'єктивну оцінку стану проблеми.

 

Також реферати поділяють на монографічні, звідні, аспектні, фрагментні.

Ø Монографічний – складений на основі аналітико-синтетичної переробки інформації, що міститься в одному первинному документі.

Ø Звідний реферат містить відомості з низки первинних документів на одну тему, викладені у вигляді зв’язаного тексту.

Ø Аспектним є реферат, укладений на основі аналітико-синтетичної переобки інформації одного чи кількох аспектів первинного документа.

Ø Фрагментний укладається за одним чи кількома структурними елементами документа, якщо він має великий обсяг різнопрофільної інформації.

У структурі реферату будь-якого типу виділяється три основних компоненти:

· бібліографічний опис,

· власне реферативний текст,

· довідковий апарат.

Як і будь-який науковий текст, реферат має певну композицію:

Вступ. Завдання вступу можуть бути наступними: дати вихідні дані тексту (назва вихідного тексту, де опубліковано, в якому році), подати відомості про автора (прізвище, ім'я, по батькові, спеціальність, вчений ступінь, вчене звання), розкрити сенс назви роботи, чому вона присвячена, в зв'язку з чим написана.

Перерахування основних питань і проблем, про які йдеться у першоджерелі.

Аналіз найбільш важливих, на думку референта, питань, що містяться у вихідному тексті. Проводячи такий аналіз, необхідно обгрунтувати важливість обраних питань, коротко передати думку автора з цих питань, висловити свою думку з приводу суджень автора першоджерела.

Загальний висновок про значення всієї теми або проблеми реферованому тексту.

Таким чином, реферат має наступні ознаки:

зміст реферату повністю залежить від змісту реферованих джерел;

містить точний виклад основної інформації без спотворень і суб'єктивних оцінок;

має постійні структури: заголовну частину з бібліографічним описом, власне реферативну частину, в якій узагальнюються відомості про авторів, називається основна тема і проблематика джерел, дається докладний або стислий виклад найбільш важливих питань, робляться висновки.

У рефераті використовуються мовні кліше, характерні для даного жанру наукового стилю мови:

Автор зупиняється на питанні...

Він аналізує...

Оцінюючи, він відзначає...

Далі автор розглядає...

При цьому він відзначає...

Найсерйознішим наслідком цього є...

Звідси автор робить висновок, що...

Завдання, на думку автора, полягає в тому, щоб...

Автор розглядає...

Завершуючи аналіз матеріалу по темі "реферат", пропонуємо проаналізувати структуру реферату та мовні кліше, що використовуються при його написанні.

Автор, назва, вихідні дані (бібліографічний опис).

Тема статті, книги. Вказується загальна тема першоджерела. При цьому можна використовувати такі вирази: Стаття (книга, монографія...) присвячена... (темі, питання, проблеми).

Композиція. Вказується, зі скількох і яких структурних частин складається джерело (зазвичай книга). При цьому використовуються такі вирази: Книга (стаття) складається з (включає в себе, містить)... (трьох розділів і т.п.).

Основний зміст. Викладаються конкретні результати або висновки автора у відповідності зі структурою статті. Можуть бути використані такі вирази:

У вступі вказується (відзначається), що...

У першому розділі висвітлюється...

Автор зазначає (вказує, робить висновок), що...

Друга глава присвячена (містить)...

На думку автора,...

У третьому розділі...

У висновку зазначається (відзначається), що...

Наявність ілюстративного матеріалу. Відзначається наявність ілюстрацій, малюнків, таблиць, інших наочних матеріалів. Використовуються, наприклад, такі вирази: Свої міркування автор ілюструє конкретними фактами та прикладами, призводить малюнки, фотографії, таблиці... і т.п.

 

v Анотація – стисла, коротка характеристика книги (статті чи збірника), її змісту і призначення. В анотації перераховуються головні питання, проблеми первинного тексту, іноді характеризується його структура, композиція. Як правило, анотація складається з простих речень.

Анотація має дві обов'язкові частини:

· змістовна характеристика першоджерела, мета автора;

· адресат тексту, що анатується.

Крім названих частин, можуть бути присутніми факультативні частини:

· композиція, структура первинного тексту;

· ілюстративний матеріал, наведений в першоджерелі.

 

Максимальний обсяг анотації — 600 символів. Мова анотації: мова книги та 2 іноземні мови. Реквізити анотації: автор, паспортні дані книги, текст, вказівки щодо категорії читачів.

 

Перераховані смислові частини анотації оформляються за допомогою мовних кліше:

Характеристика змісту тексту:

У статті (книзі) розглядається...

У книзі викладено...

Стаття присвячена...

У статті даються...

В основу роботи покладено...

Автор зупиняється на наступних питаннях...

Автор торкається проблеми...

Мета статті - показати...

Мета автора - пояснити (розкрити)...

Метою статті є вивчення...

Автор ставить за мету проаналізувати...

Композиція роботи:

Книга складається з... глав (... частин)...

Стаття ділиться на... частини

У книзі виділяються... глави

Призначення тексту:

Стаття призначена (для кого; рекомендується кому)...

Збірник розрахований...

Призначається широкому колу читачів...

Для студентів, аспірантів...

Книга зацікавить...

Різновиди анотацій

Виокремлюють такі види анотації:

1) сигнальна чи довідкова, характерна для видань державної бібліографії (уточнює назву чи доповнює біб.опис фактичними відомостями);

2) оціночна, характерна науково-допоміжній бібліографії (критична оцінка документа);

3) рекомендаційна, що співвідноситься з відповідним видом бібліографії (характеризує зміст з врахуванням потреб цільової групи).

За повнотою відбиття змісту розрізняють 2 категорії анотацій – загальну (характеризує зміст документа в цілому) і аналітичну (характеризує частину чи аспект змісту), а за кількістю анотованих документів – монографічну та групову. За сферами використання анотації бувають – бібліографічні, видавничі та книготоргівельні.

Структура анотації книги

Орієнтовно змістово-структурна модель анотації виглядає так:

1. відомості про автора, упорядника

2. про текст, що містить видання

3. характеристика змісту твору

4. про науково-довідковий апарат

5. про оформлення, ілюстрації тощо

6. про читацьку адресу

7. цільове призначення видання

Анотування наукових праць

В Україні місце розташування анотації, її обсяг, структура і зміст визначаються Держстандартом України та суб‘єктами видавничої діяльності. Поява електронних версій наукових видань та об‘єднання веб-ресурсів наукової періодики, в якому бере участь низка українських періодичних видань, спонукає переглянути практику анотування наукових праць. В електронних версіях зарубіжних наукових видань анотації статей часто становлять не менше 1000 знаків. У журналі «Українознавство» відбувся перехід від стислої анотації наукових статей до розгорнутої (близько 700 знаків), де в узагальненій формі має подаватися головний результат здійсненого автором дослідження.

Вимоги до анотацій

1. Анотація повинна мати лаконічну, конкретну форму, але при цьому давати містку характеристику виданню без побічної інформації. 2. Обсяг її зазвичай не має перевищувати 500 - 600 знаків. 3. Під час написання анотації використовується загальноприйнята лексика. 4. Якщо у назві є малозрозумілі слова, їх потрібно пояснити. 5. Допускаються тільки загальноприйняті слова, загальновживана лексика. 6. Не рекомендується наводити цитати з тексту. 7. Рекламні елементи не повинні викривляти об'єктивну характеристику видання.

Сигнальна (довідкова) анотація

Зазвичай, даний вид анотації уточнює та доповнює назву. Типова структура сигнальної анотації наступна:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

1. Призначення видання

2. Відомості про авторів.

3. Проблема, тема, що лежать в основі.

4. Основні питання які розглядалися, отримані результати, галузь, висновки, додаткова інформація.

5. Особливості художньо-поліграфічного оформлення.

6. Наявність та особливість апарату книги.

7. Читацьке призначення.

Оціночна

Характерна науково-допоміжній бібліографії. Типова структура:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

1. Характеристика нового, цінного і корисного в тексті.

2. Оцінка соціального значення видання.

3. Різноманітні ідеї, досягнення.

Рекомендаційна

Типова структура:

Бібліографічний опис

Змістова частина:

1. Характеристика змісту

2. Рекомендації залежно від цілей читача, рівня загальної освіти, професійної підготовки.

3. Цілеспрямована послідовність читання, вивчення, використання.

4. Методичні поради читачу.

5. Методичні поради працівникам книжкової справи щодо використання.

 

v Конспектування – процес розумової переробки і письмової фіксації основних положень читаного або сприйманого на слух тексту. При конспектування відбувається згортання, компресія первинного тексту. Результатом конспектування є запис у вигляді конспекту.

v Конспект - особливий вид вторинного тексту, в основі якого лежить аналітико-синтетична переробка інформації, що міститься у вихідному тексті.

Конспект виявляє, систематизує та узагальнює найбільш цінну інформацію, він дозволяє відновити, розгорнути вихідну інформацію. При конспектування необхідно відбирати новий і важливий матеріал, пов'язувати його зі старим, вже відомим і вибудовувати матеріал відповідно з логікою викладу; конспект повинен володіти змістовної, смислової і структурної цілісністю.

З точки зору обсягу (ступеня стиснення) конспект може бути коротким, докладним або змішаним; за ступенем відповідності першоджерела - інтегральним або вибірковим.

Залежно від форми подання інформації в конспекті і від ступеня згорнутої в конспекті первинного тексту розрізняють такі види конспектів:

· конспект-план,

· конспект-схема,

· текстуальний конспект.

Підготовка конспекту включає наступні етапи:

Етап 1. Виділяються смислові частини - вся інформація, що відноситься до однієї теми, групується в один блок.

Етап 2. У кожній смисловій частині формулюється тема в опорі на ключові слова і фрази.

Етап 3. У кожній частині виділяється головна і додаткова по відношенню до теми інформація.

Етап 4. Головна інформація фіксується в конспекті у різних формах: у вигляді тез, виписок (текстуальний конспект), у вигляді питань, що виявляють суть проблеми, у вигляді називних пропозицій (конспект-план і конспект-схема).

Етап 5. Додаткова інформація наводиться за необхідності.

Працюючи над конспектом, необхідно пам'ятати наступні правила:

Слід записати назву конспектіруемого твору (або його частин) і його вихідні дані.

Осмислити основний зміст тексту, двічі прочитавши його.

Скласти план - основу конспекту.

Конспектуючи, залишити широкі поля для доповнень, заміток, записи термінів та імен, які потребують роз'яснень.

Пам'ятати, що в конспекті окремі фрази і навіть окремі слова мають більш важливе значення, ніж у докладному викладі.

Запис слід вести своїми словами, що сприяє кращому осмисленню тексту.

Застосовувати певну систему підкреслення, скорочень, умовних позначень.

Дотримуватися правил цитування - цитату брати в лапки, давати посилання на джерело з зазначенням сторінки.

 

v Тези - коротко сформульовані основні положення доповіді, наукової статті. За поданим в них матеріалі й за змістом тези можуть бути як первинним, оригінальним науковим твором, так і вторинним текстом, подібним анотації, реферату, конспекту.

Ø Оригінальні тези є стислим відображенням власної доповіді, статті автора. Вторинні тези створюються на основі первинних текстів, що належать іншому авторові.

У тезах логічно і коротко викладається дана тема. Кожна теза, що становить зазвичай окремий абзац, висвітлює окрему микротем. Якщо план тільки називає питання, що розглядаються, то тези повинні розкривати вирішення цих питань.

Тези мають строго нормативну змістовно-композиційну структуру, в якій виділяється:

преамбула,

основні тезові положення,

заключна теза.

Чіткий логічний поділ тезового змісту підкреслюється формально або графічно.

Формальне вираження логічних взаємозв'язків між тезами може бути представлений наступними способами:

§ використанням вступних слів на початку кожного тези (по-перше, по-друге);

§ за допомогою опозиційних фраз (зовнішні чинники - внутрішні причини);

§ використанням класифікаційних фраз (поле дієслів дії, поле дієслів стану, поле дієслів руху).

Графічне позначення логіки викладу здійснюється через нумерацію кожного тези.

У тезах, як правило, відсутні цитати, приклади, що пов'язано з прагненням до стислості.

У залежності від стилю викладу існує два типи тез:

тези дієслівного ладу (мають широке розповсюдження), в яких використовуються дієслівні присудки; вони являють собою більш короткий, ніж конспект, науковий опис.

тези номінативного ладу (з відсутністю дієслівного присудка) зустрічаються вкрай рідко, хоча це гранично лаконічний спосіб фіксації наукової інформації.

Тези можуть починатися наступними мовними формами:

Відомо, що...

Слід зазначити, що...

Однак...

При цьому важливо, що...

Передбачається, що...

Фахівці ставлять своїм завданням...

Основна інформація в тезах може об'єднуватися з допомогою наступних початкових лексичних засобів:

Ставить питання...

Вважає...

Порівнює...

Наводить приклад...

Перераховує...

Характеризує...

Підкреслює...

 

v Резюмé – це вид документа, в якому подаються короткі відомості про об’єкт.

v Огляд – (у науці, техніці) опис стану питання, проблеми.

 

4. Навчально-науковий та науково-популярний стилі.

v Підру́чник – книга, у якій системно викладено інформацію з певної галузі знань і яку використовують в системі освіти на різних рівнях, а також для самостійного навчання. Різновид навчального видання.

Підручники створюють із урахуванням вікових і соціальних потреб потенційних читачів. Навчальну літературу випускають державні організації, навчальні заклади та приватні видавництва.

Український підручник

Словники, як сучасні, так і більш ранні, трактують слово «підручник» досить просто й одноманітно: «Підручник – книга для навчання чому-небудь».

Однак під цим невигадливим визначенням криється дуже й дуже багатий смисл, що відображає, по суті, становище культури не тільки окремо взятої країни, але й епохи в цілому. Від підручників – самих звичайних і стандартних засобів освіти – у визначальному ступені залежить наше з вами майбутнє. Важливу роль рівня освіти народу чудово усвідомлювали класики. Підтвердженням цьому повною мірою можуть послужити слова про те, що Франко-германську війну 1870-1871 років виграв прусський сільський вчитель. Значення цього виразу досить зрозуміло: рівень освіти в Пруссії забезпечив індивідуальну перевагу над супротивником середнього солдата, здатного на самостійні дії в складній обстановці.

Ринок українських підручників: учора, сьогодні, завтра

Весь ринок навчально-методичної літератури розподіляється на два сегменти: для загальноосвітніх шкіл і для вищих навчальних закладів. Український ринок підручників досить специфічний: скільки не надрукуй, новий навчальний рік традиційно починається зі скарг батьків на відсутність підручників, які, як відомо, у нерідких випадках їм доводиться докуповувати за власні кошти та по закінченню навчання дитини просто «дарувати» школі. Так, народження в Україні нового покоління навчальної літератури ледве відбувається. Причин тому чимало: і фінансові, і професійні, і суттєво психологічні (ніде правди діти – усі звикли, що підручники частіше писала Москва). Першими усвідомили проблему гострої потреби України в нових підручниках і почали практичні дії по її вирішенню ті, хто був не задоволений сьогоденням і піклувався за майбутнє держави. Нерівномірність просування по цьому фронтові українського вищого рівня освіти обумовлена насамперед різною концентрацією таких людей на тій або іншій професійній сфері (наприклад, медицина, авіація, фінанси, право, міжнародні відносини, геодезія, технологія виробництва, сільське господарство, менеджмент та інше). У вищій школі можна виділити необхідність у декількох видах навчально-методичної літератури – «методичках», конспектах лекцій, підручниках і посібниках, а також монографіях, які придбати централізованим способом вкрай важко (по-перше, через обмежену кількість видань, по-друге, через елементарну дорожнечу).

Не менш суперечливе становище й відносно навчальної літератури для українських загальноосвітніх шкіл, де складніше всього доводиться старшокласникам, оскільки видання нових підручників йде поступово, «покласово». Це обумовлено тим, що одні класи (старші) отримують знання в школі ще по старій навчальній програмі, а середні й молодші – вже зовсім по інший, затвердженій кілька років тому Міністерством науки й освіти України (перші – одержать ще 11-літню освіту, другі – вже 12-літню). Це негативно відображається на якості знань, що отримуються сучасними учнями, і на навчальному процесі в цілому: часи й вимоги нові, а підручники старі, нестача яких відчувається не тільки через моральне старіння, але й елементарної старості самих книг, виданих ще в 80-і роки минулого сторіччя.

В Україні щорічно проводиться конкурс рукописів підручників. Їх якість і рівень оцінюють експерти, і якщо пропоновані рукописи дійсно краще існуючих на певний час підручників, тоді саме їх і видають за державні кошти, отримавши грифа «схвалено Міністерством освіти й науки України». Видання шкільних підручників строго регламентується державою, що уважно стежить за тим, щоб підручники відповідали міністерській шкільній програмі й санітарно-гігієнічним нормам. Підручники, що надійшли у вільний продаж, переважно купують учні, яким їх не вистачило по розподілу в школах, а таких, як вже зауважувалось, чимало. Найжалюгідніша ситуація з підручниками на периферії. Однак виходячи з постанови Кабінету міністрів України №1128 від 22 липня 1998 року «Про поступовий перехід з 1 січня 1999 року на вільний продаж підручників і навчальних посібників для учнів загальноосвітніх і професійно-технічних навчальних закладів», цей самий перехід почав знаходити згодом реальні обриси, пік котрого припав саме на перші роки нинішнього сторіччя.

 

 

v Навчальний посібник — видання, яке частково доповнює або замінює підручник у викладі навчального матеріалу з певного предмета, курсу, дисципліни або окремого його розділу, офіційно затверджений як такий.

До навчального посібника належать курс лекцій, зошит-посібник, прописи, розвивальні ігри тощо, що застосовуються в навчально - виховному процесі.

Відповідник «навчального посібника» в англійській мові — англ. tutorial, або туторіал, яке набуло поширення в українській мові та навіть ширшого значення. Нині туторіал передбачає більш інтерактивний спосіб викладу матеріалу, часто використовується для презентації програмного забезпечення та представляється в електронному форматі в інтернеті. Зазвичай туторіал містить презентацію продукту, основні прийоми роботи з ним та спосіб переходу на додаткові модулі та застосунки.

v Есе́, есе́й (фр. essai — спроба, начерк) — невеликий за обсягом прозовий твір, що має довільну композицію і висловлює індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання і не претендує на вичерпне і визначальне трактування теми; це жанр, який лежить на перетині художньої та публіцистичної (часом науково-популяризаторської) творчості. Хоча художні тексти в стилі есе відомі з часів античності, появу цього жанру пов'язують з ім'ям Мішеля Монтеня, який з 1572 року й до кінця життя працював над своїм найбільшим літературним твором, що мав назву «Essai».

Визначальні риси есе

Визначальними рисами есе, як правило, є незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція, парадоксальна манера мислення. Як правило, есе виражає нове, суб'єктивне слово про щось.

Стиль есе

Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, використанням свіжих метафор, нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію і лексику. Він здавна формувався у творах, в яких на перший план виступає особистість автора. Пограничними жанрами для есе є поезія в прозі та науковий нарис або філософський трактат.

Серед відомих есеїстів: Б. Шоу, Ж.-П. Сартр, А. Камю, Й. Бехер, В. Винниченко, Є. Маланюк, Ю. Липа, У. Самчук, П. Загребельний, І. Драч, О. Гончар, Ю. Андрухович,(Володимир Олексійович Чівіліхін).