Міф та перехід від міфа до логосу. Нове розуміння місця та завдань людини.

Якщо покласти у основу найбільш розповсюджений поділ історії на Античність, Середньовіччя, Новий час і сучасність, стає зрозумілим, що кожна епоха несе у собі власну характеристику і структурні елементи, які відрізняються від інших епох. В Античності філософія починаючи з Cократа, Платона і Арістотеля стала наукою взагалі, методично здобутим знанням про природу, про людину і все що їх стосується. Філософія як "пізнання на основі" (Арістотель) у Античності виникла не випадково. Швидше це було реакцією на принципово інший спосіб світорозуміння, що існував уже тисячі років, а саме міф. З погляду міфу створена природа, людина і світ - є лише поле діяльності для справжньої дійсності, якою є боги і їхня діяльність.

Боги часто постають у людській подобі (антропоморфні), їм приписують людські чесноти та вади, але у гіпертрофованому (перебільшеному) вигляді. Однак важливішим є те, що людина, природа та усі події, як природного, так і історичного плану, пояснюються як наслідок діяльності богів. Феномени природи: сонце, місяць, зорі, джерела, ріки, гори виступають богоподібними істотами, сили природи: гроза, грім, шторм та ін., описують як реакції богів. Любов, здоров'я, право, які ми розуміємо як абстрактні поняття, були для міфу персонажами, які діяли замість людей. Коли і сьогодні у нас висловлюються: кимось обуяла злість, то це не те саме, що він сам був злим, а швидше це означає, що він є жертвою якогось демона, який ним заволодів. Це звичайно лише слабкий відгук міфу, які описував у своїх творах легендарний Гомер.

Античне мислення легше зрозуміти, якщо брати до уваги, що на його задньому плані стоїть міф; антична філософія у певному смислі є переходом від міфу до логосу. Це почалося у 6 столітті до нашої ери. Саме у цей час традиційні релігійні вірування все частіше піддаються сумніву і критиці, а позиція, за якою людина для пояснення власного життя та природи, повинна задовольнятись божественним словом, стає хиткою і критикується.

Міф (з грецької слово, мовлення, розповідь) не може бути достовірним, оскільки спирається на якісь вигадки, які часто виглядають сміхотворно. Відтепер на місце міфу постає логос, дискурсивне мислення. Хоча логос за своєю лінгвістичною формою мало чим відрізняється від міфу, адже логос також означає слово, мовлення, але використовується зовсім по іншому: тоді як у міфі прийнято сприймати на віру те, що наче б то говорять боги, і таким чином розуміти світ як акт їхньої діяльності, то логос є, так би мовити, самовимовним, і через це він виступає не пасивним і лише рецептивним (сприймаючим) як міф, а навпаки активним і діяльним. Логос це мовлення людини на основі її власного розуму і досвіду. І тут релевантним (значимим) є не історії про життя і діяльність богів, а лише аргументи, підстави, докази, які людина сама спроможна здобути. Часто цю зміну хибно характеризують у тому сенсі, що міфологічне мислення виявилось наївним і тому слабкішим ніж логічне, яке спиралось на раціональність людини. Але основи цього перевороту потрібно шукати глибше, це була радикальна зміна парадигм мислення і світовідношення: від людини сприймаючої (слухняної) до такої що резонерствує (розмірковує). Людина більше не відчуває себе лише „іграшкою” богів, вона хоче бути творцем власного світу.

Однак зміни відбувались не лише у свідомості, об'єктивний бік життя людини також вів до заперечення міфу, а також до його повної переоцінки. Міф після століть очевидної істини стає "зображенням нездійсненного і неправдивого" (Секст Емпірик „Основна риса піронічного скепсису”), міф тепер стає тим, що потрібно відкинути науково. (Фукідід „Історія пелепонеської війни”). Міф все більше стали розуміти лише як гадку (уявне знання), а логос же, навпаки, як справді науковий погляд, що спирається на раціональне та досвідне доведення. Наукову думку з часів Геракліта стали називати мисленням на основі принципів, і саме за допомогою цих принципів було відмовлено міфу висувати претензію на науковість.