пізнання.
У творчості І. Канта – 2 періоди: докритичний і критичний.
1й. (до 70х років 18ст.) – захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою.
2й – власне кантівська філософська система вивчення пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.
Праці: “Критика чистого розуму”, “Критика практичного розуму”, “Критика здатності судження”Знання за Кантом є судженнями – поєднанням уявленнь та понять у свідомості і через свідомість. 2 види: досвідне (апостеріорне) і незалежне від досвіду (апріорне). Джерело останнього – сама структура людських пізнавальнихздібностей. Так Кант спробує вирішити важливу проблему гносеології –проблему взаємозв’язку та взаємопереходу суттєвого та раціонального у пізнанні.
Процес пізнання починається з досвіду:
Суб’єкт ((“річ у собі”. Речі у собі, діючи на органи чуття, викликають відчуття, які не дають ні якого знання про речі як такі. Існує 2 світи –світ явищ, що існує у досвіді, просторі і часі, та світ речей у собі, недослідженний для пізнання, за межами свдомості.
3 етапи пізнання: чуттєве споглядання, розсудок та розум.
1) розміщені та упорядковані у просторі і часі дані відчуттів (явища) – самі по собі не дають знань.
2) Розсудок – здатність мислити предмет чуттєвого споглядання, одночасно мислити його в певній незалежності від чуттєвих вражень. Поняття, які дає розсудок:
- емпіричні, якщо вних містяться відчуття;
- чисті (до яких не приєднуються відчуття, містять лише форму мичлення про предмет взагалі) – є категоріями філософії. Виділив 12 категорій – єдність, множина, цільність; реальність, заперечення, обмеження;...
3) розум – є здатністю опосередкованого пізнання, що прямо не пов’язане з досвідом, утворює свої поняття – трансцендентальні ідеї (психологічні ідеї – мікросвіт людського “я”,космологічні ідеї – макрокосм, теологічні ідеї).
У розумі при спробі мислити світ як єдине ціле виникають суперечності (антиномії) – завдяки тому, що поняття абсолютного для світу речей у собі переносяться на світ досвіду і явищ.
1) скінченість – нескінченість світу;
2) подільність – неподільність світу;
3) існування свободи – все залежить від природи (необхідність);
4) існування Бога – не існування першопричини світу.
Ці антиномії ї спробою осмислити проблеми діалектики.
21. Антропологічний матеріалізм і атеїзм Фежрбаха. Глибоким критиком ідеалістичної системи Гегеля став Л. Фейєрбах(1804 – 1872 рр.), його сучасник, учень, який, однак, не став послідовником свого вчителя.
З Л. Фейєрбаха починається період нового злету,
У світі немає нічого, крім природи, вона ніким не створена і є причиною самої себе. Природа є також основою походження людини, а релігія – це хибна, перекручена свідомість. Він не просто відкидав релігію з порогу, як це робили багато його попередників, а дав психологічний аналіз її існування. Такі думки Фейєрбаха – це ніби справжній матеріалізм і атеїзм. Але його філософія не була послідовно матеріалістичною. В розумінні природи Фейєрбах – матеріаліст, а в розумінні історії людства – ідеаліст.
Великі зміни в історії суспільства, вважав філософ, пояснюються змінами форм релігії. Будучи глибоким критиком релігії, що існувала на той час, Фейєрбах намагався створити свою нову релігію, в якій замість культу Бога буде панувати культ людини і любові. Крім цього, матеріалізму Фейєрбаха були притаманні такі риси, як метафізичність, механіцизм, він мав споглядальний характер. У цетрі філософії Фейєрбаха стояла людина, тому його філософія була антропологічною і глибоко гуманістичною. Але людину він розумів однобоко, тільки як частину природи, як біологічну істоту, яка повністю залежить від природи, “панує” над природою “шляхом покори її” в той як її слід розгляди як єдність біологічного і соціокультурного.
