Створювати виховні ситуації, які спонукатимуть дитину до активного слідування моральним нормам.

Спиратися на вже сформовані позитивні якості та наявні досягнення дитини.

Педагог зможе інтенсивніше розвивати у дитини мотивацію самовиховання, якщо буде враховувати вже сформовані в неї позитивні якості та досягнуті успіхи. М.Й. Боришевський описує педагогічний експеримент, в ході якого самоконтроль учениці першого класу в навчальній діяльності було сформовано на основі її самоконтролю у трудовій діяльності. Проблемою, яка спонукала до проведення такого експерименту, була відсутність дисциплінованості дівчинки на уроках та під час виконання домашніх завдань у групі подовженого дня. Спостереження дозволили з’ясувати, що значне поліпшення в її поведінці наставало після виконання нею якогось серйозного доручення, особливо пов’язаного з фізичною працею. Вивчення умов життя дівчинки у сім’ї пояснило цей причинно-наслідковий зв’язок: батьки зуміли прищепити доньці любов до фізичної праці. За допомогу матері по господарству батьки хвалили дівчину, і це приносило їй велику радість.

Відповідно до спеціально організованого педагогічного експерименту, Іру залучили до трудової групи, яка після уроків виконувала на шкільному подвір’ї різні роботи. Дівчинка не лише сама успішно і з любов’ю виконувала всі завдання, а й показувала приклад іншим дітям.

Після закінчення роботи, коли Іра разом з іншими дітьми у групі подовженого дня готувалась до виконання домашніх завдань, з нею розпочалися індивідуальні досліди. Настанову на самоконтроль поєднували з попередньою позитивною оцінкою щойно виконаного трудового завдання. З’ясувалося, що дівчинка охоче сприймає завдання контролювати власну поведінку, а перед початком наступних дослідів самостійно виявляла бажання «показати, як треба поводитися». Якщо у звичайних умовах Іра переривала виконання письмового завдання через 2-3 хв. після його початку, то тепер вона зосереджено працювала доти, поки не закінчувала завдання повністю, що становило в середньому 12-20 хв. Якість виконання роботи значно підвищилася: замість традиційних «2» і «3» Іра наступного дня одержувала «4» і зрідка навіть «5». Отже, позитивна самооцінка, що склалася у дитини в одному виді діяльності, була перенесена на інший вид.

В контексті проблеми педагогічного керівництва процесом самовиховання дитини особливого значення набуває принцип опори на позитивне в дитині. Причому найбільший вплив на процес її самовиховання має апелювання педагога до позитивних характеристик, закладених в її Я-ідеальному. Врахування цього факту допоможе педагогу багатократно примножити ефект від своїх схвальних слів. Очевидно, що для реалізації зазначеного варіанту принципу опори на позитивне педагог має бути обізнаним про зміст ідеального Я-образу дитини, тому її мрії постійно мають бути об’єктом педагогічної уваги. Правдива віра дорослого в те, що позитивний потенціал дитини розкриється, допомагає їй відшукати в собі внутрішні ресурси для подолання перешкод і особистісного розвитку. Наприклад, відомий вітчизняний вчений, фундатор психології і педагогіки життєтворчості, доктор філософських наук Лідія Василівна Сохань так згадує свої дитячі роки: «У моєму духовному становленні, зокрема, й у професійному самовизначенні, велику роль відігравала мати. Розумна, добра, вона з таким інтересом і з таким схваленням ставилася до мого захоплення читанням, так уважно обговорювала мої життєві проекти, не нарікаючи на ілюзорність багатьох моїх забаганок, так зворушливо підтримувала мене у моїх болісних пошуках самої себе, так бозна-чому вірила в мою фортуну, що всього цього, наче цілющого джерела, мені вистачить до кінця моїх днів».

Створювати виховні ситуації, які спонукатимуть дитину до активного слідування моральним нормам.

М.Й. Боришевський дослідив умови інтеріоризації моральних норм та їх дію як чинників саморегуляції поведінки особистості. Вчений пише, що не всі моральні норми можуть бути регуляторами, оскільки певна їх частина не усвідомлюється індивідом як особистісно значущі моральні цінності, не набуваючи особистісного сенсу. Характер усвідомлення школярами моральних норм і розвиток ціннісного ставлення до них залежить не тільки й не стільки від розуміння логіки цих норм і усвідомлення їх необхідності, скільки від того, якою мірою дитина практично задіяна в ситуаціях, у яких вона стає співучасником або принаймні свідком того, що відомі їй та усвідомлювані нею норми насправді є регуляторами дій та вчинків оточення і її. Саме від цього вирішальною мірою залежить характер ставлення дитини до моральних норм: чи буде це ставлення до норм як до життєво важливих, необхідних і таких, що справді існують і функціонують у реальному житті цінностей, завдяки чому вони стають регуляторами поведінки дитини; або через брак такої задіяності норм у реальному життєвому контексті це ставлення функціонуватиме у дитини на «чисто теоретичному рівні» та не матиме істотного впливу на саморегуляцію поведінки.

Наведені рекомендації М.Й. Боришевського можуть бути успішно реалізовані в процесі різноманітної навчально-виховної роботи зі школярами. Класні керівники і соціальні педагоги в процесі педагогічного супроводу процесу самовиховання учнів використовують окремі форми позакласної роботи: етичні бесіди, класні літературні вечори, диспути, обговорення книг і кінофільмів, відвідування театральних вистав і художніх виставок. Адже робота щодо розвитку самовиховної активності учнів не може бути відокремлена від інших виховних заходів у класному колективі. Наприклад, диспут є активною формою виявлення поглядів і думок учнів (переважно старшокласників) з найбільш суперечливих, цікавих для молоді моральних питань, у тому числі – з питань самовиховання. Етичні бесіди позитивно вплинуть на самовиховний процес, якщо вони побудовані на цікавому, емоційному матеріалі. Сенс такої бесіди полягає в тому, щоб дати учням стимул для роздумів, розкрити перед ними певні моральні істини. Бесіда лише тоді буде успішною, якщо вона ілюструватиметься цікавими прикладами з життя чи літератури, зачіпатиме й проблеми колективу свого класу, логічно переконуватиме учнів. Тематика цих форм виховної роботи може охоплювати найрізноманітніші аспекти даної проблеми: «Що таке самовиховання», «Як долати свої недоліки», «Методи самовиховання», «Як працювали великі люди над власним удосконаленням» тощо. Корисно, щоб перед учнями з цих питань виступали не лише вчителі і класні керівники, а й науковці, лікарі, психологи, працівники виробництва, спортсмени, ветерани війни і праці.

Слід враховувати, що етичні бесіди – відносно пасивна форма виховного впливу. Тому проводити їх треба не часто. Натомість практично необмежено можна використовувати такий метод роботи, як створення ситуації успіху. Притаманне багатьом дітям почуття власної неповноцінності, детально описане А. Адлером, нейтралізується лише через переживання власного успіху, реального самоствердження в ході особистісно цінної діяльності. Для однієї дитини джерелом таких переживань є навчальні досягнення, для іншої – активність у шкільному самоврядуванні чи виступи на сцені. Але незалежно від сфери самореалізації кінцеві зміни – задоволеність учня самим собою, зміцнення його готовності докладати зусилля для досягнення власних цілей – є найбільш цінним, шуканим результатом створення ситуацій успіху.

Психологічний механізм розвивальної дії ситуацій успіху полягає у впливі вже набутого учнями досвіду успішної життєдіяльності на їх готовність (мотивацію) досягати успіху в майбутньому. Ця залежність пояснюється тим, що психологічна структура потреби в досягненні успіху включає такий функціональний елемент, як передбачення втіхи від задоволення потреби шляхом відновлення переживань, пов'язаних у минулому досвіді з досягненням успіху. Як писав Д. Байрон, «кращий пророк для майбутнього – минуле», і саме ця теза покладена в основу теорії і практики створення ситуацій успіху.

Створення ситуацій успіху без перебільшення можна визначити як один із магістральних шляхів реалізації гуманістичної та акмеологічної місії школи. Стосовно цього автор технології створення ситуації успіху А.С. Бєлкін пише наступне: «Головний смисл діяльності Вчителя полягає в тому, щоб створити кожному вихованцю ситуацію успіху».

Досягнення школярами успіху в умовах навчального закладу є найбільш надійним фундаментом їх майбутнього життєвого успіху. Ця залежність була простежена дослідниками в галузі акмеології, які виділяють своєрідні «мікроакме» на кожному віковому етапі життя людини. Ці мікроакме можна вважати певними сигналами-провісниками виходу людини на рівень макроакме у зрілий період її життя.

Особливе значення в організації самовиховання має формування в учнів моральних ідеалів, які вони прагнули б наслідувати. Найчастіше це буває конкретна людина – видатний суспільний діяч, спортсмен, вчений, військовий, герой праці. Ось чому дуже корисно знайомити учнів з життям і значними досягненнями видатних людей. Їх життю і діяльності необхідно присвячувати учнівські збори, шкільні вечори, проводити зустрічі, екскурсії та інші види виховної роботи. Тільки в процесі пізнання зразків героїзму і звитяги, незламної вірності науковим і суспільно значущим ідеям в учнів будуть формуватися моральні ідеали, які стимулюватимуть їх до роботи над собою.

В процесі організації самовиховання у багатьох школах використовують клубні форми роботи, зокрема, створюються клуби самовиховання. В цих клубах учні слухають бесіди про методи роботи над собою, організовують зустрічі з людьми, які прославилися бойовими і трудовими подвигами, створюють стенди і дошки, присвячені питанням самовиховання, організовують читацькі конференції тощо.

Приклади багатьох видатних людей говорять про те, що велику роль у стимулюванні до самовиховання відіграє ведення особистого щоденника. Такі щоденники вели Л.М. Толстой, К.Д. Ушинський, Б. Франклін та ін. Вони фіксували особисті спостереження за собою, відмічали недоліки і визначали цілі подальшої роботи по самовихованню. Можна рекомендувати й учням ведення таких щоденників, хоча, звичайно, не слід робити їх обов’язковими.

Хоча педагогічний супровід процесу самовиховання школярів обов’язково має бути цілеспрямованим і чітко структурованим процесом, недоцільно розглядати його ізольовано від всієї виховної роботи. Професор В.С. Безрукова зазначає, що самовиховання для більшості юнаків потребує підвищення їх власної психологічної культури. Учням просто треба розповісти про механізми їх поведінки, розкрити такі поняття, як сила і слабкість нервової системи, збудження і гальмування, темперамент і біоритми. З психології учні повинні отримати знання про особистість, характер, спілкування, діяльність, її мотиви, про своє прагнення до самовизначення та самоствердження. Тобто потрібне формування базової психологічної культури. Знання стають засобом самоуправління і допомагають стримувати негативні прояви.

В процесі індивідуальної роботи з учнями педагогу необхідно проявляти багато такту, терпіння, щоб скоріше відчути, ніж побачити чи дізнатися, в якому напрямі над собою працює вихованець, яким прагне стати. Допомога корисна непомітна, ненав’язлива. Вона може виражатися через заохочення, підказки, поради, рекомендації прочитати ту чи іншу книгу, передачу досвіду, доручення тощо. Звичайно, така робота потребує педагогічної інтуїції, опори на вже розвинену (чи нерозвинену) волю дитини, її особистий досвід, інтереси, схильності, ціннісні орієнтації.