Калуський Коледж Культури і Мистецтв

Калуський Коледж Культури і Мистецтв

Бесіда

на тему:

Життя і творчість

Марка Кропивницького!”

Підготувала:

Студентка IV курсу

Спеціальності НХТ

Консультант:

Пірус М.Д.

Калуш

 

Народився Марко Лукич Кропивницький 7 травня 1840 року в с. Бежбайраках Єлисавет-градського повіту Херсонської губернії в родині дрібного шляхтича — управителя панських маєтків. Освіту здобув у приватній школі, потім у єлисаветградському училищі, закінчивши його з похвальним листом. Ранню літературно-мистецьку обдарованість сина помітила і розвинула мати. Розлучившись із батьком, вона не залишала його виховання: навчала музики, ставила голос, розучувала з ним вокальні партії. «У мене був дужий і високий баритон, — писав Кропивницький в «Автобіографії (За 65 років)», — я добре знав ноти і багато пісень розклав на голоси»1.

Мати прищепила хлопцеві й любов до театру, залучаючи до гри в аматорських виставах. Проте відсутність нормальної родинної обстановки, брак постійного материнського піклування давалися взнаки. «Лиш з уст простого народу, кріпацтва, доносилося до мого слуху співчуття, на зразок: «Бідна дитина», «Ох, горенько тяжке, це ж Марочко?», «Яке ж обідране та замліле», — згадував він у листі до А. В. Мар-кович (9. X. 1880 р.). — А інша баба, було, і втішить..., прямо візьме мене за руку і поведе до себе додому, і нагодує, і облатає... Ось де основи розвитку мого серця, чулого до чужого горя!» [6, 270].

У 1853—1856 роках Кропивницький навчається в Бобринецькій трикласній повітовій школі. Юнак прагне одержати систематичну, ґрунтовну освіту. Робить спробу вступити до київської гімназії, та через = дСутність свідоцтва про дворянське походження не був прийнятий. Повертається до Бобринця і, за бажанням батька, вступає на службу до повітового суду.

У 1862—1863 роках Кропивницький — вільний слухач юридичного факультету Київського університету. Та захоплення театром поглинає його цілком, особливо після побаченої гри знаменитої артистки Фабіанської: «Побачив її, — згадував на схилі віку Кропивницький, — у якійсь переводній мелодрамі, не пам'ятаю названня... Гра її зробила на мене таке враженнє, що я ходив скільки день як непритомний, як очмарілий, і ніяка наука не лізла мені в голову. Вночі, коли товариш мій засипав, я світив свічку, сідав біля вікна і сочиняв мелодраму на українській мові» [6, 211]. Це була п'єса «Микита Старостенко».

Не завершивши освіти, М. Кропивницький повертається в рідні місця, до Єлисаветграду, де працює на різних чиновницьких посадах, багато й старанно займається самоосвітою, захоплюється аматорськими виставами (на цьому ґрунті він зближується з І. Тобіле-вичем, також єлисаветградським чиновником і палким аматором театру).

У 1871 році в житті Кропивницького настає суттєва зміна: залишивши нецікаву, непривабливу для нього чиновницьку службу в рідному місті, він їде до Одеси і вступає до трупи графів Моркових і Чернишова, де блискуче дебютує у ролі Отецька («Сватання на Гончарівці» Г. Квітки-Основ'яненка) в одеському Олександрівському театрі. З цього часу він стає актором різних провінційних російських труп, де панувала невідрадно-тяжка, малотворча атмосфера, що відзначав і сам Кропивницький, згадуючи про свій дебют, обставлений «безсловесними персонажами» російського репертуару, з помічником декоратора і машиністом у тому числі. «Ніхто з виконавців не знав української мови, а тому вони не грали, а партачили...» [6, 104-105].

У 1875 році Кропивницький на запрошення директорки галицького театру товариства «Руська бесіда» Теофілїї Романович взяв на себе режисуру театру, здійснив артистичне турне по Галичині й Буковині, скрізь викликаючи своєю грою палке захоплення й ентузіазм. Але театральна справа й тут, у Галичині, потребувала кардинального Реформування. Про «Руську бесіду» Кропивницький писав: «Костюми Убогі, декорації неподібні, оркестр із шістьох музик, хор з чотирьох Дівчат і п'ятьох хлопців... У дирекції заведений був звичай, щоб кожен бенефіціант вистановляв у бенефіс нову п'єсу, через що всі артисти мусили бути авторами. Здебільшого вони брали польські твори й переробляли на свою мову, що під впливом польської зовсім Далека була від української» [6, 112]. Кропивницький також «наважився перевести на укр[аїнську] мову деякі російські твори, як «Ревізора» (вже був перевів два акти), «Испорченная жизнь», «Лев

Гурьіч Синичкин», «Дочь р[усского] актера...». Там я написав свою оперетку «Пошились у дурні» Творча акторська й режисерська робота Кропивницького в театрі «Руської бесіди» стала важливою сторінкою і в житті митця, і в історії становлення українського театру в цілому.З 1876 по 1881 рік Кропивницький працює актором і режисером російсько-української трупи Д. Ізотова, російських труп С. Виходцева Л. Яковлєва, О. Лавровської; у 1881—1882 — російсько-українських труп Г. Ашкаренка, А. Пальчинського.

На початку 80-х років утиски української культури були дещо послаблені; Кропивницькому з Ашкаренком пощастило одержати дозвіл на українські вистави (1881), а в жовтні 1882 року Кропивницький організовує першу українську професійну трупу, до якої ввійшли М. Садовський, М. Заньковецька, пізніше П. Саксаганський, І. Кар-пенко-Карий, М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська. Згодом цей талановитий колектив дістав назву «театру корифеїв». Зростає потреба в українському репертуарі. Крім творів І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка і Т. Шевченка, в репертуарі трупи — твори М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

У 1883 році керівництво трупою взяв на себе М. Старицький. М. Кропивницький продовжував працювати в складі цього театрального колективу до 1885 року, згодом, до 1900 року, працював у інших трупах, створюючи в різні періоди власні. З новоутвореними колективами Кропивницький виступав у містах України (Київ, Одеса, Єлисаветград, Харків, Миколаїв, Полтава, Житомир), у Санкт-Петербурзі і в Москві, у містах центральної Росії, на Кавказі, в Криму, на Дону, Кубані, у Молдавії, Білорусії, Польщі. Ним було зіграно близько 500 ролей — від Городничого в «Птичках певчих» до Отел-ло Шекспіра. Робота Кропивницького в театрі була справжньою школою режисури й акторської майстерності.

У 1900 році драматург очолив «Трупу М. Л. Кропивницького під орудою М. К. Садовського і П. К. Саксаганського за участю М. К. Занько-вецької». Проте цей унікальний колектив, що знову об'єднав найкращі сили «театру корифеїв», у 1903 році розпався. М. Кропивницький до кінця свого життя продовжує працювати в інших трупах, створює нові драми. Всі кращі п'єси письменника було написано і поставлено на сцені в роки його активної театральної діяльності. Нерідко митець писав і музичний супровід до вистав, створивши, зокрема, чудові вокальні дуети «За сонцем хмаронька пливе», «Де ти бродиш, моя доле?», романс «Соловейко», пісню «Ревуть-стогнуть гори-хвилі».

В останні роки життя митець звернувся до. дитячих творів, написавши віршовану п'єсу-казку «Івасик-Телесик» і «По щучому велінню» (1907). Під його власним керівництвом обидві п'єси було поставлено для сільських дітей у садибі драматурга «Затишок». Багато сил і часу віддавав він завершенню своїх мемуарів.

Помер Кропивницький 21 квітня 1910 року у поїзді Харківсько-]УІиколаївської залізниці, повертаючись з гастролей, і похований у Харкові. 1914 року на могилі видатного драматурга, актора, театрального діяча споруджено пам'ятник (скульптор Ф. Балавенський).

 

 

ДРАМАТИЧНА ТВОРЧІСТЬ

У 1882 році у Києві виходить збірка творів М. Кропивницького, яка містить мелодраму «Дай серцю волю, заведе в неволю», соціально-побутову драму «Глитай, або ж Павук» та інсценізацію «Неволь-ник» за поемою Т. Шевченка. На першу збірку драматурга відгукнувся рецензією І. Франко. Відзначаючи сильні і слабкі сторони ранньої драматичної творчості автора, він відводить їй значну роль у розвитку української драматургії і театру в цілому.

Друге видання творів Кропивницького було здійснене 1885 року, третє — 1895 під назвою «Повний збірник творів М. Л. Кропивницького» (Харків). Останнє видання містило 13 п'єс. Усього ж перу Кропивницького належить 45 п'єс. Уже сама по собі така кількість повновар-тісних різножанрових драматичних творів складала цілий репертуар і була помітним кроком у розвитку драматичного й театрального мистецтва.

Тонкий, глибокий знавець сцени, М. Кропивницький насамперед дбав про яскраву сценічність, видовищність вистави, свідомо поступа-ючись інколи такою рисою, як психологізм. Сучасну виставу, вважав він, не слід будувати «цілком на психології... бо масовому слухачеві треба густі краски, грубі риси, мораль, щоб в ніс йому била...» [6, 456]. Треба було цілком захопити цього глядача, в якого «нерви-верьовки, а розум дитинячий», а для цього треба використовувати і такі засоби, як мелодраматичний та інші театральні ефекти, слід «тільки обминати шарж і вульгаризми». Цими принципами керувався Кропивницький завжди, створивши свою театральну систему — систему романтично-побутового, видовищного «театрального театру», як називали її пізніше театральні критики.

Любові до яскравого театрального дійства чималою мірою сприяв і музичний талант М. Кропивницького (сам писав музику до п'єс, уважно готував музичне оформлення). Знався він і на образотворчому мистецтві, даючи чіткі завдання декораторам, був чудовим режисером, продумуючи, глибоко осмислюючи кожну мізансцену й увесь ансамбль в цілому, чим нагадував німецьку трупу майнінгенців. Щодо останнього варто навести міркування відомого театрознавця Валер'я-на Ревуцького: «В 70-х рр. XIX ст., коли Кропивницький ще працював на російській сцені, Україну відвідала відома на ввесь світ німецька театральна трупа майнінгенців, що своєю сценічною революційною Діяльністю сколихнула ввесь світ.

 

Калуський Коледж Культури і Мистецтв

Бесіда

на тему:

“Історія українського театру!”

Підготувала:

Студентка IV курсу

Спеціальності НХТ

Консультант:

Пірус М.Д.

Калуш

Специфічною особливістю драми як літературного роду, на відміну від епосу й лірики, є її органічний зв'язок з театром, життям сцени. Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст.— урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени — спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв — унікального явища в національному мистецтві — сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.
У кінці XIX—па початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі. Засновник МХАТу К.С.Станіславський в 1911 році писав: «Такі українські актори, як Кропивницький, Заньковецька, Садовський, Саксаганський — блискуча плеяда майстрів української сцени, ввійшли золотими літерами на скрижалі історії світового мистецтва».
З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя. «Сцена була тією трибуною,— говорив Панас Саксаганський,— з якої ми виступали па захист українського простого люду». Театр ставав важливою школою життя і виховання мас. Бо якщо книжку могла читати лише письменна людина, то виставу дивились одразу сотні людей, більшість яких у ті часи були неписьменними.
2

Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького — М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським. Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. На сцену прийшло чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі.
Популярність театру, ентузіазм, з яким глядачі сприймали вистави, спричинили навіть і до такого негативного явища, як «драморобство» і появи низькопробних заробітчанських труп. Учорашні суфлери, буфетники, перукарі засновували свій театр — на ниві українського театрального життя плодився ремісник з вульгарною театральщиною, дешевою грою. Прогресивним діячам української культури доводилося боротись і з цими «печенігами українського театру» (М. Садовський), які кілька десятиліть засмічували сцену, спотворювали уявлення про справжнє національне драматичне мистецтво.
На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. Російські культурні діячі і вчені не раз підносили голос протесту проти переслідування і обмежень українського театру з боку царизму, ставали на захист його прав. Так, напередодні революції 1905 року при російській Академії наук було створено спеціальну комісію, якій доручили переглянути урядові обмеження щодо української культури.

В результаті вивчення відповідних документів — текстів царських указів 1863, 1876 і 1881 років — комісія висловилась за їх скасування.

Висновки комісії закінчувались словами: «Хай же український народ зберігає свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої перекази; хай у братерському єднанні і пліч-о-пліч з великоруським племенем розвиває він на полі науки і мистецтва, для яких так щедро його наділила природа, свою духовну самобутність у всій природній оригінальності її прагнень».
На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. І.Франко у статтях «Наш театр», «Руський театр» та інших з гіркотою зазначав, що в Галичині «панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки», що галицький театр з артистичного боку стоїть невисоко. Керівництво театром здійснювали люди часом некваліфіковані, підстроюючись під міщанські смаки невибагливої публіки. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п'єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики. «Театральна мізерія»—так характеризував Франко стан речей у західноукраїнському сценічному мистецтві наприкінці XIX століття.