Лекции.Орг


Поиск:




Подорож Ольги до Царгорода 7 страница




 

 

ЯРОСЛАВИЧІ

Ще не закінчилися похоронні обряди над тілом Ярослава Мудрого, як повторилося те саме, що було по смерти Святослава й Володимира. Люди не змінилися й не змінився на краще закон про наслідство. А якби й він був ідеальний, то нікому було заступитися за його повагою. А змагання до влади й незалежности, що руководило наслідниками Ярослава, не було їх особливою прикметою чи хибою. Міжусобиці й коромоли шаліли тоді скрізь, а в нас вони скінчились сумніше тільки тому, що впоряд з ними підрізували українську державність дикі кочівники...

Хоч Ярослав й заповів своїм синам, щоби вони берегли права старшинства у відношенні до київського стола; то це були тільки гарні слова й побажання, проти яких стануло само життя. Ідея збирання українських земель ще була жива, тільки не було вже людей, щоби її перевели в життя.

Володимир Великий утратив сім літ на те, щоби обєднати у своїх руках батьківські землі. Ярослав Мудрий боровся за те саме вже двацять літ. З наслідників Ярослава син його Всеволод опанував велику частину батьківщини. Помітних успіхів у збиранні земель добився син Всеволода Володимир Мономах й нарешті останнім із щасливих «збирачів» був син Мономаха Мстислав. Чим далі тим більше заникала й переживалася ідея збирання земель й висовувалася на перший плян ідея волосної окремішности.

 

Ізяслав

Наслідник Ярослава Мудрого на київському столі Ізяслав, не одідичив багато з батьківських прикмет. Правда, літописець малює його портрет дуже симпатичними барвами, мовляв: «він був гарний з себе, високий на зріст, ввічливого характеру, ненавидів кривду, любив правду, не було в ньому ні підступу ні хитрости, був простий умом і злом не платив за зло». Прикмети, як бачимо симпатичні, але як на володаря київського стола було їх трохи мало. Не маючи багато енергії й підприємчивости той «простий умом» князь ділиться своєю владою з старшими братами — Святославом і Всеволодом. Без них не приймає ніякого важнішого рішення, разом з ними складає закони, робить порядки поміж молодшими братами й разом з ними йде походом на торків. Разом з ними висаджує слабших братів з уділів, з ними теж спільно поширює свої ї їхні волости. Був це тихий тріюмвірат, що за браком одної сильної індйвідуальности, старався йти слідами Володимира й Ярослава в збиранні земель. Ця братня спілка користалася з смерти інших братів й, виганяючи з їхніх земель їх синів, загортала ті землі собі. Між іншими вони то примусили Ростислава покинути Червенські Городи й тікати в далеку Тмуторокань, що він її опанував та ставши небезпечним для сусідів, згинув від грецької отрути в Херсонесі, на бенкеті. При тій нагоді літописець теплими словами згадує цього предка галицької династії, мовляв «був Ростислав муж добрий до бою, зростом високий і гарний з лиця та ласкавий для вбогих».

Всі три брати разом ідуть присмирювати полоцького князя Всеслава, що був захопив Псков та зайняв і пограбив Новгород. На ріці Немизі зустрілися брати й почалася нещаслива для Всеслава кривава й безпощадна січня, оспівана у Слові о полку Ігоревому:

«На Немизі снопи стелють головами, молотять сталевими ціпами,
На тоці життя кладуть, віють душу від тіла,
Немези криваві береги не добром засіяно, а кістками синів руських»...

Всеслава полонили з обома синами й увязнили в Києві, а полоцька волость перейшла до старших Ярославичів. Остаточно спільними силами здобули собі три старші Ярославичі — Волинь з Галичиною та Полоцьк, які взяв собі Ізяслав, що зате відступив Святославові Новгород, а Смоленськ взяв собі Всеволод. Але дальший хід внутрішної гризні перебила на момент небезпека з степу.

 

Торки

 

Вслід за печенігами, що їх і у 1034 р. розгромив під самим Києвом Ярослав, появилася в українських степах орда узів, що їх наш літописець називає торками.

Самих торків було розмірно небагато, але вони отвирали похід куди численішої орди кіпчаків, що їх наші історичні джерела називають половцями. Торки не зважувалися нападати на українські землі й трималися осторонь них. Щойно коли натиснули на них половці, вони подалися дещо на захід. І тут власне натрапили на енергійний спротив українських князів, що вперше виступили офезивно проти пришельців із степу. В 1060 р. трійця найстарших Ярославичів (Ізяслав, Святослав і Всеволод) зібравши багато війська, рушила на конях і на човнах проти торків. Торки навіть не посміли протиставитися українським військам й пішли за Дунай. Тут вони якийсь час пустошили забалканські землі, поки сильна негода не здесяткували їхньої орди. Тоді частина її піддалася Візантії й була поселена в Македонії, а частина вернула назад у чорноморські степи, де вони здебільша піддалися українським князям, що розселили їх по окраїнах. Сліди торської кольонізації віднаходимо в Київщині, Переяславщині, Чернигівщині та південній Галичині.

 

Половці

 

Прогнавши торків, українські князі дістали куди гірше сусідство половців, що вже рік по розгромі торків напали на переяславське князівство, поконали князя Всеволода й спустошили землю. В 1068 р. напали половці знову на Переяславщину. Проти них виступили всі три Ярославичі, але в боротьбі над Альтою їх побито, а переможці кинулися грабити українські землі по обох боках Дніпра.

 

Київське повстання

 

Невдачний бій над Альтою призвів до великих народніх заворушень у Київі, що їх мабуть викликали недобитки знад Альти. Вони скликали на торговиці віче й вирішили зібрати військо та знову рушити на половців. Післали до князя, щоб дав коней і зброї. Невідомо чому, але Ізяслав відмовив. Факт, що в княжому «порубі» (вязниці) сиділо багато увязнених киян, свідчив-би про те, що вже давніше звязки міщан з князем були не найкращі. Відмова князя обурила киян до того, що вони підняли отвертий бунт. В першу чергу кинулися на двір київського тисяцького Коснячка. Не заставши Коснячка дома, половина збунтованих кинулася на вязницю, визволяти своїх, а решта пішла на княжий двір і почала сварку з князем. З черги народ кинувся на тюрму — визволяти князя Всеслава. Побачивши такий зворот революції, князь не ждав кінця, але разом з братом Всеволодом і боярами втік з Києва. Народ кинувся грабити княжий двір, а визволеного Всеслава посадив на великокняжий престіл.

 

Всеслав

 

Сім місяців просидів Всеслав на великокняжому столі. Дарма, що був він той «віщий», про якого стільки збереглося переказів, а Слово о полку Ігоревому співало про нього: «Князь Всеслав судив людей, князям порядкував городи, а сам ніччю вовком ганявся. З Києва перед півнями добігав до Тмуторокані, вовком перебігав дорогу великому Хорсу (сонцю). Йому ранком дзвонили у святої Софії в Полоцьку, а він уже з Києва слухав того дзвону. Та хоч яка віща була в нього душа, то часто доводилося йому зазнати біди. Давно вже проповій йому віщий Боян, що йому ні своєї долі ні суду божого не минути»...

 

Поворот Ізяслава

Втративши Київ, Ізяслав не важився його відбивати власними силами. Слідами Святополка Окаяного, він подався в Польщу й підбехтав Болеслава Сміливого помогти йому. Весною 1069 р. рушив Болеслав з Ізяславом і польським військом на Київ. Проти них вийшов з Військом Всеслав під Білгород, але зневірившись у можливість перемоги, ніччю покинув табор і втік до свого Полоцька. Як говориться в Слову о полку Ігоревому: «діткнувся зброєю золотого київського стола, вовком ніччю проскочив зпід Білгороду, окутаний синьою млою...»

Киянам не було що робити без проводу й вони вернулися до Києва; зразу хотіли здатися на ласку й неласку Ізяслава, але потім роздумали й попробували взяти собі котрогось з князів до помочі. Вони післали до Святослава й Всеволода післанців, які більше-менше сказали їм таке: «Ми зле зробили, що вигнали свого князя, а тепер він веде нас на Польщу. Ідіть до нас на свою батьківщину. Коли не прийдете, то нам не лишається нічого іншого, як запалити місто й іти собі геть, у грецьку землю»... Але ніодин з князів не захотів станути, бодай покищо, проти Ізяслава і сил його польського союзника. Князі відповіли киянам, що вони заступляться за ними перед Ізяславом, а навіть загрозять йому війною, якщо він допустить до нищення Київа польським військом. «Всеслав утік — переповідає літописець посольство Святослава й Всеволода до Ізяслава — тай нема кому противитися. Не веди ляхів у Київ, а коли ти хочеш мститися й нищити місто, то знай, що нам шкода нашої батьківщини!»

Загроза була поважна й Ізяслав увійшов до Київа тільки з малим відділом поляків та Болеславом поклявшись, що міщанам не зробить ніякого лиха. Але він не дарував киянам ворохобні. Виконавцем кари назначив свого старшого сина Мстислава. Сімдесять киян поклало свої голови під топір, багато осліпив, при чому поміж одних і других, як звичайно при таких самосудах, попали й непричасні до ворохобні. Вдруге в житті зломав Ізяслав слово. Перший раз при арештуванні Всеслава, тепер при недодержанні умови з містом. Тоді теж погорів київський Подол, а Ізяслав, щоби забезпечитися перед ворохобною на майбутнє, переніс торговицю на «гору», де пізніше був т. зв. бабин торг.

Відвоювавши київський стіл, Ізяслав затримав ще якийсь час польські війська й розділив їх по кватирах «на прокорм». Але вони почали бешкетувати й їх почали поволі різати. Це примусило Болеслава вертатись домів. По дорозі він зайняв, після довгої облоги, Перемишль на що мабуть була тиха згода Ізяслава..

Якийсь час по відібранню Києва, Ізяслав почував себе тут зовсім певно, але згодом почали псуватися відносини поміж старшими Ярославичами.

Як то часто буває у великій політиці, так і тепер прийшло до нежданої згоди поміж Ізяславом і полоцьким Всеславом, та до розладдя поміж Ізяславом та двома другими членами недавнього трьохмужжя — Святославом і Всеволодом. Що саме привело до розладдя — невідомо, але можна думати; що недавня пропозиція киян, які запрошували котрогось з братів Ізяслава на київський престіл, не проминула безслідно. Вона тільки підбехтала амбіції князів, а головно енергійного Святослава, хоч і Всеволод не був від того. До тогож і самі кияне не могли забути Ізяславові його кривавої розправи з бунтівниками, а такий впливовий чернець, як Антоній Печерський, не могучи чомусь погодитися з Ізяславом, перенісся потайки до Чернигова, де напевне не гамував апетитів Святослава на Київ. Вкінці прийшло до вибуху.

Ранньою весною 1073 р. виступив Святослав й Всеволод проти Ізяслава. Але, подібно, як підчас київської ворохобні Ізяслав не зважився на опір, а забрав скільки міг майна й родину, утік утертою дорогою до польського князя Болеслава. Безпосередно по тому проголошено київським князем Святослава, а оба брати-побідники поділилися Ізяславовими волостями. Видно, що за втікачем не гонив ніхто ані дороги йому не заставляв, коли Ізяслав міг вивезти з Києва багатства, від яких ставало людям моторошно в Польщі та Німеччині.

Коли вірити літописцеві, то Болеслав хоч і взяв від Ізяслава гроші за допомогу, але «показав йому путь від себе» й допомоги не дав. Бо й справді, в тогочасній середущій Европі не було кому цікавитися східними справами. Всі держави, були розбиті на дві ворожі партії — папську (північні німецькі князівства, Саксонія, Польща й угорський король Гейза) та цісарську (південно-німецькі землі, Чехія й угорський король Кольоман). Рівночасно в кожній з тих держав боролися поміж собою громадяни розєднані на такіж самі табори. Болеслав, хочби й хотів дати Ізяславові допомогу, не міг цього зробити. В кожному разі ця допомога не могла бути велика й рішаюча. Про якусь слабу акцію поляків на українському пограниччю говорить Мономах у своїм життєписі оповідає, як його вислав Святослав у Берестє, на пожарище, та як він ходив у Сутиск «творити мир з ляхами». В тому мирі Болеслав зрікся інтервенції в користь Ізяслава, за що дістав поміч українських князів проти Чехії та Угорщини.

З черги подався Ізяслав до німецького цісаря Гайнріха IV. Було це в січні 1075 р. На цісарському дворі в Майнцу зявилися рідкі гості й принесли з собою «безцінні багатства в золотому посуді й дорогоцінних одягах».

Діставши дорогі подарунки й напевне багато грошей, цісар Гайнріх, хоч і не думав чи не міг думати про інтервенцію, всеж таки вислав до Святослава трірcького владику Бурхарта й загрозив Святославові війною з Німеччиною, якщо він не поверне Ізяславові київського стола. На ділі з того посольства нічого не вийшло. Святослав тільки найшов нагоду похвалитися перед послами своїми багатствами, на що посли мали сказати, що багатство, само по собі нічого не значить, дорожче від багатства військо, що зможе й не таке здобути. Але так Святослав дома як і Ізяслав на чужині, заімпонували німцям своїми багатствами непомалу. Тогочасний німецький хроніст Лямберт каже, що Бурхарт привіз цісареві від Святослава стільки золота, що його ніхто з живих не затямив стільки в Німеччині. І недиво. Тогочасна Україна, безпосередна наслідниця культури грецьких кольоній, країна, що не переривала торговельно-культурних звязків з далеким Сходом, а в першу чергу Україна як переємниця візантійської культури, могла задивувати тогочасну Польщу чи Німеччину не тільки багатством золота, самоцвітів і якістю матерій, але й мистецьким рівенем своєї біжутерії та одягів.

 

Посольство до папи Григорія VII

Довго було Ізяславові ждати на поворот цісарського посольства й він додумався попробувати щастя в папи. Що папа був непримиримим ворогом цісаря, це його не бентежило. В квітні 1075 р. зявився на папському дворі один із синів Ізяслава, та в імені батька попросив від папи «руського королівства», як ленна (надання) св. Петра. І з того посольства не було Ізяславові ніякої користи. Правда, папа Григорій VII спромігся написати дві буллі (грамоти) одну до Ізяслава, а другу до Болеслава, але вони не мали ніякого значіння для князя-вигнанця. Навіть просьба папи до Болеслава, щоб той повернув Ізяславові гроші, що він узяв від нього на «інтервенцію» зовсім не зворушила Болеслава. Остаточно усі спроби Ізяслава зацікавити своєю справою західню Европу не довели до нічого. І Болеслав і цісар і папа не відмовлялися від Ізяславових подарунків, але ніхто з них не спішився йому помагати. Щойно смерть його суперника Святослава (27 грудня 1076) протерла йому поворот на київський престіл.

 

Князювання Святослава

На київському столі вдалося Святославові посидіти недовго — усього чотири роки. Хоча Ізяслава кияни не любили, бо не могли йому забути кривавої розправи за ворохобню, то й Святославові не вдалося добути великої популярности. Особливо сильна була опозиція проти нього в колах дружини та духовенства. І одні і другі заявили себе по стороні Ізяслава, а печeрський ігумен Теодозій раз ураз дорікав Святославові, щоб той повернув київський стіл Ізяславові. Святослав старався приєднати собі духовенство як міг і це йому почасти вдалося. По тогочасній моді він щедро вивінував нову печерську церкву, заклав монастир свого імени (Симеона) та велів переписати збірник богословських статтей, відомий під назвою «Збірника Святослава». Збірник переписаний був якимсь діяконом Іваном (1073) та украшений трьома прекрасними мініятурами, між іншим й родинним портретом Святослава.

Короткий час володіння й опозиційні настрої окруження не дали Святославові розвинути ширшої діяльности ні у внутрішній ні в зовнішній політиці. З закордонних звязків Святослава знаємо тільки про якесь посольство до нього від німецького цісаря (крім Бурхартового) та про допомогу Святослава візантійському цісареві Михайлові проти повстанців у Херсонезі.

Помер Святослав ледви 49-літнім чоловіком по невдалій операції якогось боляка на шиї, а поховано його не в Києві а в чернигівській церкві Спаса, наче на потвердження того, що в Києві йому й за життя не було місця.

 

Ізяслав у Київі

 

Негайно по похоронах Святослава, дня 1 січня 1077 р. відбувся святочний вїзд Всеволода на київський стіл. Чернигів зайняв його син Мономах, Волинь припала синові Святослава Олегові. Й було би може на тому й стало, якби на Київ не рушили полки польського короля Болеслава, що тепер найшов уже час і змогу поцікавитися справою Ізяслава. Проти польських військ виступив Всеволод на Бузі, але до бою не прийшло. Справу полагодили брати угодою й разом вернулись до Києва.

Дня 15 липня 1077 р. засів Ізяслав утретє й останнє на київському столі.

Але втішатися йому поверненою батьківщиною довелося недовго. Між Святославичами й Всеволодом, що захопив їхні землі, прийшло до війни, в яку випало вмішатися й Ізяславові. Олег Святославич, що йому Всеволод забрав Чернигів і Борис Вячеславич, якого Всеволод вигнав зі Смоленська, взяли собі до помочі половців й розбили війська Всеволода над р. Сожицею. Всеволод кинувся за допомогою до Ізяслава. Ізяслав зрозумів, що у власному інтересі не може відмовити. Але прихильний йому літописець робить з цього якесь богоугодне, братолюбне діло, вкладаючи Ізяславові в уста слова такого змісту: «Не тужи брате! Чиж не бачиш, скільки я лиха перебув? Перше вигнали мене й майно моє пограбили, потім я нічого нікому злого не зробив, а ви мене, брати мої, чиж не вигнали, чи не скитався я по чужих землях, без майна й захисту? Але тепер брате, не тужім. Коли матимем часть української землі, то разом, колиж нам відберуть, то обом. Голову положу за тебе...»

Тепер рушив Всеволод з Ізяславом на Чернигів, що станув по стороні свого «отчича» Олега Святославича. На якомусь урочищу «Нежатина Нива», 3 жовтня 1078 р. прийшло до боротьби. В ній довелося Ізяславові наложити головою. Тут згинув теж і Борис Вячеславич, а війська Олега розбито до того, що він мусів тікати аж на Тмуторокань.

 

Похорони Ізяслава

 

Геройська смерть Ізяслава в обороні брата та його скитальство за останні роки життя, привернули йому симпатії Києва. Човном привезли його з побоєвища до столиці. Тут його перенесли на сани й перевезли з великою парадою до Десятинної церкви, де поховали його в мармуровій гробниці. В характеристиці, що її дає нам про Ізяслава літописець, маємо виразну відбитку тих останніх настроїв. А коли літописець каже, що Ізяслав «не платив злом за зло» то це може послужити для нас не мірилом історичної правди, але того, що навіть таку криваву лазню, яку влаштував Ізяслав киянам у 1068 р. могли кияне забути, прослезившися над недолею свого князя.

 

Всеволод

 

З трійці найстарших Ярославичів, що разом збірали землі, разом кривдили братаничів й разом пустили по світу цілий гурт князів без землі (ізгоїв) залишився тільки один Всеволод. Колись призначений батьком на київський стіл, досяг його тепер по праву, без насильства. Разом з столицею володів він більшою частиною батьківських земель. Найбільше клопоту мав Всеволод з ізгоями, що сам він їх, до спілки з старшими братами, стільки пустив по світу...

 

Ізгої

 

Назва «ізгоїв» відносилася первісне до людей, яких покривдило життя, з власної вини чи долею викинених поза скобки громадянства. Ізгоями звалися поповичі, що не добилися до свячень, випущені на волю раби, зруйновані купці й підприємці, й нарешті назва ізгоїв перейшла на княжих сиріт, що їх свояки й опікуни висадили з батьківських уділів. Вже Всеволод мав проти себе аж три родини ізгоїв: чотирьох Святославичів (Роман, Олег, Давид і Ярослав), двох Ігоровичів (Давид і ще якийсь невідомий з імені) та трьох Ростиславичів (Рюрик, Володар і Василько). Де далі, ставало їх чимраз то більше й відносини на Україні ставали чимраз то непевніші. За Всеволодового пятнадцятилітнього князювання в Києві не переводяться війни з ізгоями, що зправила приводять собі до помочі половців. Сам Всеволод виручається здебільша своїм сином Володимиром Мономахом, що або бється з ізгоями, або пробує зацитькати їх якимись уступками. В усякому разі ні ті війни ні тимчасові перемиря не зміцнюють молодої української державности. В завірюсі княжих коромол захитується й паде право старшинства, а разом з ним ідея державної одноцільности українських земель, її місце заступає ідея нерозривности династії від землі, так зване «вітчинне» право, а з ним разом розбиття великої руської імперії на її окремішні, та національно ріжні складові частини.

 

Відокремлення Галичини

 

В 1083 р. появилися знову на овиді три грізні для Всеволода ізгої — Олег Святославич, Давид Ігоревич та Володар Ростиславич. Давид дуже скоро примусив Всеволода заспокоїти його т. зв. Погориною, землею, що лежала на межі Волині й Київщини. Як звичайно, так і тут Всеволод поступився чужим добром, чим обурив проти себе волинського князя Ярополка. Майже рівночасно два другі Ростиславичі — Рюрик і Василько втікли з Володимира, де перебували під оком Ярополка й зібравши військо, опанували Володимир. Правда, в обороні Ярополка станув Всеволод й кілька разів посилав проти Ростиславичів свого сина Мономаха поки не вигнав їх з Володимира, але рівночасно побачив себе примушеним заспокоїти їх чимнебудь. І знову заспокоїв їх коштом Ярополка: дав їм Галичину, приналежну до Волині, (Перемишль і Теребовль), чим започаткував многоважний для української державности процес відокремлення тієї частини України в осібну цілість, що згодом відограла таку важну ролю в історії усієї України. Сталося це в 1084 р.

Відокремлення Галичини й передача її Ростиславичам, відбулася при мовчаливій «згоді» Ярополка, але цей не міг стримати свого обурення за те на Всеволода й рішив піти на нього війною. Але Всеволод його перехитрив. Ще не вспів Ярополк злаштувати виправи, а вже війська Мономаха маширували на Володимир. Ярополк злякався й утік до Польщі, залишаючи майно й родину в Луцьку. Мономах опанував Володимир без труду й забравши Ярополкове майно й родину до Київа, надав Волинь Давидові Ігоревичеві. Алеж в 1087 р. прийшов Ярополк з польськими військами і переговоривши з Мономахом вернув собі Волинь. Зчерги захотів Ярополк відібрати й Галичину від Ростиславичів та вибрався війною на Звенигород, але по дорозі убив його підступом якийсь нерядець. Можливе, що це був чоловік Ростиславичів, які в той спосіб рішили позбутися грізного суперника.

По смерти Ярополка розділив Всеволод його спадщину в той спосіб, що головну частину Волині з Володимиром дістав Давид, Берестейську землю дістав брат Ярополка Святополк, але рівночасно не забув Всеволод і про себе, беручи собі, за труд Погорину. Заспокоївши в той спосіб Ігоровичів та Ростиславичів, Всеволод міг не дуже то лякатися Святославичів, що на їх землях він сидів сам і не виявляв найменшої охоти чимнебудь їм поступитися. Покищо вони мусіли задоволитися Муромом та Тмутороканню і ждати кращих часів.

 

Політика Всеволода

 

Ледви не вся внутрішня політика Всеволода вичерпувалася боротьбою з ізгоями, та удержуванням захитаної рівноваги поміж рештою князів. Щодо зовнішної політики, то він не мав змоги її як слід розвинути. Якісь поважні, хоча й невідомі ближче дипльоматичні звязки єднали Всеволода з Німеччиною. Дочка його Евпраксія вийшла замуж за саксонського марграфа, а повдовівши, за німецького цісаря Гайнріха IV. Але життя її з цісарем було дуже нещасливе. Вона була примушена тікати від чоловіка й шукати рятунку в папи. її справу обсуджувано на синодах у Константії й Піяченчі, вслід за чим папа кинув на Гайнріха клятву. Евпраксія вернула після того на Україну й тут постриглася в черниці.

Рівночасно не перериває Всеволод приязних звязків з Візантією. Сам він був одружений з візантійською царівною й користав із візантійських звязків навіть тоді, коли йому треба було заслати в Царгород невигідного ізгоя, як от Олега Святославича. Між іншими візантійський цісар Михайло пропонував Всеволодові подружжя свого брата з дочкою Всеволода за поміч проти повстанців. В живих звязках з Візантією оставав і син Всеволода Мономах.

Врешті не переривалися й звязки з Скандинавією. Син Всеволода Мономах був одружений з дочкою англійського короля Гаральда, а свого старшого сина одружив Мономах з дочкою шведського короля Інга Штенкельса, Христиною.

Поправді, то сам Всеволод займався публичними справами доволі слабо. В старшому віці виручав його Мономах, що як ми бачили вже мав через те гладко промощену дорогу до київського стола.

По словам літопису Всеволод мав незрозумілий в ті часи нахил окружувати себе молодими, недосвідченими дорадниками, що використовуючи своє становище, інтригували проти старших бояр й занедбували найпекучіші справи державної управи. «Тивуни почали грабити й здирати податками народ, а князь про те не знав. Земля збідніла від безустанних воєн і урядницьких здирств». Правда, літописець прихильний до Всеволода старається його оправдати перед потомністю, мовляв у нього було забагато клопоту з ізгоями, що він був старий й немічний. Натомісць славить Всеволода літописець за те, що він... «змалку любив правду, був ласкавий для вбогих, віддавав честь єпископам і священикам, особливо любив монахів і заспокоював їхні потреби. Сам цурався пянства та розпусти й тому любив його батько».

Як бачимо, Всеволод був непоганий дипльомат й розумів, що добрі звяки з духовенством взагалі а чернечим зосібна це все одно що популярність серед сучасних і добра память у потомности. Тому то він фундував кілька манастирів (м. іншими видубицький манастир Михайла, та манастир Андрія, закладений для його дочки Анни). Син його Мономах завважує в своїм життєписі, що батько його «сидючи дома, навчився чотирьох мов» що було в ті часи особливою рідкістю й признакою високої освічености. Помер Всеволод 13 квітня 1093 р. в приявности синів Мономаха й Ростислава. Поховали його в софійській катедрі, віїоряд з гробницею батька Ярослава, що любив його найбільше з усіх синів.

 

Святополк

 

Мономах не спішився обіймати спадщини по батькові. Як добрий і вирах ований політик, він скоро проглянув усі наслідки, якіб викликав такий його крок й тому він зразу таки написав лист до Святополка Ізяславича, щоб той прийшов сісти на столі свого батька. Сам пішов собі до Чернигова, свідомий того, що київський стіл прийде до нього скорше чи пізніше. Переяслав дістав тоді Ростислав Всеволодич, а Новгород Давид Святославич, що мало бути вступом до уступок у користь Святославичів.

У провідну неділю 24 квітня 1093 р. вїхав Святополк до Києва. Кияне вітали його з радістю, але дуже скоро переконалися, що їхня радість була передчасна. Не тілько тому, що Святополк зовсім не надавався на великокняжий стіл, але й тому, що його володіння почалося в умовах, яких йому не вдалося опанувати.

 

Половці

 

Половецька тревога давалася в знаки Україні вже в останніх роках володіння Всеволода, але за Святополка то вже справді настали в південньо-східній Україні часи, коли по Слову о полку Ігоревому: «рідко гукали по українській землі орачі, але зчаста крякали ворони, що ділилися трупами, та розмовляли поміж собою галки, збіраючися летіти на жир». Рівночасно язва сарани в 1094—5 рр. викликала лютий голод і помір на Україні. Не диво, що такі початки князювання Святополка не ворожили нічого доброго.

 

Шолудивий Буняк

 

Чим були в народній уяві половці, можна відтворити собі з легенди, що її склав український народ про половецького ватажка Буняка. В літописі виступає він як дикий, шолудивий грабіжник, але в народній лєгенді, це потвір, без тіла, огидний кістяк з вонючими тельбухами, який вбиває слуг, що підглянули його нелюдський вигляд. По правді, це був один з визнатніших половецьких ватажків, що своєю зручністю, як і жорстокістю вївся українському народові глибоко в печінки.

Як тільки половці прочули, що помер Всеволод, зараз прислали до Святополка послів по окуп. Святополк увязнив послів, а сам почав готовитися в похід. Алеж у нього було всього 800 війська, сила, з якою не було що й пориватися на половців. Святополк пішов за допомогою до Мономаха й той не відмовив, потягнувши з собою брата Ростислава. Війська зустрілися з половцями за р. Стугною біля Трипілля. Але недостача відповідного проводу й незгода поміж князями довели до їх повної поразки. «По лютій битві» змусили половці втікати всіх, при чому першими тікали кияне, що найголосніше домагалися від князів боротьби, а не перемиря...

Серед безладної втечі, потонув у Стугні брат Мономаха Ростислав; його смерть оспівав відтак автор Слова о полку Ігоревому, мовляв «молодому князеві Ростиславові зачинив Дніпро свої темні береги. Плаче мати Ростиславова, по молодому князю Ростиславові, посумніли цвіти від жалю й дерево з туги до землі похилилося»...

Половці підійшли під сам Київ й пустошили землю, грабили й на-бірали невільника. Даремне пробував їм заступити дорогу Святополк. Втрати, що він їх поніс тим разом були куди більші, ніж над Стугною. При відвороті зайняли половці обложений Торчеськ, місто спалили, а людей побрали в неволю. Вертали половці ситі побіли й добичі. А нещасні невільники, «пройняті холодом, виснажені голодом і спрагою, помарнілі з біди на лиці, почорнілі, йшли незнаними землями, серед диких народів, голі й босі, з ногами поколеними на терню й крізь сльози розмовляли з собою: «я з того міста», «а я з того села» і плакали не бачучи нівідки порятунку». Не бачили його й князі. Після першої невдачі рішили окупитися напасникові. Святополк одружився з дочкою половецького ватажка Тутор-хана, заплатив окуп і Мономах. Як на князів, посвоячених з німецькими й візантійськими цісарями, такі родинні звязки були аж надто упокорюючі. Відчували це князі, відчував і народ, але ні одні ні другі не находили на це ради.





Поделиться с друзьями:


Дата добавления: 2016-11-23; Мы поможем в написании ваших работ!; просмотров: 322 | Нарушение авторских прав


Поиск на сайте:

Лучшие изречения:

Начинайте делать все, что вы можете сделать – и даже то, о чем можете хотя бы мечтать. В смелости гений, сила и магия. © Иоганн Вольфганг Гете
==> читать все изречения...

648 - | 606 -


© 2015-2024 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.007 с.