Золота Орда: північні улуси

 

 

Менгу-Тимур був одним із кращих ханів-державців Золотої Орди, якщо не найкращим. Окрім усього того, про що говорилося раніше, він зробив ще одну важливу річ — передав землі Кримського півострова у володіння царевичу Уран-Тимуру, сину Тукай-Тимура. Тобто на терени Золотої Орди із-за річки Урал був переселений рід ще одного брата хана Батия. Разом із ханом Уран-Тимуром були переселені його чотири ілі (роди): ширини, барини, аргини і кипчаки.

Таким чином хан посилював свою особисту владу і зменшував вплив на Півночі Золотої Орди хана Чилаукуна, на Півдні — хана Ногая, внука Бувала.

Такої думки дотримувався і професор М. Г. Сафаргалієв:

«Для изучения вопроса о взаимоотношениях хана с его вассалами значительный интерес для историка представляет факт, приводимый… Абулгази, а именно пожалование Менгу-Тимуром Крымского полуострова Уран-Тимуру, сыну Тукай-Тимура. Владения Тукай-Тимура и его потомков… лежали на востоке, рядом с Синей Ордой. Если… Уран-Тимуру был пожалован удел в Крыму, то в этом нужно видеть одно из мероприятий хана, направленного на ослабление власти царевичей Джучиева улуса в пределах своего собственного улуса. Каждый царевич, получая в наследство отцовский удел, стремился усилить свою власть на месте и стать, таким образом, конкурентом хана; с перемещением в другой удел он терял связь с местной аристократией и на новом месте не мог быть опасен хану [14, с. 54—55].

Хан Ногай, володар улусу свого діда Бувала, що лежав між Доном і Дніпром у Приазовських степах, був на початку 80-х років XIII століття одним із старійшин роду Чингісхана. «Ногай, происходивший от седьмого сына Джучи Мувала, Бувала (Бувалай), принадлежал к числу тех потомков Джучи, отцы которых в прошлом никогда не занимали ханского трона. Отец Ногая, Тутар (Татар.— В.Б.), посланный Батыем к Хулагу в Иран в качестве представителя Дома Джучи, был заподозрен в организации заговора на жизнь Хулагу и казнен в числе других золотоордынских царевичей. Когда началась война с Хулагу, Ногай был поставлен ханом Берке во главе золотоордынского войска, отправленного в 663 (1264—1265) гг. против Хулагу. Ногай разбил Хулагу “и (с тех пор) усилилось значение его (Ногая) у него (Берка) и возвысилось положение его”. Поставленный “над несколькими тьмами”… войск, расположенных на юго-западных окраинах Джучиева улуса, вскоре Ногай, по словам Пахимера, сделался “могущественнейшим мужем из тохаров (татар), занял в Орде почти равное с ханами положение”» [14, с. 58].

Якщо російські історики відкрито пишуть про інтриги хана Ногая у 80-ті роки XIII століття, то про подібні інтриги хана Чилаукуна у 60-ті роки того ж століття мовчать. Хан Чилаукун «добився точно такого самого впливу» на справи в Золотій Орді, очолюючи військові тумени північних улусів у походах на Новгород та Кавказ.

Однак за часів Берке-хана і Чилаукун, і Ногай побоювалися проявляти себе, бо Берке був одним із старших у роді. А старійшини у тюркських народів завжди у пошані. Діяти вони почали за часів Менгу-Тимура, через що і був знищений у 1271 році Чилаукун. До Ногая руки в Менгу-Тимура, як мовиться, не дійшли. На думку Менгу-Тимура, Ногай для нього не становив небезпеки бо поводився, як належить підлеглому.

Менгу-Тимур помер 1282 року у віці 34 років.

«Как передает Марко Поло, после смерти Менгу-Тимура престол должен был перейти к молодому царевичу Туля-Бугу (в нашому прочитанні — Талабуга.— В.Б.), сыну старшего брата Менгу-Тимура, но ему не пришлось царствовать. По настоянию Ногая на престол был посажен Туда-Менгу, брат умершего хана Менгу-Тимура, чем и было нарушено завещание хана о престолонаследии. Это и послужило одной из причин смуты в Джучиевом улусе» [14, с. 55].

Маємо надзвичайно складний приклад для визнання спадкоємця престолу. У Менгу-Тимура після смерті залишилось 10 синів. Жодному із них на день смерті батька не виповнилось 16 років, що, за Ясою Чингісхана, не давало права посісти на царство.

Треба визнати: щось подібне до цього тапилося і раніше, по смерті молодшого сина Батия — Улакчі. Тоді трон посів Берке — третій син Джучі. Проте по смерті хана Золотої Орди Берке трон повернули родові Батия, згідно із заповітом Чингісхана. Бо на початку 1227 року після смерті старшого сина Джучі Чингісхан особисто приїхав до улусу Джучі і призначив главою улусу Батия. Так, Джучі-улус мав передаватись у спадок тільки нащадкам Батия. І поки наказу Чингісхана дотримувалися, Джучі-улус процвітав. Наказ не було порушено за часів ханів: Джучі (1222— 1227), Батия (1227—1255), Сартака (1255), Берке (1255—1266), Менгу-Тимура (1266—1282). Простежимо цю хронологію.

Після смерті Батия, улус успадкував старший син хана — Сартак; після Сартака — четвертий син Батия — Улакчі (старші сини Батия: Сартак, Тукан і Абукан на той час померли). Улакчі теж помер раптово, протримавшись на троні декілька днів. І оскільки у кожного із чотирьох синів Батия у 1255 році не було дорослих нащадків, то трон улусу (Золота Орда була лише його частиною) перейшов до брата Батия — Берке.

А вже після хана Берке Джучі-улус повернувся до роду Батия. І через те, що у старшого сина Батия — Сартака, не залишилось спадкоємців-чоловіків, то улус успадкував рід другого сина Батия — Тукана. Втім, трапилось непорозуміння. Трон Джучі-улусу успадкував не старший син Тукана — Тарбу, а другий — Менгу-Тимур. Можливо, що онука Батия — Тарбу, в 1266 році уже не було. А його син — Талабуга, того року тільки народився.

Ось чому Менгу-Тимур у своєму заповіті 1282 року назвав спадкоємцем престолу свого небіжа Талабугу, якому на той час виповнилося 16 років, тоді як його старшому синові Алкуну лише 12—14. Цим заповітом він повертав трон держави до роду його справжнього володаря.

Та сталося не так, як заповів хан Менгу-Тимур. За наполяганням одного із впливових людей Золотої Орди — Ногая, трон посів брат Менгу-Тимура — Туда-Менгу.

Ось як про ті далекі події розповів їхній сучасник Рашид-ад-дін:

«Рассказ о восшествии на престол Туда-Менгу,

о свержении его сыновьями Менгу-Тимура и Тарбу…

Когда Менгу-Тимур, после того как он процарствовал 16 лет, скончался в 681 г. X. (11 апреля 1282—31 марта 1283 г. н. э.), то того же числа воссел (на престол) Туда-Менгу, третий сын Туркукана (Тукана. —В.Б.), и некоторое время был государем. После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, старшего сына Тукукана, Тула-бука (Талабуга.— В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола под тем предлогом, что он помешанный» [13, т. 1/2, с. 83].

За свідченням перських істориків, Туда-Менгу добровільно передав владу Талабузі. І достовірно відомо, що з 1287 року саме він посів трон Золотої Орди.

Передачу влади до рук хана Талабуги підтримали як сини хана Тарбу, а їх у нього було два: Талабуга і Кунчек, так і сини Менгу-Тимура. Тобто не передача влади від одного хана до іншого породила подальші чвари серед нащадків хана Батия.

У тому ж таки 1287 році знову відбувся похід війська Золотої Орди на Польщу та Угорщину:

«Поход этот, подробно описанный в арабских и польских хрониках, а также в русских летописях, закончился удачно. Монголо-татары добрались до Пешта, разорили Польшу и угнали с собой большое количество пленных. На обратном пути в Орду Ногай, обманув хана (Талабугу. —В.Б.), ушел через Брашов в свои владения на Дунай. Туля-Буга, оставленный Ногаем, шел по незнакомым дорогам и после двадцатидневного скитания в горах, потеряв от холеры и голода, по данным русских летописей, до 100 тысяч воинов и “заподозрил Ногая в том, что все это случилось по его козням и интригам, из-за того, чтобы погубить войско его и извести род его”» [14, с. 56].

Про ці ж події розповідає і «Літопис Руський»:

«Коли йшов окаянний і нечистивий Ногай і Телебуга з ним, пустошивши землю Угорську, (то) Ногай пішов на (город) Брашев, а Телебуга пішов упоперек (через) Гору (Карпати.— В.Б.), яку (можна) було перейти за три дні. А ходив він тридцять днів, блудячи в горах… І настав у них голод великий, і почали люди (коней) їсти, а потім стали й самі умирати, і померло їх незчисленне множество. Самовидці ж так казали: померлих було сто тисяч. А окаянний і нечистивий Телебуга вийшов пішки зі своєю жоною (та) з одною кобилою, осоромлений Богом» [3, с. 435].

Як бачимо, у військовому поході на Польщу та Угорщину року брали участь близько 200 тисяч вояків. Якщо вважати, що Ногай виставив приблизно 40—50 тисяч вершників, то інші улуси Золотої Орди виставили 150 тисяч.

Звичайно, в битвах на землях Угорщини та Польщі полягла деяка частина війська. Із аналізу минулих походів можна виснувати, що полеглих у битвах було 30—40 відсотків від загальної кількості. Тобто на теренах Польщі та Угорщини Талабуга втратив не менше 60—80 тисяч осіб.

Може виникнути питання: навіщо ми робимо цей підрахунок?

Тут відповідь очевидна: зазнали важких втрат абсолютно всі улуси Золотої Орди. Та найбільше постраждали західні улуси держави, силами яких відбувався цей похід. До них належали:

– улус Ногая (Причорномор’я);

– улус Менгу-Тимура (між Доном і Волгою);

– улус Великого Хана Талабуги (між Волгою та Уралом);

– улус хана Біликчі (Тмутаракань);

– улус хана Дмитрія (Велике Володимирське князівство).

Кожен із цих улусів, окрім улусу Ногая, втратив від 30 до 40 тисяч найкращих своїх людей. А разом з ними на полях Угорщини і Польщі та в Карпатах полягло до двадцяти князів-огланів, тобто нащадків Чингісхана.

До походу 1287 року Золота Орда подібних втрат не знала!

Можна припустити, що саме в цьому військовому поході загинули чотири сини Менгу-Тимура: Абачі, Тудакан, Буркук і Сарай-Бука. Точно відомо, що старший син Менгу-Тимура — Алгуй теж брав участь у поході та був у керівній трійці разом із Талабугою і Ногаєм, що підтверджує «Літопис Руський».

Можливо, у військовому поході брав участь і п’ятий син Менгу-Тимура — Тохта.

Саме він, повернувшись у 1288 році з військового походу на Угорщину та Польщу, підняв питання про його невміле керівництво. Оскільки Ногай більшу частину війська та всю свою частину здобичі доставив до улусу, то, звісно, під критику Тохти передусім потрапили його старший брат Алгуй та Великий Хан Золотої Орди Талабуга.

У цьому випадку не було злощасної інтриги, а лише чесна жорстока критика. Та вона не сподобалась Талабузі й Алгую. Ось що про це пише Рашид-ад-дін:

«После того сыновья Менгу-Тимура, Алгу и Тогрыл, и сыновья Тарбу, Тула-Бука (Талабуга.— В.Б.) и Кунчек свергли Туда-Менгу с престола… Против Токтая (Тохти.— В.Б.) (же), сына Менгу-Тимура… они стали совместно замышлять, когда увидели в нем признаки храбрости и мужества. Он узнал об этом обстоятельстве, бежал от них, искал защиты у Йылыкчи (Біликчі.— В.Б.), сына Беркечара…» [13, т. 1/2, с. 83].

Тохта, якого підтримала більшість його родів (ілів), восени 1287 року відкочував до улусу хана Біликчі, який у критиці керівників військового походу 1287 року став на бік Тохти. Імовірно, що хан Біликчі або його батько брали участь у цьому поході і знали ціну військової майстерності Талабуги та Алгуя.

В улусі Чилаукуна на той час правив так званий Дмитрій, який побоявся відкрито підтримати Тохту. Більше того: він вигнав із своєї землі самого Тохту, його людей, його табуни й отари.

Про ці події дуже хитро й завуальовано розповів М. М. Карамзін:

«Сей князь Городецкий (так званий Андрій.— В.Б.) жил два года спокойно, призвал к себе какого-то Царевича из Орды и начал явно готовиться к важным неприятельским действиям. Великий Князь предупредил их, соединился с Удельными Владетелями, выгнал Царевича и пленил Бояр Андреевых. Сие действие могло оскорбить Хана и казалось дерзостию. Ростовцы поступили еще смелее. С неудовольствием смотря на множество Татар… они положили на Вече изгнать сих беспокойных гостей и разграбили их имение. Владетель Ростовский… сват Великого Князя, немедленно послал в Орду брата своего Константина, чтобы оправдать народ или себя, и Хан (Талабуга.—В.Б.) на сей раз не вступился за обиженных Татар, чему были причиною… тогдашние внутренние неустройства в Орде» [18, т. IV, с. 232—233].

М. М. Карамзін описав події стовідсотково достовірно, тільки змінив імена дійових осіб та приховав причини тих подій. Хоча дав деякий натяк на них, нагадавши про «внутренние неустройства в Орде». Що ж відбувалося в дійсності у ті роки?

Землі Менгу-Тимура, як зазначалось раніше, лежали між Доном і Волгою і простягалися від Каспійського моря до Тмутаракані (улусу Беркечара). Отримавши дозвіл і підтримку власника Беркечарового улусу, хан Тохта разом зі своїм родом погнали свою худобу до старійшин роду Чингісидів — синів Чилаукуна, так званих Дмитрія та Андрія, які були другим поколінням Чингісидів Золотої Орди, що народились уже в нових, завойованих землях. До першого покоління належали Батий зі своїми братами: Берке, Беркечар, Шейбан, Тангут, Бувал, Чилаукун, Чимпай та Мухаммед. Це саме ті хани першого покоління Чингісидів, які отримали власні улуси на землях Золотої Орди. Згодом до них приєднався рід тринадцятого брата Батия — Тука-Тимура, який отримав улус на землях Криму.

У 1289 році в улусі Беркечара правив його онук Їликчі (Біликчі). Теж саме було в улусах Бувала, Тангута, Чимпая та Мухаммеда. А в улусі Чилаукуна сидів при владі його син Дмитрій, який народився десь на початку 40-х років XIII століття. Там же мешкав другий старійшина роду Чингісидів, так званий князь Андрій. Третій старійшина роду Чингісидів, так званий Петро Ординський, син хана Берке, у 1289 році сидів на Московському престолі. Одночасно, ще з 1257 року, йому належав і Ростов зі своїм уділом. І цілком закономірно, що хан Тохта після посягання на життя став шукати захист у старійшин роду. Згідно з Ясою Чингісхана, старійшини роду мали право вказати Великому Ханові на неправомірність його дій. А головне — вони мали право зажадати скликання курултаю. На що і сподівався Тохта.

Усі вчинки Тохти стали можливими тільки тому, що йому вдалося вирватись із рук Талабуги та відкочувати із більшою частиною свого роду до улусу Беркечара, в якому його підтримали та дали притулок. Цікаво зазначити, що, навіть знищивши Талабугу у 1290 році, хан Тохта, уже будучи Великим Ханом Золотої Орди та Джучі-улусу загалом, ще кілька років тримав свою головну ставку в столиці Беркечарового улусу Мохші (Наровчаті). Там були побудовані величні палаци, торгові двори, монетний двір і скарбниця хана. Саме в Мохші (Наровчаті) хан Тохта почав у 1294році карбувати свої перші гроші (монети). Цей факт засвідчив професор Пензенського університету В. Лебедев у своїй праці «Загадочный город Мохши»:

«Самые ранние золотоордынские монеты с Наровчатского городища относятся… к периоду правления Такты (1290— 1312 гг.)» [17 с. 37].

Більшовики знищили першого дослідника міста Мохші (Наровчата) професора Саратовського університету Олександра Августиновича Кроткова, який особисто досліджував ці розкопки із 1916 до 1927 року та написав більше десяти аналітичних праць на цю тему. Найбільш цінні праці О. А. Кроткова до сьогоднішнього дня не опубліковані.

Чому російська влада так боїться правди про столицю улусу хана Беркечара?

Справа в тому, що місто Мохші тривалий час, у XIII—XIV століттях, було столицею всієї Золотої Орди. А це — майже центр «исконно русской земли» кінця XIII століття, якщо об’єднати Ростовсько-Суздальську та Рязанську землі. І то було незвичайне місто тих часів: «В 1916 г., во время первой мировой войны, русские солдаты, роя окопы (учебные.— В.Б.), вблизи Наровчата, тогда уездного центра Пензенской губернии, нашли множество старинных вещей, относящихся к XIII—XIV вв., и среди них — большое количество монет с надписью “чекан Мохші”. Тогда ученые сделали предположение, что старинным городом Мохши был… Наровчат. Дальнейшие исследования подтвердили это предположение» [17, с. 3].

І далі:

«Как большинство золотоордынских городов, Мохши имел пригород, который был расположен на месте современного поселка Большая Кавендра, где до сих пор находят джучидские монеты, оружие и другие вещи XIV столетия. Другими словами, 600 лет назад мохшинская городская черта включала в себя площадь в два раза большую, чем площадь современного Наровчата» [17, с. 20].

«Город был застроен деревянными и каменными домами, расположенными в строго определенном порядке… А. А. Кротков обнаружил в Наровчате (Мохши.— В.Б.) остатки свыше 20 кирпичных построек, причем кирпичи не были похожи на современные…

Горожане знали водопровод. Вода шла по глиняным, вставленным одна в другую трубам внутренним диаметром 6—10 см…

Интересно отметить, что уже в XIV в. использовалось отопление общественных зданий горячим дымом. Под полом от большой печи (построенной вне здания. —В.Б.) в несколько рядов шли дымоходы, обогревавшие помещение…» [17, с. 20, 22—23].

Щоб побачити, яку культуру принесла Золота Орда в XIII— XIV століттях на терени майбутньої Московської держави, ми дещо відволіклися від теми. Надзвичайно соромно за московських істориків, які розповідають байки про «диких татаро-монголів». Тому Російська академія наук досі не провела та не оприлюднила повного і комплексного дослідження археологічного поля колишньої столиці Золотої Орди — Мохші.

Запустивши сотні «доважків брехні» до своєї так званої історичної науки, московська провладна еліта і зараз страшенно боїться правди про своє ординське минуле.

Саме те минуле таїть відповідь на сучасну поведінку московської влади. А не зробивши висновків з минулого, неможливо приймати виважені рішення сьогодні.

Повернімось до часів хана Тохти. На бік хана Тохти в улусі Чилаукуна у 1289 році стали удільні хани, так званий князь Андрій та його молодший брат Беклемиш, він же Михайло Тверський. Свідченням цього стали подальші події в Золотій Орді.

Цікаво зазначити, що син хана Берке — Петро Ординський, теж відмовився надати підтримку молодому Тохті. Свідченням цього став погром роду Тохти у Ростові, який належав Петру.

Молодий Тохта зі своїми ілями (родами) та великою кількістю худоби пройшов через усі землі хана Біликчі (улус Беркечара), подолавши такі великі ріки, як Ока, Клязьма, Мокша. На це перекочування від Тамбова та Пензи до Городця (на Волзі.— В.Б.) та Ростова знадобилось багато місяців.

Та, як виявилось, старійшина роду Чингісидів, так званий Великий Володимирський Князь Дмитрій, не підтримав Тохту і зі своїми удільними родичами вигнав князя-оглана та його людей зі своєї землі. А син хана Берке — Петро, повівся ще більш зухвало: відібрав у людей Тохти, що дісталися Ростовської землі, всю їхню худобу. Бо, зрозуміло, що в кочівників іншого добра не було.

Саме про ці події свідчить цитата із твору М. М. Карамзіна.

Згодом молодий Тохта звернувся по допомогу до хана Ногая, господаря південно-західного улусу Золотої Орди, і таки отримав її.

«Когда мать Тала-Буки (Талабуги.— В.Б.) услышала об умеренности и бескорыстии Нокая и о том, что он харкает кровью, она обязала сыновей (посетить Ногая.— В.Б.)… Царевичи по совету (своих) матерей неосмотрительно и неблагоразумно прибыли к Нокаю, чтобы навестить его… Известив Токтая (об их прибытии), он усыпил бдительность царевичей, пока неожиданно не подоспел Токтай с несколькими тысячами и захватил тех царевичей и немедленно их умертвил. Нокай сейчас же повернул обратно и, переправившись через реку Итиль (Волгу.— В. Б.), направился к своему постоянному юрту» [13, с. 83—84].

Арабські історики давніх часів навіть розповіли, кого стратив Тохта і як те чинилось:

«Отдавая на расправу царевичу Токтаю хана Туля-Буга, Ногай сказал: “Вот этот завладел царством отца твоего и твоим царством, а вот эти сыновья отца твоего согласились с ним схватить и убить тебя. Я отдаю их в твои руки; умертви их, как хочешь”. Им покрыли головы и переломили спины. Это были Туля-Буга (Талабуга.— В.Б.), Алгуй, Тагруджа (Тугрылча.— В.Б.), Малаган (Мулакай.— В.Б.), Кадан, Куту-гак (Кудукан.— В.Б.), сыновья Менгу-Тимура» [14, с. 57].

Так були знищені всі князі-оглани — сини ханів Тарбу і Менгу-Тимура. Із роду двох старших синів Бату-хана (Сартака і Тукана) старшим залишився князь-оглан Тохта. Його й обрали главою Джучі-улусу і Золотої Орди на курултаї 1291 року.

Однак ще до курултаю 1291 року Тохта винищив своїх кривдників. До них потрапив і син Берке-хана — Петро Ординський, володар Московського уділу, якого знищили у 1290 році. У 1290 році, ще не будучи обраний ханом Золотої Орди і не маючи достатньо сили, Тохта не став чіпати старійшину роду Чингісидів — главу улусу Чилаукуна, так званого Дмитрія. У 1288—1289 роках Дмитрій чітко дотримувався Яси Чингісхана. А вона визначала, що кожен повинен жити там, де наказав хан Золотої Орди. На той час ханом Орди був Талабута, і саме він мав право визначати улус для князя-оглана Тохти.

Тож, виганяючи із свого улусу людей Тохти, Дмитрій діяв згідно із законами держави. А от Петро Ординський, дозволивши пограбувати людей Тохти у Ростові, мав понести за подібне насильство кару, тому і був знищений. Звичайно, за Великою Ясою, без пролиття крові.

Хан Дмитрій (син Чилаукуна) був знищений після доносів брата Андрія, коли у 1293 році його звинуватили у змові проти хана Тохти. У тому ж році, вже маючи право, хан Тохта вчинив жорстокий погром володінь Дмитрія та Петра Ординського. Він не забув свого приниження в 1888—1289 роках від Дмитра та Петра. Усі події, що відбувались на землях Московії були повністю взаємопов’язані із золотоординськими. В одній державі інакше бути не могло.

Та не треба думати, що північні улуси держави винищувала й палила чужа армія. Це все вигадки московської так званої історичної науки. Кожен десяток, кожна сотня, тисяча несли покарання за певний злочин чи провину. А оскільки відповідальність була не тільки особиста, а й колективна, то й покарання було і особисте, і колективне за законами Золотої Орди.

Посівши трон Золотої Орди, хан Тохта у 1294 році видав ярлик на володіння улусом (Мещерським, або, за московською термінологією, Великим Володимирським князівством) другому синові Чилаукуна, так званому Андрію, а по його смерті у 1304 році — молодшому синові Чилаукуна — Беклемишу Тверському, якому на той час виповнилося 33 роки. За всі роки правління Тохти, а це майже 22роки, між ним та Михайлом Тверським постійно стояла дилема Московського улусу. Не міг змиритись нащадок Чилаукуна із втратою своєї землі.

Після страти Петра Ординського хан Тохта не повернув Московський уділ нащадкам роду Берке-хана. Він призначив правити уділом баскака. Певно, згодом збирався визначитись із господарем улусу. Про те, що сталося саме так, свідчить відсутність на стінах Архангельського собору Московського Кремля портретів князів — володарів улусу в період з 1290 до 1317 року, від смерті Петра Ординського до призначення на уділ так званого Івана Калити (Кулхана).

Усе інше, що стосується московських князів того часу — Данила Олександровича та Юрія Даниловича, є звичайною фальшивкою російської історіографії, створеної для звеличування Московської держави, і тільки.

За описом М. М. Карамзіна, на період 1294-1304 років припадає багато князівських чвар стосовно їхніх земельних володінь. І немовби в цей період вивищується саме Московський князь. Він навіть воює з Рязанським та бере його в полон, «убив в сражении и многих татар: смелость удивительная и не имевшая никаких следствий» [18, т. IV, с. 234].

Збрехавши в одному місці про Московського князя, так званого Данила, московська історіографія нарощує в цьому напрямі свої потуги. Ніби у Золотій Орді не було на той час жорстокого і самолюбивого хана Тохти, який карав кожного, хто виступав проти його волі. Він послідовно знищив усіх старійшин роду Чингісхана, тобто своїх дядьків:

у 1290 році — Петра Ординського; у 1293 році — Дмитрія, сина Чилаукуна; у 1300 році — самого Ногая.

Та, за московськими вигадками, ніяк не міг упоратись із їхніми князями, так званими Данилом Олександровичем і Юрієм Даниловичем.

Ці московські побрехеньки зайвий раз засвідчують присутність на Московському престолі саме баскака — особистого представника хана.

Московська історіографія прямо-таки люто ненавидить так званого Великого Володимирського князя Андрія, тобто другого сина хана Чилаукуна. Як розібратись, то є за що. Це той хан (князь), з подачі якого знищили першого московського володаря, по суті, першого Чингісида, християнина Петра Ординського. Саме завдяки цьому з 1290 до 1320 року Москва взагалі немала свого хана, себто князя.

М. М. Карамзін жорстоко засуджував князя Андрія: «Великий князь Андрей скончал жизнь свою Схимником в 1304 году, заслужив ненависть современников и презрение потомства. Никто из Князей… не сделал столько зла отечеству, как сей недостойный сын Невского, погребенный в Волжском Городце, далеко от священного праха родительского» [18, т. IV, с. 247].

Так критично ставився російський історик до людини, яка завдала значного удару по «московській величі». Навіть не відкривши справжнього секрету Андрія, московити повністю засудили князя, який абсолютно нічим не гірший за інших. Спрацювала так звана московська подвійна мірка, коли своїх і чужих за одні й ті самі вчинки судять по-різному.

 

* * *

Треба звернути увагу ще на два чинники, які мали місце на рубежі XIII і XIV століть.

По-перше. Раніше вже згадувалось, що хан Тохта у 1300 році знищив володаря південно-західного улусу Золотої Орди — Ногая. Ось як про те розповів професор М. Г. Сафаргалієв:

«Ногай же, не находя поддержки со стороны широких слоев феодальной аристократии, вынужден был обратиться за помощью к общему врагу Джичиева дома — Хулагу, “заявляя о желании сделаться подданным Хулагида-Газана”. Тем самым он оттолкнул от себя даже тех… кто поддерживал его. Ряд видных золотоордынских эмиров (князей): Маджи, Сужан, Сангуй, Утра- джи, Акбуга и Тайга, с 30-тысячним отрядом покинули Ногая и перешли на сторону Токтая… Токтай, собрав 60-тысячное войско и перейдя реку Узу (Днепр) и Тарку (Днестр), на Куканлыке разбил своего сильного противника. Ногай… к этому времени уже дряхлый старик, был убит русским воином из войска Токтая» [14, с. 60-61].

Однак не лише смерть хана Ногая призвела до кардинальних змін на теренах від Дніпра до Дунаю, хоч після один за одним були винищені усі його сини.

«Младший сын Ногая, Тургай, пытался было вернуть улус своего отца, двинулся в поход, чтобы потребовать от Токтая (Тохты.— В.Б.) возмездия за (убийство) отца и брата своего, но войсками Токтая был разбит. Внук Ногая с тремя тысячами всадников удалился из пределов Дешт-и-Кипчака. Улусные люди Ногая признали над собой власть хана Токтая, и бывшие владения потомков Мувала слились с владениями потомков Батыя» [14, с. 61].

Це надзвичайно важливе свідчення, яке російська (й українська) історія принципово не помітила. Вона не надавала їм належної уваги та не дослідила ті зміни, які відбулися на теренах Півдня сучасної України впродовж наступних 50—60 років.

Більшість люду Ногаєвого улусу становив рід мангитів. Цей рід та ближні до нього в наступні роки майже повністю перекочували із Причорномор’я до своїх співродичів за Волгу.

Уже в 1333 році, під час поїздки однієї з дружин хана Узбека до свого батька — імператора Константинополя, від Дону до Дунаю, відсутнє кочове населення. Про нього навіть згадки немає.

Звичайно, у часи ханів Бувала, Тутара та Ногая улус Золотої Орди, який межував із землями Київської Русі, мав якийсь вплив на сусідню державу. Мається на увазі Галицько-Волинська Русь. Особливо на її межові Подільські землі, або, як вони називались у XIII столітті, Пониззя.

Із приєднанням улусу хана Ногая до Батийового цей зв’язок майже припинився. Хани Батийового улусу, володіючи надзвичайно великою територією від річки Уралу до річки Дніпра, практично не використовували землі Півдня сучасної України, окрім Кримських, що і спонукало до їхнього звільнення впродовж 1320—1360 років.

Треба визнати, що Золота Орда сприйняла приєднання Волині, Київщини та Чернігівщини у 1319—1320 роках до нової Литовсько-Руської держави більш-менш спокійно. Так само спокійно пройшло приєднання Поділля у 1350—1360 роках до Литовсько-Руської держави. Хоча відбулися й військові сутички, і не одна. Це питання потребує великого незалежного дослідження.

Ми ведемо розмову про всі ці події для того, щоби зрозуміти, які принципові відмінності характеризували становище Мещерських і Тмутараканських та Київських земель на зламі XIII і XIV століть.

По-друге. Є достовірні джерела, в яких зафіксовано наявність на рубежі ХІІІ-ХР/ століть окремої Київсько-Галицької митрополії. У Львові на початку XIX століття зберігалося дві грамоти володаря Галицько-Волинської держави, князя Лева, які той, помираючи у 1301 році, вручив львівському храму Святого Миколи та Галицькому храму Успіння Богоматері, в яких згадуються київсько-галицькі митрополити.

Невідомо, де сьогодні зберігаються та чи й збереглися ці феноменальні грамоти-святині, але про них говорить навіть М. М. Карамзін у своїй «Истории государства Российского».

Щоправда, заперечуючи їхню достовірність, тому що, мовляв, «Слог обеих есть новое неискусное смешение языка Русского с Польским» [18, т. IV, с. 248].

Російська імперія, починаючи з Петра І, не визнавала існування окремої української мови — мови київських русів. Російський націонал-шовінізм зараховував українську мову або до «российского наречия», або до «непорченого польского языка», тобто до чогось незрозумілого.

Хоча українську мову як слов’янську розуміють серби, хорвати, болгари, чехи, поляки, словаки тощо. Проте вони зовсім не розуміють «русского языка».

Звісно, російські ура-патріоти і сьогодні таким же чином налаштовані до української мови. Тому наведемо їм свідчення із архіву Константинопольського Патріархату, в якому зазначено, що Москва і Київ ніколи не належали до єдиної митрополії.

Ось витяг із листа польського короля Казимира до Константинопольського Патріарха, який був написаний близько 1355 року та знайдений професором Петербурзького університету В. І. Григоровичем у 1844—1847 роках в архівах Патріарха.

«К Первопрестольному Всесвященнейшему Патриарху Константинополя, Вселенскаго Собора поклон и многое челобитье от сына твоего Краля Казимира земли Ляхии и… Руси, и от Князей Руси, кои в Христианскую Веру веруют, и от Бояр Руси многое челобитье. Ищем у тебя, нашего Архиерея. Вся земля гибнет без закона, ибо закон исчезает. От века веков Галич славился во всех странах Митрополиею и был престолом Митрополитов от века веков. Первый Митрополит нашего благочестия был Нифон, второй Митрополит Петр, третий Митрополит Гавриил, четвертый Митрополит Феодор. Все они были на престоле Галича. Князья Руси были мои сродники и сии князья оставили Русь… и земля осиротела. И после того я, Крал Ляхии, приобрел землю Руси. И ныне, Святой Патриарх Вселенских Соборов, ищем от тебя нашего Архиерея, да смилуешься и дашь свое благословение… а не будет милости Божьей и благословения вашего сему человеку, не сетуйте на нас после, если придет жалостная нужда крестить Русов в веру Латинов, так как нет Митрополита в Руси, а земля не может быть без закона» [136, с. 148].

До середини XIV століття (після падіння Києва у 1240 році) Галицько-Волинське князівство мало чотири незалежних від Золотої Орди митрополити, що свідчить про незалежність і самого князівства.

До речі, й Золота Орда до середини XIV століття на своєму митрополичому престолі знає чотирьох, але зовсім інших митрополитів.

 

Улус хана Чилаукуна

 

Період становлення улусу восьмого сина хана Джучі треба опрацювати надзвичайно ретельно. І не тому, що якісь події того часу викликають сумніви. Саме улус «Бахмета Усейнова сына» став у подальшому тим підґрунтям, на якому була побудована московська держава; саме із нього в 1272 році хан Золотої Орди Менгу-Тимур виокремив удільну частку для нащадка роду хана Берке, так званого Петра Ординського.

Улус хана Чилаукуна з’явився у складі імперії Чингісидів у першій половині 1238 року. До нього належала вся так звана Ростовсько-Суздальська земля, або, як її називає російська історіографія, Велике Володимирське князівство. Кримські хани іменували ті землі Мещерою або Мещерською землею, вважаючи її частиною всю низину між ріками Окою та Волгою: від Калуги, Рязані та Мурома до Кінешми, Костроми, Рибінська і Валдаю, «куди дійшли ноги татарських коней» хана Батия у 1238 році. Саме у північно-західному напрямку, в сторону Новгорода «Бахмет Усейнов сын» був зобов’язаний прирощувати свої володіння.

Разом із ханом Чилаукуном до його улусу, на терени так званого Володимирського князівства, впродовж 1238—1239 років переселились чотири роди (ілі) тюркських племен: ширини, аргини, барини, татари.

Сьогодні важко визначити чисельний склад кожного із цих родів, які стали основними в улусі хана Чилаукуна. А оскільки в районі сучасної Твері є річка Тьма, то, згідно з дослідженнями російських істориків, маємо всі підстави вважати, що було не менше 10 тисяч військових людей, загалом 50—60 тисяч населення.

Столицею нового улусу стало місто Володимир. Хоча хан Чилаукун, не будучи християнином, постійно Володимира не тримався. У місті були державні установи, такі як: данщики, казна, митники, церковні установи, канцелярія, рада старійшин улусних родів, сокольничі, падусники тощо.

Упродовж 120 років, до 1358 року, титул Великого Володимирського Князя носили (якщо вважати, що у Золотій Орді послуговувалися вигаданими московськими титулами, а такого не було) винятково представники роду Чилаукуна, бо та земля була їхнім родовим улусом — Мещерою. А позбавити ханський рід земельних володінь можна було тільки за зраду Великому Хану Золотої Орди. Хан Золотої Орди міг замінити улусного хана, але не мав права чіпати родового власника. Хоча його улус міг підпорядкувати собі.

Наведемо перелік володарів улусу хана Чилаукуна (за російськими джерелами):

1. Хан Чилаукун (1238-1271);

2. Син Чилаукуна (у російській історіографії — Дмитрій Ярославович) — (1272—1293);

3. Другий син Чилаукуна (у російській історії — Андрій Ярославович) — (1294—1304);

4. Молодший син Чилаукуна — Михайло Тверський, він же Беклемиш (1304-1319);

5. Онук Чилаукуна — Олександр Михайлович (1320—1358).

Усе! Після 1328 року титул «Великий Володимирський Князь» навіть у російській історичній науці зник, бо перестало існувати Велике Володимирське князівство. Більша частина його земель відійшла до Великого Тверського князівства (знамениті Мещерські князі), а менша — стала власністю Великого Московського улусу, який з’явився в 1328 році, у часи так званого Івана Калити (Кулхана). Із 1272 до 1328 року він був лише наділом.

Московські вигадки про Великого Володимирського Князя після смерті Чингісида Олександра (Уковича) потрібні московитам тільки для возвеличення московського ханського роду. Не існувало такого ханського улусу, а отже, і титулу.

Ще раніше улуси в Золотій Орді, як стверджували М. Г. Сафаргалієв, JI. М. Гумільов та інші, носили назви за іменем хана-володаря.

Утім, для кращого сприйняття матеріалу і надалі вживатимемо імена улусів паралельно, як-от: Тверський улус, або улус (князівство) князя Михайла Тверського, і так далі. Поєднаємо московську термінологію (вигадану) із золотоординською (справжньою).

Перейдемо до короткого опису деяких сторінок життя і діяльності вищезгаданих Чингісидів.

1. Хан Чилаукун, він же «Бахмет Усейнов сын».

Як визнав професор М. Г. Сафаргалієв, а він великий фахівець із цього питання, єдиним джерелом вивчення роду Чингісидів «Бахмета Усейнова сына» є «Бархатная книга», видана М. І. Новіковим у 1787 році. Усе інше — приховано. Це ж яку титанічну працю мала проробити московська влада зі своїми лакеями, щоби вони «не угледіли» на своїх землях і у своїй історії «владетельного княжеского рода», який налічував декілька сот спадкоємців? Світова історія подібного не знає! Та оскільки ми вже це питання, допомагаючи московській історіографії, дослідили і знаємо, що московити замість хана Чилаукуна подали декілька дійових осіб:

Ярослав Всеволодович,

Олександр Невський,

Ярослав Ярославович,

то спробуємо і в цьому питанні викристалізувати правду.

Звернемось до праці Т. Манухіної «Святая благоверная княгиня Анна Кашинская», виданої 1954 року в Парижі. Ця праця, порівняно з московськими виданнями, відвертіша, що стосується людського побуту.

Хан Чилаукун за своєю поведінкою до кінця життя залишався язичником. Коли описується діяльність так званого Ярослава Ярославовича, то раптом виявляється, що у нього були сини від кількох жінок. В одного із своїх синів, у віці далеко за сорок років, він відбив наречену та знову одружився. Це сталося у 1264 році.

«В тот же день он с нею обвенчался, а бедный Григорий (син.— В.Б.) тосковал, плакал, возненавидел свет и ушел на Тверцу… В 15 верстах от Твери он построил хижину и часовню и стал подвизаться в посте и молитве. Здесь ему явилась Богородица и указала место, где должна быть воздвигнута церковь и основан монастырь; обители Богородица предрекла славу, а Григорию раннюю смерть…» [65, с. 57].

Декілька слів щодо дружини хана Чилаукуна і матері Михайла Тверського (Беклемиша):

«Он женился на Ксении, добродетельной и прекрасной невесте своего… (сына.— В.Б.). В повести («Повесть об основании Тверского Отроча-монастыря».— В.Б.) Ксения — не дочь новгородского боярина, а дочь пономаря в селе Едимонове…

Предание, наперекор историческим данным, навсегда связало Едимоново — не Новгород — с княгиней Ксенией, указывая это село, как ее месторождение, а едимоновские жители почитали ее, как молитвенницу за родину» [65, с. 57].

Ще один доказ фальшування російської історії: князеві задля возвеличення і прив’язання Новгорода до династії вигаданого Олександра Невського приписали дружину із Новгорода, в той час як люди вказали на звичайне село.

Те, що ні син, ні церква заперечити йому не змогли, свідчить про його ханське (із ширинського роду) походження. Людина, вихована на церковних канонах і яка отримала освіту від єпископа, вчинити так ніколи б собі не дозволила.

Тому для оправдання «князя-християнина» вже церковні владики вдалися до фальшування, пояснюючи його вчинки «Божим видінням у сні». А в цьому випадку, мовляв, церква — безсила. Не станемо далі розвивати тему московської брехні про так званого «брата князя Олександра — Ярослава Ярославовича».

Зазначимо тільки, що саме у хана Чилаукуна та у його молодої дружини Ксені народився син Беклемиш (у хрещенні — Михайло).

«Михаил родился в 40-ой день по кончине… (отца.— В.Б.). Как все дети, которые не помнят отца, он вырос под одним руководством матери, оказавшем на него глубокое влияние…

От отца Михаил унаследовал твердую волю, предприимчивость, нрав гордый, независимый и прямой, с уклоном к тому своеволию, которое идет напролом, не учитывая и не предвидя препятствий — словом, унаследовал ту типичную тверскую “стать”, которая так мало подходила к эпохе, требовавшей от государственного деятеля изворотливости, ухищрений, бдительной предусмотрительности» [65, с. 59].

Навіть шановна професор Т. Манухіна змушена визнати невідповідність характеру князя Михайла та його статусу васала, що зайвий раз доводить ширинське походження Михайла Тверського.

Звичайно, маючи ханське походження, Чилаукун не міг бути знищений фізично в Орді. Ось чому і помер у дорозі, повертаючись від Менгу-Тимура наприкінці 1271 року.

Про мотивацію вчинків Менгу-Тимура зазначалось раніше. Однак основною причиною отруєння хана Чилаукуна став його спротив рішенню Менгу-Тимура виділити із його володінь землі для Петра Ординського — сина Берке-хана. Тому рішення про заснування Москви прийнято не в 1271 році, а після його смерті — в 1272 році.

 

Великі Болодимирські Князі — сини хана Чилаукуна:

2. Дмитрій (1272—1293);

3.Андрій (1294—1304)

Після смерті хана Чилаукуна успадкувати його землі міг тільки його старший син. Що і сталося у 1272 році. А оскільки ярлик на улусне ханське володіння видавав хан Золотої Орди Менгу-Тимур, то зрозуміло, що він поставив перед так званим Дмитрієм умову щодо виділення земель за Москвою-рікою для роду Петра Ординського. Вірогідно, що майбутній власник улусу погодився на цю вимогу золотоординського царя, тому що спокійно отримав ярлик і благополучно повернувся додому.

Російська історія приділила цим князям, ніби як синам так званого Олександра Невського, досить значну увагу. Вигадавши «історію» про Олександра Невського, треба було розвивати її далі.

М. М. Карамзін до князів Дмитрія і Андрія ставився надзвичайно критично і зараховував їх до «сатанинських виплодків» («исчадие ада»). Проте ніколи не бажав пояснити, звідки у національного героя московитів могли з’явитись саме ось такі сини — виховані церквою і батьком, так званим Олександром Невським. Московські історики вважали за потрібне мовчати.

Ось що писав М. М. Карамзін:

«После страшной грозы Батыевой отечество наше как бы отдохнуло в течение лет тридцати, будучи обязано внутренним устройством и тишиною умному правлению… В таком состоянии находилось Великое Княжение, когда Дмитрий Александрович восшел на престол оного, к несчастию подданых и своему, к стыду века и крови Героя Невского» [18, т. IV, с. 226].

Не станемо описувати всі чвари між братами Дмитрієм і Андрієм. Нагадаємо тільки, що в 1291 році до влади у Золотій Орді прийшов хан Тохта — син Менгу-Тимура. Повернувши з допомогою нащадків ханів Беркечара і Бувала владу, Тохта винищив рід свого попередника Талабуги та всіх його прихильників Чингісидів. До цієї компанії знищених потрапив і так званий Дмитрій, якого стратили 1293 року. Одночасно Тохта знищив усіх своїх рідних братів, які залишилися живі після військового походу 1287 року. І у цьому випадку брехня московитів про «татаро-монголів», які начебто приходили «зобижати» нещасних «русских людей», не витримує щонайменшої критики.

Не так примітивно, як М. М. Карамзін, подала ті події Т. Манухіна, але теж із великими «доважками брехні»:

«В 1293 г. между сыновьями Александра Невского — Андреем и Дмитрием — разгорелась ссора из-за великого княжения Владимирского, яростная, на смерть… В Орду полетели доносы, обвинения Дмитрия в измене хану; якобы в тайных переговорах с противником хана — ханом Ногаем… Все князья вместе поехали в Орду… Хан (Тохта) разобрал дело — и заключилось оно страшною бедою… Брат хана, царевич Дюдень, учинил такой погром северо-восточной Руси, что вспомнились времена Батыя. Пострадали Владимир и 14 городов… Громили без разбора и сторонников Дмитрия и подозреваемых, и даже “своих”… Не пострадало только Тверское княжество. В коалиции против Дмитрия Тверь участия не принимала…

Великое княжение Владимирское досталось Андрею, а Дмитрий втот же 1293 г. скончался… в своем дотла сожженном и разграбленном Переяславле» [65, с. 47—48].

Щоб зрозуміти взаємозв’язок московських подій того часу, треба насамперед їх поєднати із золотоординськими. Московська історіографія свідомо відірвала виклад своєї історії, тобто якоїсь частки, із загального золотоординського русла. Тому всі події сприймаються, як у кривому дзеркалі, викривлено та спотворено. І це зроблено свідомо.

У чому ж полягав секрет у нашому, конкретному випадку?

Уже розповідалось, за яких обставин прийшов до влади хан Тохта. Відомо також, що перші свої роки перебування на престолі золотоординського царя Тохта провів в улусі хана Біликчі (онука хана Беркечара) в Мохші (Наровчаті), про що свідчать як перські історики, так і монети, карбовані Тохтою у Мохші в 1294 році. Основні заколотники знаходились на півдні. Щоби з військом рухатись на південь із Мохші (Наровчата), треба було мати надійний тил у Володимирському улусі — нащадків хана Чилаукуна. Отримавши повідомлення про інтриги хана Володимирського улусу, Тохта не міг не відреагувати на них. Ось чому у 1293 році до улусу роду хана Чилаукуна прибув зі своєю тьмою двоюрідний брат Тохти — Дюдень. А оскільки звинуватили главу роду, так званого Дмитрія, то разом із ним покарали також тисячників та сотників, які його підтримували, тобто все Велике Володимирське князівство. Як бачимо, історичні події у Золотій Орді були настільки пов’язані, що виривати із контексту окремий улус — значить повністю спотворити їхній виклад. Пояснемо, чому так званих Великих Володимирських князів — Дмитрія та Андрія — причисляли до нащадків Чингісидів із роду хана Чилаукуна.

Уже зазначалося, що наслідувати землю онука Чингісхана Чилаукуна міг тільки його спадкоємець. Це основна причина зарахувати їх до нащадків Великого Хана. А те, що Чилаукун і «Бахмет Усейнов сын» — одна особа, доведено раніше і сумніву не викликає.

Другим важливим фактором, що свідчить про належність братів до роду Чингісидів є їх поведінка, ставлення один до одного та до послів хана, які прибували із столиці, аби примирити братів. Історія Золотої Орди не знає випадків, коли б місцеві князі не виконували наказів хана. Тим більше, що такими представниками, як правило, були люди із його роду (брати та дядьки), тобто Чингісиди.

«Михаил Тверской и Федор Ярославский приобрели… (свої удільні улуси.— В.Б.) в княжение Димитрия, а Даниил Московский и сын Димитрия Александровича, Иоанн Переславский, хотели того же при Андрее. Открылась распря, дошедшая до высшего судилища ханова, сам Великий Князь ездил в Орду со своею молодою супругою, чтобы снискать милость Тохты. Посол Ханский… созвал Князей в Владимир… Татарин слушал подсудимых с важностию и с гордым видом, но не мог удержать их в пределах надлежащего смирения… Суд кончился… ничем» [18, т. IV, с. 241-242].

Спостерігаємо цілковиту нісенітницю в описі, якщо припустити, що йдеться про поведінку князів Рюриковичів. Як свідчили Плано Карпіні та Вільгельм де Рубрук, місцевому князеві за найменший непослух відразу відтинали голову. Ні для кого винятків із правил не було. Так веліла Яса Чингісхана.

Та зовсім інша картина, якщо ті князі були Чингісидами. Саме князі-оглани із роду Чингісхана могли собі дозволити так поводитися між собою та з представником хана, як описав події М. М. Карамзін. Згадаємо Ясу Чингісхана:

«11. Еще говорил: если из нашего рода кто-нибудь поступит вопреки утвержденному уставу (ясаку) один раз, то должно увещевать словесно, если он сделает противное два раза, то пусть действуют на него красноречием…» [93, с. 105].

Вчинки так званих Дмитрія та Андрія і реакція на них хана Золотої Орди свідчать про їхнє походження саме «из нашего рода».

Про подібну поведінку цих князів-огланів можна наводити не один приклад.

Та найцікавіший (елегантний) доказ належності князів Дмитрія та Андрія до роду «Бахмета Усейнова сына» належить Т. Манухіній:

«В Твери всякого добра было довольно, только одного мало — святынь. Каменный собор св. Спаса Преображения, недавно воздвигнутый на месте старой деревянной церкви св. Косьмы и Дамиана, был закончен, когда Михаилу (Беклемишу. —В.Б.) было 15 лет… Но в соборе не было гробницы ни одного святого князя, только покоился прах отца Михаила («Бахмета Усейнова сына». — В.Б.)… первого князя Тверского, отличавшегося нравом строптивым, своенравным и крутым; находились в соборе и гробницы его двух сыновей от первого брака…» [65, с. 53].

Поруч із батьком Чилаукуном були поховані його два сини — так звані Дмитрій та Андрій, які успадковували титул старшого хана улусу (за російською термінологією — Великого Володимирського Князя). Хоча, звичайно, московити і в це питання понакидали багато фальшивок. Зауважимо тільки, якщо поруч із батьком поховали «звичайних князів», як стверджує російська історіографія, то чому не віддали переваги «синам — Великим Князям»? Нелогічно!

І ще один незаперечний факт: син, у якого батько відібрав наречену, так званий Григорій, став засновником «Отрочь-монастыря», тому за канонами російської церкви був похований у тому монастирі, і ніде інше, задовго до заснування храму «Преображения Господня».

Т. Манухіна повідомила ще один дуже цікавий епізод із життя старшого сина Чилаукуна, який московські історики намагаються замовчувати:

«И вместе с тем, когда тот же всеми покинутый и затравленный Дмитрий… лишенный Владимирского стола и изгнанный из своего удела, искал последнюю защиту в Твери, — Михаил великодушно его принял, постарался с помощью еп. Андрея примирить его с братом, кн. Владимирским Андреем… и отправил его, полу- больного, в родной Переяславль, куда Дмитрий не доехал, скончавшись в Волоколамске (Волоке-на-Ламе.— В.Б.)» [65. с. 60].

Як бачимо, і цей князь помер у дорозі, був отруєний, що доводить його походження із роду Чингісидів.

Із цього опису Т. Манухіної постає багато питань. Розглянемо деякі.

1. Відколи дорога із Твері до Переславля-Заліського лежала через Волок-на-Ламі?

Це щось на кшталт, якби дорога із Києва до Львова проходила через Харків.

2. Ч ому смертельно хворій людині Михайло дозволив вирушити в дорогу до вщент спаленого Переславля?

Там у нього не залишилось ні кола ні двора, на нього ніхто не чекав.

Усі подібні питання наводять на думку про вигаданість ситуації, викладеної московською церквою у тексті, щоби відволікти від головного: так званий Дмитрій був отруєний у Твері. Там же і похований у храмі «Преображения Господня» у 1293 році.

Михайло Тверський (він же хан Беклемиш) канонізований у 1549 році за особистим наполяганням московського царя Івана IV (Грозного).

«Погребен был кн. Михаил в соборе св. Спаса, там же, где его отец… и мать Ксения… Гробница князя Михаила в соборе св. Спаса сделалась Тверской святыней, но лишь при Грозном на соборе 1549 г. он был канонизован» [65, с. 85].

Аза часів «товарища Сталина» комуністами, за їхніми новими канонами, був «канонізований та покликаний на службу» Іван Грозний зі своєю опричниною.

Створився такий собі спадковий ряд правителів: хан Чилау-кун — князь Михайло Тверський — цар Іван Грозний — генсек Йосиф Сталін.

Є над чим задуматись, бо цей ряд має сучасне продовження: президент Путін, який зарахував «товарища Сталина» до «великих менеджерів».

Цілковита духовна спадковість.

 

З