Семінарське заняття № 1. – 2 год.

ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ, ЗАВДАННЯ ТА ЗАХОДИ ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ.

Семінарське заняття № 1. – 2 год.

План:

1. Поняття оперативно-розшукової діяльності в Україні.

2. Завдання оперативно-оперативної діяльності в Україні.

3. Застосування спеціальних сил, засобів і заходів оперативно-розшукової діяльності.

 

1.пит. Оперативно-розшукова діяльність - це система гласних і
негласних пошукових, розвідувальних та контррозвідувальних
заходів, що здійснюються із застосуванням оперативних та
оперативно-технічних засобів. вид діяльності, здійснюваний гласно і негласно оперативними підрозділами державних органів, уповноважених на те законом, в межах їх повноважень шляхом проведення оперативно-розшукових заходів (ОРЗ) з метою захисту життя, здоров'я, прав і свобод людини і громадянина, власності, забезпечення безпеки суспільства і держави від злочинних посягань.

Завданням оперативно-розшукової діяльності є пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави.

Ст-2 ЗУ про ОРД.

2.пит. Завдання виявлення осіб, які вчинили злочини, зводиться до встановлення злочинців і їх затримання, коли це не вдалося відразу ж після скоєння злочину. Скоївши злочин, злочинці прагнуть сховатися, їх своєчасне виявлення скрутно, а часом і неможливо без проведення оперативно-розшукових заходів.

Роль оперативно-розшукової діяльності у розкритті таких злочинів полягає у проведенні комплексу оперативно-розшукових заходів у поєднанні зі слідчими діями:

проводяться оперативно-розшукові заходи у місцях ймовірної появи осіб, які вчинили злочин;

використовуються оперативно-розшукові інформаційні системи;

використовується активне залучення конфіденційних співробітників, а також населення до участі в отриманні інформації про нерозкриті злочини;

використовуються можливості інших служб органів внутрішніх справ.

Система запобіжних заходів, здійснювана оперативними апаратами, складається з профілактики і припинення злочинів. Складовими частинами профілактики є загальна профілактика як виявлення причин, що породжують злочинність, та умов, що їм сприяють, і індивідуальна профілактика як виявлення осіб, від яких можна очікувати скоєння протиправних дій, а також прийняття до них заходів виховного впливу. Загальна та індивідуальна профілактика тісно пов'язані між собою і доповнюють один одного. Загальна профілактика може складатися з серії заходів виховного характеру або носити яскраво виражену спрямованість, наприклад, на впорядкування зберігання матеріальних цінностей і т.п. Індивідуальна профілактика проводиться відносно конкретної особи з метою утримати його від вчинення протиправних вчинків. При виявленні осіб, що виявляють злочинні наміри, до них вживають заходів, що утрудняють реалізацію таких намірів; як правило, вони грунтуються на переконанні. Рішення попереджувальних завдань оперативними апаратами досягається шляхом впливу на таких осіб з використанням оперативних можливостей, в умовах, коли профілактуємих особа не підозрює про роль оперативних апаратів, веде себе пасивно і, опинившись під впливом конфіденційного співробітника, порівняно легко переконується в необхідності відмови від злочинних задумів і дій.

До оперативно-розшукових дій по припиненню злочинів відносяться:

організація засідок в передбачуваному місці вчинення злочину;

встановлення спостереження за перевіряються і об'єктами, яким загрожує небезпека;

підміна предмета злочинного посягання, (скажімо, приведення зброї в непридатність) і тому подібні дії.

Необхідність розкриття злочину найчастіше настає в силу несвоєчасного надходження інформації про задумують або підготовлювані злочини або коли злочинний задум виникає раптово і тут же реалізується в закінчений злочин. Розкриття злочинів - складне комплексне завдання, вирішення якої досягається

діяльністю ряду служб органів внутрішніх справ; особливе місце серед них відводиться слідству. Тому більшість оперативно-розшукових заходів проводиться в поєднанні з процесуальними діями.

Говорячи про сутність розкриття злочинів за допомогою оперативно-розшукових сил, засобів і методів, слід пам'ятати, що їх правильне і тактично грамотне застосування дозволяє:

своєчасно виявляти латентні злочини, які в ряді випадків могли залишитися невідомими для органів внутрішніх справ; умови і причини, що сприяли їх вчиненню, і вживати заходів комплексного (общесоциального і спеціального) характеру щодо їх усунення;

додатково встановлювати осіб, які мають оперативний інтерес для органів внутрішніх справ, проводити з ними роботу в рамках тієї організаційно-тактичної форми оперативно-розшукової діяльності в якій вони потребують.

Розшукова робота є логічним продовженням оперативно-розшукової діяльності з попередження та розкриття злочинів. При цьому мається на увазі, що розшукова робота охоплює як розшук злочинців, тобто конкретних обвинувачених, підсудних і осіб, які втекли з місць позбавлення волі, так і розшук, що має своєю метою виявлення осіб, безвісти зниклих та вчинили злочин, що залишився нерозкритим. А крім того - попередження ухилення злочинців від притягнення до кримінальної відповідальності та відбування покарання; забезпечення притягнення до кримінальної відповідальності засуджених осіб, місцезнаходження яких невідоме; встановлення осіб, безвісти зниклих.

Необхідність розшуку осіб, безвісти зниклих, і включення його у сферу оперативно-розшукової діяльності викликається тим, що причини безвісної відсутності нерідко пов'язані з злочинами. Тому перевірка обставин зникнення людей вимагає проведення розвідувально-пошукових заходів.

Розшукова робота тісно пов'язана з остаточним і повним розкриттям злочинів, забезпеченням невідворотності відповідальності за скоєне. Злочинці, поховалися від правосуддя, як правило, знаходяться на нелегальному положенні, навколо них формуються особи, що готують і вчиняють злочини. Часто саме вони стають організаторами злочинних груп, що діють приховано. Наявність осіб, що перебувають у розшуку, істотно визначає оперативну обстановку.

Різноманіття ситуацій, з якими доводиться стикатися оперативними апаратів у розкритті злочинів, в свою чергу визначає відповідне тактична побудова оперативно-розшукових заходів.

Вирішуючи завдання виявлення злочинів, оперативні апарати проводять комплекс розвідувально-пошукових заходів щодо встановлення насамперед таких злочинних фактів, про які правоохоронним органам невідомо. Причини такої латентності можуть бути самі різні - це небажання повідомити в органи міліції в силу помилкового сорому, наприклад при згвалтуванні, або у випадках крадіжки, вимагання, коли жертва сама боїться бути викритої за вчинені нею ж злочини.

Характерні в цьому відношенні оперативно-розшукові заходи по виявленню злочинів, вчинених у сфері економічної діяльності. Триваюча маскована злочинна діяльність обумовлена??низкою соціально-економічних причин: корупція, протекціонізм тощо, а також заходи, що вживаються з боку осіб, що підготовляють і вчиняють злочини, що істотно ускладнює дії оперативних служб.

Відмітною ознакою для злочинів, скоєних в умовах неочевидності, є: зростаюча озброєність злочинців, формування стійких злочинних груп, технічна оснащеність і використання з метою маскування злочинних дій найдосконаліших наукових досягнень, застосування контррозвідувальних заходів по відношенню до правоохоронним органам, ретельна підготовка до здійснюваних злочинів, корумпованість чиновників, зрада окремих співробітників правоохоронних органів.

Наявність незареєстрованих (латентних) злочинів означає практичну безкарність осіб, що скоюють злочини, що дозволяє таким особам вербувати в своє середовище нових учасників злочинів з числа неповнолітніх, молоді тощо, а в цілому - ускладнює оперативну обстановку, ускладнює її оцінку.

Видимість таких злочинів, як правило, неможливо без використання конфіденційних співробітників, інших оперативно-розшукових можливостей, включаючи оперативно-технічне проникнення в злочинне середовище.

Близькою до розглянутій задачі слід віднести і таку, як встановлення способів підготовлюваних або скоєних злочинів.

За способом вчинення злочину можна судити про ступінь небезпеки осіб, їх підготовляють або вчиняють, про те, бере участь в ньому одна особа або група. Повторення або збіг способів скоєння злочинів, виявлених оперативними апаратами, забезпечує не тільки встановлення тенденцій в злочинності, але і розкриття окремих злочинів. Особливо важливо виявити нові, раніше невідомі способи, щоб своєчасно розробити тактичні прийоми їх попередження та розкриття. Таким чином, рішення зазначеної задачі має важливе значення і для організації боротьби зі злочинністю і у виборі тактичного прийому їх розкриття.

Пит. Закон.

ТЕМА 2. ПРАВОВА ОСНОВА ОПЕРАТИВНО-РОЗШУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ.

План:

1. Конституція України – основний закон регулювання оперативно-розшукової діяльності.

2. Оперативно-розшукове законодавство України – правова основа оперативно-розшукова діяльність.

3. Нормативно-правові акти виконавчих органів влади та правоохоронних відомств.

4. Правова основа міжнародного співробітництва в оперативно-розшукової діяльності.

1.пит. Конституція України - основна база правового регулювання оперативно-розшукової діяльності

Під правовим регулюванням в теорії права розуміється специфічна діяльність держави, її органів і посадових осіб по упорядкуванню суспільних відносин шляхом встановлення правових норм і прийняття в необхідних випадках індивідуально-регламентуючих рішень у відповідності з цими нормами по юридично-значимим питанням, які виникають у процесі таких відносин. Правове регулювання носить функціональний, управлінський характер.

Правова основа оперативно-розшукової діяльності в Україні складається із сукупності правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних суспільних відносин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних методів, сил і засобів, і виконання оперативно-розшукових дій, якщо іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життєво важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльності через застосування правових норм регламентуються відносини між державою чи її представниками, та особами (перш за все, особами які посягають на об'єкти, які охороняються кримінальним законодавством), і в зв'язку з необхідністю захисту життєво-важливих інтересів особистості, суспільства і держави від злочинних посягань.

Таке регулювання відбувається відповідно до ст.3 Закону України «Про оперативно-розшукову діяльність»: Правову основу оперативно-розшукової діяльності становлять Конституція України, цей Закон, Кримінальний та Кримінально-процесуальний кодекси України, закони України про прокуратуру, міліцію, Службу національної безпеки, Прикордонні війська, державну охорону органів державної влади України та посадових осіб, статус суддів, забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, державний захист працівників суду і правоохоронних органів, інші законодавчі акти та міжнародно-правові угоди і договори, учасником яких є Україна. Нормативно-правові акти, які регламентують оперативно-розшукову діяльність, можна поділити на три групи:

а) Конституція України і відповідні закони України;

б) нормативно-правові акти міністерств і відомств та судових органів;

в) міжнародно-правові акти, учасником яких є Україна. Конституція України - основна правова база оперативно-розшукової діяльності. Конституція має найвищу юридичну силу, це закон прямої дії, який застосовується на всій території України. Всі інші закони і відомчі акти повинні відповідати нормам Конституції, а в разі протиріччя їй вони вважаються не дійсними. Пряма дія конституційних норм має безпосереднє відношення до здійснення оперативно-розшукової діяльності.

В ст. 1 Конституції України проголошується, що Україна є незалежна, суверенна, демократична, соціальна і правова держава. Саме в такій державі права і свободи людини і громадянина мають бути пріоритетними і всебічно захищеними. Розділ 2 Конституції України проголошує основні права і свободи людини і громадянина, які визначають основу правового статусу громадянина України. Конституція надає особам право на власність, вибір професії і роду занять, право в'їзду і виїзду з України, таємницю листування, телефонних розмов, поштової, телеграфної та іншої кореспонденції, недоторканність житла, особистості, права пересування і вибору місця проживання та інші права і свободи. Обмеження таких прав можливе тільки на підставі судового рішення. Саме про таке можливе обмеження прав громадянина говориться в законодавстві про оперативно-розшукову діяльність. Права і свободи людини і громадянина можуть бути обмежені відповідно до закону тільки в тій мірі, в якій це необхідно для захисту основ конституційного ладу, державного устрою, моралі, здоров'я, прав і законних інтересів других осіб, забезпечення оборони і безпеки держави. Разом з тим, кожному громадянину, права і свободи якого обмежуються на підставі закону, Конституція гарантує судовий захист і не допускає фізичного і морального приниження честі, гідності та недоторканність особи.

Життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека особи визнаються найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини, їх гарантії складають зміст і цілі державної діяльності. Україна, як держава, відповідає перед людиною за свою діяльність. Ствердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Виконання вказаних завдань покладається на всі державні органи і громадські організації. Разом з тим, серед державних органів діють і такі, які створені, в основному, для охорони і захисту прав громадян, тобто для здійснення правоохоронної діяльності. Такі органи наділяються певною компетенцією на здійснення своїх повноважень, в т.ч. і засобами оперативно-розшукової діяльності.

Для правового регулювання оперативно-розшукової діяльності особливе значення мають ті конституційні положення, якими вирішуються питання загальної структури відповідних органів, основи їх взаємовідносин, порядок їх утворення, а також поставлені основні завдання, які вони мають виконувати. В цих розділах Конституції сформульовані принципи побудови правоохоронних органів і відправлення правосуддя в державі. Так, Конституція України встановлює, що численність і структура військових та воєнізованих формувань (якими є і підрозділи Міністерства внутрішніх справ, Служби національної безпеки України, Прикордонні війська та інші), та їх функції визначаються тільки Верховною Радою України через прийняття законів.

Приписи Конституції України - юридична база для розробки і прийняття всіх інших законодавчих актів, в т.ч. актів з питань організації і діяльності судових і правоохоронних органів та їх компетенції в сфері оперативно-розшукової діяльності. Конституція України закріпила положення про розподіл державної влади в Україні на законодавчу, виконавчу і судову.

Конституція визначає повноваження не тільки Верховної Ради України, як «єдиного органу законодавчої влади в Україні», а встановлює також повноваження Президента України, Кабінету міністрів, Верховного Суду України, Прокуратури, систему судоустрою та судочинства (ст. 106, 113-116, 124, 125, 150, 151 Конституції України). В переліку найважливіших повноважень Президента, встановлених Конституцією, призначення за згодою Верховної Ради, Прем'єр-міністра України і Генерального прокурора України, самостійно - міністрів і керівників Служби безпеки і Державної податкової адміністрації, Державного Комітету по охороні кордонів та інших, які безпосередньо мають відношення до організації діяльності оперативно-розшукових органів.

 

2.пит. Поряд з державними органами, які вирішують завдання поточних і перспективних питань господарчого будівництва, культури, науки, освіти, оборони і державної безпеки, зовнішньої політики і т.п., діють і такі, які створені тільки (або головним чином), для охорони і захисту права, тобто здійснення діяльності, яка на практиці і в теорії називається правоохоронною. І цьому виду державної діяльності притаманні, тільки для неї характерні, суттєві ознаки. Одна із них проявляється у тому, що така діяльність може здійснюватись тільки шляхом застосування юридичних заходів впливу. До заходів такого роду можна віднести заходи державного примусу і стягнення. Наприклад, якщо особа вчинила злочин, то їй може бути призначено покарання; якщо особа ухиляється від розслідування чи відбуття покарання, то можуть бути застосовані спеціальні заходи розшуку, затримання і примусового стягнення збитків, завданих злочином і направлення до місць позбавлення волі; якщо людина незаконно проникла на територію України, вона може бути примусово видворена; якщо особа займалась незаконною діяльністю, то, стосовно неї, можуть бути вжиті спеціальні заходи розкриття її протиправної поведінки, якщо особа готується вчинити злочин, то правоохоронні органи зобов'язані вжити належних заходів попередження і т.п.

Іншою суттєвою ознакою правоохоронної діяльності являється те, що застосовувані в процесі її здійснення юридичні заходи повинні неухильно відповідати закону або іншим правовим актам, прийнятим на основі закону. Тільки на їх основі допускається застосування конкретних заходів впливу і чітко визначається їх міра та зміст. Орган, який звертається до таких заходів, зобов'язаний пунктуально виконувати вимоги відповідних нормативних актів. Так, якщо про затримання особи, підозрюваної у скоєні злочину необхідно протягом 24 годин повідомити суд та прокурора, то таке правило є обов'язковим для всіх, кому надано право проводити затримання.

Характерним для правоохоронної діяльності являється і те, що вона реалізується у встановленому законом порядку, з дотриманням певних процедур. Всі випадки прийняття рішень про застосування чи незастосування юридичних заходів впливу відбуваються згідно конкретних правил, регламентуючих такі дії. Такі правила підлягають обов'язковому виконанню. їх порушення може мати наслідком визнання вжитих заходів незаконними недійсними. Так, затримання і звільнення підозрюваного у вчиненні злочину повинні бути оформлені спеціальними протоколами і постановами згідно кримінально-процесуального законодавства, чоловіки і жінки, неповнолітні і дорослі в ізоляторах тимчасового утримання мають утримуватись роздільно, проникнення в приміщення, обшук житла повинні бути не тільки належним чином оформлені, а й відповідним чином санкціоновані.

Нарешті, суттєвою ознакою правоохоронної діяльності є те, що її здійснення покладається, перш за все, на спеціально створені державні органи. Такі органи комплектуються відповідним чином підготовленими спеціалістами. Організація і діяльність таких органів детально і всебічно регламентована законодавством та відомчими актами, направленими на виконання законів.

Правоохоронна діяльність включає в себе і такий вид державної діяльності як роботу по попередженню, виявленню і припиненню злочинів за допомогою спеціальних сил і засобів, в т.ч. і негласного характеру та з використанням інших конфіденційних можливостей, які передбачені законом.

Право здійснювати оперативно-розшукову діяльність надається не усім правоохоронним органам, а тільки тим, які названі в ст. 5 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність» та в Законі України «Про розвідувальні органи України» від 22 березня 2001 року.

Згідно цього закону оперативно-розшукова діяльність здійснюється оперативними підрозділами:

органів внутрішніх справ - кримінальною та спеціальною міліцією, спеціальними підрозділами по боротьбі з організованою злочинністю, оперативно-розшуковими апаратами Державної автомобільної інспекції;

органів служби безпеки розвідкою, контррозвідкою, підрозділами захисту національної державності, боротьби з корупцією та організованою злочинністю, оперативно-технічним, оперативного документування і органів розшукової роботи;

установ Державного департаменту України з питань виконання покарань ~ оперативними підрозділами;

- прикордонних військ - підрозділами по оперативно-розшуковій роботі;

управління державної охорони - підрозділом оперативного забезпечення охорони;

органів державної податкової адміністрації - оперативними підрозділами податкової міліції.

Ст. 6 Закону України «Про розвідувальні органи України» право здійснення оперативно-розшукової діяльності надає також спеціальним підрозділам Міністерства оборони України для визначення рівня воєнної загрози, забезпечення оборони і інтересів держави у сферах: воєнній, воєнно-політичній, воєнно-технічній, воєнно-економічній, інформаційній та екологічній.

Проведення оперативно-розшукової діяльності іншими підрозділами зазначених органів, підрозділами інших міністерств, відомств, громадськими, приватними організаціями та особами не допускається.

Оперативно-розшукова діяльність займає важливе місце серед комплексу правових і організаційних заходів, які вживає держава по боротьбі зі злочинністю і захисту законних інтересів людини і суспільства. В сучасний час оперативно-розшукову діяльність здійснюють вже не два, - три суб'єкти, як було раніше (МВС, КДБ, ГРУ), а оперативні підрозділи семи відомств, а прокуратура і суд мають свої повноваження по контролю і використанню результатів оперативно-розшукової діяльності. Компетенція кожного із них встановлюється як загальним законом «Про оперативно-розшукову діяльність» так і законами України: «Про міліцію» від 20.12.90 р; «Про Службу безпеки України» від 25.03.92 р.; «Про прикордонні війська України» від 04.11.91 р.; «Про внесення змін до Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 14.02.98 р. та іншими законами України.

Правову основу оперативно-розшукової діяльності складають не тільки перелічені закони, а й такі, як Кримінально-процесуальний кодекс, Кримінальний кодекс, «Закон про організаційно-правові основи боротьби з корупцією і організованою злочинністю», Закон України «Про інформацію», Закон України «Про державну таємницю», Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів», «Про статус суддів Україні» і ряд інших. Кожний з цих законів регламентує певні групи спеціальних відносин, які виникають в процесі оперативно-розшукової діяльності і у зв'язку з нею.

Кримінально-процесуальний кодекс України містить, зокрема, положення, згідно якого на органи дізнання покладається прийняття необхідних оперативно-розшукових заходів з метою виявлення злочинів і осіб їх вчинивших, регламентується також робота по розшуку осіб, які вчинили злочини і ухиляються від слідства і суду. Закон України «Про державну таємницю» вказує, що державна таємниця - вид таємної інформації, яка охоплює відомості в сфері оборони, економіки, державної безпеки і охорони правопорядку, розголошення яких може причинити ущерб життєво-важливим інтересам України, а також визначає, що до державної таємниці можуть бути віднесені результати розвідувальної, контррозвідувальної і оперативно-розшукової діяльності, відомості про осіб, які співробітничають або співпрацювали на конфіденційній основі з органами, здійснюючими таку діяльність, про порядок організації і здійснення охорони вищих законодавчих і виконавчих органів влади, вищих посадових осіб держави, про систему урядового і спеціального зв'язку.

3.пит. Крім законів, правове регулювання оперативно-розшукової діяльності здійснюється також указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, нормативними актами відомств, здійснюючих оперативно-розшукову діяльність.

Президент України має право видавати укази з питань охорони правопорядку, боротьби зі злочинністю, діяльності правоохоронних органів. Так, Президент України 30.12.94 р. видав Указ «Про заходи по удосконаленню діяльності Координаційного Комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю»; 29.04.94р. Указ «Про удосконалення роботи по підготовці законопроектів і проведенню правової реформи». Сфера конкретних відносин, які виникають у процесі оперативно-розшукової діяльності також може регулюватись указами Президента, наприклад від 17.09.96р. «Про комплексну цільову програму боротьби зі злочинністю на 1996-2000 роки», від 21.06.94 р. «Про невідкладні заходи щодо посилення боротьби зі злочинністю».

Кабінет Міністрів України затвердив Положення про державну службу охорони при МВС України (Постанова КМ № 615 від 10 вересня 1993 р.). Цим Положенням Державна служба охорони при МВС України визначається як централізована система підрозділів, створених для охорони фізичних і юридичних осіб, державного, колективного, приватного майна, майна іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб, а також громадян. Кабінетом Міністрів України затверджена ціла низка Положень, постанов, інструкцій, правил, які регламентують різні сторони оперативно-розшукової діяльності правоохоронних органів і їх структурних підрозділів. Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.92 р. затверджено Положення про дозвільну систему, яким визначено перелік об'єктів, на які поширюється дозвільна система та порядок виготовлення, придбання, перевезення, обліку і використання спеціально визначених предметів, матеріалів і речовин, а також відкриття та функціонування окремих підприємств, майстерень і лабораторій з метою охорони інтересів держави та безпеки громадян. Цим положенням регламентуються питання обліку і контролю за збереженням і використанням зброї, вибухових і отруйних речовин, ядохімікатів, наркотиків і наркотичної сировини, незаконні операції щодо яких є об'єктом особливої уваги суб'єктів оперативно-розшукової діяльності.

Велике значення в правильному застосуванні законів правоохоронними органами в діяльності по боротьбі зі злочинністю мають керівні роз'яснення, які даються Пленумом Верховного Суду. Такі роз'яснення оформляються у вигляді постанов і містять, як правило, приписи з питань належного застосування законодавства, в тому числі і того, що регламентує організацію для всіх органів і посадових осіб, які застосовують закон, по якому дане роз'яснення.

Генеральний прокурор України видає накази, вказівки і приписи, обов'язкові для виконання всіма органами прокуратури. Так, наприклад, наказом Генерального прокурора України № 2 від 04.04.92 р. передбачена організація роботи по підбору, підготовці, розміщенню кадрів прокуратури та їх вихованню. Прокуратурою України спільно з МВС, СБУ і Держкомкордоном та Мінюстом розроблена інструкція про порядок зносин з закордонними правоохоронними органами, направлення до них службових звернень та виконання їх доручень; інша спільна інструкція передбачає взаємодію правоохоронних органів України при організації затримання та видачі іноземних громадян, які вчинили злочини за кордоном та передачі українським органам правопорядку тих, які вчинили злочини в Україні.

Компетенцію МВС України як центрального органу державної виконавчої влади визначено в-Положенні про Міністерство внутрішніх справ України. Цим Положенням передбачено видання актів управління з питань діяльності органів внутрішніх справ, в тому числі і оперативно-розшукової діяльності. Зокрема, п. 7 Положення передбачає, що МВС у межах своїх повноважень видає накази, організує і контролює їх виконання.

Під нормативними актами відомства, здійснюючого оперативно-розшукову діяльність розуміються такі юридичні акти підзаконного) адміністративного нормотворення у вигляді правових актів управління, якими деталізуються норми закону та регламентуються суспільні відносини, що виникають в оперативно-розшуковій діяльності.

У разі потреби МВС України видає разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади спільні акти. Так, МВС разом зі Службою безпеки видало ряд спільних наказів про боротьбу з наркоманією, тероризмом, контрабандою і бандитизмом, разом з Державним комітетом по охороні кордонів - спільний наказ про боротьбу з незаконною міграцією.

У спільній інструкції МВС, СБУ, Держкомкордону, Держмит-служби, Міноборони та Мінюста України про взаємодію правоохоронних та інших державних органів України у боротьбі із злочинністю, зареєстрованій в Міністерстві юстиції України 21 вересня 1994 року передбачається:

взаємне інформування правоохоронними органами один одного про виявлені ними в процесі здійснення своїх функцій причини та умов, що сприяють злочинам та іншим правопорушенням, безпосередня боротьба з якими віднесена до компетенції іншого правоохоронного органу;

погоджене визначення переліку інформації, оперативний облік якої та використання може сприяти своєчасному вжиттю заходів щодо запобігання злочинам, нормативне закріплення і порядок обліку такої інформації;

забезпечення введення ступенів готовності у міськрайлінорганах;

поміщення (звільнення) до ізоляторів тимчасового утримання, що не мають самостійних чергових частин, затриманих і взятих під варту осіб, забезпечення порядку їх конвоювання;

виконання довідкової роботи при зверненні посадових осіб і громадян з питань роботи міськрайлінорганів та їх служб;

контроль за станом охорони міськрайлінорганів та їх служб;

- забезпечення збереження службової документації, зброї, спеціальних засобів, засобів захисту, зв'язку, оперативної та криміналістичної техніки, іншого майна, закріпленого за черговою частиною;

- здійснення контролю за додержанням правил пожежної безпеки та санітарних правил в адміністративних будинках міськрайлінорганів та прилеглій до них території.

Відповідно до цих завдань формуються обов'язки добових нарядів та чергових частин.

Накази, вказівки і інструкції Міністерства внутрішніх справ України містять приписи стосовно діяльності як центрального апарату, так і територіальних органів внутрішніх справ. Наказом МВС України № 469 від 02.09.94 р. оголошено структуру апарата МВС України, наказом МВС України №235 від 01.10.91 р. затверджено Положення про відділ по контролю за дізнанням в органах внутрішніх справ, наказом № 474 від 01.08.93 р. організована Державна служба по боротьбі з економічними злочинами, а наказом МВС України № 745 від 25.11.92 р. передбачені заходи по удосконаленню структури і організації діяльності підрозділів попереднього слідства і посилення їх взаємодії з оперативними підрозділами системи органів внутрішніх справ.

Детальне правове регулювання в органах МВС роботи оперативних підрозділів міліції є важливим засобом повного і правильного проведення в життя законів та підзаконних актів з питань боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку. Це забезпечує єдиний порядок і погодженість дій всіх підрозділів міліції, визначає конкретні шляхи подальшого вдосконалення роботи міліції із забезпечення правопорядку та безпеки громадян.

4.пит. Проблема злочинності в даний час набуває зростаючого глобального характеру. Злочинність практично у всіх країнах світу перетворюється у серйозну перешкоду на шляху їх соціально-економічного, політичного і культурного розвитку, істотно знижуючи рівень життя населення, що викликає для світової спільноти необхідність спільного пошуку оптимальних форм співробітництва у вирішенні цієї проблеми. На даний час правоохоронні органи зіткнулись з такими видами злочинів, як міжнародний тероризм, організована транснаціональна злочинність, торгівля людьми, незаконна міграція, наркобізнес, торгівля зброєю та іншими, що становлять небезпеку не тільки для окремих держав, але й для всього людства, і потребують спільних зусиль і повсякденного співробітництва правоохоронних органів.

Можна виділити два види правового регулювання діяльності правоохоронних органів у боротьбі з міжнародною злочинністю: договірно-правовий (або конвенційний) механізм, шляхом укладання спеціальних угод та інституційний механізм у рамках міжнародних організацій. Причому друга форма є якісно новою і більш високим щаблем у співробітництві держав, важливим доповненням до системи договірних зв'язків. Виникнення міжнародних правоохоронних органів і організацій є відгуком на потребу держав у постійних формах узгодження і координації спільних зусиль у визначеній галузі й у заданих межах. Між двома названими видами співробітництва існують постійна взаємодія і взаємозв'язок. З одного боку, міжнародні органи й організації створюються на основі відповідних міждержавних договорів, а з іншого боку - у рамках міжурядових організацій розробляються і приймаються нові, і змінюються або доповнюються існуючі угоди, а в ряді випадків створюються органи з контролю над їх виконанням.

Можна виділити такі основні форми співробітництва держав в оперативно-розшуковій діяльності:

обмін оперативно-розшуковою, правовою та іншою інформацією;

профілактика, розкриття та розслідування злочинів, стосовно яких укладені спеціальні угоди між державами;

розшук і затримання злочинців на підставі договірних відносин або разових звернень однієї держави до іншої;

видача злочинців іншій державі або міжнародному органу для кримінального переслідування;

передача осіб, засуджених до позбавлення волі, для відбування покарання у державі, громадянами якої вони є або до країни, де вони постійно проживають;

передача органам іншої держави нагляду за умовно засудженими або умовно звільненими правопорушниками;

захист прав і свобод громадян однієї держави при здійсненні правосуддя в іншій країні;

спільне вивчення причин та інших проблем злочинності, а також обмін досвідом роботи поліцейських та Інших органів;

підготовка кадрів, надання експертних послуг, постачання спеціальних науково-технічних засобів і надання матеріально-технічної допомоги іншим державам.

Міжнародне співробітництво в оперативно-розшуковій діяльності повинно здійснюватися при дотриманні державного суверенітету, національного законодавства, невтручання у внутрішні справи держав, інших основних принципів міжнародного права. У якості спеціальних аспектів співробітництва можна виділити невідворотність відповідальності за вчинені міжнародні кримінальні злочини; гуманізм по відношенню до потерпілих підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, захист державою прав своїх громадян за кордоном; спрямованість оперативно-розшукової діяльності при міжнародному співробітництві тільки на кримінальні злочини та осіб, їх вчинивших, і невтручання в політичну, релігійну чи іншу громадську діяльність.

Під правовою допомогою у кримінальних справах варто розуміти форму співробітництва держав у боротьбі зі злочинністю, що виявляється у виконанні на підставі взаємно дозволених за національними законами і міжнародними угодами заходів по виявленню та розкриттю злочинів, їх розслідуванню і судовому розгляду, а також реалізації вироків та інших рішень.

Поняття «правова допомога» вживається у двохсторонніх і багатосторонніх договорах, що укладаються між державами з метою врегулювання цивільних і кримінально-правових відносин. Під міжнародною взаємодопомогою в оперативно-розшуковій діяльності слід розуміти відносини взаємного співробітництва між державами в галузі кримінального судочинства, що полягають у використанні на підставі міжнародних угод і національного законодавства визначених дій, необхідних для здійснення іноземною державою правосуддя в конкретній справі.

Міжнародне співробітництво в рішенні проблем, що стосуються прав і інтересів усіх держав і народів, є об'єктивною необхідністю.

Правова допомога іноземним державам у кримінальних справах - це одна з форм міжнародного співробітництва. В даний час існує значна кількість міжнародних договорів про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних і кримінальних справах, які є основою правового співробітництва між державами. їх можна поділити на дві категорії:

1) Укладені СРСР; діють в Україні як такі, що зберегли свою юридичну чинність у порядку правонаступництва;

2) Підписані від імені суверенної, незалежної держави України. Такий поділ виник за умов історичного розвитку законодавства України на сучасному етапі.

В умовах, коли міжнародне співробітництво правоохоронних органів України розвивається у різних напрямках, принципового значення набувають питання видачі злочинців. Україна не має спеціального закону про видачу злочинців і керується двосторонніми угодами або окремими домовленостями про передачу конкретних злочинців. Відносини в питаннях видачі злочинців ґрунтуються, як правило, на умовах взаємності і на підставі двосторонніх угод між державами. Проте існують декілька багатосторонніх конвенцій про видачу злочинців, серед них: Європейська конвенція про видачу злочинців 1975 р.; Гарвардський проект про видачу злочинців; Конвенція про застосування терміна давнини до військових злочинців і злочинів проти людства 1968 р.; Гаазька конвенція про боротьбу з незаконним захопленням повітряних суден 1970 р. та ін. Одним із перших таких договорів з міжнародного співробітництва був Ам'єнський договір 1802 р., який уклали Франція, Іспанія, Голландія та Великобританія у справах про фальшування грошей, банкрутство і вбивство. В них, як і в обопільних умовах, вказуються принципи «подвійної злочинності» або «подвійного зобов'язання», відповідно до яких особа підлягає видачі лише у випадку, коли скоєне нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством тієї держави, що запитує і держави, яка запитує. Крім цього, у кримінальних законах обох держав за злочин, що тягне за собою видачу злочинця, повинно бути передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на термін від одного року і більше.

Бездоговірна видача злочинців можлива за розсудом держави відповідно до її національного законодавства або на підставі принципу взаємності.

Видача осіб - це особливий вид правової допомоги, що пов'язується, як правило, із взяттям під варту особи, що видається. Внаслідок цього вона порушує не тільки інтереси держави, але й суттєві інтереси окремих осіб. Цим обумовлена детальна регламентація, яка міститься в договорах, як підстав, так і процедури видачі. Договори зобов'язують державу, до якої звернена вимога, негайно вчинити заходи до взяття під варту особи, яку потрібно видати. Винятком є ті випадки, коли видача не може мати місця. Відповідно до ст.552 проекту Кримінально-процесуального кодексу України:

- у видачі відмовляється, якщо особа, якої стосується звернення про його видачу, є громадянином України або користується в Україні правом захисту;

У видачі може бути відмовлено, якщо:

злочин був скоєний на території України або на водному і повітряному судні України;

за законом держави, що звернулася з проханням про видачу, злочин карається позбавленням волі на термін до одного року, або більш м'яким покаранням, або особа засуджена до покарання, що не перевищує цього покарання;

за законодавством України злочин підлягає переслідуванню у порядку приватного обвинувачення;

держава, що звернулася з проханням про видачу, не забезпечує у цій сфері взаємності;

у відношенні особи, яку вимагають видати, ведеться в Україні кримінальне розслідування, або воно велося і закінчено припиненням справи або постановою вироку. У цих випадках звернення про видачу може бути відкладено до закінчення в Україні кримінального розслідування у справі цієї особи, або до відбування нею призначеного покарання, або звільнення від нього.

Аналіз тексту договорів дозволяє зробити висновок, що слідчо-судові та оперативно-розшукові органи не повинні виносити власну постанову або визначення про арешт особи, яка підлягає видачі, а прийняте рішення про затримання і видачу не потребує санкції суду. Договори вказують, що у числі документів до вимоги про видачу, насамперед, додається оригінал або засвідчена

копія постанови про арешт. Значення договорів у цій частині полягає в тому, що прийняте у встановленому порядку компетентним органом іноземної держави рішення про взяття під варту певної особи розглядається в Україні в якості законної підстави для прийняття саме такого запобіжного заходу відповідно цієї особи. В Декларації про державний суверенітет Україна заявила, що вона віддає перевагу загальнолюдським цінностям і пріоритету міжнародного права перед нормами національного законодавства.

Цей принцип на законодавчому рівні наша держава закріпила в Конституції і визначила, що чинні міжнародні договори, на обов'язковість яких Верховна Рада України дала згоду, є частиною національного законодавства України. Відповідно до Закону України «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10.12.1991 р., укладені Україною і ратифіковані належним чином міжнародні договори складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм законодавства України. У силу ст.7 Закону України «Про правонаступність України» від 12.09.1991 р. були підтверджені зобов'язання нашої держави міжнародними договорам, укладеними Українською РСР до проголошення незалежності України. Відповідно до цього закону Україна є правоприємницею прав і обов'язків міжнародних договорів Союзу РСР, що стосуються її території, відповідають її інтересам і не суперечать Конституції України.

Незважаючи на незмінність давніх договірних форм і головної мети договорів про взаємну допомогу, вони з проголошенням незалежності України отримали новий зміст, що враховує не тільки існуючі відносини між державами, але й тенденції в їх розвитку, що сприяє стабільності й ефективному застосуванню їх положень в нових умовах.

У сфері кримінально-правових відносин міжнародний договір є правовою основою не тільки міжнародного співробітництва, але і формою регулювання внутрішньодержавних кримінально-правових, кримінально-процесуальних відносин і оперативно-розшукової діяльності, яка їх обслуговує. Особливо це стосується міжнародних актів про взаємодопомогу в кримінальних справах, застосування яких передбачено ст. 31 УПК України.

Таким чином, правову основу міжнародного співробітництва в оперативно-розшуковій діяльності складають:

міжнародні, міждержавні договори (двосторонні і багатосторонні): пакти, конвенції, договори, угоди;

міжурядові угоди з окремих питань, які стосуються взаємодії в боротьбі зі злочинністю;

міжвідомчі договори (угоди);

національне законодавство з питань надання міжнародної правової допомоги;

неписані норми (звичаї) міжнародного права (міжнародна ввічливість, взаємність і ін.).

Міжнародне співробітництво в питаннях боротьби зі злочинністю основною своєю метою ставить захист прав і свобод людини. Тому правовою основою в даній сфері діяльності будуть Загальна Декларація прав і свобод людини, Міжнародний пакт про цивільні і політичні права, Європейські конвенції та інші міжнародні нормативні акти з питань захисту прав людини, охорони громадського порядку, миру і спокою.

Загальна декларація прав людини один з перших документів, прийнятий у рамках ООН з метою міжнародно-правового сприяння забезпеченню основних прав і свобод людини. Ряд положень Загальної декларації регламентує права осіб, що притягуються до кримінальної відповідальності або визнаних винними у скоєні злочинів та відбувають покарання. Зокрема, ст. З, 5, 7-12 і 14 Декларації містять положення, що стосуються прав заарештованих осіб, або тих, що знаходяться під вартою до судового розгляду. Права кожного мають бути захищеними від свавільного арешту і затримання; осуджуються і забороняються катування, жорстоке, нелюдське або принижуюче людську гідність поводження, свавільне втручання в особисте і сімейне життя, посягання на недоторканність житла і таємницю листування. У Декларації сформульовані принципи кримінального судочинства і кримінального права: презумпція невинуватості і заборона застосовувати новий кримінального закон до раніше скоєних діянь, якщо він погіршує положення особи, що притягується до кримінальної відповідальності.