Держава та етноси: проблеми суперництва і співробітництва

Проблема взаємодії державних інституцій та політичних об'єднань, що репрезентують інтереси національних меншин, стала актуальною внаслідок глобальних процесів, пов'язаних з так званим "етнічним ренесансом", про який йшлося у попередніх розділах. Цей феномен виявився реакцією на тенденцію світової культурної уніфікації, призвів до зростання національної самосвідомості та прагнення до збереження національної своєрідності. Етнос намагається консолідуватися як політична сила, закріпити свої політичні права аж до утворення автономії та незалежної держави. Як пише один із сучасних науковців О. Картунов, "західні дослідники розглядають етнічний ренесанс як передумову й один із шляхів та засобів вирішення багатьох проблем, що існують у сучасному поліетнічному суспільстві. Цей процес сприяє, по-перше, зближенню цінних духовних та культурних надбань різних етнонаціональних спільнот, по-друге, пом'якшенню класового розшарування, протистояння і боротьби, по-третє, встановленню тісних і конструктивних відносин людини з великим деперсоніфікованим суспільством. До цього слід додати і те, що в посттоталітарних суспільствах етнічне відродження допомагає усвідомленню і утвердженню свого етнічного чи національного "Я" або "Ми", а також досягненню й захисту культурно-масових, інших пільг та привілеїв для непривілейованих спільнот".

Прийнята Радою Європи Європейська Хартія регіональних мов та мов національних меншин спрямована на захист мов з невеликою кількістю носіїв. Така подія продиктована усвідомленням того, що "охорона і розвиток регіональних мов або мов національних меншин у різних країнах та регіонах Європи є важливим внеском у розбудову континенту на принципах демократії та культурного розмаїття в рамках національного суверенітету і територіальної цілісності". Країни, що підписали цю Хартію, зобов'язалися "сприяти використанню регіональних мов або мов національних меншин, в усній і письмовій формі, у державному та приватному житті і/або заохочення такого використання".

Проблема етнічних політичних об'єднань тісно пов'язана зі статусом етнічних меншин у державі. Не до кінця визначеним є й саме поняття меншини. Часто вживаним є "кількісне" визначення нацменшини - "меншини повинні поступатися у кількісному відношенні решті населення, що складає більшість. Проте можуть зустрітися ситуації, коли жодна з груп не складає більшості, і виокремлення нацменшини за кількісним складом стає проблематичним". Важливою є вказівка на "недомінуюче положення" - "захист меншин виправданий тоді, коли меншина не посідає панівного положення". Подібним до такого є становище російської громади в Криму. Перебуваючи нацменшиною в Україні, російська громада є більшістю населення Криму щодо інших народів, які мешкають на півострові, у тому числі й щодо українців та кримських татар. Тому російську громаду Криму розглядають як "панівну меншину".

Поширеною є також точка зору, що "представники нацменшин повинні бути громадянами держави, в якій вони мешкають, і, крім того, повинні проживати на території цієї держави значний історичний час".

Таке тлумачення поняття національної меншини не сприяє вирішенню проблеми, а ще більше заплутує ситуацію в Криму. Адже значна частина російської громади оселилася на півострові у часовому історичному вимирі зовсім недавно - протягом останніх десятиріч. Більшість кримських татар повернулася на батьківщину протягом останніх років. Звернемо увагу, що критерій "проживання значний історичний час" тут витриманий. Незважаючи на кілька десятиліть примусового поселення за межами півострова, саме Крим є батьківщиною цього народу. Однак значна частина кримських татар все ще не є громадянами України. Ця обставина призвела до ескалації напруженості на півострові напередодні парламентських виборів в Україні. Тобто набуття громадянства України є для представників депортованих народів важливим для самої можливості сприйняття їх як національної меншини України.

Серед універсальних можна назвати визначення меншини, що запропоноване у 1977 р. спеціальним доповідачем Підкомісії з попередження дискримінації та захисту нацменшин Ф. Капоторті: це "група, яка за чисельністю поступається решті населення держави та не посідає пануючого положення, члени якої - громадяни цієї держави - мають етнічні, релігійні та мовні риси, відмінні від решти населення, та які, принаймні негласно, виявляють солідарність, спрямовану на збереження своєї культури, традицій, релігії та мови". Тобто національною меншиною може вважатися лише та національна група, яка прагне зберегти свою національну своєрідність. У сучасному суспільстві це можливо лише через створення інституцій та організацій, які можуть забезпечити збереження національної самобутності та відстоюють право меншини на це. Таким чином лише за наявності національних організацій можна говорити про сформованість певної національної групи як національної меншини. І характер взаємодії держави з цими організаціями визначає становище національної меншини в державі.

Як зазначає В. Нікітюк, характер взаємодії держави з національною меншиною і організацією, що захищає інтереси певної національної меншини, виявляється у таких аспектах:

1) цільова спрямованість здійснення прав національних меншин стосовно решти суспільства;

2) ціннісно-правові межі забезпечення прав етнонаціональних меншин у системі "особа - етнонаціональна меншина - суверенна держава";

3) діапазон форм державного устрою, в умовах яких історично відбувалося здійснення прав етнонаціональних меншин;

4) межі конституційно-правової та адміністративної діяльності держави щодо захисту етнонаціональних меншин.

Цільова спрямованість здійснення прав етнонаціональних меншин вміщує, з одного боку, соціальну інтеграцію в більше суспільство, з іншого - забезпечення права на політичну автономію або повне політичне відокремлення, тобто створення власної держави або перехід етнічної території під юрисдикцію іншої держави.

Спробою збалансувати прагнення до збереження національної своєрідності та інтеграцію до суспільства національних меншин є ідея національно-персональної (культурної автономії). Модель національно-персональної автономії на початку ХХ ст. запропонована австрійськими соціал-демократами. Після утворення Ліги націй принцип національно-персональної автономії рекомендований нею для ряду держав - у першу чергу колишніх союзників Німеччини у першій світовій війні та новоутворених держав Прибалтики. Найбільш послідовно цей принцип втілений урядом Естонії у міжвоєнний період. Закон про культурну автономію 1925 р. визнавав право юридичної особи за меншинами, число яких складало не менше 3 тис. осіб.

Якими чинниками визначається - обере національна меншина орієнтацію на мовну та культурну інтеграцію з більшістю чи буде прагнути до відокремлення, у тому числі й політичногоя Значною мірою ця орієнтація формується під впливом історичного досвіду взаємин конкретної національної меншини та більшості, а також орієнтацією більшості щодо цієї меншини. Якщо домінуюча нація, тобто державна влада, яка уособлює цю націю в очах нацменшини, сприяє збереженню соціальної дистанції між більшістю та нацменшиною, то активність нацменшини та організацій, які її репрезентують, спрямовується у суспільстві на зрівняння становища національних меншин із більшістю корінного населення. Якщо ж політика державної влади направлена на культурне і мовне поглинання нацменшини, розвиваються тенденції на збереження національної ідентичності та відокремлення національного, культурного розвитку аж до політичного.

Прикладами "інтеграційної" орієнтації меншин є боротьба чорношкірих американців за громадянські права, боротьба євреїв проти дискримінації. Останнє свідчить, у міру того, як слабшала дискримінація євреїв, у єврейських громадах посилювався рух за збереження національної самобутності - розвиток культурних товариств, втілення в життя сіоністської ідеї - повернення євреїв до Палестини та створення єврейської держави. Це підтверджує тезу - чим помітнішою стає тенденція до асиміляції національної меншини, тим виразнішим стає рух за збереження національної ідентичності. На думку авторів, феномен "етнічного ренесансу" у ХХ ст. значною мірою зумовлений такою реакцією меншин на посилення асиміляційної політики.

Чи не першими до такої політики вдалися англійська адміністрація в Ірландії та російська влада щодо України, Білорусі та Польщія У першій половині ХІХ ст. англійська влада розгорнула масову кампанію винищення ірландської мови, яка проводилася жорсткими методами - аж до перейменування топонімів, покарання учнів за вживання ірландської мови або навіть окремих ірландських слів у межах школи тощо. Вибір такої політики значною мірою зумовлений історично сформованим характером взаємин між ірландцями та Великобританією. Ірландія вважалася найменш лояльною частиною Об'єднаного Королівства, тому влада намагалася позбавити її мешканців національної ідентичності. Показово, що мовна політика щодо Уельсу, населення якого зберегло свою мову, але при цьому не виявляло активних сепаратистських намірів, була значно ліберальнішою.

Таким чином характер взаємин між певною нацменшиною та центральною владою є тією основою, від якої відштовхується, з одного боку, політика влади, з іншого - активність представників національної меншини та політичних рухів, які репрезентують її інтереси. Якщо в основу цих взаємин покладено конфлікт, який бере початок, скажімо, з часів завоювання цієї території, то у подальшому можлива ескалація конфліктності. Оскільки конфлікт, розпочатий внаслідок завоювання, як правило, "ініційований" країною-завойовницею, то й ініціатива "розриву конфліктної спіралі" має належати саме метрополії. Націоналістичний рух не здатний на це, оскільки така ініціатива з його боку розглядалася б як його прихильниками, так і його противниками як визнання своєї слабкості. Саме така ініціатива була започаткована нещодавно британським лейбористським урядом, що дозволило просунутися у розв'язанні північноірландської проблеми, хоча Лондону й довелося піти на більші поступки, аніж радикальним ірландським партіям.

Сучасну політику офіційного Лондона щодо Шотландії та Уельсу можна розцінювати як спробу "превентивного" розв'язання проблеми, яка поки що не є гострою. Націоналістичні настрої у Шотландії ще не настільки сильні, щоб змусити британський уряд застосовувати якісь особливі заходи, в Уельсі позиції націоналістів ще слабші. Лейбористський уряд вирішив зробити "крок на випередження", призначивши референдум про надання автономії для Шотландії та Уельсу. На думку авторів, такий підхід є взірцем демократичного розв'язання національної проблеми. У розглядуваній ситуації уряд Британії діє не як представник егоїстичних інтересів національної більшості, а намагається врахувати інтереси всіх національних груп, а також переважаючі тенденції суспільного та національного розвитку, властиві Британії та Європі в цілому, виходячи з нової системи цінностей, покладеної в основу соціальної та національної політики європейської спільноти.

Асиміляторська політика Росії щодо України, Білорусії нагадує політику Англії щодо Ірландії. Відомий указ Катерини ІІ, в якому російській адміністрації цих територій давалася вказівка викорінити у населення України, Білорусії, Смоленщини (остання на той час була переважно білоруськомовною) уявлення про себе як народи, відмінні від великоросів. Найбільша увага приділялася саме Україні, оскільки сепаратистські настрої останньої були найпоширенішими, а з часів Гетьманщини збереглися автономні соціальні та освітні інституції.

Якщо більшій частині Ірландії у 20-х роках ХХ ст. вдалося вибороти незалежність, то Україна на той час здобула лише формальну державність як республіка у складі колишнього СРСР, де національне відродження (назване згодом "розстріляним") поступилося місцем відновленню асиміляторського державного курсу, який проводився в умовах тоталітарного суспільства.

Саме та обставина, що український етнос, як і інші національності на території колишньої Української РСР, фактично мали статус національних меншин, після здобуття незалежності України зумовила відсутність будь-яких національних образ щодо українського народу та держави. Якщо у свідомості національних меншин й існують якісь національні образи, то вони адресовані колишньому Радянському Союзу: у кримських татар та німців - за депортацію, у поляків, угорців та румунів - за репресії проти національно свідомих представників цих етносів. Характерно, що саме ті національні меншини, у свідомості яких яскраво виявлені ці історично сформовані образи щодо радянського режиму, лояльніші до самої ідеї української державності, аніж ті меншини, у свідомості яких ці образи майже відсутні.

Разом з тим тоталітарний характер радянського політичного режиму сприяв формуванню особливої соціально-психологічної атмосфери недовіри та ворожості, у тому числі й у сфері міжнаціональних відносин. "Передвiсником" та iндикатором актуалiзацiї ворожостi у суспiльному життi є феномен ressentiment'у. Ressentiment - введене Ф. Нiцше поняття, яке було розроблене М. Шелером. Воно включає три взаємопов'язаних компоненти: 1) змiшане почуття ненавистi, злоби i ворожостi; 2) вiдчуття власного безсилля активно висловлювати цi почуття проти людини чи соцiального устрою, що їх викликають; 3) перiодичне поновлення безсилої ворожостi. Почуття ressentiment'у особливо розвинене у осiб, що живуть у тоталiтарних та авторитарних суспiльствах, оскiльки вiдсутня можливiсть адекватного виявлення невдоволення у поведiнкових та вербальних актах.

Поширення девiантної поведiнки ще бiльше сприяє розвитку ressentiment'у. Врештi-решт це призводить до формування у суспiльнiй свiдомостi певного мiфологiзованого образу суспiльства, де феномени ворожостi та вiдчуження виступають як стрижневi, створюється певне "емоцiйне поле", яке є фоном для сприйняття та оцiнки подiй. Оскiльки складовою частиною соцiальної мiфологiї є емоцiйно-образне сприйняття свiту, це зумовлює її значний вплив на поведiнку людей.

"Мiфологiя ворожостi" дозволяє якщо не знищити ворога, то завдати йому максимально можливої шкоди, що за цiєю мiфологiєю є обгрунтованішим i прийнятнішим за спробу сприйняти противника як рiвного собi, зрозумiти його аргументи. "Мiфологiя ворожостi" вiдкидає суспiльнi правила, норми взаємодiї, навпаки, порушення цих норм стає "антинормою", стереотипом поведiнки ворогуючих сторiн. "Мiфологiя ворожостi" не передбачає пошуку причин конфлiктної ситуацiї, тому легко допускає розширення, екстраполяцiю ворожостi на сфери, якi ранiше не були конфлiктогенними, приписує ворожі намiри особам i групам, ще не втягнутим у конфлiкт. Таким чином, ситуацiї соцiальної напруженостi й ворожостi породжують рiзнi за характером та перебігом подій види конфлiктiв.

Ситуацiя напруженостi формується довкола певних iнтересiв, реалiзацiї яких заважають iнтереси iнших соцiальних суб'єктiв. Конфлiкт у такiй ситуацiї є механiзмом уточнення позицiй сторiн, виявляє їхні конфлiктні ресурси, i, врештi-решт, сприяє пошуку компромiсу.

Ситуацiя ворожостi формується довкола самих суб'єктiв конфлiкту, i конфлiкт тут має самоцiнне значення. Тому конфлiкт, побудований на ворожостi, не може розв'язуватися шляхом компромiсу, оскiльки вiдсутнiй предмет компромiсу. Такий конфлікт, як правило, розв'язується або шляхом завдання противниковi такої шкоди, за якої вiн стає нездатним до боротьби, або шляхом радикальної змiни всiєї соцiальної ситуацiї, в умовах якої вiдбувалася ця боротьба. Конфлікт також може розв'язуватися свiдомою тактикою однiєї з сторiн чи посередника, спрямованою на перетворення "конфлiкту ворожостi" на "конфлiкт iнтересiв".

Одним із способiв розв'язання ситуацiї ворожостi є тактика неприйняття однiєю iз сторiн ворожих вiдносин. Як правило, цiєї тактики дотримується сторона з бiльш гнучкою свiтоглядною та iдеологiчною концепцiєю. Така тактика позбавляє протилежну сторону "образу ворога", який є засобом групової консолiдацiї альтернативного учасника конфлiкту. Не маючи "образу ворога" група, створена для ведення конфлiкту, втрачає сенс свого iснування.

Атмосфера ворожості, що сформувалася у радянському суспільстві, виявилася наприкінці 80-х років саме у вигляді міжетнічних конфліктів, першим з яких був вірмено-азербайджанський, пов'язаний з проблемою територіальної приналежності Нагірного Карабаху. Соціально-психологічна атмосфера дозволила конфлікту поширитися і перетворитися на взаємний геноцид та відкритий військовий конфлікт. До того ж офіційна Москва обрала позицію, яка не сприяла приборканню конфліктної ситуації. Замість того, щоб стати арбітром та посередником у розв'язанні проблеми, радянське керівництво почергово підтримувало то азербайджанську, то вірменську сторони, що, врешті-решт, призвело до недовіри центральній владі як вірмен, так і азербайджанців. Апофеозом такої політики стало введення радянських військових частин до Баку, спричинило загибель десятків мирних громадян. Не маючи Москву за авторитет, конфліктуючі сторони змушені були шукати посередників у особі міжнародних організацій, зусиллями яких вдалося призупинити бойові дії.

Атмосфера ворожості у міжнаціональних відносинах сприяла розпаду Радянського Союзу. Негативний характер міжнаціональних відносин став дестабілізуючим фактором політичного життя новоутворених держав. Це виявилося у сепаратистських рухах Придністров'я, Абхазії, Чечні, Криму.

Якщо у Чечні та Абхазії ці рухи сформувалися на основі історичної боротьби їхніх народів за самовизначення, то у Придністров'ї та Криму зустрічаємося з феноменом "нових національних меншин", тобто меншин, які виникли у зв'язку з розпадом великої держави. Внаслідок такого розпаду частина переважаючого в певному регіоні новоутвореної держави етносу опинилася у статусі етнічної меншини і відмовляється приймати цей новий для неї статус. Ситуацію в Криму ускладнює присутність ще однієї національної меншини - кримських татар, взаємини якої передусім з російською громадою складаються напружено через негативний історичний досвід цих взаємин. Таким чином, тоталітарне минуле не сприяє побудові конструктивних міжнаціональних відносин, а також здатності до конструктивної взаємодії державних органів та політичних об'єднань, що репрезентують інтереси національних меншин. Тоталітарне минуле є чинником, який знаходить вияв насамперед у існуванні серед представників певних національних меншин переконань про "історичні образи" щодо них з боку держави в якій вони проживають.

Дія цього чинника помітна не тільки у нашій країні, але й, наприклад, в Іспанії, яка також порівняно недавно позбулася тоталітарного минулого. Саме у період існування франкістського режиму сформувався ряд проблем взаємодії центрального уряду з регіонами, які виявилися у радикалізації національного руху, особливо на прикладі Країни Басків. Баскський сепаратизм сягає корінням середньовіччя. У 1894-1895 рр. утворена Баскська націоналістична партія (БНП), яка і сьогодні залишається однією з найвпливовіших політичних партій у Басконії. Ліквідація франкістським режимом автономії Басконії сприяла значному зростанню націоналістичних настроїв. У 1962 р. група лівих націоналістів виходить з БНП та утворює самостійну політичну організацію "Еускаді та свобода" (ЕТА). На першому з'їзді ЕТА засновано військовий, політичний, робітничий та культурний фронти боротьби проти режиму. ЕТА самовизначилася як "революційний рух за національне визволення". Його мета - створити самостійну баскську державу, яка повинна увійти до Європейського співтовариства на федеративній основі. Єдиним реальним засобом для досягнення цієї мети в умовах фашистського режиму проголошувалося "революційне контрнасильство". Його тактикою обрано руйнування створеного національною партією образу баскського народу як миролюбного за природою та використання досвіду Франко ефективного застосування насильства. На базі політичного крила ЕТА у 1971 р. засновано партію "Ері Батасуна", метою якої було також утворення баскської держави.

Коли після смерті Франко в Іспанії розпочалися демократичні реформи, ЕТА зайняла суперечливу позицію. З одного боку, вона проголосила підтримку руху за демократію. Але разом з тим ЕТА не залишала принципу збройної боротьби, вважала його єдиним засобом досягнення мети. Наприкінці 1976 р. ЕТА відновила терористичну діяльність. За 1977 р. до скоєних нею злочинів додалися вбивства 73 осіб.

Активізації ЕТА у цей період об'єктивно сприяла політика центристського уряду А. Суареса, який зволікав надання автономного статусу Басконії. Проведений у жовтні 1975 р. референдум проголосив утворення автономії. Надання автономії дещо зменшило підтримку ЕТА з боку громадськості, однак у середині 80-х років у Басконії розпочався новий підйом націоналістичних настроїв, зумовлений, як пишуть В. Вітюк та С. Ефіров "нерозв'язаністю проблеми баскської автономії, непослідовною політикою уряду, наявністю гострих суперечностей між ним та національним урядом Басконії як у розумінні ряду положень статуту автономії, так і у способах її реалізації. Серед басків спостерігаються націоналістичні прагнення та забобони, сильним у масах є почуття ображеної національної гідності, що підтримується впливовими націоналістичними партіями. Ці партії, засуджуючи окремі акції ЕТА, багато в чому солідарні з нею і надають їй негласну підтримку. ЕТА, у свою чергу, в умовах різкого загострення ситуації, вміє нагнітати напругу та спрямувати громадську думку в Басконії на свою користь".

У країнах з тоталітарним минулим на міжнаціональних відносинах негативно позначається атмосфера недовіри, що зумовлює взаємні, часто завищені, претензії влади та національних меншин.

Як показали результати соціологічного моніторингу, що проводився впродовж кількох років Київським міжнародним інститутом соціології, у період починаючи з 1994 р. спостерігається зростання упередженості у сфері міжнаціональних відносин. Так, у 1994 р. високий рівень упередженості щодо росіян висловлювали 7 %, у 1997 р. - 16 %, щодо євреїв - відповідно 26 % і 33 %, поляків - 38 % та 46 %, румунів - 46 % і 53 %, ''україномовних'' українців - 3 % і 9 %. Але, на думку авторів, йдеться не про зростання національних упереджень, а про те, що відповіді респондентів щодо їхньої наявності стають "щирішими" (тобто адекватними реальним почуттям і відносинам етнічних суб'єктів). За радянських часів висловлення негативного ставлення до інших національностей вважалося неприпустимим, навіть якщо таке ставлення було властиве респонденту. Не випадково, що, як показало дослідження, проведене Національним інститутом стратегічних досліджень ще у травні 1993 р., в Криму, де сила "радянських" традицій у ставленні до міжнаціональних відносин була найпомітнішою, висловлення національної упередженості - найменшими (наприклад, 32,4 % опитаних відповіли, що могли б прийняти до своєї родини циган (по Україні в цілому - лише 6,6 %), кримських татар - відповідно 35,5 % і 8,8 %). Але разом з тим національні взаємини у цьому регіоні були найгіршими.

На думку авторів, не правомірно говорити про посилення національної ксенофобії в Україні за останні роки. Відзначимо низький рівень національної толерантності, що ускладнює відносини державних інституцій з національними організаціями.