Умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК)

Зміст цієї обтяжуючої обставини визначено у п. 15 Постанови, відповідно до якого умисне вбивство, вчинене на замовлення (п. 11 ч. 2 ст. 115 КК), – це умисне позбавлення життя потерпілого, здійснене особою (виконавцем) за дорученням іншої особи (замовника). Таке доручення може мати форму наказу, розпорядження, а також угоди, відповідно до якої виконавець зобов’язується позбавити потерпілого життя, а замовник – вчинити в інтересах виконавця певні дії матеріального чи нематеріального характеру або ж не вчинювати їх.

Сторонами такої угоди є не менш ніж дві особи – замовник і виконавець. Проте, їх може бути і більше – декілька замовників, декілька виконавців; до цих злочинів також можуть бути причетними посередники між замовником і виконавцем.

Об’єктивна сторона вбивства на замовлення нічим принциповим не відрізняється від об’єктивної сторони інших умисних вбивств і полягає у протиправному позбавленні життя іншої людини.

Суб’єктивна сторона вбивства на замовлення, як правило, характеризується прямим умислом – винна особа усвідомлює, що вона виконує протиправне замовлення на позбавлення потерпілого життя і бажає це замовлення виконати. Разом з тим цей злочин може бути вчинено і з непрямим умислом. Це, наприклад, стосується випадків, коли доручення замовника містить альтернативу, коли він ставить завдання або заподіяти тілесні ушкодження потерпілому, або вбити його. Якщо виконавець під час виконання такого замовлення застосує насильство, при якому не бажає настання смерті потерпілого, але свідомо допускає, що смерть може настати, і потерпілому дійсно заподіюється смерть, він повинен нести відповідальність за вбивство, вчинене на замовлення.

Аналіз судової практики розгляду справ цієї категорії показав, що переважно мотивом виконання вбивства на замовлення є користь. Замовник передає або обіцяє передати виконавцю певну грошову суму чи іншу матеріальну винагороду за вбивство, а виконавець за цю винагороду вбивство вчиняє.

Дії замовника і дії виконавця вбивства тісно пов’язані між собою, але об’єктивно вони суттєво відрізняються. Замовник (якщо тільки він не є одночасно і співвиконавцем вбивства) безпосередньо не позбавляє потерпілого життя, не виконує об’єктивної сторони злочину, передбаченого ст. 115 КК. В залежності від конкретних обставин справи замовник, замовляючи вбивство, вчиняє дії, які спонукають виконавця до вчинення вбивства, тобто він виступає в ролі підбурювача (а в деяких випадках – організатора або й пособника).

У будь-якому разі суд має чітко визначитися, яка форма співучасті мала місце в кожному конкретному випадку, і кваліфікувати дії замовника з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК та за п. 11 ч. 2 ст. 115 КК.

Так, ухвалоюколегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 15 березня 2012 р. вирок апеляційного суду Миколаївської обл. від 7 липня 2011 р. щодо Особи 1змінено.Перекваліфіковано її дії з пунктів 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК України на ч. 4 ст. 27 і пунктів 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Колегія суддів зазначеного суду дійшла висновку, що сукупність наведених у вироку доказів, яким суд дав правильну оцінку, переконливо свідчить про доведеність винуватості Особи 1 у вчиненні за попередньою змовою замовлення на вбивство з корисливих мотивів конкурента по бізнесу – генерального директора акціонерної риболовецької компанії (АРК) «Антарктика» за грошову винагороду 20 000 доларів США. Разом з тим безпосередні злочинні дії, а саме постріли з пістолета, від яких потерпілому було заподіяно вогнепальні поранення і настала його смерть, вчинені іншою особою – виконавцем вбивства. При цьому Особа 1 не була організатором та співвиконавцем вбивства, а спонукала виконавця до вчинення вбивства, тобто діяла як підбурювач, тому колегія суддів дійшла правильного висновку, що її дії необхідно додатково кваліфікувати з посиланням на ч. 4 ст. 27 і пункти 6, 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК

Допускаються помилки при кваліфікації дій замовника у випадках, коли злочинний результат (позбавлення потерпілого життя) з тих чи інших причин не настав.

Відповідно до абз. 7 п. 15 Постанови у разі, коли виконавець погодився позбавити потерпілого життя, але з причин, що не залежали від його волі, умисел на вбивство до кінця не довів, дії замовника, залежно від конкретних обставин справи, кваліфікуються як співучасть у готуванні до умисного вбивства на замовлення чи в замаху на вчинення цього злочину.

Згідно з вироком апеляційного суду Харківської обл. від 2 квітня 2012 р.Айвазяна А.В. визнано винуватим та засуджено за те, що він, за попередньою змовою групою осіб, організував замах на умисне вбивство на замовлення потерпілого Мушегяна М.Т. (за ч. 3 ст. 27, ч. 2 ст. 15 і пунктами 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК) за таких обставин.

Айвазян А.В. звернувся до знайомого Бабенка Ю.Ю. знайти особу, яка могла б вбити Мушегяна М.Т. за грошову винагороду. Бабенко Ю.Ю. на пропозицію Айвазяна А.В. погодився, одночасно повідомивши про це правоохоронним органам. А на підтвердження нібито виконаного вбивства на замовлення передав засудженому фотографії із зображенням убитого. Переконавшись, що замовлення виконано, Айвазян А.В. передав Бабенку Ю.Ю. винагороду – 2300 доларів США. Одразу після передачі грошових коштів засудженого було затримано працівниками міліції.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ визнала, що засуджений виконав усі організаційні дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, але зазначений злочин не було доведено до кінця з причин, не залежних від його волі. Отже, встановлені судом фактичні обставини свідчать про те, що Айвазян А.В. вчинив підготовкудо інкримінованого йому злочину, а не замах на його вчинення. Вирок щодо Айвазяна А.В. ухвалою ВССУ від 24 липня 2012 р. змінено з перекваліфікацією його злочинних дій в частині – з ч. 2 ст. 15 на ч. 1 ст. 14 КК.

У іншій справі вироком Кельменецького районного суду Чернівецької обл. Баланюк Н.В. та Баланюк О.Й. визнані винними в тому, що, перебуваючи в неприязних стосунках із потерпілим Шварцманом В.А., з метою помсти домовились та вирішили вбити потерпілого. Засуджені попросили свого знайомого Чумака В.С. знайти особу, яка вб’є Шварцмана В.А. за матеріальну винагороду. Чумак В.С., погодившись з цією пропозицією, одночасно звернувся до правоохоронних органів та повідомив про намір засуджених. Правоохоронними органами було прийнято рішення про викриття злочинних намірів засуджених та проведення оперативно-розшукових заходів. Під час зустрічі з оперативним працівником міліції, який виступив в ролі виконавця замовного вбивства, засуджені ще раз підтвердили своє рішення щодо позбавлення життя Шварцмана В.А. за винагороду та надали виконавцю його фотографію. На підтвердження нібито виконаного вбивства на замовлення засудженим були надані фотографія із зображенням потерпілого з ознаками насильницької смерті та його шапка. Після передачі грошей замовники вбивства були затримані працівниками міліції.

Такі злочинні дії Баланюк Н.В. та Баланюк О.Й судом кваліфіковані як замах на умисне вбивство за ч. 2 ст. 15 і пунктами 11, 12 ч. 2 ст. 115 КК. Апеляційна інстанція цей вирок залишила без зміни. У касаційному порядку справа не переглядалася.

Однак, слід звернути увагу на те, що, як і у попередньому прикладі, встановлені судом фактичні обставини свідчать, що Баланюк Н.В. та Баланюк О.Й. вчинили підготовкудо інкримінованого їм злочину, а не замах на його вчинення. Крім того, суд не визначився, яка форма співучасті мала місце у цьому випадку і кваліфікував дії замовників без посилання на відповідну частину ст. 27 КК.

7. Умисне вбивство, вчинене за попередньою змовою групою осіб (п. 12 ч. 2 ст. 115 КК)

Визнання підвищеної суспільної небезпеки умисного вбивства, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, зумовлено тим, що при груповому здійсненні злочину інтересам суспільства заподіюється, як правило, більша шкода, ніж злочином, вчиненим однією особою. Сумуючи свої дії, підтримуючи один одного інтелектуально, діючі групою, злочинці одержують можливість вчинити такі посягання, які один здійснити не в змозі.

До об’єктивної сторони вбивства, вчинюваного за попередньою змовою групою осіб (звичайно, з огляду на конкретні обставини справи), відносяться всі дії, які учасники групи вважали за необхідне виконати безпосередньо на місці вчинення злочину з метою досягнення злочинного результату, якщо ці дії у їх сукупності до цього результату призвели. Вирішальним у визначенні, є особа співвиконавцем чи ні, – являється не обсяг вчинених нею дій, а їх взаємозв’язок та взаємна узгодженість з діями виконавця (інших співвиконавців) і загальна їх спрямованість на заподіяння потерпілому смерті, а також те, чи його дії у сукупності з діями іншої особи (осіб) знаходяться у причинному зв’язку зі злочинним результатом.

Група відзначається не лише кількісним показником, але і якісним – наявністю попередньої змови між її учасниками, їх домовленістю щодо спільного вчинення злочину. Попереднім визнається зговір, який стався до початку вчинення злочину, тобто до початку виконання дій, які відносяться до об’єктивної сторони злочину (тобто не пізніше, ніж на стадії готування). Така домовленість може бути як відносно всіх обставин майбутнього злочину, так і стосовно загальних питань. При цьому стосовно позбавлення життя потерпілого зговір обов’язково повинен мати місце, інакше відповідальність за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК настати не може.

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах ВСУ дійшла висновку, що апеляційний суд Одеської обл. правильно кваліфікував дії Мельниченка І.С. та Савченка М.М. за пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК і ч. 4 ст. 187 КК. У справі доведено, що 25 липня 2007 р. близько 23год. Савченко М.М. і Мельниченко І.С., будучи в стані алкогольного сп’яніння, озброївшись металевим цвяходером, діючи спільно й узгоджено за попередньою змовою групою осіб, з метою заволодіння майном Татарчук К.Д. шляхом розбійного нападу на неї і її вбивства проникли на подвір’я, а потім зламали вхідні двері і вдерлися у її будинок. Знайшовши в одній з кімнат Татарчук К.Д., яка спала, вони напали на неї, застосовуючи небезпечне для її життя і здоров’я насильство. Мельниченко І.С. завдав потерпілій численних ударів кулаками в груди і живіт, від чого вона впала на підлогу, а потім Савченко М.М. і Мельниченко І.С., діючи спільно з метою вбивства, надавили на обличчя Татарчук К.Д. подушкою, перекривши їй дихання, після чого Мельниченко І.С. утримував на голові потерпілої подушку, а Савченко металевим цвяходером завдав потерпілій удару по голові. Упевнившись, що Татарчук К.Д. померла, вони обшукали її будинок та заволоділи знайденими грошима в сумі 60 грн. і з місця злочину втекли. Діями Мельниченка І.С. і Савченка М.М. заподіяно Татарчук К.Д. численні тілесні ушкодження в області голови, грудної клітки та живота, які віднесені до тяжких, небезпечних для життя в момент спричинення, і смерть Татарчук К.Д. настала від сукупності цих тілесних ушкоджень.

Колегія суддів констатувала, що усім доказам у справі щодо знаряддя злочину, характеру, мотиву, послідовності і узгодженості дій Мельниченка І.С. і Савченка М.М., обстановки в момент скоєння злочину, характеру і локалізації виявлених у Татарчук К.Д. тілесних ушкоджень, причин її смерті суд дав належну оцінку і дійшов обґрунтованого висновку, що дії Мельниченка І.С. та Савченка М.М. були заздалегідь обумовлені та спрямовані на здійснення розбійного нападу на Татарчук К.Д. із заподіянням їй тяжких тілесних ушкоджень та на її вбивство з корисливих мотивів. При цьому кожний з них виконав ту частину дій, які група вважала необхідними для реалізації спільного умислу на вбивство.

У іншій справі ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 серпня 2011 р. змінено вирок Апеляційного суду м. Києва від 15 лютого 2011 р. щодо Титаренка Є.В., якого засуджено цим вироком за ч. 1 ст. 185, пунктами 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК, та Бута Р.В., засудженого за пунктами 7, 12 ч. 2 ст. 115 КК, та з вироку щодо них виключено рішення про кваліфікацію дій засуджених за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК.

Згідно з вироком 1 травня 2009 р. Титаренко, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, відвів потерпілого Артеменка в глиб парку та з метою вбивства з хуліганських мотивів почав наносити останньому удари кухонним ножем. Коли потерпілий впав, до нього підбіг Бут, який також знаходився у стані алкогольного сп’яніння, і притиснув коліном до землі та закрив рот потерпілого, позбавляючи його можливості чинити опір і кликати на допомогу, а Титаренко продовжив наносити ножем удари. В результаті 32 -х несумісних із життям проникаючих колото-різаних поранень грудей та живота Артеменко помер на місці події. Після цього Титаренко обшукав труп вбитого та заволодів майном і грошима потерпілого.

Колегія суддів зазначила в ухвалі, що суд дав правильну оцінку доказам у справі і обґрунтовано визнав доведеною винуватість Титаренка й Бута в умисному вбивстві з хуліганських мотивів, оскільки вони безпричинно позбавили потерпілого життя. Також відповідають фактичним обставинам справи й висновки про те, що Бут, хоч і не вчинював дії, якими безпосередньо була заподіяна смерть потерпілому (від ножових поранень), але був одним із співвиконавців вбивства з хуліганських мотивів, оскільки, позбавляючи потерпілого можливості чинити опір під час завдання йому ударів ножем, він робив це з метою позбавити потерпілого життя, виконуючи при цьому частину того обсягу дій, яку вважав необхідною для реалізації вказаного умислу. В той же час суд не зазначив у вироку, отже – не встановив, що засуджені заздалегідь, тобто до початку вбивства, домовились про спільне його виконання. Тому кваліфікацію дій засуджених за п. 12 ч. 2 ст. 115 КК як вбивства, вчиненого за попередньою змовою групою осіб, суд правильно визнав такою, що не підтверджена по справі, і виключив її.

8. Умисне вбивство, вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 116-118 КК (п. 13 ч 2 ст. 115 КК)

Пленум Верховного Суду України в абз. 4 п. 17 Постанови роз’яснив, що вбивство не може кваліфікуватися за п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, якщо судимість за раніше вчинене вбивство знята чи погашена в установленому законом порядку, якщо на момент вчинення нового злочину минули строки давності притягнення до відповідальності за перший злочин, а у випадку, передбаченому ч. 4 ст. 49 КК, – якщо особа була звільнена судом від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності.

Проте, деякі суди допускають помилки.

Вироком Жовтневого районного суду м. Запоріжжя від 5 жовтня 2011 р. Швідков С.М. засуджений за пунктами 1, 6, 13 ч. 2 ст. 115, ч. 4 ст. 187 КК на 15 років позбавлення волі з конфіскацією належного йому майна.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Запорізької області від 19 грудня 2011 р. вирок скасовано, справу повернуто на новий судовий розгляд.

Апеляційна інстанція, встановивши підстави для прийняття такого рішення, окрім того зазначила, що Швідков С.М. обвинувачувався органами досудового слідства у вчиненні 18 березня 2010 р. злочину, передбаченого пунктами 1, 6, 13 ч. 2 ст. 115 КК, хоча судимості за попередні злочини (у тому числі і за п. «а» ст. 93 КК 1960 р.) були погашені 27 вересня 2009 р. відповідно до ст. 89 КК. Тому колегія суддів дійшла правильного висновку, що органи досудового слідства та суд необґрунтовано застосували до Швідкова С.М. кваліфікуючу ознаку, передбачену п. 13 ч. 2 ст. 115 КК, – вбивство, «вчинене особою, яка раніше вчинила умисне вбивство».

Дотримання процесуального закону органами дізнання та досудового слідства при збиранні і оцінці доказів у справах про умисне вбивство. Якість судових рішень у визначеній категорії справ, в тому числі і щодо процесуальної оцінки доказів та визнання їх належними та допустимими (з урахуванням вимог Кримінально-процесуального кодексу України 1960 р.)

У ст. 129 Конституції України серед основних засад судочинства закріплено, зокрема, такі, як рівність учасників судового процесу перед законом і судом, забезпечення доведеності вини, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення обвинуваченому права на захист.

Водночас у ч. 2 ст. 3 Конституції головним обов’язком держави проголошено утвердження та забезпечення прав і свобод людини, отже, правоохоронні органи та суд під час розслідування і розгляду кримінальної справи зобов’язані дотримуватися гарантій прав та свобод людини і громадянина, закріплених у Конституції та в інших законах України.

Проведений аналіз засвідчив, що випадки порушення процесуального закону органами дізнання та досудового слідства при збиранні і оцінці доказів у справах про умисне вбивство є непоодинокими. В окремих справах такі недоліки органів досудового слідства під час розгляду справ судами першої інстанції своєчасно не виправлялися, що викликало необхідність перегляду вироків судами вищої ланки.

Так, колегія суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 17 листопада 2011 р. скасувала вирок Апеляційного суду м. Севастополя від 17 червня 2011 р. щодо Айричинського С.А., засудженого за п. 9 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 263, ч. 1 ст. 185 КК, а справу направила прокурору м. Севастополя для проведення нового розслідування.

Скасовуючи вирок апеляційного суду, колегія суддів дійшла висновку, що органи досудового слідства та суд допустили неповноту і однобічність з’ясування обставин справи та невідповідність своїх висновків фактичним обставинам справи, що істотно вплинуло на правильність прийняття рішення у справі.

У ході вивчення справи було встановлено, що існуючі суперечності в показаннях на досудовому слідстві Айричинського С.А., Полц Л.Ф. та свідків Склярнікаса І.І., Дунаєва Д.І., Харіна Г.Д. свідчать про те, що наведені досудовим слідством докази недостатньо проаналізовані, а в судовому засіданні належно не перевірялися.

Колегія суддів вказала на те, що суд при постановленні вироку щодо доведеності винуватості Айричинського С.А. у вчиненні інкримінованого йому вбивства послався на показання інших свідків, які очевидцями вчинення Айричинським С.А. вбивства Пономаренка В.В. не були.

Також суд, не провівши належної перевірки, у вироку вказав, що засуджений Айричинський С.А. із власного обріза мисливської рушниці 16 калібру здійснив постріли у потерпілого Пономаренка В.В., що призвели до його смерті. Але засуджений Айричинський С.А. послідовно стверджував, що у нього такої зброї ніколи не було, і це твердження нічим не було спростовано.

У іншій справі апеляційний суд визнав, що не можуть бути використані як докази показання свідків, яким засуджений нібито зізнався у злочині, якщо в ході судового розгляду винуватість підсудного, крім цих показань, не підтверджена іншими доказами у справі.

Так, Апеляційним судом Волинської обл. був скасований вирок Ковельського міськрайонного суду щодо Масловського О.В., засудженого за п. 4 ч. 2 ст. 115 КК.

Фактично все обвинувачення у цій справі ґрунтувалось на показаннях свідків, яким нібито засуджений зізнався у злочині. При цьому судом першої інстанції не було враховано, що свідки не були очевидцями вбивства, їх показання є похідними від розповідей засудженого, які містять суттєві суперечності. Не зважаючи на те, що твердженням засудженого свідки не повірили через його несерйозну поведінку та нетверезий стан, досудове слідство та суд послались на них, як на основний доказ винуватості Масловського О.В. Судом не перевірено та не спростовано показань самого Масловського О.В. про причетність до умисного вбивства не його, а інших осіб. Оскільки вищевказана неповнота не могла бути усунута в ході судового розгляду, справу було направлено для проведення додаткового розслідування.

Згідно з ч. 1 ст. 334 КПК в мотивувальній частині вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтується висновок суду щодо кожного підсудного із зазначенням мотивів, через які суд відкидає інші докази.

Апеляційний суд Волинської обл. ухвалою від 12 квітня 2011 р. скасував вирок Ратнівського районного суду від 26 січня 2011 р. щодо Пігулко Н.В., Цюрика В.В., Кравченка П.О., Барилюк О.П., які були засуджені за пунктами 4, 12 ч. 2 ст. 115 КК. В ухвалі суд апеляційної інстанції звернув увагу на те, що, обґрунтовуючи винуватість Пігулко Н.В., Цюрика В.В. та Кравченко П.О. у вчиненні вбивства Поцурая Г.Г., суд першої інстанції послався на показання підсудних на досудовому слідстві, в яких вони частково визнавали себе винними. Але у вироку суд не навів мотивів, через які він прийняв за основу ці показання підсудних, та відкинув ті, які були дані ними у судовому засіданні, не зважаючи на те, що вони змінили в суді свою позицію і заперечували винуватість.

Ухвалою апеляційного суду Вінницької обл. від 14 березня 2012 р. скасовано вирок Крижопільського районного суду 30 листопада 2011 р. щодо засудженого Зубка Б.К. за ч. 1 ст. 115, ч. 3 ст. 15 і пунктами 9, 13 ч. 2 ст. 115 КК на підставі того, що в мотивувальній частині вироку суд обмежився лише переліком джерел доказів, не розкривши їх зміст та не аргументувавши, які саме дані, що містяться в них, підтверджують винність засудженого. Суд не спростував належним чином висунуті на свій захист доводи засудженого про недоведеність його винуватості у крадіжці чужого майна та замаху на умисне вбивство, а також про застосування до нього фізичного насильства з боку працівників міліції на досудовому слідстві, що змусило його давати неправдиві показання.

Практика розгляду справ свідчить про випадки, коли обвинувачені особи не визнають себе винними у скоєнні тяжкого злочину, а з боку органів досудового слідства належного з’ясування причетності до вбивства цієї особи не відбувається.

Так, вирок Апеляційного суду м. Києва від 14 квітня 2011 р., яким засуджено Салая О.В. та Панкратьєва С.С. за ч. 4 ст. 187, пунктами 6, 12 ч. 2 ст. 115, ч. 2 ст. 187 КК, скасовано ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 вересня 2011 р. з направленням справи на новий судовий розгляд.Як зазначив суд касаційної інстанції, підставою для скасування вироку стало те, що судом не були належним чином перевірені доводи засуджених про їх непричетність до пограбування, вбивства і розбійного нападу, як і їх заяви про безпідставне затримання та застосування до них недозволених методів проведення досудового розслідування.

Із показань засуджених та з матеріалів справи вбачається, що вони звертались до органів прокуратури із заявами про побиття їх при затриманні та на допитах, внаслідок чого вони обмовили себе, і просили перевірити наведені ними факти, однак цього зроблено не було. Так, за скаргою засудженого Салая О.В. постановою прокуратури Дарницького району м. Києва від 25 січня 2010 р. було відмовлено в порушенні кримінальної справи за фактом нанесення йому тілесних ушкоджень та перевищення влади та службових повноважень працівниками Дарницького РУ ГУМВС України в м. Києві. Під час перевірки були опитані лише особи, щодо яких Салай О.В. заявляв скарги, а в порушенні кримінальної справи було відмовлено, оскільки вони заперечували проти тверджень засудженого. Інших заходів для перевірки скарги Салая О.В вжито не було. Також до справи ці матеріали перевірки долучені не були. З урахуванням вищенаведеного колегія суддів дійшла правильного висновку, що розслідування фактів, на які посилалися засудженні, не було незалежним та безстороннім.

Великописарівський районний суд Сумської обл. 10 квітня 2012 р. направив кримінальну справу щодо обвинувачення Коваленка І.Г. за ч. 1 ст. 263, пунктами 1, 13 ч. 2 ст. 115 КК прокурору для проведення додаткового розслідування через неповноту досудового розслідування, яка не могла бути усунута у судовому засіданні. Як зазначив суд у своїй постанові, органами досудового розслідування не було перевірено алібі підсудного, який заявляв про те, що на час події злочину він відбував покарання у місцях позбавлення волі, а його піджак, на якому виявлені сліди крові потерпілих, у цей час використовувався його рідним братом. Це рішення ухвалою апеляційного суду Сумської обл. від 22 лютого 2012 р. було залишено без зміни.

Важливою гарантією об`єктивного розгляду справи та запобігання притягненню до кримінальної відповідальності невинуватих осіб є реальне забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист. Встановлено факти, коли недотримання під час досудового слідства вимог закону про забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого на захист було причиною повернення судом справ для проведення додаткового розслідування.

Порушення вимог закону щодо участі захисника під час проведення слідчих дій може бути підставою для визнання недопустимими таких доказів.

Так, ухвалою апеляційного суду Кіровоградської обл. від 21 лютого 2012р. вирок суду щодо Даниленка В.В. скасовано, справу повернуто прокурору на додаткове розслідування через порушення досудовим слідством права підозрюваного (обвинуваченого) Даниленка В.В на захист.

На досудовому слідстві до Даниленка В.В., підозрюваного (обвинуваченого) у вбивстві Анісімова С.М., постановами слідчого були допущені як захисники адвокати Непомняща Л.Б. та Чернецький Д.В. У порушення вимог кримінально-процесуального закону, не попередивши адвокатів про проведення слідчих дій з їх підзахисним, відбираючи у підозрюваного письмові заяви про відмову від участі адвокатів у проведенні певних слідчих дій і не з’ясовуючи мотиви такої відмови, орган дізнання, а потім і слідчий протягом певного часу проводили слідчі дії за участю Даниленка В.В., спрямовані на збір доказів, які лягли в основу обвинувачення (відбирали явки з повинною у підозрюваного Даниленка В.В., проводили з ним допити як з підозрюваним, відтворення обстановки та обставин події за фактом вбивства Анісімова С.М.). У подальшому Даниленко В.В. під час допитів як обвинуваченого в присутності адвоката стверджував, що обмовив себе у вчиненні вбивства Анісімова С.М під впливом незаконних дій органів досудового слідства.

Із матеріалів кримінальної справи також вбачається, що за фактом вбивства Анісімова С.М. 27 листопада 2008 р. слідчим Добровеличківського РВ УМВС України в Кіровоградської обл. була порушена кримінальна справа, яка перебувала в його провадженні. Відповідно до постанов прокурора Добровеличківського району Кіровоградської обл. від 19 червня 2009 р. та заступника прокурора цього району від 7 липня 2009 р. була створена слідчо-оперативна група. Однак, у Даниленка В.В. відбирались заяви про явки з повинною працівниками міліції, які не входили до складу слідчо-оперативної групи, а в деяких явках з повинною взагалі не було зазначено осіб, які їх приймали.

Отже, у згаданий період працівниками міліції та слідчим проводились з Даниленком В.В. певні процесуальні дії без залучення до участі у справі захисників. Але ці обставини залишилися поза увагою суду, який при постановленні вироку не зважив на те, що слідчі дії, дані яких лягли в основу обвинувачення та були враховані судом як належні та допустимі докази, проводились без участі адвоката.

Ухвалою Новопсковського районного суду Луганської обл. від 14 травня 2012 р. справа щодо Скоробача Ю.І. за обвинуваченням у скоєнні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 121, п. 9 ч. 2 ст. 115 КК, за клопотанням державного обвинувача на підставі ст. 281 КПК повернута прокурору Луганської обл. для проведення додаткового розслідування.

Підставою для повторного повернення справи на додаткове розслідування стало те, що органами досудового слідства не були виконані вказівки ВСУ, викладені в ухвалі про повернення справи на додаткове розслідування, а саме: органу досудового слідства необхідно було забезпечити право на захист Скоробача Ю.І., перевірити його доводи про непричетність до вбивства потерпілої Зоренко У.Т., перевірити версії про причетність до вбивства інших осіб. Крім того, органами досудового слідства не були спростовані показання Скоробача Ю.І. про незаконні дії працівників Сватівського РВ УМВС, не з’ясовано, яким чином у будинку Зоренко У.Т. після двох оглядів місця події 21 вересня та 22 вересня 2009 р. за участю двох експертів-криміналістів, судово-медичного експерта, старшого слідчого-криміналіста, заступника прокурора Луганської обл. не були виявлені відбитки пальців рук Скоробача Ю.І., а в ході огляду 26 вересня 2009 р. відбитки його пальців вже виявлені. Не спростована версія підсудного та захисника про те, що Скоробач Ю.І. не міг скоїти інкримінований злочин в зазначений в обвинуваченні час, оскільки мав алібі, яке перевірено не було. Усі вищезазначені недоліки неможливо було усунути в судовому засіданні.

З огляду на викладене, можна зазначити, що правильним є сумнів суддів щодо достовірності доказів, одержаних з грубим порушенням норм КПК, якими регулюється процес доказування винуватості осіб у вчиненні злочинів.