Стилі сучасної української літературної мови.

Мовний стиль — це сукупність мовних засобів, вибір яких зумовлюють зміст, мета і ситуація мовлення.

Кожний мовний стиль має:

1) сферу поширення і вживання (коло мовців, які ним послуговуються);

2) призначення (виконує функції засобу спілкування, повідомлення, впливу і т. п.);

3) форму і спосіб викладу (діалог, монолог, полілог);

4) характерні мовні засоби (слова, вирази, типи речень, граматичні форми і т.п.).

Досконале знання специфіки кожного стилю - запорука успіху в будь-якій сфері спілкування, зокрема й у професійній.

У сучасній українській літературній мові виділяють такі стилі:

1) розмовний, який має два різновиди:

а) розмовно-побутовий;

б) розмовно-офіційний;

2) книжні стилі (науковий, офіційно-діловий, публіцистичний, художній).

Деякі науковці виділяють також епістолярний (стиль приватного листування) і конфесійний (стиль релігії і церкви: релігійних відправ, молитов, проповідей, церковних книг).

Очевидно, що стилямипрофесійного спілкуванняє розмовно-офіційний різновид розмовного стилю, офіційно-діловий і науковий.

Розмовно-офіційний підстиль — це засіб усного спілкування на виробництві, у громадсько-політичній сфері. Розмовно-офіційне спілкування (або ділове) визначається соціальними функціями мовців, на відміну від побутового, готується заздалегідь і, як правило, не виходить за межі обумовленої теми. Для цього підстилю характерне вживання простих коротких речень, певна емоційність висловлювань, усні діалоги і полілоги, використання несловесних засобів (жестів, міміки, інтонації, логічних наголосів).

Офіційно-діловий стиль - це стиль, який задовольняє потреби писемного спілкування в суспільно-політичному, господарському житті, у ділових стосунках, у виробничій та іншій діяльності членів суспільства.

Найважливіші риси офіційно-ділового стилю:

1) високий ступінь стандартизації мовних засобів, широке вживання типових мовних зворотів, наприклад: відповідно до..., у зв’язку з тим, що..., доводимо до Вашого відома... Сподіваємося на подальшу плідну співпрацю…;

2) точність, послідовність і лаконічність викладу;

3) відсутність образності, емоційності, індивідуальних авторських рис;

4) наявність реквізитів, які мають певну черговість і постійне місце;

5) для чіткої організації текст ділиться на параграфи, пункти, підпункти;

6) лексика здебільшого нейтральна, вживається в прямому значенні;

7) відсутні діалектизми, жаргонізми, вигуки, частки, іменники з суфіксами суб’єктивної оцінки;

8) речення переважно прості, поширені, з прямим порядком слів; вставні слова, як правило, стоять на початку речень.

9) форми вживаних дієслів характеризуються значенням позачасовості, постійності дії, при чому переважають форми теперішнього часу;

10) вживаються прості поширені речення, ускладнені зворотами, безособові речення, переважають складнопідрядні та складносурядні; прямий порядок слів.

Офіційно-діловий стиль поділяється на підстилі:

Підстиль	Сфера використання	Жанрова реалізація
1.Законодавчий	Законодавство; офіційно-ділові стосунки між державою і її громадянами	Конституція України, закони, укази, статути, положення, ін.
2.Дипломатичний	Міждержавні офіційно-ділові стосунки: політика, економіка, культура.	Конвенції (міжнародні угоди), комюніке (повідомлення), ноти (звернення), протоколи, меморандуми (дипломатичні листи), договори, заяви, ультиматуми (дипломатичних вимог), ін.
3.Юридичний	Юриспруденція: судочинство, дізнання, розслідування, арбітраж, правові та конфліктні відносини	Акти, позовні заяви, запити, протоколи, постанови, повідомлення, ін.
4.Адміністративний	Професійно-виробнича сфера, правові відносини, діловодство.	Офіційна кореспонденція, договори, контракти, заяви, автобіографії, характеристики, доручення, розписки, ін.

Науковий стиль — це стиль, сферою використання якого є наукова та науково-технічна діяльність, освіта; він призначений для інформування про результати наукових досліджень, обґрунтування гіпотез, класифікації і систематизації знань, впливу на інтелект читача або (рідше) слухача.

Найважливіші особливості наукового стилю:

1) логічність викладу;

2) насиченість термінами, абстрактною лексикою;

3) недвозначність викладу;

4) використання складних речень із вставленими конструкціями, відокремленнями тощо;

5) документування тверджень (наявність цитат, посилань);

6) монологічний виклад.

Науковий стиль має такі різновиди:

1. Суто науковий(розрахований на фахівців; стиль монографій, наукових статей, рецензій, наукових доповідей, дисертацій, курсових і дипломних робіт, рефератів і т.д.), який поділяється на науково-технічний і науково-гуманітарний;

2. Науково-популярний(використовується для зрозумілого, доступного викладу наукової інформації нефахівцям; реалізується в неспеціальних часописах, книгах);

3. Науково-навчальний (стиль підручників, лекцій, навчальних посібників).

Фахівець повинен досконало володіти всіма стилями літературної мови, які використовуються в професійному спілкуванні.

Основні закони риторики.

Концептуальний закон.

Базовим законом риторики є концептуальний закон, який полягає у винайденні задуму, ідеї, створенні концепції. За своєю суттю цей закон передбачає пошук істини шляхом всебічного аналізу предмета.

Повноцінна, нормальна мисленнєво-мовленнєва діяльність людини починається з оволодіння нею концептуальним законом, за допомогою якого вона вчиться вираховувати наслідки своїх дій як найближчим часом, так і у перспективі, визначатися з метою своєї діяльності, виділяти головне і другорядне, логічно вибудовувати свою діяльність. Знання даного закону дає можливість людині виробити в себе дуже важливу якість – повагу до думки (інтелекту), а це, в свою чергу розвине в ній розуміння того, що без розвитку інтелекту неможливий прогрес суспільства, неможливе розв’язання сучасних проблем, неможливо вийти з найпростішого глухого кута.

Яким чином можна навчитись грамотно створювати задум – концепцію?

Концепція, за визначенням Г.М.Сагач, це - система знань про предмет, виражена у стислій, короткій формі. Таке розуміння концепції найбільш відповідає її функціональному призначенню – бути першоосновою мисленнєво-мовленнєвої діяльністі.

Процес розробки концепції складається з такої послідовності дій:

1. Своє бачення суб’єктом предмета (теми).

2. Аналіз предмета (теми), тобто вибір проблем для вивчення.

3. „Привласнення” суб’єктом чужого досвіду по вивченню обраної проблеми (прилучення до цінностей людського досвіду).

4. Пропускання чужого досвіду крізь призму свого бачення і навпаки (чуже + своє) і формування позиції.

 

Такий підхід до розробки концепції відбиває природний процес пізнання людиною навколишнього світу. Будь-яку одержувану зовні інформацію людина перш за все пропускає через власне „я” (відчуття, уявлення), створює своє бачення, свою картину того чи іншого предмета. Саме на цьому етапі починає формуватися індивідуальний особистісний підхід людини до пізнання світу, джерелом якого є життєвий досвід, здоровий глузд, професійний досвід.

На даному етапі цілком можливий двоякий результат: не виключено, що людина може виявитись дилетантом, мати досить поверхове уявлення про предмет і звідси викривлене бачення його, а може запропонувати більш-менш повне уявлення про предмет, яке наближає людину до пізнання істини про цей предмет. Перевірити істинність своїх уявлень людина має можливість далі – на наступних етапах пізнання.

Далі, коли суб’єкт уже отримав своє бачення предмета, він починає усвідомлювати неможливість охоплення усього предмета і опиняється перед необхідністю вибору з предмета певних граней (проблем) – другий етап розробки концепції. Критеріями підбору проблем виступають інтерес та компетентність самого суб’єкта, актуальність проблем, їх громадська значущість – проходження цього етапу дозволяє суб’єкту відійти від поверхового підходу до вивчення предмета (про все й ні про що). Д. Карнегі писав: „Не робіть властивої майже всім помилки – не робіть спроби торкатися у невеликій промові надто великого кола питань! Візьміть один чи два аспекти теми й спробуйте висвітлити їх ґрунтовно”.

Лише після того, як суб’єкт здійснив вибір проблем, він може звернутися до вивчення того людського досвіду, який накопичено з матеріалу, що його зацікавив. Такий підхід сприяє, по-перше, ширшій цілеспрямованості й поглибленню в роботі з літературою, ніж коли людина одразу починає вивчення чужого досвіду, як це практикується. По-друге, це допомагає людині позбавитись почуття розгубленості перед величезним обсягом літератури і знімає нервозність у процесі роботи, що дозволяє зекономити час.

Четвертий етап створення концепції характеризується тим, що тут суб’єкт провадить складну операцію по критичному осмисленню двох досвідів – свого і чужого – на основі чого й формує власну позицію. Таким чином, суб’єкт начебто знову повертається до свого бачення предмета, але це бачення є вже якісно іншим, бо завдяки способу розвитку за спіраллю воно є збагаченим, поглибленим, конкретизованим і навіть переосмисленим.

Отже, процес створення концепції – це досить складна й напружена мисленнєво-мовленнєва діяльність людини, але не зробивши цієї досить нелегкої роботи, вона впадає в дилетантизм, що виражається в нездатності розв’язувати суперечності, сприяє появі і накопиченню безвихідних ситуацій.

Після того, як розроблено задум, починається наступний етап діяльності – „запуск” задуму в суспільство. Першим законом цього етапу є закон моделювання аудиторії, знання й застосування якого дозволяє досить повно вивчати тих, на кого треба орієнтувати загальний задум.

Закон моделювання аудиторії передбачає системне вивчення аудиторії, тобто тих, на кого розраховується викладення концепції (один суб’єкт чи ціла соціальна група), на основі соціально-демографічних, соціально-психологічних та індивідуально-особистісних ознак.

Соціально-демографічні ознаки становлять собою перший ступінь вивчення аудиторії, спрямований на розкриття „зовнішньої оболонки” людини. До цієї групи можна віднести такі ознаки: стать, вік, національність, освіту. Професію, склад сім’ї тощо. Для того, щоб ці ознаки не перетворились на формальні характеристики, необхідно не лише займатися фіксацією цих ознак, але й співвідносити ознаки одну з одною, займатися їх аналізом, вичитувати ту інформацію, яка стоїть за тією чи іншою ознакою.

Соціально-психологічні ознаки характеризують поведінку декількох суб’єктів одночасно, тобто це ознаки, властиві одразу декільком суб’єктам. До них можна віднести такі: мотиви поведінки, потреби, ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, рівень розуміння предмета.

Мотив поведінки розглядається як фактор, який зумовлює дії суб’єктів (відповідає на запитання: що збудило суб’єкта до дії). Охарактеризуємо три мотиви:

· Морально-дисциплінарний мотив (зовнішній, примусовий фактор спонукання), не підкріплений бажанням суб’єкта;

· Емоційно-естетичний мотив (фактор, заснований на цікавості, але не підкріплений волею суб’єкта; звідси „скороминучість” цього мотиву);

· Інтелектуально-пізнавальний мотив (фактор, зумовлений бажанням і волею суб’єкта до пізнання). Стійкий інтелектуально-пізнавальний мотив виводить людину на рівень саморозвитку, тобто запуску в ній активного внутрішнього фактора.

Потреби розуміються як категорія, яка визначає вибір суб’єкта (відповідає на питання: що це мені дає? Навіщо це мені? що я від цього отримаю?). Можна виділити два види потреб: усвідомлені та неусвідомлені. Усвідомлена потреба буває:

· Особистісна (суб’єкт отримує інформацію тільки для себе, з урахуванням власного інтересу, тобто „замикає” інформацію на собі);

· Професійна (суб’єкт сприймає інформацію з урахуванням професійних інтересів, тобто збагачує свій професійний досвід, турбується про тих, на кому відбивається його рівень компетентності);

· Громадська (суб’єкт піднімається до рівня усвідомлення вкладу в суспільство як основної умови нормального, повноцінного життя людини: чим більше я вкладу в суспільство, тим більше отримаю від нього і навпаки). Громадська потреба розвиває в людини розуміння того, що усі члени суспільства (хочуть вони цього чи не хочуть) є взаємозалежними.

Ставлення до предмета мовлення та суб’єкта, який його викладає, - це реакція суб’єкта, котрий сприймає інформацію. Цю реакцію можна класифікувати за такими типами:

· Байдужа чи інфантильна реакція, що характеризується невключенням суб’єкта в предмет обговорення. Причина – незачеплений інтерес суб’єкта.

· Угодовська реакція, яка характеризується тим, що суб’єкт легко, без сумнівів, стає на точку зору іншого, так само легко від неї відмовляється й стає на точку зору третього і т.п. Даний тип реакції зумовлений відсутністю у суб’єкта свого погляду через слабку компетентність у предметі. Угодовська реакція може з’явитися ще в одному варіанті: суб’єкт лише вдає, що слухає, а насправді він зосереджений на своїх проблемах. Така реакція дуже близька до байдужого ставлення. Відмінність лише в тому, що при байдужому ставленні у суб’єкта і зовнішній вигляд (очі, міміка) відповідний, байдужий.

· Конфліктна реакція, яка характеризується спалахом негативних емоцій суб’єкта(ів) на дії іншого суб’єкта(ів); як наслідок – позиція конфронтації: небажання розуміти іншого.

Конфліктна реакція існує в двох формах:

відкритий конфлікт (негативні емоції виявляються у вигляді грубих, некоректних реплік, запитань, коментарів);

прихований конфлікт (суб’єкт явно не виражає своїх емоцій, але усім своїм виглядом – очі, міміка, жести – виявляє неприйняття точки зору).

· Конструктивна реакція, яка характеризується створенням у суб’єкта установки на розуміння іншого; як наслідок – між людьми з’являється атмосфера інтелектуального та емоційного співпереживання (емпатія), співтворчості.

Рівень розуміння предмета мовлення зумовлює підготовленість суб’єкта (закладена база): загальна культура, світогляд, розвиток інтелектуальних здібностей, професійна підготовка тощо. Стосовно різних предметів можуть бути різні рівні розуміння. У інтерпретації Г.М.Сагач, „розуміння” означає адекватну передачу першоджерела (книга, точка зору людини) шляхом переведення на внутрішній код (власна мова), тобто переказ першоджерела своїми словами без викривлення.

Відповідно до існуючої у соціальній психології шкали рівнів розуміння виділяються такі рівні?

1. „Про що” (суб’єкт, знаходячись на цьому рівні, має дуже туманне уявлення про предмет, бачить його лише у самих загальних рисах). Частіше всього це лише сприйняття назв предмета, звідси людина має викривлене, неістинне судження про предмет в цілому.

2. „Про що + що” (на цьому рівні суб’єкт уже проникає в зміст предмета, тобто одержує інформацію про нього з літератури та інших джерел, але своєї позиції не має, залишаючись поки що на сходинці запам’ятовування чужих думок).

3. „Про що + що + як” (суб’єкт виходить на рівень осмислення змісту предмета, чужих думок, тобто пропускає їх через себе, виробляючи власну позицію відносно предмета обговорення, підносячись тим самим на наступну сходинку - роздуми).

4. „Про що + що + як + навіщо” (знаходячись на даному рівні, суб’єкт здатний поставити собі запитання: „Навіщо мені потрібно знати цей предмет, де і коли я можу використати ці знання?” Інакше кажучи, суб’єкт виходить на рівень застосування одержаних знань про предмет, проектуючи їх на свою діяльність, досвід).

Необхідно відзначити, що два перші рівні розуміння є досить поверховими за своїми характеристиками, тому саме в цих рівнях найбільш ймовірна можливість спотвореного розуміння. Третій рівень закладає перший ступінь до розуміння у власному розумінні цього слова, і на четвертому рівні процес розуміння досягає своєї глибини.

Індивідуально-особистісні ознаки становлять собою наступний крок у вивченні внутрішнього світу людини, який направлений на розкриття особливостей кожного суб’єкта зокрема, тобто на дослідження будови внутрішнього світу суб’єкта: типу нервової системи, типу й способу мислення, особливостей характеру, типу темпераменту, ступеня розвитку основних функцій – інтелектуальної, емоційної, рухливої, інстинктивної тощо.

Соціально-демографічні та соціально-психологічні ознаки аудиторії необхідно вивчати ще на підготовчому етапі (до безпосереднього спілкування), тобто прогнозувати хз, якщо відомий конкретний адресат. Індивідуально-особистісні ознаки вивчаються в процесі безпосереднього спілкування.

Закон моделювання аудиторії дозволяє побудувати наступний крок „запуску” концепції – виробити стратегію її реалізації.

Стратегічний закон передбачає системну побудову програми впливу на конкретну аудиторію.

Стратегія (програма дій) характеризується такими ознаками: динамічністю, гнучкістю, варіативністю (порівняйте: концепція є щось універсальне, загальне, більш або менш стабільне). Інакше кажучи, та сама концепція може мати декілька стратегій залежно від аудиторії (на кожну аудиторію вибудовується своя програма дій) та етапів реалізації концепції (скільки етапів, стільки й стратегій).

З яких компонентів складається стратегія? Перш за все слід виділити цільову установку, заради якої готується виклад концепції. „Цільова установка” складається з двох компонентів: завдання, спрямованого на роз’яснення тих чи інших факторів, аргументів. Позицій і, зрештою, на переконання аудиторії у чомусь, та надзавдання, яке має емотивно-спонукальний характер. Термін „надзавдання” ввів К.С.Станіславський в теорію театрального мистецтва; він означає ту приховану пружину дії, яка, за задумом режисера, повинна протягом усього спектаклю утримувати емоції глядачів у руслі режисерського задуму. Над завдання у переконуючому мовленні – це також елемент мистецтва, бо без нього стратегія мовлення буде направлена тільки на свідомість, „головне” сприйняття слухачами позиції мовця. Але без „людських емоцій” ніколи не було, немає і біти не може шукання людського шукання істини.

Завдання – це є плановий результат впливу на аудиторію (що пояснити, розтлумачити, аргументувати і в чому переконати), над завдання – це спонукання аудиторії до певної дії, включення її в діяльнісний режим по реалізації завдання. Таким чином, між переконанням та спонуканням до дії немає знака рівності: людина може сприйняти ідею іншої людини, але практично нічого не робити для її реалізації.

Після того, коли визначена цільова установка (що я хочу зробити, чого домагаюсь від тієї чи іншої аудиторії), необхідно вичленувати з концепції коло запитань. Орієнтованих на аудиторію, проаналізувати їх і сформулювати власний підхід до пошуку відповідей на них. Свої міркування на заключному етапі роботи по формуванню стратегії суб’єкт повинен побудувати у вигляді тези.

Теза розглядається як головна думка або згусток думок, що розгортається суб’єктом у ході спілкування з аудиторією. Наявність тези дозволяє уникнути беззмістовного викладу концепції. Інакше кажучи, теза виконує роль синтезатора усіх компонентів мовлення: концепції, запитань, цільової установки, аудиторії.

Отже, стратегія дій становить собою таку послідовність кроків:

· визначення цільової установки;

· ви членування з концепції запитань, розрахованих на певну аудиторію, і їх аналіз;

· формулювання тези (система коротких відповідей суб’єкта на поставлені запитання).

Стратегія, хоча і становить собою певну конкретизацію концепції, все-таки є поки що досить загальним явищем, яке потребує подальшої конкретизації: розгортання тези та її обґрунтування, залучення з аудиторії однодумців, нейтралізація противників, схиляння на свою сторону тих, хто сумнівається. Для цього необхідний наступний крок „запуску” концепції, роль якого відведена черговому закону риторики – тактичному.

 

Тактичний закон передбачає систему дій по підготовці ефективної реалізації стратегій. До складових цього закону належать аргументація і активізація мислення та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії.

Аргументація розглядається як нежорсткий засіб впливу одного суб’єкта на погляди та поведінку іншого суб’єкта. Нежорсткий означає, що аргументатор визнає реципієнта (аудиторію) вільною особистістю, визнає його інтелектуальне і моральне право відкинути аргументацію. (Порівняйте: фізичний вплив, наказ, команда, погроза).

Аргументація, на думку Г.М.Сагач, є явищем комунікативним, яке включає в себе два аспекти: гносеологічний (пізнання предмета, поглиблене його розуміння, пошук істини, поширення істинних думок та їх захист) та етичний (аргументатор визнає себе та реципієнта людьми, які мають рівне право вільного пізнання істини).

Класифікація аргументів, запропонована Г.М.Сагач:

Сильні	Слабкі	Неістинні
„доказ від факту” (доказ, побудований на аналізі факту, тобто на вивченні причинно-наслідкових зв’язків, які випливають з факту).	„Доказ від сумніву” (доказ, зумовлений особистими сумнівами переконуючого субєкта); „доказ від авторитету” (доказ, який визначається загальною вірою переконуючого та переконуваного в авторитет „третьої сторони”); „доказ від впевненості” (доказ, який випливає з особистої впевненості переконуючого).	„Доказ від загрози” (доказ, заснований на загрозі аудиторії); „Доказ від обіцянки” (доказ, заснований на обіцянці аудиторії з боку переконуючого); „доказ від засудження” (доказ, заснований на засудженні мовця і аудиторії третьою стороною).

 

У процесі роботи суб’єкт може накопичувати достатню кількість аргументів, але всі одразу він використати не зможе. Існують критерії відбору аргументів, до яких належать:

· орієнтація на певну аудиторію;

· раціональність, зв’язок з тезою, тобто всі аргументи повинні працювати на головну думку;

· зваженість (використання як аргументів „за”, так і аргументів „проти”);

· образність, яскравість як психологічна умова засвоєння матеріалу; слід у мисленнєвий процес включати не тільки ліву, а й праву півкулю головного мозку.

Аргументація як частина тактичного закону спрямована головним чином на реалізацію завдання (переконання, переконання у протилежності), тобто для досягнення теоретичної мети (вплив на свідомість), а тому передбачає активну діяльність суб’єкта, при цьому аудиторія знаходиться у більш-менш пасивному стані (сприйняття нової інформації). Для повного досягнення цільової установки необхідно, щоб аудиторія не тільки вбирала інформацію, але й активно її переробляла, тобто проектувала на себе, свою діяльність, свій досвід. Інакше кажучи, щоб виходила на рівень застосування одержаних знань.

Для здійснення цього необхідно звернутися до другої частини тактичного закону – активізації мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії, яка спрямована на реалізацію над завдання, тобто досягнення практичної мети – збудження до дії.

Активізація передбачає таку послідовність дій:

· зацікавити аудиторію;

· викликати аудиторію на роздуми;

· вивести аудиторію на рівень обговорення.

Перший крок – зацікавити аудиторію – призначений для включення емоційно-естетичного впливу в адресата, яке досягається використанням:

· аудіовізуальних прийомів (графіки, таблиці, малюнки, схеми, відеоматеріали);

· психологічних прийомів (реклами);

· шокової терапії (створення несподіваного ефекту, який дозволяє переключати увагу аудиторії, концентрувати її на потрібних мовцеві аспектах);

· прийому „опудало опонента”, що становить собою змодельовану типову думку з обговорюваного питання, яке може бути домінуючим в даній аудиторії. Суб’єкт повинен ретельно проаналізувати цю думку (виявити всі плюси і мінуси) і потім запропонувати свій погляд. Цей прийом допомагає активно підтримувати інтерес аудиторії;

· прийому проблемного введення матеріалу, який дозволяє суб’єкту з перших хвилин спілкування оволодіти увагою аудиторії за допомогою проблемних питань.

Суть наступного кроку активізації – викликати аудиторію на роздуми – полягає в тому, щоб створити у слухачів потребу обмінятись думками з приводу обговорюваних питань, що досягається логічними та психологічними прийомами.

До логічних прийомів відносяться способи розгортання тези:

· спіральний спосіб (багаторазове повторення тієї самої думки, але кожного разу при цьому збагаченої новою інформацією), який можна застосувати для непідготовленої, конфліктної аудиторії. Спіральний спосіб становить собою процес поступового прирощення до старого знання нового.

· Ступеневий спосіб (кроковий рух думки від загального до конкретного і навпаки). Розгортання тези від загального до конкретного орієнтоване в основному на підготовлену аудиторію, розгортання в зворотному порядку – на менш підготовлену аудиторію.

· Пунктирний спосіб (розгортання тези шляхом розчленування її на відносно незалежні рівноправні частини, які в кінці знову об’єднуються в тезу). (Для аудиторії з високим рівнем підготовки, здатної самостійно поєднувати всі частини одна з одною, знаходити зв’язки між ними).

· Контрастний спосіб (розгортання тези шляхом протиставлення різних точок зору на той самий предмет). Можна використати для будь-якої аудиторії.

· Асоціативний спосіб (розгортання тези у вигляді поєднання в свідомості різних образів). Для аудиторії, в якій домінують люди з образним мисленням.

До психологічних прийомів другого кроку активізації належать:

· „опудало опонента”;

· „запитання - відповідь” – хід роздумів, суть якого полягає в тому, що суб’єкт у процесі спілкування може будувати своє мовлення у вигляді запитань та відповідей на них (відповідь може йти й з боку аудиторії);

· психологічна пауза (спеціальний час, даний аудиторії для осмислення певного положення або поставленого запитання);

· аналогія (прийом використання подібності між об’єктами у деякому відношенні).

Третій крок активізації – виведення аудиторії на рівень обговорення та прийняття рішення – передбачає пошук загальних точок зіткнення, який досягається логіко-психологічними, психологічними та аудіовізуальними прийомами.

До розряду логіко-психологічних прийомів входить перш за все аналіз раніше виявлених різних думок, поглядів, точок зору з приводу питання, що розглядається. Аналіз складається з двох етапів: перший – виявлення протилежностей з метою створення атмосфери можливого співіснування різних підходів. Наступний етап аналізу – зіставлення протилежностей (вияв загального та протилежного у поглядах). Далі можна здійснити перехід до другого логіко-психологічного прийому – синтезу (поєднання протилежних сторін).

Розглянемо форми синтезу:

· компроміс можливий тоді, коли декілька позицій принципово не збігаються і протистоять одна одній як відносно самостійні сутності. Компроміс досягається шляхом взаємних еквівалентних поступок за наявності певної спільної основи;

· перемога прогресивної сторони характеризується переважанням найбільш розумної сторони, а друга набуває підпорядкованого значення. Ця форма можлива тоді, коли не спостерігається різкого (принципового) протистояння позицій;

· консенсус становить собою вищу форму поєднання протилежностей, коли досягається оптимальне узгодження позицій одна з одною. Умови консенсусу – позиції в основі своїй не протистоять одна одній, вони доповнюють одна одну. Розбіжності стосуються лише частковостей, наприклад, той самий предмет називається різними словами.

Третій крок активізації (обговорення) сприяє закріпленню інтелектуально-пізнавального мотиву, розв’язанню конфліктних стосунків та встановленню конструктивних стосунків, розвитку громадської потреби і досягненню глибинного рівня розуміння (про що + що + як + навіщо).

Отже, активізація мисленнєвої та почуттєво-емоційної діяльності аудиторії – це система дій, завдяки якій суб’єкт забезпечує аудиторії найглибший рівень пізнання того чи іншого питання, тобто піднімає аудиторію на декілька порядків вище у пізнанні певної проблеми. В результаті створюється повноцінний двосторонній процес спілкування.

 

Після того, як суб’єкт пройшов усі етапи винайдення та організації думки, він починає працювати над другою стороною мисленнєво-мовленнєвої діяльності – мовленням як найбільш універсальним засобом вираження думки. Навіть найцінніші думки можуть бути втрачені, якщо вони не оформлені в дієву словесну форму.

 

Мовленнєвий закон передбачає вираження думки в дієвій словесній формі (ДСФ). ДСФ становить собою систему комунікативних якостей мовлення (правильність, виразність, ясність, точність, ємність, стислість, доцільність).

Зупинимось на характеристиці комунікативних якостей мовлення.

Правильність – це володіння нормами літературної мови (орфоепічними, орфографічними, граматичними, лексичними). Цицерон писав так: „... вміти правильно говорити... ще не заслуга, а не вміти – вже ганьба, тому що правильне мовлення, по-моєму, не стільки достоїнство вправного оратора, скільки властивість кожного громадянина”.

Основними шляхами, які сприяють розвитку правильного мовлення, є тренінги (власні вправи), робота з різними словниками та спеціальною лінгвістичною літературою, написання листів, слухання та аналіз взірцево правильного мовлення, про що писали класики риторичного мистецтва, зокрема Феофан Прокопович, М.В.Ломоносов.

Специфіка правильного мовлення полягає в тому, що воно покликане перш за все впливати на свідомість людини, активізуючи роботу лівої півкулі головного мозку. Однак для того, щоб мовлення стало дієвим, воно повинне бути виразним.

Виразність – це така комунікативна якість, завдяки якій здійснюється вплив на емоції, на почуття аудиторії, тобто за допомогою якої включається права півкуля головного мозку.

До засобів виразності можна віднести засоби художньої образності (порівняння, епітети, метафори і под.), фонетичні засоби (інтонація, тембр голосу, темп мовлення, дикція), приказки, прислів’я, цитати, афоризми, крилаті слова та вирази, а також не літературні форми національної мови (територіальні, соціальні діалекти, просторіччя), якщо вони вживаються суб’єктом усвідомлено та доцільно, оживлюючи, а не спотворюючи мовлення, синтаксичні фігури (звертання, риторичне запитання, інверсія, градація, повтор, період).

Дієва форма виявляється і в такій мовленнєвій якості, як ясність.

Ясність – це така комунікативна якість яка забезпечує адекватне розуміння сказаного (без деформацій), не вимагаючи від співрозмовника особливих зусиль при сприйнятті.

Причини, що зумовлюють неясність мовлення:

· порушення мовцем норм літературної мови;

· перенасиченість мовлення термінами, іноземними словами тощо;

· індивідуальне слововживання.

Основний шлях розвитку ясності мовлення – сам процес спілкування.

Ясність мовлення багато в чому зумовлена точністю мовлення.

Точність – це комунікативна якість мовлення, яка виявляється у використанні слів у повній відповідності з їх мовними значеннями. Дана якість виробляє в людини звичку називати речі своїми іменами.

Точність мовлення зумовлена цілим рядом причин як екстралінгвістичного, так і лінгвістичного характеру (знання суб’єктом предмета мовлення, його політичні установки – вигідно чи невигідно називати речі своїми іменами, багатство чи бідність активного словникового запасу мовця).

Точність найтісніше пов’язана з наступним комунікативним аспектом – стислістю.

Стислість – це така комунікативна якість мовлення, яка виявляється у відборі мовних засобів для вираження головної думки, тези, тобто стислість формує вміння говорити суттєво. На це уміння давні греки звертали особливу увагу: „Все, що ви сказали спочатку, нами забуте, бо це було давно. А кінець вашого мовлення нам незрозумілий, бо забутий початок”. Багатослів’я деформує процес комунікації, перетворює його у демагогію, в результаті чого дискредитується саме слово як найважливіший спосіб спілкування.

Нарешті, дієвість словесної форми визначається її доцільністю.

Доцільність – це особлива організація мовних засобів, яка зумовлює відповідність мовлення цілям та умовам спілкування. Основний спосіб розвитку доцільності – виступ з однією й тією самою темою в різних типах аудиторій. Ця якість, як жодна інша, відточує, шліфує мовне чуття суб’єкта, допомагає ефективно управляти поведінкою аудиторії.

Отже, кожна із названих комунікативних якостей мовлення становить собою обов’язків компонент системи ДСФ, тобто виражає ту чи іншу сторону мисленнєвого процесу: створення концепції передбачає орієнтацію на правильність, точність, стислість мовлення; моделювання аудиторії – на ясність та доцільність мовлення; побудова програми реалізації концепції – на правильність, точність, стислість, доцільність мовлення; тактичне обґрунтування стратегії – на правильність, виразність, ясність, доцільність, стислість мовлення.

Отже, специфіка мовленнєвого закону риторики полягає в тому, що цей закон фокусує в собі цінний досвід різних лінгвістичних дисциплін (стилістика. Прагматика, основи культури мовлення, лінгвістика тексту та ін.) по створенню повноцінної комунікації і завдяки цьому стає тією базою, яка дозволяє людині оволодіти грамотним процесом говоріння і навіть піднятися до рівня мистецтва живого слова.

Мовленнєвий закон завершує стадію організації мисленнєво-мовленнєвої діяльності (підготовчий етап) і відкриває наступний етап – управління мисленнєво-мовленнєвим процесом.

Закон ефективної комунікації передбачає систему дій суб’єкта з метою налагодження контакту на всіх етапах комунікації як необхідну умову ефективної реалізації продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Контакт – це спілкування без перешкод, тобто контакт становить собою вищий рівень спілкування, який характеризується взаємодією двох поведінок – суб’єкта і аудиторії.

З метою встановлення і збереження контакту необхідна така система дій:

- корекція продукту підготовчого етапу під час спілкування;

- управління поведінкою аудиторії;

- управління власною поведінкою.

Системно-аналітичний закон передбачає аналіз якості та ефективності продукту мисленнєво-мовленнєвої діяльності.

Аналіз якості (як зроблений продукт) здійснюється на всіх етапах мисленнєво-мовленнєвої діяльності: підготовчому, виконавському, наслідковому.

Аналіз ефективності (результативності), ступеня реалізації цільової установки, співвідношення задуманого результату (мети) і одержаного результату проводиться на наслідковому етапі діяльності.

Системно-аналітичний закон базується на двох етапах критичної діяльності: на самоаналізові (суб’єкт аналізує свій продукт, свої дії) та аналізові інших (суб’єкт аналізує чужий продукт і дії іншого суб’єкта).

У підсумку відзначимо, що хоча системно-аналітичний закон завершує риторичну формулу, однак він не робить її замкненою завдяки тому, що сам по собі символізує вічний процес удосконалення всього існуючого на землі.

Форми мислення

Традиційні в психологічній науці визначення мислення зазвичай фіксують два його істотних ознаки: узагальненість і опосередкованість.
Тобто мислення є процес узагальненого і опосередкованого відображення дійсності в її істотних зв'язках і відносинах. Мислення являє собою процес пізнавальної діяльності, при якому суб'єкт оперує різними видами узагальнень, включаючи образи, поняття та категорії. Суть мислення - у виконанні деяких когнітивних операцій з образами у внутрішній картині світу. Ці операції дозволяють будувати і добудовувати змінюється модель світу.
Специфічність мислення полягають в тому, що:
• мислення дає можливість пізнати глибинну сутність об'єктивного світу, закони його існування;
• лише в мисленні можливо пізнання стає, що змінюється, розвивається світу;
• мислення дозволяє передбачати майбутнє, оперувати з потенційно можливим, планувати практичну діяльність.
Процес мислення характеризується такими особливостями:
• носить опосередкований характер;
• завжди протікає з опорою на наявні знання;
• виходить з живого споглядання, але не зводиться до нього;
• в ньому відбувається відображення зв'язків і відносин у словесній формі;
• пов'язане з практичною діяльністю людини.

У психологічній науці розрізняють такі логічні форми мислення як:
• поняття;
• судження;
• умовиводи.
Поняття - це відображення в свідомості людини загальних і суттєвих властивостей предмета чи явища. Поняття - форма мислення, яка відображає одиничне і особливе, що є одночасно і загальним. Поняття виступає і як форма мислення, і як особливе розумове дію. За кожним поняттям приховано особливу предметну дію. Поняття можуть бути:
• загальними і одиничними;
• конкретними й абстрактними;
• емпіричними і теоретичними.
Загальне поняття є думка, у якій відбиваються загальні, істотні та відмінні (специфічні) ознаки предметів і явищ дійсності. Одиничне поняття є думка, в якій відображені властиві лише окремій предмета і явища ознаки.
Залежно від типу абстракції і узагальнень, що лежать в основі поняття бувають емпіричними або теоретичними. Емпіричне поняття фіксує однакові предмети в кожному окремому класі предметів на основі порівняння. Специфічним змістом теоретичного поняття виступає об'єктивна зв'язок загального і одиничного (цілісного і відмінного). Поняття формуються у суспільно-історичному досвіді. Людина засвоює систему понять в процесі життя і діяльності.
Зміст понять розкривається в судженнях, які завжди виражаються у словесній формі - усній чи письмовій, вголос або про себе. Судження - основна форма мислення, в процесі якої затверджуються або заперечуються зв'язку між предметами і явищами дійсності. Судження - це відображення зв'язків між предметами і явищами дійсності або між їх властивостями та ознаками. Наприклад, судження: "Метали при нагріванні розширюються" - виражає зв'язок між змінами температури і обсягом металів.
Судження утворюються двома основними способами:
• безпосередньо, коли в них висловлюють те, що сприймається;
• опосередковано - шляхом умовиводів або міркувань.
У першому випадку ми бачимо, наприклад, стіл коричневого кольору і висловлюємо найпростіше судження: "Цей стіл коричневий". У другому випадку за допомогою міркування з одних суджень виводять, отримують інші (або інше) судження. Наприклад, Дмитро Іванович Менделєєв на підставі відкритого ним періодичного закону чисто теоретично, лише за допомогою умовиводів вивів і передбачив деякі властивості ще невідомих у його час хімічних елементів.
Судження можуть бути:
• істинними;
• помилковими;
• загальними;
• приватними;
• одиничними.
Істинні судження - це об'єктивно вірні судження. Хибні судження - це судження не відповідають об'єктивній реальності. Судження бувають загальними, приватними і поодинокими. У загальних судженнях що-небудь стверджується (або заперечується) щодо всіх предметів даної групи, даного класу, наприклад: "Все риби дихають зябрами". У приватних судженнях твердження чи заперечення відноситься вже не до всіх, а лише до деяких предметів, наприклад: "Деякі студенти - відмінники". У поодиноких судженнях - тільки до одного, наприклад: "Цей учень погано вивчив урок".
Умовивід - це виведення з одного або кількох суджень нового судження. Вихідні судження, з яких виводиться, витягується інше судження, називають посилками умовиводи. Найпростішим і типовою формою висновку на основі приватної і спільної посилок є силогізм. Прикладом силогізму може служити наступне міркування: "Усі метали - електропровідні. Олово - метал. Отже, олово - електропровідні". Розрізняють умовивід:
• індуктивне;
• дедуктивне;
• за аналогією.
Індуктивним називається такий умовивід, в якому міркування йде від одиничних фактів до загального висновку. Дедуктивним називається такий умовивід, в якому міркування здійснюється у зворотному порядку індукції, тобто від загальних фактів до одиничного висновку. Аналогією називається такий умовивід, в якому висновок робиться на підставі часткового подібності між явищами, без достатнього дослідження всіх умов.

Види мислення
У психології прийнята і поширена наступна кілька умовна класифікація видів мислення за такими різними підставами як:
1) генезису розвитку;
2) характером вирішуваних завдань;
3) ступенем розгорнення;
4) ступеня новизни і оригінальності;
5) засобам мислення;
6) функцій мислення і т.д.
1. По генезису розвитку розрізняють мислення:
• наочно-дійове;
• наочно-образне;
• словесно-логічне;
• абстрактно-логічне.
Наочно-діюче мислення - вид мислення, що спирається на безпосереднє сприйняття предметів в процесі дій з ними. Це мислення є найбільш елементарний вид мислення, що виникає в практичній діяльності і є основою для формування більш складних видів мислення.
Наочно-образне мислення - вид мислення, що характеризується опорою на уявлення та образи. При наочно-образному мисленні ситуація перетвориться в плані образу або уявлення.
Словесно-логічне мислення - вид мислення, здійснюваний за допомогою логічних операцій з поняттями. При словесно-логічному мисленні оперуючи логічними поняттями, суб'єкт може пізнавати суттєві закономірності та неспостережний взаємозв'язку досліджуваної реальності.
Абстрактно-логічне (абстрактне) мислення - вид мислення, заснований на виділенні суттєвих властивостей і зв'язків предмета і відверненні від інших, несуттєвих.
Наочно-дієве, наочно-образне, словесно-логічне і абстрактно-логічне мислення є послідовними етапами розвитку мислення у філогенезі і в онтогенезі.
2. За характером вирішуваних завдань розрізняють мислення:
• теоретичне;
• практичне.
Теоретичне мислення - мислення на основі теоретичних міркувань і висновків. Практичне мислення - мислення на основі думок і висновків, заснованих на вирішенні практичних завдань.
Теоретичне мислення - це пізнання законів і правил. Основне завдання практичного мислення - розробка засобів практичного перетворення дійсності: постановка мети, створення плану, проекту, схеми.
3. За ступенем розгорнення розрізняють мислення:
• дискурсивне;
• інтуїтивне.
Дискурсивне (аналітичне) мислення - мислення, опосередковане логікою міркувань, а не сприйняття. Аналітичне мислення розгорнене в часі, має чітко виражені етапи, представлене в свідомості самої мислячої людини. Інтуїтивне мислення - мислення на основі безпосередніх чуттєвих сприйнять і безпосереднього відображення дій предметів і явищ об'єктивного світу. Інтуїтивне мислення характеризується швидкістю протікання, відсутністю чітко виражених етапів, є мінімально усвідомленим.
4. За ступенем новизни і оригінальності розрізняють мислення:
• репродуктивне
• продуктивне (творче).
Репродуктивне мислення - мислення на основі образів і уявлень, почерпнутих з якихось певних джерел. Продуктивне мислення - мислення на основі творчої уяви.
5. По засобах мислення розрізняють мислення:
• вербальне;
• наочне.
Наочне мислення - мислення на основі образів і представлень предметів. Вербальне мислення - мислення, що оперує абстрактними знаковими структурами.
Встановлено, що для повноцінної розумової роботи одним людям необхідно бачити або уявляти предмети, інші вважають за краще оперувати абстрактними знаковими структурами.
6. За функціями розрізняють мислення:
• критичне;
• творче.
Критичне мислення направлене на виявлення недоліків у думках інших людей. Творче мислення пов'язане з відкриттям принципово нового знання, з генерацією власних оригінальних ідей, а не з оцінюванням чужих думок.