Розподіл балів, які отримують студенти

Змістовий модуль №1	Змістовий модуль № 2	Залік	Сума
Контрольна робота у формі тестів	Контрольна робота у формі тестів	Підготовка публікації (тези) за темою наукового дослідження	Підготовка презентації за темою наукового дослідження (теоретична частина)

 

ЗАГАЛЬНА МЕТОДОЛОГІЯ НАУКОВОЇ ТВОРЧОСТІ

МЕТОДОЛОГІЯ ТА МЕТОДИ НАУКОВОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Для дослідників-початківців дуже важливо мати уявлен­ня про методологію та методи наукової творчості, оскільки саме на перших кроках до оволодіння навичками наукової роботи найбільше виникає питань саме методологічного ха­рактеру. Передусім бракує досвіду у використанні методів наукового пізнання, застосуванні логічних законів і правил, нових засобів і технологій. Тому є сенс розглянути ці питан­ня докладніше.

Не можна ігнорувати факти тільки тому, що їх важко по­яснити або знайти їм практичне використання. Зміст ново­го в науці не завжди бачить сам дослідник. Нові наукові факти і навіть відкриття, значення яких погано розкрите, можуть тривалий час лишатися в резерві науки і не викори­стовуватися на практиці.

При науковому дослідженні важливо все. Концентруючи увагу на основних або ключових питаннях теми, не можна не зважати на побічні факти, які на перший погляд здаються малозначущими. Проте саме такі факти можуть приховува­ти в собі початок важливих відкриттів.

Для дослідника недостатньо встановити новий факт, важ­ливо дати йому пояснення з позицій сучасної науки, розкри­ти його загальнопізнавальне, теоретичне або практичне зна­чення.

Виклад наукових фактів має здійснюватися в контексті загального історичного процесу, історії розвитку певної га­лузі, бути багатоаспектним, з урахуванням як загальних, так і специфічних особливостей.

Накопичення наукових фактів у процесі дослідження — це творчий процес, в основі якого завжди лежить задум уче­ного, його ідея.

У філософському визначенні ідея — це продукт людського мислення, форма відображення дійсності. Ідея відрізняється від інших форм мислення тим, що в ній не тільки відобра­жається об'єкт вивчення, а й міститься усвідомлення мети, перспективи пізнання і практичного перетворення дійсності. Тому важливе значення має історичне вивчення не лише об'єк­та дослідження, а й становлення та розвитку знань про нього.

Ідеї народжуються з практики, спостережень навколиш­нього світу і потреб життя. В основі ідей лежать реальні факти і події. Життя висуває конкретні завдання, однак час­то не відразу знаходяться продуктивні ідеї для їх вирішен­ня. У такому разі на допомогу приходить здатність дослід­ника проаналізувати ідеї, погляди попередників, запропону­вати новий, зовсім незвичний аспект розгляду завдання, яке протягом тривалого часу не могли вирішити при загально­му підході до справи.

Вивчення історичного досвіду, визначення етапів станов­лення, розвитку об'єкта дослідження та ідеї від часу виник­нення до стадії вирішення завдання значно збагачує наукове дослідження, свідчить про достовірність його результатів і висновків, підтверджує наукову об'єктивність і компетентність дослідника.

Нова ідея — не просто зміна уявлень про об'єкт дослі­дження — це якісний стрибок думки за межі сприйнятих почуттями даних і, здавалося б, перевірених рішень. Нові ідеї можуть виникати під впливом парадоксальних ситуацій, коли виявляється незначний, неочікуваний результат, який надто розходиться із загальноприйнятими положеннями науки — парадигмами. Отримання нових знань відбувається за схе­мою: парадигма — парадокс — нова парадигма. Розвиток науки — це зміна парадигм, методів, стереотипів мислення. Перехід від однієї парадигми до іншої не піддається логіч­ному опису, бо кожна з них відкидає попередню і несе прин­ципово новий результат дослідження, який не можна логіч­но вивести з відомих теорій. Особливу роль тут відіграють інтуїтивні механізми наукового пошуку, які не ґрунтуються на формальній логіці.

 

3.1. Методологія дослідження

Складність, багатогранність і міждисциплінарний статус будь-якої наукової проблеми приводять до необхідності її вивчення у системі координат, що задається різними рівня­ми методології науки.

Методологія (гр. теthodos — спосіб, метод і logos— на­ука, знання) — вчення про правила мислення при створенні теорії науки.

Питання методології досить складне, оскільки саме це поняття тлумачиться по-різному. Багато зарубіжних науко­вих шкіл не розмежовують методологію і методи досліджен­ня. У вітчизняній науковій традиції методологію розгля­дають як учення про науковий метод пізнання або як систе­му наукових принципів, на основі яких базується досліджен­ня і здійснюється вибір сукупності пізнавальних засобів, мето­дів, прийомів дослідження. Найчастіше методологію тлумачать як теорію методів дослідження, створення концепцій, як си­стему знань про теорію науки або систему методів дослі­дження. Методику розуміють як сукупність прийомів дослі­дження, включаючи техніку і різноманітні операції з фак­тичним матеріалом.

Методологія виконує такі функції:

• визначає способи здобуття наукових знань, які відобра­жають динамічні процеси та явища;

• направляє, передбачає особливий шлях, на якому дося­гається певна науково-дослідницька мета;

• забезпечує всебічність отримання інформації щодо про­цесу чи явища, що вивчається;

• допомагає введенню нової інформації до фонду теорії науки;

• забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію тер­мінів і понять у науці;

• створює систему наукової інформації, яка базується на об'єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент наукового пізнання.

Ці ознаки поняття "методологія", що визначають її функції в науці, дають змогу зробити такий висновок: методоло­гія — це концептуальний виклад мети, змісту, методів дослідження, які забезпечують отримання максималь­но об'єктивної, точної, систематизованої інформації про процеси та явища.

Методологічна основа дослідження, як правило, не є само­стійним розділом дисертації або іншої наукової праці, однак від її чіткого визначення значною мірою залежить досягнен­ня мети і завдань наукового дослідження. Крім того, в розді­лах основної частини дисертації подають виклад загальної методики і основних методів дослідження, а це потребує ви­значення методологічних основ кваліфікаційної роботи.

Під методологічною основою дослідження слід розуміти основне, вихідне положення, на якому базується наукове до­слідження. Методологічні основи даної науки завжди існу­ють поза цією наукою, за її межами і не виводяться із самого дослідження.

Методологія — вчення про систему наукових принципів, форм і способів дослідницької діяльності — має чотирирів-неву структуру. Нині розрізняють фундаментальні, загаль-нонаукові принципи, що становлять власне методологію, кон-кретнонаукові принципи, що лежать в основі теорії тієї чи іншої дисципліни або наукової галузі, і систему конкрет­них методів і технік, що застосовуються для вирішення спеціальних дослідницьких завдань.

 

 

3.2. Фундаментальна, або філософська, методологія

Філософська, або фундаментальна, методологія є ви­щим рівнем методології науки, що визначає загальну стра­тегію принципів пізнання особливостей явищ, процесів, сфер діяльності.

Розвиток методології — одна зі сторін розвитку пізнання в цілому. Спочатку методологія ґрунтувалася на знаннях, які диктувала геометрія як наука, де містилися нормативні вка­зівки для вивчення реального світу. Потім методологія висту­пала як комплекс правил для вивчення всесвіту і перейшла у сферу філософії. Платон і Арістотель розглядали методологію як логічну універсальну систему, засіб істинного пізнання.

Тривалий час проблеми методології не посідали належно­го місця в науці через механістичність або релігійність тих чи інших поглядів на світ. Зразком пізнання були принци­пи механіки, розроблені Г. Галілеєм і Ф. Декартом. Емпі­ризм протягом багатьох століть виступав вихідною пози­цією при розгляді всіх проблем.

Ідеалісти І. Кант і Г.В.Ф. Гегель дали новий поштовх роз­виткові методології, спробували розглянути закономірності в самому мисленні: сходження від конкретного до абстракт­ного, суперечності розвитку буття і мислення та ін.

Усі досягнення минулого були опрацьовані у вигляді діалектичного методу пізнання реальної дійсності, в основу якого було покладено зв'язок теорії і практики, принципи пізнанності реального світу, детермінованості явищ, взаємодії зовнішнього і внутрішнього, об'єктивного і суб'єктивного.

Діалектична логіка пізнання стала універсальним інстру­ментом для всіх наук, при вивченні будь-яких проблем пізнання і практики.

Діалектика як метод пізнання природи, суспільства і мис­лення, розглянута в єдності з логікою і теорією пізнання, є фундаментальним науковим принципом дослідження бага­топланової і суперечної дійсності в усіх її проявах. Діалек­тичний підхід дає змогу обґрунтувати причинно-наслідкові зв'язки, процеси диференціації та інтеграції, постійну супе­речність між сутністю і явищем, змістом і формою, об'єктив­ність в оцінюванні дійсності. Досвід і факти є джерелом, ос­новою пізнання дійсності, а практика — критерієм істин­ності теорії. Діалектика як фундаментальний принцип і ме­тод пізнання має величезну пояснювальну силу. Однак вона не підмінює конкретнонаукові методи, пов'язані зі специфі­кою досліджуваної сфери. Діалектика виявляється в них і реалізується через них відповідно до вимог спадкоємності і непротиріччя в методології.

Філософська методологія виконує два типи функцій. По-перше, вона виявляє смисл наукової діяльності та її взаємо­зв'язки з іншими сферами діяльності, тобто розглядає науку стосовно практики, суспільства, культури людини. Це — філо­софська проблематика. Методологія не є особливим розділом філософії: методологічні функції щодо спеціальних наук ви­конує філософія в цілому. По-друге, методологія вирішує зав­дання вдосконалення, оптимізації наукової діяльності, вихо­дячи за межі філософії, хоча й спирається на розроблені нею світоглядні й загальнометодологічні орієнтири та постулати.

Отже, фундаментальні принципи базуються на узагальню­ючих, філософських положеннях, що відбивають найсуттєвіші властивості об'єктивної дійсності і свідомості з урахуванням досвіду, набутого в процесі пізнавальної діяльності людини. До них належать принципи діалектики, що відбивають взає-мозумовлений і суперечливий розвиток явищ дійсності, де­термінізму — об'єктивної причинної зумовленості явищ, ізоморфізму — відношень об'єктів, що відбивають то­тожність їх побудови та ін. Безумовно, змістова інтерпрета­ція цих принципів варіюється відповідно до специфіки до­сліджуваного матеріалу (порівняємо, наприклад, розуміння ізоморфізму в математиці, геохімії і мовознавстві, природни­чих науках). Від тлумачення філософських принципів залежить обґрунтування методологічного підходу в дослідженні тієї чи іншої галузі.

Філософські вчення, провідними ідеями яких є філософські концепції наукового пізнання, діалектичний метод і теорія наукової творчості, визначають загальний підхід до вивчен­ня проблеми, спрямовані на вирішення стратегічних, а не тактичних завдань дослідження і пов'язані з ним опосеред­ковано.

3.3. Загальнонаукова методологія

Загальнонаукова методологія використовується в усіх або в переважній більшості наук, оскільки будь-яке наукове відкриття має не лише предметний, але й методологічний зміст, спричиняє критичний перегляд прийнятого досі понятійного апарату, чинників, передумов і підходів до інтерпретації матеріалу, що вивчається.

До загальнонаукових принципів дослідження належать: історичний, терміноло­гіч­ний, функціональний, системний, когнітивний (пізнавальний), моделювання та ін.

Сучасне науково-теоретичне мислення прагне проникну­ти у сутність явищ і процесів, що вивчаються. Це можливо за умови цілісного підходу до об'єкта вивчення, розгляду його у виникненні та розвитку, тобто застосування історичного підходу до його вивчення.

Перш ніж вивчати сучасний стан, необхідно вивчити генезис та розвиток певної науки або сфери практичної діяльності.

Відомо, що нові наукові і накопичені знання перебувають в діалектичній взаємодії. Найкраще і прогресивне зі старого переходить у нове і надає йому сили й дієвості. Інколи забуте старе знову відроджується на новій науковій основі і живе друге життя в іншому, досконалішому вигляді.

У цьому зв'язку особливого значення набувають вивчен­ня історичного досвіду, аналіз та оцінювання історичних подій, фактів, попередніх теорій у контексті їх виникнення, станов­лення та розвитку. Отже, історичний метод дає змогу дослі­дити виникнення, формування і розвиток процесів і подій у хронологічній послідовності з метою виявлення внутрішніх та зовнішніх зв'язків, закономірностей та суперечностей.

Будь-яке теоретичне дослідження потребує описування, аналізу та уточнення понятійного апарату конкретної га­лузі науки, тобто термінів і понять, що їх позначають.

Термінологічний принцип передбачає вивчення історії термінів і позначуваних ними понять, розробку або уточнення змісту та обсягу понять, встановлення взаємозв'язку і субординації понять, їх місця в понятійному апараті теорії, на базі якої базується дослідження. Вирішити це завдання допомагає метод термінологічного аналізу і метод опера-ціоналізації понять.

Визначення понять слід формулювати, базуючись на тлу­мачних та професійних словниках. Визначення обсягу і змісту поняття дають через родову ознаку і найближчу видову відмінність. Як правило, спочатку називають родове поняття, до якого поняття, що визначається, входить як складова. По­тім указують на ту ознаку поняття, яка відрізняє його від усіх подібних, причому ця ознака має бути найважливішою і найсуттєвішою.

Є певні правила визначення понять. Правило розмірності вимагає, щоб обсяг поняття, що визначається, відповідав об­сягу поняття, яке визначає, тобто ці поняття мають бути то­тожними. Друге: нове поняття не повинне бути тавтологіч­ним. Третє: поняття має бути чітким і однозначним. Якщо при визначенні поняття важко зазначити одну ознаку, нази­вають декілька ознак, достатніх для розкриття специфіки його обсягу і змісту. Дійсно наукове визначення складних явищ і фактів не може обмежуватися формально-логічними вимогами. Воно має містити оцінку фактів, об'єктів, явищ, що визначаються, органічно увійти в чинну терміносистему науки.

До загальнонаукової методології слід віднести систем­ний підхід, застосування якого потребує кожний об'єкт нау­кового дослідження. Сутність його полягає у комплексному досліджені великих і складних об'єктів (систем), дослідженні їх як єдиного цілого з узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин.

Кожну конкретну науку, діяльність, об'єкт можна розгля­дати як певну систему, що має множину взаємопов'язаних елементів, компонентів, підсистем, визначені функції, цілі, склад, структуру. До загальних характеристик системи відно­сять цілісність, структурність, взаємозв'язок із зов­нішнім середовищем, ієрархічність, цілеспрямованість, самоорганізацію. З позицій системного підходу можна роз­глядати будь-яку сферу. Орієнтація на системний підхід у дослідженні (структура, взаємозв'язки елементів та явищ, їх супідрядність, ієрархія, функціонування, цілісність розвитку, динаміка системи, сутність та особливості, чинники та умо­ви) виправдана тоді, коли ставиться завдання дослідити сутність явища, процесу.

 

 

 

Рис. 3.1. Схематичне зображення системи

 

У системному дослідженні об'єкт, що аналізується, роз­глядається як певна множина елементів, взаємозв'язок яких зумовлює цілісні властивості цієї множини. Основний акцент робиться на виявлення різноманітності зв'язків і відношень, що мають місце як усередині досліджуваного об'єкта, так і у його взаємодії із зовнішнім середовищем. Властивості об'єкта як цілісної системи визначаються не тільки і не стільки су­марними властивостями його окремих елементів чи підсистем, скільки специфікою його структури, особливими системотвор-чими, інтегративними зв'язками досліджуваного об'єкта.

Системний принцип дає змогу визначити стратегію науко­вого дослідження. В його межах розрізняють структурно-функціональний, системно-діяльнісний, системно-генетичний та інші підходи.

Сутність структурно-функціонального підходу полягає у виділенні в системних об'єктах структурних елементів (ком­понентів, підсистем) і визначенні їхньої ролі (функцій) у си­стемі. Елементи і зв'язки між ними створюють структуру системи. Кожний елемент виконує свої специфічні функції, які "працюють" на загальносистемні функції. Структура ха­рактеризує систему в статиці, функції — у динаміці. Між ними є певна залежність.

Загальнонауковою методологією вивчення об'єкта досліджен­ня є системно-діяльнісний підхід, який набув значного поши­рення в сучасних наукових розробках. Зазначений підхід ука­зує на певний компонентний склад людської діяльності. Серед найсуттєвіших її компонентів: потреба — суб'єкт — об'єкт — процеси — умови — результат. Це створює можливість комплексно дослідити будь-яку сферу людської діяльності.

Зміст системно-генетичного підходу полягає в розкритті умов зародження, розвитку і перетворення системи.

Пізнавальний, або когнітивний, принцип пов'язаний із загальнофілософською теорією пізнання і є методологічною базою для багатьох наук; особливо ефективний у вивченні динаміки науки та ЇЇ співвідношення з суспільством, в обґрун­туванні провідного значення знання в поведінці індивіда. Слід мати на увазі, що для аналізу формування знання необхідне вивчення практичної і теоретичної діяльності людини у співвідношенні з її соціальним аспектом. У центрі досліджу­ваних проблем знаходиться людина як член соціуму, пред­ставник етносу, психологічний суб'єкт, мовна особа, комунікант.

Пізнавальний принцип у методології не має чітко окресле­них меж, можливості його використання визначаються спе­цифікою галузі. Особливе місце посідають дослідження рівня когнітивних структур соціальних груп і їхня мотивованість при визначенні інформаційно-пізнавальних потреб.

Для вивчення внутрішніх і зовнішніх зв'язків об'єкта дослідження суттєве значення має моделювання. За його допомогою вивчаються ті процеси і явища, що не піддаються безпосередньому вивченню. Метод моделювання зарекомен­дував себе як ефективний засіб виявлення суттєвих ознак явищ та процесів за допомогою моделі (концептуальної, вер­бальної, математичної, графічної, фізичної тощо).

Під моделлю розуміють уявну або матеріальну систему, яка, відображаючи або відтворюючи об'єкт дослідження, може замінити його так, що її вивчення дає нову інформацію про цей об'єкт.

Метод моделювання має таку структуру:

а) постановка завдання;

б) створення або вибір моделі;

в) дослідження моделі;

г) переведення знань з моделі на оригінал.

Активно використовуються в наукових дослідженнях кількісно-якісні методи, які сьогодні поширені в різних га­лузях науки. До них належать наукометрія, бібліометрія, інформетрія.

Наукометрія є системою вивчення наукового, конструк­тивного знання за допомогою кількісних методів. Тобто в наукометрії вимірюються тільки ті об'єктивні кількісні за­кономірності, які справді визначають досягнутий наукою рівень її розвитку.

Бібліометрія — метод кількісного дослідження друко­ваних документів у вигляді матеріальних об'єктів або бібліо­графічних одиниць, а також замінників тих чи інших.

Бібліометрія дає змогу простежити динаміку окремих об'єктів науки: публікації авторів, їх розподіл за країнами, рубриками наукових журналів, рівень цитування та ін.

Інформетрія вивчає математичні, статистичні методи і моделі та їхнє використання для кількісного аналізу струк­тури і особливостей наукової інформації, закономірностей про­цесів наукової комунікації, включаючи виявлення самих цих закономірностей. Характерною особливістю інформетрії є те, що її основна мета — здобуття наукового знання безпосе­редньо з інформації.

Такими є основні загальнонаукові принципи пізнавальної діяльності людини.

3.4. Конкретнонаукова методологія

Конкретнонаукова (або частковонаукова) методологія —

це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; це наукові концепції, на які спирається даний дослідник.

Рівень конкретнонаукової методології потребує звернен­ня до загальновизнаних концепцій провідних учених у певній галузі науки, а також тих дослідників, досягнення яких є загальновизнаними.

Пошуки методологічних основ дослідження здійснюють­ся за такими напрямами:

• вивчення наукових праць відомих учених, які застосо­вували загальнонаукову методологію для вивчення конкрет­ної галузі науки;

• аналіз наукових праць провідних учених, які одночас­но із загальними проблемами своєї галузі досліджували питання даної галузі;

• узагальнення ідей науковців, які безпосередньо вивча­ли дану проблему;

• проведення досліджень специфічних підходів для ви­рішення цієї проблеми професіоналами-практиками, які не лише розробили, а й реалізували на практиці свої ідеї;

• аналіз концепцій у даній сфері наукової і практичної діяльності українських учених і практиків;

• вивчення наукових праць зарубіжних учених і практиків.

Отже, виходячи з методологічних основ наукового дослі­дження, необхідно чітко відповісти на запитання про: перед бачувану провідну наукову ідею, сутність явища (об'єкта, пред­мета дослідження), суперечності, що виникають у процесі чи явищі, стадії, етапи розвитку (або тенденції). Це і становить наукову концепцію дослідження.

Концепція — це система поглядів, система опису певного предмета або явища, щодо його побудови, функціонування, що сприяє його розумінню, тлумаченню, вивченню головних ідей. Концепція має надзвичайне значення, оскільки є єди­ним, визначальним задумом, головною ідеєю наукового дослі­дження*

3.5. Методи і техніка дослідження

Стратегічні методологічні положення і принципи знахо­дять своє тактичне втілення в методах дослідження.

Метод (гр. теthodos) — спосіб пізнання, дослідження явищ природи і суспільного життя. Це також сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєн­ня дійсності, підпорядкованих вирішенню конкретного зав­дання. Різниця між методом та теорією має функціональний характер: формуючись як теоретичний результат поперед­нього дослідження, метод виступає як вихідний пункт та умова майбутніх досліджень.

У найбільш загальному розумінні метод — це шлях, спосіб досягнення поставленої мети і завдань дослідження. Він відповідає на запитання: як пізнавати.

Методика (гр. теthodike) — сукупність методів, прийомів проведення будь-якої роботи. Методика дослідження — це система правил використання методів, прийомів та операцій.

У науковому дослідженні часто застосовують метод кри­тичного аналізу наукової і методичної літератури, практич­ного досвіду, як того потребує рівень методики і техніки до­слідження. У подальшій роботі широко використовуються такі методи: спостереження, бесіда, анкетування, рейтинг, мо­делювання, контент-аналіз, експеримент та ін.

Вибір конкретних методів дослідження диктується ха­рактером фактичного матеріалу, умовами і метою конкрет­ного дослідження. Методи є упорядкованою системою, в якій визначається їх місце відповідно до конкретного етапу дослі­дження, використання технічних прийомів і проведення опе­рацій з теоретичним і фактичним матеріалом у заданій по­слідовності.

В одній і тій же науковій галузі може бути кілька мето­дик (комплексів методів), які постійно вдосконалюються під час наукової роботи. Найскладнішою є методика експеримен­тальних досліджень, як лабораторних, так і польових. У різних наукових галузях використовуються методи, що збігаються за назвою, наприклад, анкетування, тестування, шкалювання, однак цілі і методика їх реалізації різні.

Класифікація методів розроблена слабо.

Досить поширеним є поділ основних типів методів за дво­ма ознаками: мети і способу реалізації.

За першою ознакою виділяються так звані первинні ме­тоди, що використовуються з метою збору інформації, ви­вчення джерел, спостереження, опитування та ін. Вторинні методи використовуються з метою обробки та аналізу отри­маних даних — кількісний та якісний аналіз даних, їх си­стематизація, шкалювання та ін. Третій тип представлений верифікаційними методами і прийомами, що дають змогу перевірити отримані результати. Вони зводяться також до кількісного та якісного аналізу даних на основі виміру спів­віднесення постійних і змінних чинників.

За ознакою способу реалізації розрізняють логіко-аналі-тичні, візуальні та експериментально-ігрові методи. До перших належать традиційні методи дедукції та індукції, що різняться вихідним етапом аналізу. Вони доповнюють один одного і можуть використовуватися з метою верифі­кації — перевірки істинності гіпотез і висновків.

Візуальні, або графічні, методи — графи, схеми, діагра­ми, картограми та ін. дають змогу отримати синтезоване уяв­лення про досліджуваний об'єкт і водночас наочно показати його складові, їхню питому вагу, причинно-наслідкові зв'яз­ки, інтенсивність розподілу компонентів у заданому об'ємі. Ці методи тісно пов'язані з комп'ютерними технологіями.

Експериментально-ігрові методи безпосередньо стосують­ся реальних об'єктів, які функціонують у конкретній ситуації, і призначаються для прогнозування результатів. З ними по­в'язаний цілий розділ математики — "теорія ігор"; з їх допо­могою вивчаються ситуації в політичних, економічних, воєн­них питаннях. Вони використовуються у психології ("трансак-ційний аналіз"), соціології ("управління враженнями", "соці­альна інженерія"), в методиці нетрадиційного навчання.

У прикладних аспектах гуманітарних наук доцільно ви­користовувати математичні методи. Математичний апа­рат теорії ймовірностей дає можливість вивчати масові яви­ща в соціології, лінгвістиці. Математичні методи відігра­ють важливу роль при обробці статистичних даних, моделю­ванні. Однак при цьому слід зважати на різницю в природі об'єктів і категорій гуманітарних, природничих і математич­них наук. Проблема полягає у визначенні конкретної гума­нітарної сфери, в якій застосування математичних методів дає результати.

Інколи методи поділяють на групи відповідно до їх функ­ціональних можливостей: етапні, тобто пов'язані з певними етапами дослідження, й універсальні, які використовують на всіх етапах. До першої групи відносять спостереження, екс­перимент, а до другої — абстрагування, узагальнення, дедук­цію та індукцію та ін.

Розрізняють методи теоретичних та емпіричних дослі­джень. Такий розподіл методів завжди умовний, оскільки з розвитком пізнання один науковий метод може переходити з однієї категорії в іншу.

3.6. Використовування методів наукового пізнання

Успіх наукового дослідження значною мірою залежить від уміння науковця вибрати найрезультативніші методи дослі­дження, оскільки саме вони дають можливість досягти по­ставленої в дисертації мети.

Методи наукового пізнання поділяють на загальні й спеці­альні.

Більшість соціальних проблем конкретних наук і навіть окремі етапи їх дослідження потребують застосування спеці­альних методів вирішення. Вони мають специфічний характер і вивчаються, розробляються та вдосконалюються в конкрет­них, спеціальних науках. Вони ніколи не бувають довільними, оскільки визначаються характером досліджуваного об'єкта.

Загальні методи наукового пізнання, на відміну від спеці­альних, використовуються в дослідницькому процесі в різно­манітних науках.

Загальні методи наукового пізнання умовно поділяють на три великі групи:

• методи емпіричного дослідження (спостереження, по­рівняння, вимірювання, експеримент);

• методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання та ін.);

• методи або методологія, що використовуються на теоре­тичному рівні дослідження (сходження від абстрактного до конкретного, системний, структурно-діяльнісний підхід).

Методи емпіричного дослідження будуть подані у відповід­ному розділі

Спостереження — систематичне цілеспрямоване вивчення об'єкта. Це найелементарніший метод, який є, як правило, складовою інших емпіричних методів.

Щоб стати основою наступних теоретичних і практичних дій, спостереження мусить відповідати таким вимогам:

• задуманості заздалегідь (спостереження проводиться для певного, чітко поставленого завдання);

• планомірності (виконується за планом, складеним відпо­відно до завдання спостереження);

• цілеспрямованості (спостерігаються лише певні сторо­ни явища, котрі викликають інтерес при дослідженні);

• активності (спостерігач активно шукає потрібні об'єкти, риси явища);

• систематичності (спостереження ведеться безперервно або за певною системою).

Спостереження, як метод пізнання, дає змогу отримати пер­винну інформацію про об'єкт дослідження у вигляді сукуп­ності емпіричних тверджень.

Порівняння — один із найпоширеніших методів пізнан­ня. Це процес встановлення подібності або відмінності пред­метів та явищ дійсності, а також знаходження загального, притаманного двом або кільком об'єктам.

Метод порівняння дасть результат, якщо відповідатиме таким основним вимогам:

• можна порівнювати лише ті явища, між якими є певна об'єктивна спільність;

• порівняння необхідно здійснювати за найсуттєвішими, найважливішими (в межах конкретного пізнавального зав­дання) рисами.

Інформацію про об'єкт можна отримати двома шляхами:

• безпосередній результат порівняння (первинна інфор­мація);

• результат обробки первинних даних (вторинна або по­хідна інформація).

Найпоширенішим і найважливішим способом такої об­робки є умовивід за аналогією. Об'єкти чи явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з будь-яким іншим об'єктом (еталоном). У пер­шому випадку отримують якісні результати (більше-менше, вище-нижче). Порівняння ж об'єктів з еталоном надає мож­ливість отримати кількісні характеристики. Такі порівнян­ня називають вимірюванням.

Вимірювання — це процедура визначення числового зна­чення певної величини за допомогою одиниці виміру. Цінність цієї процедури полягає в тому, що вона дає точні, кількісно визначені відомості про об'єкт. При вимірюванні необхідні такі основні елементи: об'єкт вимірювання, етало­ни, вимірювальні прилади, методи вимірювання.

Експеримент — це такий метод вивчення об'єкта, який пов'язаний з активним і цілеспрямованим втручанням до­слідника в природні умови існування предметів і явищ або створенням штучних умов, необхідних для виявлення його відповідної властивості.

Експериментальне вивчення об'єктів порівняно зі спосте­реженням має такі переваги:

• у процесі експерименту можна вивчати явища у "чис­тому вигляді", звільнившись від побічних факторів, які заті­нюють основний процес;

• в експериментальних умовах можна дослідити властивості об'єктів;

• експеримент можна повторювати, тобто є можливість проводити дослід стільки разів, скільки це необхідно.

Дослідження об'єкта проводиться поетапно: на кожному етапі застосовуються найдоцільніші методи відповідно до конкретного завдання. На етапі збору фактичного матеріалу і його первинної систематизації використовують методи опи­тування (анкетування, інтерв'ювання) і експертних оцінок, а також лабораторні експерименти (спостереження за документними джерелами інформації, тестування) і польові експерименти, такі як відсторонене і приховане спостере­ження, а також "включене" спостереження — співучасть у дослідженні.

Опитування дає змогу отримати як фактичну інформа­цію, так і оцінні дані, проводиться в усній або письмовій формі. При створенні анкети або плану інтерв'ю важливо сформу­лювати запитання так, щоб вони відповідали поставленій меті. Анкета може включати декілька блоків питань, пов'язаних не лише з рівнем періодичності використання тих чи інших засобів, а й оцінкою об'єкта дослідження.

Різновидом вибіркового опитування є тестування, яке проводиться з метою виявлення суттєвих ознак об'єкта, за­собів його функціонування, використовується в лабораторних експериментах, коли масове опитування через анкетування неможливе. Тестування інколи проводять двічі — на почат­ковому етапі дослідження, де воно виконує діагностичну функ­цію, і при завершенні дослідження, де воно виконує верифіка-ційну функцію. Тести складають так, щоб однозначно вияви­ти ті чи інші властивості опитуваних.

Розрізняють формальні і неформальні ситуації тесту­вання, у ході перших передбачають отримати відповіді на стереотипні запитання, другі проводять у формі бесіди на тему. Головною умовою при цьому є створення атмосфери психологічного комфорту й довіри. Тестування, на відміну від інших методів, дає змогу виявити індивідуальні характе­ристики об'єкта дослідження.

Необхідно дотримуватися принципу репрезентатив­ності — достатності фактичного матеріалу. Так, якщо ви­вчаються характерні риси молоді, то вибірка має включати всі групи молоді — учнів і неучнів, міську і сільську молодь, яка проживає в різних регіонах країни. При недотриманні цих умов репрезентативність вибірки і мета дослідження не будуть досягнуті. Необхідно мати уявлення про генеральну і вибіркову сукупність.

Метод експертних оцінок використовується для отри­мання змінних емпіричних даних. Проводиться опитування спеціальної групи експертів (5—7 осіб) з метою визначення певних змінних величин, які необхідні для оцінки досліджу­ваного питання. Експерти підбираються за ознакою їх фор­мального професійного статусу — посади, наукового ступе­ня, стажу роботи та ін.

На другому етапі дослідження, методи, що використовують, мають інше цільове призначення — обробку отриманих да­них, встановлення залежності кількісних та якісних показ­ників аналізу, інтерпретацію їхнього змісту. Вибір і послідов­ність методів визначаються послідовністю обробки даних.

На даному етапі широко використовуються методи стати­стичного аналізу: кореляційний, факторний аналіз, метод імплікаційних шкал, контент-аналіз та ін.

Кореляційний аналіз — це процедура для вивчення співвідношення між незалежними змінними. Зв'язок між цими величинами виявляється у взаємній погодженості спо­стережуваних змін. Обчислюється коефіцієнт кореляції. Чим вищим є коефіцієнт кореляції між двома змінними, тим точ­ніше можна прогнозувати значення однієї з них за значен­ням інших.

Факторний аналіз дає можливість встановити багатомірні зв'язки змінних величин за кількома ознаками. На основі парних кореляцій, отриманих у результаті кореляційного аналізу, одержують набір нових, укрупнених ознак — фак­торів. У результаті послідовної процедури отримують фак­тори другого, третього та інших рівнів. Факторний аналіз дає змогу подати отримані результати в узагальненому вигляді.

Метод імплікаційних шкал — це наочна форма виміру та оцінки отриманих даних, які градуюються за кількістю або інтенсивністю ознак. Шкали класифікуються за типами або рівнем виміру. Прості шкали дають однозначну оцінку тієї чи іншої ознаки. Серію шкал (так звану батарею) можна перетворити в єдину шкалу значень окремих ознак. Ця про­цедура називається шкалюванням.

Контент-аналіз посідає особливе місце в системі методів другого етапу дослідження, оскільки він допомагає дати інтер­претацію змісту інформації через кількісні показники. Остан­нім часом контент-аналіз розуміють як якісно-кількісний аналіз змісту сукупності текстового масиву. Контент-аналіз на доповнення до традиційних методів логіко-аналітичного аналізу застосовують переважно до текстових масивів (опуб­лікованих і неопублікованих), а не конкретних текстів.

Суть методу полягає в находженні і виділенні в тексті пев­них смислових понять, одиниць аналізу, що являють інтерес для дослідника, а також визначенні частоти їх застосування в документі залежно від змісту. Ретельний підрахунок за кожною одиницею спостереження з обов'язковим урахуван­ням частоти її вживаності у тексті дає змогу виявити зако­номірності, об'єктивовані в документі, які традиційними ме­тодами вивчити не можна.

3.6.1. Методи, що застосовуються на емпіричному й теоретичному рівнях досліджень

До методів, що застосовують на емпіричному й теоретич­ному рівнях досліджень, відносять, як правило, абстрагуван­ня, аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, моделювання та ін.

Абстрагування має в розумовій діяльності універсаль­ний характер, оскільки кожний крок думки пов'язаний саме з цим процесом або з використанням його результатів. Зміст цього методу полягає в уявному відході від несуттєвих влас­тивостей, зв'язків, відношень предметів і в одночасному виді­ленні, фіксуванні однієї чи кількох найважливіших рис, які особливо цікавлять дослідника.

Розрізняють процес абстрагування і результат абстрагу­вання, що називається абстракцією. Під результатом аб­страгування розуміють знання про деякі сторони об'єктів. Процес абстрагування — це сукупність операцій, які при­водять до отримання такого результату (абстракції). Прикла­дом абстракції можуть служити численні поняття, якими оперує людина не лише в науці, а й у повсякденному житті: дерево, дім, дорога, книга та ін. Абстрагування дає змогу замі­нити у пізнанні складне простим, але таким простим, яке відбиває основне в цьому складному.

Процес абстрагування в системі логічного мислення тісно пов'язаний з іншими методами дослідження і передусім з аналізом і синтезом.

Аналіз — це метод пізнання, який дає змогу поділити пред­мет на частини. Синтез, навпаки, є наслідком з'єднання окре­мих частин чи рис предмета в єдине ціле.

Аналіз та синтез взаємопов'язані, вони являють собою єдність протилежностей. Залежно від рівня пізнання об'єкта та глибини проникнення в його сутність застосовуються аналіз і синтез різного роду.

Прямий, або емпіричний, аналіз і синтез використову­ються на стадії поверхового ознайомлення з об'єктом. При цьому здійснюється виділення окремих частин об'єкта, ви­явлення його властивостей, проводяться найпростіші вимі­рювання, фіксація безпосередніх даних, що лежать на по­верхні. Цей вид аналізу і синтезу дає можливість пізнати явище, однак для проникнення в його сутність він недо­статній.

Зворотний, або елементарно-теоретичний, аналіз і син­тез широко використовуються для вивчення сутності дослі­джуваного явища. Тут операції аналізу і синтезу базуються на деяких теоретичних міркуваннях, тобто припущеннях і причинно-наслідкових зв'язках різноманітних явищ.

Найглибше проникнути в сутність об'єкта дає змогу струк­турно-генетичний аналіз і синтез. При цьому поглиблено вивчають причинно-наслідкові зв'язки. Цей тип аналізу і синтезу потребує виділення в складному явищі таких еле­ментів, таких ланцюгів, які є центральними, головними, що вирішально впливають на всі інші сторони об'єкта.

Індукція та дедукція. Дедуктивною називають таку ро­зумову конструкцію, в якій висновок щодо якогось елементу множини робиться на підставі знання загальних властивос­тей всієї множини. Змістом дедукції як методу пізнання є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Під індукцією розуміють перехід від часткового до за­гального, коли на підставі знання про частину предметів класу робиться висновок стосовно класу в цілому. Дедукція та індукція — взаємопротилежні методи пізнання.

Є кілька варіантів установлення наслідкового зв'язку між методами наукової індукції:

• метод єдиної подібності. Якщо два чи більше випадків досліджуваного явища мають лише одну загальну обставину, а всі інші обставини різні, то саме ця подібна обставина є причиною явища, яке розглядається;

• метод єдиної розбіжності. Якщо випадок, у якому досліджуване явище настає, і випадок, в якому воно не настає, в усьому подібні і відрізняються тільки однією обставиною, то саме ця обставина, наявна в одному випадку і якої немає в іншому, є причиною явища, котре досліджується;

• об'єднаний метод подібності і розбіжності — комбінація двох перших методів;

• метод супутніх змін: коли виникнення або зміна одного явища викликає певну зміну іншого явища, то обидва вони перебувають у причинному зв'язку між собою;

• метод решт: якщо складне явище викликане склад­ною причиною, котра являє собою сукупність певних обставин, і відомо, що деякі з них є причиною частини явища, то решта цього явища викликається обставинами, що залишилися.

3.6.2. Методи теоретичних досліджень

Серед методів теоретичних досліджень слід, передусім, на­звати історичний, термінологічний, функціональний, систем­ний, когнітивний, моделювання та ін., зміст яких розкрито у попередніх розділах.

До методів теоретичного дослідження слід віднести метод сходження від абстрактного до конкретного. Сходження від абстрактного до конкретного — це загальна форма руху наукового пізнання, закон відображення дійсності і мислення.

Згідно з цим методом мислення бере свій початок від конкретного в дійсності до абстрактного в мисленні і від ньо­го — до конкретного в мисленні.

Метод ідеалізації — конструювання подумки об'єктів, яких немає в дійсності або які практично нездійсненні. Мета ідеалізації: позбавити реальні об'єкти деяких притаманних їм властивостей і наділити (подумки) ці об'єкти певними нереальними і гіпотетичними властивостями. При цьому мета досягається завдяки:

• багатоступінчастому абстрагуванню;

• переходу думки до кінцевого випадку розвитку якоїсь властивості;

• простому абстрагуванню

Формалізація — метод вивчення різноманітних об'єктів шляхом відображення їхньої структури в знаковій формі за допомогою штучних мов, наприклад мовою математики.

Переваги формалізації:

• вона забезпечує узагальненість підходу до вирішення проблем;

• символіка надає стислості та чіткості фіксації значень;

• однозначність символіки (уникаємо багатозначності звичайної мови);

• дає змогу формувати знакові моделі об'єктів і замінювати вивчення реальних речей і процесів вивченням цих моделей.

Аксіоматичний метод — метод побудови наукової тео­рії, за якою деякі твердження приймаються без доведень, а всі інші знання виводяться з них відповідно до певних логіч­них правил.

3.7. Застосування логічних законів і правил

Текст наукової праці відрізняється від будь-якого іншого передусім своєю логічністю. Більшість помилок, яких при­пускаються автори дисертаційних робіт, описуючи хід дослі­дження, зводяться до порушення вимог того чи іншого логіч­ного закону: закону тотожності, закону протиріччя, закону виключення третього і закону достатньої підстави. Тому є сенс розглянути ці закони ґрунтовніше.

Оскільки в науковому тексті використовуються поняття і судження, очевидно, що саме ці смислові одиниці мають відпо­відати вимогам визначеності.

Ця вимога знаходить своє відбиття в законі тотожності, згідно з яким предмет думки в межах одного міркування має лишатися незмінним. А є А (А = А), де А — думка.

Цей закон потребує, щоб у повідомленні всі поняття і су­дження мали однозначний характер, виключали багато­значність і невизначеність. Це не просто, оскільки в тексті треба досягти єдності змісту і словесної форми. Відомо, що зовнішньо однакові словесні конструкції можуть мати різний зміст і, навпаки, одну і ту ж думку можна висловити по-різно­му. Перше явище називають омонімією, друге — синонімією. Омонімія робить можливим неправомірне ототожнення об'єк­тивно різного, синонімія — помилкове розрізнення тотожного.

Ототожнення різноманітних понять зумовлює одну з най­характерніших логічних помилок у науковому тексті — підміну понять. Сутність цієї помилки полягає в тому, що замість даного поняття і під впливом його використовують інші поняття. При цьому така підміна може бути як несвідо­мою, так і навмисною. Підміна понять означає підміну пред­мета опису. Опис у цьому разі стосується різних предметів, хоч вони будуть помилково вважатися за один предмет.

Вимогу несуперечливості мислення містить закон протиріччя. Згідно з цим законом не можуть бути одночасно істин­ними два висновки, один із яких щось стверджує, а другий заперечує те саме. Закон стверджує: "неправильно, що А і не А одночасно істинні".

Основою закону протиріччя є якісна визначеність речей і явищ, відносна стійкість їх властивостей. Відбиваючи цю сто­рону дійсності, закон протиріччя вимагає, щоб у процесі роз­мови не припускалися суперечних тверджень. Якщо, наприк­лад, предмет А має певну властивість, то в судженні про цей предмет треба стверджувати цю властивість, а не заперечува­ти її.

Закон протиріччя для наукового дослідження має велике значення. Його свідоме використання допомагає виявити і ліквідувати протиріччя в поясненні фактів і явищ, виробити критичне ставлення до будь-якого роду неточностей і непо-слідовностей в отриманій інформації.

Закон протиріччя найчастіше використовується в доказах: якщо встановлено, що одне з протирічних суджень істинне, то звідси випливає, що друге судження помилкове. Виявлен­ня протиріччя є вагомим аргументом проти будь-яких необ­грунтованих тверджень.

Однак закон протиріччя не діє, якщо щось стверджується і те саме заперечується відносно одного і того ж предмета, але який розглядається:

1) у різний час;

2) у різних обставинах.

Отже, один і той же предмет, якщо його розглядати в різних відношеннях, дає підстави для протилежних, проте однаково істинних оцінок.

У науковій діяльності слід зважати на закон виключення третього. Цей закон стверджує, що з двох суперечливих су­джень одне помилкове, а друге істинне. Третього не дано. Він виражається формулою: "А є або В, або не В". Наприклад, якщо правильним є судження "Наша академія є державним навчаль­ним закладом", то судження "Наша академія не є державним навчальним закладом" — помилкове. Цей закон не діє у відно­шенні до протилежних суджень, якщо кожне з них не просто заперечує інше, а повідомляє додаткову інформацію Важливість закону виключення третього для здійснення наукової діяльності полягає в тому, що він вимагає додержання послідовності у викладенні наукових фактів і не допускає супе­речностей. Такий закон формулює важливу вимогу до науково­го працівника: не можна відходити від визнання одного з двох суперечливих одне одному суджень і шукати щось третє між ними. Якщо одне з них визнано істинним, то друге є помилко­вим, а третього твердження немає, тому що третього не дано.

Важливість дотримання закону виключення третього для науковців полягає і в тому, що він потребує від них чітких, певних відповідей, вказує на неможливість пошуку чогось середнього між ствердженням чого-небудь і запереченням того ж самого.

Вимогу доказовості наукових висновків, обґрунтованості су­джень виражає закон достатньої підстави, який формулюєть­ся таким чином: будь-яка слушна думка дає достатньо підстав.

Достатньою підставою для будь-якої думки може бути інша думка, з якої безумовно випливає істинність даної думки. Під одне і те ж твердження можна підвести безліч підвалин. Однак лише деякі з них можна розглядати як достатні, якщо дане твердження істинне. І кожне з них не буде достатнім, якщо воно неправильне.

Таким чином, згідно з законом достатньої підстави су­дження, що використовується в науковій роботі, перш ніж бути прийнятим за істину, має бути обґрунтованим. У всіх випадках, коли стверджують щось або переконують у чомусь, слід доводити правильність суджень, наводити достатні підста­ви, підтверджуючи істинність висловлювань. Фіксуючи ува­гу дослідника на висловлюваннях, які обґрунтовують істин­ність положень, що висуваються, цей закон допомагає відок­ремити істину від помилки і дійти слушного висновку.

Значна частина наукової інформації має характер вихід­них суджень, тобто суджень, які не отримано через безпосе­реднє сприйняття будь-яких фрагментів дійсності, а виділено з інших суджень, які наче вилучено з їх змісту. Логічним засобом отримання таких вивідних знань і є умовивід, тобто розумова операція, за допомогою якої з деякої кількості за­даних суджень виводиться інше судження, певним чином пов'язане з вихідним. Усі умовиводи можна кваліфікувати як індуктивні і дедуктивні.

Дедуктивним називають такий умовивід, у якому висно­вок про деякий елемент множини робиться на основі пізнан­ня загальних властивостей усієї множини. У цьому зв'язку під дедуктивним методом пізнання розуміють саме дедуктивний умовивід. Таким чином, змістом дедукції, як методу пізнання, є використання загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ.

Дедукція вигідно відрізняється від інших методів пізнан­ня тим, що при істинності вихідного знання дає істинні вивідні знання. Однак було б помилкою переоцінювати наукову зна­чущість дедуктивного методу, оскільки без отримання вихід­ного знання цей метод не є ефективним. Тому вченому на­самперед необхідно вміти користуватися індукцією.

Під індукцією розуміють умовивід від поодинокого до за­гального, коли на основі знання про частину предметів пев­ного класу робиться висновок про клас у цілому. Однак можна розглядати індукцію в широкому смислі слова як метод пізнання, як сукупність пізнавальних операцій від частко­вих положень до загальних. Отже, різниця між індукцією і дедукцією виявляється передусім у прямо протилежній спря­мованості ходу думки.

Узагальнюючи накопичений емпіричний матеріал, індук­ція готує підґрунтя для висунення передбачень про причину досліджуваних явищ. А дедукція, теоретично обґрунтовую­чи отримані індуктивним шляхом висновки, знімає їх гіпо­тетичний характер і перетворює на достовірне знання.

Індукція (або узагальнення) буває повною і частковою. Повна індукція полягає в дослідженні кожного випадку, який входить до класу явищ, з приводу яких робляться висновки. Подібна можливість видається рідко, оскільки окремих ви­падків безліч. Тому частіше узагальнення роблять на основі вивчення типових випадків. Однак індукція на основі обме­женого обсягу даних не приводить до універсальних або широко застосовуваних, принципових висновків. Процес отримання середньої величини не є умовиводом, а лише пере­ліченням, що приводить до сумарних даних. Втім такі мето­ди часто цінні як щаблі, що ведуть до остаточних доказових даних зі спеціальних питань. Майже всі статистичні показ­ники — сумарний підсумок окремих переліків.

Оскільки більшість показників, що наводяться в науко­вих текстах, є підсумком переліків окремих прикладів, вини­кає потреба навести основні способи перевірки обґрунтова­ності їх використання в текстах.

Перший спосіб — установити, чи правильним є приклад, який покладено в основу узагальнення, оскільки непра­вильність такого прикладу може значно підірвати довір'я не лише до даного узагальнення, а й до самого автора наукової праці.

Другий спосіб — виявити, чи має приклад відношення до висновку.

Третій спосіб — визначити, чи достатньо наведено при­кладів.

Четвертий спосіб — установити, чи є типовими підібрані приклади. Достатньо чи недостатньо прикладів, залежить від того, наскільки вони типові.

В наукових працях об'єктом дослідження часто виступа­ють поодинокі неповторні за своїми індивідуальними харак­теристиками події, предмети і явища. При їх поясненні та оцінюванні ускладнене застосування як дедуктивних, так й індуктивних міркувань. У такому разі вдаються до висновків за аналогією, коли порівнюють нове поодиноке явище з іншим, відомим, схожим з ним поодиноким явищем і поширюють його властивості на раніше отриману інформацію.

У наукових дослідженнях аналогія набуває особливого зна­чення для примноження наукових знань. Історія розвитку науки і техніки свідчить, що аналогія послужила основою для багатьох наукових і технічних відкриттів. Особливу роль відіграє умовивід за аналогією в суспільно-політичних науках.

Не всі аналогії логічні, тому необхідна їх перевірка. Є два способи такої перевірки. Перший спосіб — з'ясування, чи дійсно необхідне порівняння явищ? Другий спосіб — чи сут­тєва різниця між ними?

Слід пам'ятати, що немає повної логічної аналогії, оскіль­ки не буває двох абсолютно однакових обставин. Ось чому аналогією рідко можна користуватися, не звертаючись до інших видів доказів. Тому більш поширеним є інший варіант індукції — судження про причинну залежність, яке відіграє особливо важливу роль у науковому тексті. Саме тут дово­диться фіксувати зміну явищ чи умов. Висновок про причи­ну є логічним судженням про зміну: воно являє собою ви­сновок, що при даному стані речей результатом буде той чи інший результат (від причини до наслідку). Або: якщо відо­мий наслідок, можна визначити причину (висновок — від наслідку до причини). Варіантом цих видів умовиводів буде висновок від наслідку до наслідку, якщо у того й іншого одна загальна причина.

Головне в науковому дослідженні — вміння довести свої судження і спростувати (якщо необхідно) докази опо­нентів. Аргументування, побудоване за законами логіки, до­помагає вченому вирішити це завдання.

Аргументування — це логічний процес, суть якого по­лягає в тому, щоб довести істинність власних суджень (того, що хочемо довести, тези доказу) за допомогою інших суджень (тобто аргументів, доказів).

Аргументація досягає мети, якщо слушно сформульовано предмет доказу і правильно підібрано аргументи.

Основні правила формулювання предмета доказу такі.

Перше — тезу доказу слід формулювати чітко, не припус­катися двозначності.

Друге — доказ тези слід залишати незмінним, тобто він повинен доводити один і той же висновок, положення.

Третє — слід тримати під постійним контролем основ­ну думку і хід міркування, послідовний зв'язок основних ви­сновків, положень.

Для того, щоб аргументи були переконливими, до них висуваються такі вимоги:

• аргументами можуть служити лише положення, істинність яких була доведена, або вони взагалі ні в кого не викликають сумніву, тобто аргументи мають бути істинними;

• аргументи слід довести незалежно від тези, тобто дотримуватися правила їх автономного обґрунтування;

• аргументи не мають бути суперечливими;

• аргументи мають бути достатніми.

Помилкою є як недостатність аргументів, так і надмірність доказів. Слід дотримуватися логічного зв'язку між аргумен­тами і тезами.

Часто в науковій праці доводять не істинність, а помил­ковість, хибність суджень або неправильність доказів інших дослідників через установлення хибності або необґрунто­ваність їхніх тверджень.

Спростування можна здійснювати трьома основними спо­собами: критикою тези, критикою аргументів і критикою демонстрації.

Перший спосіб — критика (спростування) тези поля­гає в доказі необґрунтованості (хибності або помилковості) виставленої опонентом тези. Спростування такого тверджен­ня може бути прямим або опосередкованим.

Пряме спростування формулювання у вигляді мірку­вання, яке отримало назву "зведення до абсурду". Аргумен­тація в цьому разі будується таким чином: спочатку умовно припускається істинність висунутого пропонентом положення і з нього логічно виводять можливі наслідки.

Розмірковують при цьому приблизно так: припустимо, що теза пропонента є істинною, тоді з неї випливають певні наслід­ки. Якщо при порівнянні наслідків з фактами виявиться, що вони суперечать об'єктивним даним, то аргументи визнають необґрунтованими. На цій основі робиться висновок про хибність і самої тези, оскільки хибні наслідки завжди свідчать про хибність основи. За допомогою прямого спростування доводять необґрунтованість тези пропонента, не висуваючи ніякої ідеї на заміну.

Посереднє, або опосередковане, спростування будується іншим чином. Опонент може не аналізувати тезу протилеж­ної сторони, не перевіряти ні аргументів, ні доказів пропо­нента. Він зосереджує увагу на докладному і всебічному об­ґрунтуванні власної тези. Якщо аргументація ґрунтовна, ро­биться висновок про хибність тези пропонента. Такий доказ хибності тези можливий у тому разі, якщо теза і антитеза регулюються принципом "третього не дано", тобто істинним може бути лише одне з двох тверджень.

Другий спосіб спростування — критика аргументів. Він передбачає використання таких доказів, істинність яких не викликає сумнівів. Якщо опоненту вдається довести хибність або сумнівність аргументів, то звідси випливає необґрунтованість тези. Критика аргументів може виявлятися в тому, що опо­нент указує на неточний виклад фактів, двозначність узагаль­нення статистичних даних, висловлює сумнів в авторитетності експерта, на висновок якого посилається пропонент, і т. ін.

Критика демонстрації — третій спосіб спростування. У цьому разі доводять, що в міркуваннях пропонента немає логічного зв'язку між аргументами і тезою. Коли теза не випливає з аргументів, вона вважається необґрунтованою і потребує нової аргументації.

Такі основні правила аргументування, побудовані на ви­користанні основних правил доказу і спростування. Тільки дотримуючись їх, можна успішно вести полеміку в науковій праці — дисертації, монографії, статті тощо.

Методологічна база наукового дослідження — це принци­пова позиція дослідника. Важливо точно її визначити за та­кою схемою: положення таке-то обґрунтоване тим-то, тоді-то. Такі посилання звільнять дослідника від додаткових доказів методологічних засад конкретного наукового дослідження.

 

ОРГАНІЗАЦІЯ І ПРОВЕДЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

У проведенні наукових досліджень суттєву роль відіграє соціологія. Соціологія — наука про закони і форми соціаль­ного (громадського) життя людей у його конкретних про­явах у різних соціальних системах, спільнотах, інститутах, процесах. В її структурі особливе місце посідає прикладна соціологія — наука про закони становлення, розвитку і функ­ціонування конкретних соціальних систем, процесів, струк­тур, організацій та їхніх елементів (соціологія культури, соціо­логія вільного часу, соціологія читання та ін.).

Частиною прикладної соціології є конкретні соціологічні дослідження.

Соціологічне дослідження — це особливий вид соціаль­ного дослідження, коли соціальний об'єкт вивчається комп­лексно, багатопланово, в усій сукупності зв'язків та залежно­стей за допомогою послідовних логічних, методологічних та організаційно-технічних процедур.

Для науковця першочергового значення набуває засвоєн­ня теоретичних основ, методики і практичних навичок про­ведення соціологічних досліджень у відповідній сфері, знан­ня їхніх типів і видів.

Соціологічні дослідження за глибиною розробки голов­них елементів дослідження — програми та вибірки — поді­ляють на два типи: опитування громадської думки і власне соціологічні дослідження.

Опитування громадської думки — це збирання інфор­мації про спільну думку певного контингенту населення з актуального питання. Воно в останній час широко викорис­товується в соціокультурній сфері. Ці дослідження прово­дять за неповною програмою чи взагалі без неї.

Результати опитування громадської думки викладаються у вигляді простих таблиць (одновимірних розподілів) відпо­відей респондентів; назвами таблиць слугують запитання анкети чи інтерв'ю у тому ж вигляді, як їх пропонували рес­пондентам. Зазначають обсяги генеральної та вибіркової су­купностей, як і в інших видах досліджень.

Власне, соціологічне дослідження є вивченням суті пред­мета дослідження та його зв'язків з іншими елемента­ми соціального світу. У цих дослідженнях найважливі­шим етапом роботи є підготовка програми.

Залежно від глибини аналізу предмета вивчення і склад­ності завдань, що розв'язуються, розрізняють три основні види дослідження: розвідувальне, описове й аналітичне.

Розвідувальне (зондувальне) — найпростіший вид кон­кретного соціологічного дослідження, яке використовуєть­ся, коли предмет дослідження недостатньо чи взагалі не вив­чався, коли необхідно виявити ступінь задоволення корис­тувачів роботою закладу в цілому та його окремих під­розділів, оціночну реакцію користувачів на заходи, події, що відбулися чи відбуватимуться в певному закладі тощо. У цих дослідженнях використовується лише один із найдо­ступніших методів збирання інформації, зокрема анкетне опитування чи інтерв'ю. Різновидом розвідувального до­слідження є експрес-опитування, мета якого — оператив­не одержання окремих відомостей, особливо необхідних у цей час чи за даних умов. Ці дослідження, як і опитування громадської думки, організовують за неповною програмою чи взагалі без неї.

Описове дослідження проводять для одержання більш пов­ної, різнобічної емпіричної інформації про об'єкт, що ви­вчається, його структуру, виявлення зв'язків між його еле­ментами. Дослідження такого типу проводяться за повною програмою і на базі апробованого інструментарію. Методи збирання інформації в цих дослідженнях визначаються їхніми завданнями та напрямами. Крім письмових та ус­них опитувань використовується ще аналіз документів (звітів, планів тощо).

Аналітичне дослідження — найбільш поглиблений вид вивчення, метою якого є не тільки описування структурних складових об'єкта, що розглядається, а й з'ясування причин, які лежать в його основі й зумовлюють характер, поширеність та інші притаманні йому властивості.

4.1. Етапи соціологічного дослідження

Розрізняють кілька етапів дослідження: підготовчо-органі­заційний, збирання, обробка, аналіз інформації і підготовка висновків, впровадження одержаних результатів у практику.

Підготовчий етап дослідження є теоретичною основою всіх інших дослідницьких процедур. Помилки та прорахун-ки, допущені на цьому етапі, дуже важко або неможливо ви­правити. Витрати часу на нього, як правило, значніші, ніж на всі інші етапи.

1. Підготовчий чи підготовчо-організаційний етап:

• передпрограмне вивчення проблеми;

• складання та затвердження робочого плану дослідження;

розробка та затвердження програми дослідження;

• підготовка інструментарію (розробка анкет, бланків, інтерв'ю, карток аналізу документів, інструкцій інтерв'юерам, опитувачам та розмноження цих документів);

• випробування, перевірка інструментарію (пілотне дослідження);

• складання програми обробки даних.

2. Збирання та обробка інформації:

• збирання інформації;

• підготовка зібраних даних до обробки (відбракування, кодування, узагальнення відкритих відповідей, уведення в ЕОМ);

• опрацювання одержаної інформації.

3. Аналіз та інтерпретація інформації:

• аналіз результатів