Роман «На Західному фронті без змін» Е.М. Ремарка і його суспільно-літературний резонанс. Полеміка навколо твору.

Самостійна робота №2

ТЕМА: Література «втраченого покоління»

(Е.М. Ремарк «На Західному фронті без змін», «Три товариші»)

МЕТА: Дослідити особливості реалізму у німецькій літературі міжвоєнних десятиліть, опрацювавши німецький варіант літератури «втраченого покоління» (Е.М. Ремарк «На Західному фронті без змін», «Три товариші»).

Завдання: Письмовоукласти тести (три рівні: початковий, середній, достатній) до роману Е.М. Ремарк «Три товариші».

Роман «На Західному фронті без змін» Е.М. Ремарка і його суспільно-літературний резонанс. Полеміка навколо твору.

Роман «На Західному фронті без змін» побачив світ в 1929-му році. Багато видавців сумнівалися в його успіху – надто вже відвертий і нехарактерний він був для існувала на той час в суспільстві ідеології героїзації програла Першу світову війну Німеччині. Еріх Марія Ремарк, який пішов у 1916-му році на війну добровольцем, у своєму творі виступив не стільки автором, скільки нещадним свідком того, що побачив на європейських полях битв. Чесно, просто, без зайвих емоцій, але з нещадною жорстокістю автор описав всі жахи війни, які безповоротно погубили його покоління. «На Західному фронті без змін» – роман не про героїв, а про жертви, до яких Ремарк зараховує як загиблих, так і тих, хто врятувався від снарядів молодих людей.

Головні герої твору – вчорашні школярі, як і автор, які пішли на фронт добровольцями (учні одного класу – Пауль Боймер, Альберт Кроп, Мюллер, Леєр, Франц Кеммерих), і їхні старші бойові товариші (слюсар Тьяден, робітник-торфовище Хайе Вестхус, селянин Детерінг, що вміє викрутитися з будь-якої ситуації Станіслав Качинський) – не стільки живуть і воюють, скільки намагаються врятуватися від смерті. Що попалися на вудку учительській пропаганди молоді люди швидко зрозуміли, що війна – це не можливість доблесно послужити своїй батьківщині, а звичайнісінька бійня, в якій немає нічого героїчного і людяного.

Перший артилерійський обстріл відразу ж все розставив по своїх місцях – авторитет педагогів звалився, потягнувши за собою той світогляд, який вони прищеплювали. На полі бою все, чого вчили героїв у школі, виявилося непотрібним: на зміну фізичним законам прийшли закони життєві, які полягають у знанні того, «як закурювати під дощем і на вітрі» і як краще … вбивати – «удар багнетом найкраще наносити в живіт, а не в ребра, бо в животі багнет не застрявали».

Перша світова війна розділила не тільки народи – вона розірвала внутрішній зв’язок між двома поколіннями: у той час як «батьки» ще писали статті і виголошували промови про героїзм, «діти» проходили через лазарети і вмираючих; в той час як «батьки» ще ставили понад усе служіння державі, «діти» вже знали, що немає нічого сильнішого страху смерті. На думку Пауля, усвідомлення цієї істини не зробило нікого з них «ні бунтівником, ані дезертиром, ні боягузом», але воно дало їм жахливе прозріння.

Внутрішні зміни в героях почали відбуватися ще на етапі казармовою муштри, що складалася з безглуздого козирянія, стояння струнко, шагистики, взяття на караул, поворотів направо і наліво, клацання підборами і постійної лайки і причіпок. Підготовка до війни зробила юнаків «черствими, недовірливими, безжальними, мстивими, брутальними» – війна показала їм, що саме в цих якостях вони потребували для того, щоб вижити. Казармена навчання виробила в майбутніх солдатах «сильне, завжди готове втілитися в дію почуття взаємної спаяності» – війна перетворила його в «єдино хороше», що вона могла дати людству – «товариство». Ось тільки від колишніх однокласників на момент початку роману залишилося дванадцять чоловік замість двадцяти: семеро вже були вбиті, четверо поранені, один – потрапив у божевільню, а на момент його завершення – нікого. Ремарк залишив на полі бою всіх, в тому числі і свого головного героя – Пауля Боймера, філософські міркування якого постійно вривалися в тканину розповіді, щоб пояснити читачеві суть того, що відбувається, зрозумілу тільки солдату.

Війна для героїв «На Західному фронті без змін» проходить в трьох художніх просторах: на передовій, на фронті і в тилу. Найстрашніше доводиться там, де постійно рвуться снаряди, а атаки змінюються контратаками, де освітлювальні ракети лопаються «дощем білих, зелених і червоних зірок», а поранені коні кричать так страшно, немов весь світ вмирає разом з ними. Там, у цьому «зловісному вирі», який затягує людину, «паралізуючи всякий опір», єдиним «другом, братом і матір’ю» для солдата стає земля, адже саме в її складках, западинах і улоговинках можна сховатися, підкоряючись єдиного можливого на полі бою інстинкту – інстинкту звіра. Там, де життя залежить тільки від випадку, а смерть підстерігає людину на кожному кроці, можливо все – ховатися в розкиданих бомбами гробах, вбивати своїх, щоб позбавити їх від мук, шкодувати про поїдені пацюками хлібі, кілька днів поспіль слухати, як кричить від болю вмираючий, якого неможливо знайти на полі бою.

Тилова частина фронту – прикордонне простір між військовою і мирним життям: в ній є місце простим людським радощам – читання газет, грі в карті, бесіді з друзями, але все це так чи інакше проходить під знаком в’їлося в кров кожного солдата «огрублення». Загальна вбиральня, крадіжка продуктів, очікування зручних черевиків, що передаються від героя до героя по мірі їх поранення і смерті – абсолютно природні речі для тих, хто звик боротися за своє існування.

Відпустка, даний Паулю Боймер, і його занурення в простір мирного існування остаточно переконують героя в тому, що такі, як він, вже ніколи не зможуть повернутися назад. Вісімнадцятирічні хлопці, тільки-тільки познайомилися з життям і починали її любити, були змушені стріляти по ній і потрапляти при цьому прямо собі в серце. Для людей старшого покоління, що мають міцні зв’язки з минулим (дружини, діти, професії, інтереси) війна – болючий, але все-таки тимчасова перерва в житті, для молодих – бурхливий потік, який легко вирвав їх із хиткою грунту батьківської любові і дитячих кімнат з книжковими полицями і поніс невідомо куди.

Безглуздість війни, в якій одна людина повинна вбивати іншого тільки тому, що хтось зверху сказав їм, що вони вороги, назавжди відрізала у вчорашніх школярів віру в людські прагнення і прогрес. Вони вірять тільки у війну, тому їм немає місця в мирному житті. Вони вірять тільки в смерть, якою рано чи пізно все закінчується, тому їм немає місця і в життя як такого. «Втраченого покоління» нема про що говорити зі своїми батьками, знаючими війну з чуток і газетам; «Втраченого покоління» ніколи не передати свій сумний досвід тим, хто прийде за ними. Дізнатися, що таке війна, можна тільки в окопах; розповісти всю правду про неї можна тільки в художньому творі.

Автобіографізм роману.

«На Західному фронті без змін» (нім. Im Westen nichts Neues, дослівно — «На Заході без змін») — антивоєнний роман Еріха Марії Ремарка, виданий 1929 р. У передмові до нього автор говорить: «Ця книга — не викриття і не сповідь. Це лише спроба розповісти про покоління, яке занапастила війна, про тих, хто став її жертвою, навіть якщо врятувався від снарядів».

Оповідь у романі ведеться від імені молодого хлопця Пауля Боймера, який разом зі своїми сімома однокласниками потрапив на фронт під час Першої світової війни. Він розповідає про все те, що відбувається зі звичайними солдатами під час війни. Участь у бойових діях на Західному фронті, життя під час більш-менш спокійних днів, перебування у шпиталях і коротких відпустках вдома. Ремарк називає цих молодих людей «втраченим поколінням», бо вони через душевні і психологічні травми, отримані під час війни, не зможуть вже адаптуватися до «нормального» мирного життя. Ця проблема є однією з найважливіших в романі.

Тодішня німецька влада цього твору не схвалила, оскільки він суперечив правоконсервативній воєнній літературі, яка плекалася в епоху Веймарської республіки, котра намагалася виправдати програну Німеччиною війну і героїзувати її солдат.

Спочатку Ремарк запропонував видати роман найавторитетнішому видавцю Веймарської республіки Самюелю Фішеру. Він підтвердив високий літературний рівень твору, але публікувати відмовився, сказавши, що ніхто зараз не захоче читати книгу про Першу світову війну. Після карколомного успіху роману Фішер визнав, що це рішення стало однією з найбільших помилок його кар'єри.

Після відмови Ремарк віддав рукопис у видавництво «Haus Ullstein». Його було написано маленькими літерами, між рядками були великі проміжки, в тексті — безліч правок. Там роман погодилися видати. Проте ці видавці теж боялися невдачі, тому вирішили перестрахуватися. У договорі, який запропонували підписати Ремарку, містився пункт, відповідно до якого письменник зобов'язувався відпрацювати витрати на публікацію роману в ролі журналіста, якщо твір зазнає невдачі. Крім того, рукопис надіслали на рецензування літературознавцям і учасникам Першої світової. На основі їхніх зауважень і побажань Ремарка попросили переробити твір.

8 листопада 1928 р., напередодні 10-ї річниці перемир'я, текст роману публікують у берлінській газеті «Vossische Zeitung». Ремарка представляють як звичайного солдата, який не має жодного літературного досвіду. А роман він, мовляв, написав для того, аби виговоритися і звільнитися від отриманої на війні душевної травми. Передмова видавництва звучала так: «„Vossische Zeitung“ вважає себе зобов'язаною видати цей „автентичний“, вільний і правдивий документальний звіт про війну».

З 10 листопада 1928 р. в газеті почали публікувати уривки роману. Його успіх перевершив навіть найсміливіші очікування видавців — наклад видання виріс в кілька разів. В редакцію приходити тисячі листів від читачів, які дякували за «неприкрашений опис війни».

На момент виходу книги 29 січня 1929 р. вже було зроблено понад 30 тис. попередніх замовлень роману. Видавництву довелося друкувати тираж роману паралельно на кількох типографіях. Вже 7 травня 1929 р. роман видали накладом в 500 тис. примірників. Так роман «На Західному фронті без змін» став найбільш популярним і тиражним виданням за всю історію Німеччини. Того ж року його переклали 26 мовами.

У 1933 р. Еріх Марія Ремарк був змушений виїхати з Німеччини, бо потрапив у немилість до Націонал-соціалістичної партії. Політична сила Адольфа Гітлера перемогла на виборах, отримавши, зокрема, в Оснабрюку, рідному містечку письменника, майже третину голосів. Гітлерівці вважали, що роман «На Західному фронті без змін» охолоджував патріотизм німців. Адольф Гітлер готувався до нових завоювань — пацифіст Ремарк йому не подобався. У Німеччині палили книги письменника, піддавалирепресіям родину^[1].

 

3. Відтворення трагедії «втраченого покоління» в романі «На Західному фронті без змін»

До сповідальної прози Ремарка належали романи: "На Західному фронті без змін" (1929), "Повернення" (1931), "Три товариші" (1938).

Його герої (Пауль Боймер - "На Західному фронті без змін", Роберт Локамп, Отто Кестер, Готтфрід Ленц - "Три товариші") спочатку добровольцями йшли на війну, вірячи в її "священність", потім - розчарування і прозрівання: їх використано, обмануто, далі - відчай і безвихідь, коли навіть смерть сприймається як єдино можливий вихід. А ті, кому вдалося вижити, стали "втраченим поколінням".

Роман Еріха Марії Ремарка "Три товариші" - належав до тих, що здатні вплинути на душу людини, її почуття. Цей твір - останній роман з трьох (перші два - "На західному фронті без змін" і "Повернення"), написані протягом одного десятиліття і об'єднані ідейно і художньо. Усі вони спрямовані проти війни, її антилюдської суті, її жахливих наслідків.

Ремарк за своїми переконаннями - пацифіст. Пацифізм - антивоєнний рух, представники якого виступали проти всіх без винятку воєн, незалежно від їхнього характеру і мети. Прихильники пацифізму стояли на позиціях морального засудження всякої збройної боротьби, пов'язаної з людськими жертвами. Звичайно, переконання письменника позначилися і на його творчості. Митець звинуватив війну не тільки у фізичному знищенні людей, а й у тому, що чоловіки, які уціліли, мусять пройти нелегкий шлях повернення до мирного життя, бо вони "втрачене покоління".

В той же час автор переконав, що три товариші не могли належати до "втраченого покоління" - за їхніми світоглядними принципами, їхнім ставленням один до одного, до одного і того самого оточення.

Автор познайомив нас з головним героєм твору - Робертом Локаптом у день його 30-ліття. Це вік, коли людина вперше підсумувала прожите. За його плечима залишилася війна. Саме вона завжди була поруч з ним. Пригадалися інші дні народження. До нього, молодого новобранця, приїздила мати. Другий день народження позначений газовою атакою, під час якої в муках помер його друг. Потім був шпиталь. Після цього минуло десять років, а цей жах і досить поряд. Війна - причина хвороби Пат, винуватиця зруйнованих доль повій.

Але все ж таки Роберт, Кестер і Ленц не стали циніками. Цинізм - презирливе ставлення до суспільства, до його духовних і особливо моральних цінностей та загальноприйнятих норм поведінки. Герої - не безпутні люди. І якщо якісь прояви апатії у них траплялися - це швидше маска, за якою вони приховали свої зранені душі. Порожнеча минулого життя, сповнена лише страшними спогадами і безнадією прийдешнього, змінилася розумінням необхідності жити для іншої людини. Стосунки Роберта і Патриції - це справжній прояв високих почуттів. Кохання здатне робити дива. Віддане кохання героїв пройшло через жорстокі випробування і витримало їх. Доля завдає Робі ще одного страшного удару - відібрала у нього Пат. Мабуть, він не зміг би пережити смерті коханої, якби не Кестер. Маючи таких друзів, варто жити. У цій дружбі герої Ремарка вірні до кінця. Є над чим задуматись, читаючи слова Роберта: "Чоловік не може жити лише задля кохання. Але жити задля іншої людини може".

Ця єдність залишилася для них рятівною і після війни. Герої "Трьох товаришів" Ремарка спробували знайти собі місце в новому житті: Отто Кестер після війни став пілотом, деякий час був студентом потім гонщиком і врешті-решт купив майстерню, де ремонтував автомобілі; Готтфрід Ленц "декілька років тинявся по Південній Америці", спробував студентського життя на медичному факультеті, а потім приєднався до Кестера. Де тільки не працював Роберт Ло-камп - на будівництві дороги в Тюрингії, завідував рекламою на фабриці гумових виробів, був тапером в кафе, студентом, і нарешті опинився в майстерні Кестера. Цим сильним чоловікам у новому їхньому житті не вистачало надійного плеча друга, того, хто зрозумів би, не засуджував і ніколи їх не зрадив. І тому вони знову разом.

"Втраченому поколінню" властива певна двоїстість, суперечливість світовідчуття. В характерах, як хемінгуеївських, так і ремарківських героїв взаємодіяли традиційно несумісні якості. Поряд з невірою ми бачимо готовність вірити, поряд із жорстокістю життєвої позиції, цинізмом - людяність, вболівання за ближнього, благородство, чуйність, делікатність, навіть здатність на справжнє кохання. Потрібно розуміти, що грубуватість і цинізм цих людей породжені безнадійністю і втомою від пережитих втрат і горя. Це цинізм фальшивий, маска. Аби він був справжнім, то не було б тієї надзвичайної людяності, вміння прийти на допомогу кожному, хто її потребує, тієї доброти і благородства, дружби і кохання. Це, швидше, спроба захистити свою понівечену вразливу душу, від оточуючого світу з його брехливою, лицемірною мораллю - прикриття, щит.

Так, це були втомлені війною люди, зневірені і розчаровані в мирному житті, де панували ділки, продажність і злиденність. Один із них сказав, що вони не довіряли нікому, крім найближчого товариша, і вірили лише в небо, тютюн, дерева хліб і землю.

Але вони зберегли головне, найкраще, найцінніше, що є в кожному із нас - людську гідність, людяність, щирість, доброту, співчутливість. Та ні Хемінгуей, ні Ремарк не залишили своїм героям жодного шансу на щастя - його у них відібрала війна. Романи мають дуже песимістичні фінали. Такою була реальність.

Автор підвів до висновку, що герої твору - це не "втрачене покоління". Швидше, можливо, йшлося про втрачене суспільство, яке викинуло людей, багатих духовним потенціалом, на задвірки життя.

4.Еволюція характеру Пауля Боймера. Засоби його розкриття.

Головним героєм Э. М. Ремарка є Пауль Боймер. Події, що відбуваються, описані в романі, ми бачимо завдяки героєві. Від його обличчя ведеться оповідання. Саме тому ми бачимо не лише події, але і саме відношення героя до цих подій. Таким чином, ми можемо розглянути еволюцію цього героя, що переживає таку страшну подію як війна.

Що ж було до того, як юних хлопчиків відправили на фронт? Школа, друзі, сім'я, рідна місцевість. Пауль, як і все, тільки починав входити в доросле життя. Він захоплювався літературою. Збирав книги. І про все судив так, як їм це підносили вихователі і учителі. Пауль любить свою країну. І він не міг відмовитися не піти на фронт. Стати героєм, захисником своєї країни - цього хотіли герої твору. "Перший же артилерійський обстріл розкрив перед нами нашу помилку, і під цим вогнем рухнув той світогляд, який вони нам прищеплювали", "тепер же ми дещо зрозуміли, ми немов прозріли", "від нашого світу нічого не залишилося". Після того, як Пауль виявився на війні, багато що змінилося в нім самому: «Ми стали черствими, недовірливими, безжалісними, мстивими, грумі.». Але разом з цим герой починає по-справжньому цінувати товариство, дружбу. Адже це єдине хороше, що залишалося там, на полі бою. Змінилося відношення Пауля до війни: «Лише у лазареті бачиш своїми очима, що таке війна». До ворогів (пленним): «А зараз я бачу за ними лише біль живої плоті, страхітливий безпросвітність життя і безжалісну жорстокість людей». «Чийсь наказ перетворив ці безмовні фігури на наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх на наших друзів (.) Хто ж з нас зумів би тепер побачити ворогів в цих смирних людях з їх дитячими особами і бородами як у апостолів?» Головним чином, герой розуміє, що війна безглузда. Безглуздо вбивати цих людей на іншій стороні. Адже вони такі ж люди, як і він сам. Вони теж підкоряються наказу. Пауля лякають ці думки, адже вони означають те, що смерті людей безглузді. Герой не може зрозуміти людей, що залишилися удома. Вони багато міркують про війну. І в їх міркуваннях немає глибокого розуміння всієї ситуації. Вони не знають як страшна війна, оскільки не відчули жахів битв. «Як можна жити цим життям, якщо там зараз свистять осколки над воронками і в піднебінні піднімаються ракети, якщо там зараз виносять поранених (.) Тут живуть інші люди – люди, до яких я випробовую заздрість і презирство» Що зробила з Паулем війна, можна зрозуміти з його слів: «Я молодий – мені двадцять років, але все, що я бачив в житті, - це відчай, смерть, страх і сплетення безглуздого бездумного животіння з безсмертними муками»

...