Адміністративне стягнення, його види
Адміністративні стягнення є одним з видів адміністративно-примусових заходів. Ст. 23 КпАП вказує, що адміністративне стягнення застосовується з метою: виховання правопорушника в дусі дотримання законів, поваги до правопорядку;
1. попередження вчинення ним нових правопорушень (приватна превенція);
2. попередження вчинення правопорушень іншими особами (загальна превенція).
Адміністративні стягнення істотно відрізняються від інших примусових заходів своєю функціонально-цільовою спрямованістю:
1. тільки адміністративне стягнення є мірою відповідальності за адміністративне правопорушення;
2. тільки воно містить підсумкову юридичну оцінку протиправного діяння порушника.
Зміст адміністративно-правових санкцій має каральний, а не поновлюваний, компенсаційний характер. Суть їх полягає в обмеженні, позбавленні суб’єктивних прав чи благ особи, до якої вони застосовуються, у примусовому впливі на правопорушників з боку компетентних органів держави.
Добровільне виконання правопорушником накладеного на нього стягнення (наприклад, сплата штрафу у встановлений термін) не змінює примусової сутності стягнення. На відміну від кримінального покарання адміністративне стягнення заподіює порушнику менш тяжкі негативні наслідки.
Вид і обсяг обмежень, що складають зміст адміністративних стягнень, визначаються повноважними органами держави, їхніми посадовими особами з урахуванням характеру вчиненого правопорушення, особи порушника, ступеня його вини і майнового стану, обставин, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність. Індивідуалізації відповідальності сприяє та обставина, що адміністративно-правові санкції, як правило, є відносно визначеними.
Адміністративні стягнення накладаються широким колом державних органів і посадових осіб, застосовуються як в одноособовому, так і в колегіальному порядку в процесі спеціальної діяльності відповідних юрисдикційних органів та посадових осіб з розгляду і вирішення справ про адміністративне правопорушення. Водночас між особою, на яку накладається адміністративне стягнення, і органом (посадовою особою), який правомочний винести рішення про накладення стягнення, відсутні відносини організаційної підпорядкованості.
Види адміністративних стягнень
Ст. 24 КпАП встановлює такі види адміністративних стягнень:
1. попередження;
2. штраф;
3. оплатне вилучення предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;
4. конфіскація предмета, що став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення;
5. позбавлення спеціального права;
6. виправні роботи (у проекті нового КпАП це стягнення виключене, оскільки застосовувані за місцем роботи відрахування, власне кажучи, є штрафом «на виплат»);
7. адміністративний арешт;
8. адміністративне видворення за межі України іноземців та осіб без громадянства.
Законодавством України можуть бути встановлені й інші, крім зазначених, адміністративні стягнення. Наприклад, адміністративна відповідальність юридичних осіб за незаконну банківську діяльність, передбачена Законом України «Про банки і банківську діяльність» від 20 березня 1991 р.: за порушення антимонопольного законодавства в сфері банківської діяльності, а також порушення економічних нормативів, правил і технології ведення банківської діяльності, порушення права клієнтів вільно обирати банк тощо (штраф, відкликання ліцензії).
Система адміністративних стягнень, передбачена ст. 24 КпАП, характеризується низкою особливостей: по-перше, ця система — єдиний законодавчо встановлений перелік адміністративних стягнень; по-друге, інші види адміністративних стягнень, крім зазначених, можуть бути встановлені тільки законодавчими актами України відповідно до загальних положень і принципів законодавства про адміністративні правопорушення; по-третє, вона диференціює адміністративні стягнення на основні й додаткові (оплатне вилучення, конфіскація предметів), причому останні можуть бути як основними, так і додатковими стягненнями; інші адміністративні стягнення, зазначені в ст. 24 КпАП, можуть застосовуватися тільки як основні. Додаткові стягнення не можуть призначатися самостійно, а тільки приєднуватися до основних. За конкретне адміністративне правопорушення може бути накладене основне, або основне й одне з додаткових стягнень, що зазначені у санкції застосовуваної статті КпАП. Одночасне застосування двох основних або двох додаткових стягнень не допускається. Необхідність додаткового стягнення визначається обставинами справи. По-четверте, ця система включає стягнення морального характеру (попередження), стягнення майнового характеру (штраф, конфіскація) і стягнення, звернені на особистість порушника (адміністративний арешт, позбавлення спеціальних прав, виселення).
Попередження (ст. 26 КпАП) — основна санкція морального характеру, яку застосовують до осіб, що вчинили незначні порушення встановлених правил, коли вони не носять різко вираженого антигромадського характеру. Зміст попередження полягає в офіційному, від імені держави, осуді й осудженні протиправного діяння правопорушника органами адміністративної юрисдикції та у попередженні правопорушника про неприпустимість таких дій надалі.
Штраф (ст. 27 КпАП) — основне грошове стягнення, що полягає в одержанні з порушника в дохід держави визначеної суми грошових коштів, яке накладається на громадян та посадових осіб за адміністративні правопорушення в межах, передбачених законодавством.
Розмір адміністративного штрафу може бути виражений пропорційно до неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.
Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 28 КпАП), може застосовуватись і як основне, і як додаткове стягнення. Зміст цього виду адміністративного стягнення полягає у: а) примусовому вилученні предмета у правопорушника; б) наступній його реалізації; в) передачі вирученої суми колишньому власнику за винятком витрат із реалізації вилученого предмета.
Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 29 КпАП) — може застосовуватися і як основна, так і додаткова санкція майнового характеру. Її суть полягає в примусовому безоплатному зверненні даного предмета у власність держави. При цьому ко нфіс ко ва но може бути лише майно, що є в особистій власності правопорушника (за винятком випадків, спеціально передбачених законодавством — див. ст. 149 Митного Кодексу України).
Позбавлення спеціального права (ст. 30 КпАП), наданого даному громадянину, полягає в тому, що відповідно до закону громадянин обмежується (на певний строк) у праві користуватися деякими суспільними фондами (наприклад, мисливським, рибним) або займатися визначеною діяльністю.
Зараз такі обмеження встановлено щодо полювання та управління транспортними засобами. Причому, в обох випадках йдеться не про конституційні права, що відповідно до закону є невід’ємними і невідчужуваними (ст. 21 Конституції України), а про спеціальні права, надані громадянинові в дозвільному порядку уповноваженими на те державними органами.
Виправні роботи (ст. 31 КпАП) — одне з найбільш суворих адміністративних стягнень матеріального характеру. Застосовується до осіб, винних у скоєнні адміністративних правопорушень підвищеної суспільної небезпечності, і полягає в примусовому, тривалому за часом впливі на матеріальні інтереси правопорушника. Перелік адміністративних правопорушень, за вчинення яких може застосовуватися це стягнення, невеликий. До їхнього числа належать правопорушення, передбачені ст.ст. 51, 51–1, 173, 173–1, ч. 2 ст. 178, ст. ст. 185, 185–1, 185–7, 185–9.
Виправні роботи призначаються тільки як основне стягнення. Особа, яка вчинила адміністративне правопорушення, відбуває його за місцем постійної роботи — на підприємстві, установі чи організації, незалежно від форми власності. Граничний термін виправних робіт — два місяці.
Основним із правообмежень, що супроводжують виправні роботи, є утримання до двадцяти відсотків заробітку правопорушника в дохід держави. При цьому до суми заробітку включаються: заробітна плата на основному місці роботи і за сумісництвом, гонорари, одержувані за договорами і трудовими угодами. Відрахування провадяться незалежно від наявності інших претензій до працівника по виконавчих документах, які можуть досягти максимум 70% заробітку. Мінімальний відсоток заробітку, що може утримуватися з винного, законом не визначений. У тих випадках, коли особі, яка відбуває виправні роботи, не призначений твердий заробіток, утримуваний відсоток заробітку визначається, виходячи з його середньої заробітної плати.
У разі ухилення особи від відбування виправних робіт, застосованих за вчинення дрібного хуліганства, невідбутий термін виправних робіт постановою судді може бути замінений штрафом у розмірі, встановленому КпАП, чи адміністративним арештом з розрахунку один день арешту за три дні виправних робіт, але не більше ніж на п’ятнадцять діб (ст. 325).
Адміністративний арешт (ст. 32 КпАП) — короткочасне, до п’ятнадцяти діб, позбавлення волі особи, що вчинила адміністративне правопорушення підвищеної суспільної небезпечності, із залученням цієї особи до суспільно корисних робіт без оплати праці.
Адміністративний арешт — найсуворіше адміністративне стягнення, і застосовується згідно з ч. 1 ст. 32 КпАП лише у виняткових випадках за окремі види правопорушень, які характеризуються підвищеним ступенем суспільної небезпеки (ст.ст. 44, 173, ч. 3 ст. 178, ст.ст. 185, 185–1, 185–3). При виконанні постанови про застосування адміністративного арешту арештовані піддаються особистому оглядові (ст.ст. 326–328 КпАП).
Адміністративний арешт застосовується лише судом. Постанова суду щодо цього виконується негайно після її винесення. Осіб, підданих адміністративному арешту тримають під вартою в місцях, визначених органами внутрішніх справ. Строк адміністративного затримання зараховується до строку адміністративного арешту. Залучення до праці осіб, підданих адміністративному арешту, покладається на органи місцевого самоврядування.
Адміністративне видворення іноземців та осіб без громадянства — адміністративне стягнення, яке застосовується до зазначених суб’єктів за порушення режиму перебування в Україні на підставі рішення органів внутрішніх справ, органів охорони державного кордону або Служби безпеки України, яке полягає в добровільному виїзді іноземців та осіб без громадянства за межі України, а у разі ухилення від добровільного виконання рішення — в примусовому фізичному випровадженні зазначених суб’єктів за лінію Державного кордону України. Чинне законодавство не дає нормативного визначення цьому адміністративному стягненню, а лише окреслює коло іноземців та осіб без громадянства, які можуть бути видворені, систему органів, які мають право приймати рішення про видворення та порядок виконання видворення.
Нормативні акти в концентрованому вигляді не містять переліку категорій іноземців, до яких може бути застосоване адміністративне видворення. Відповідно до ст. 32 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «...іноземець та особа без громадянства... може бути видворений за межі України». Ст. 1 цього закону визначає, що іноземець — особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав; особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.
Водночас цей закон згадує в контексті видворення тільки одну категорію іноземців та осіб без громадянства, які користуються дипломатичними правилами та імунітетом — працівників дипломатичних представництв (ст. 34). Зазначені особи відповідно до Віденських конвенцій про дипломатичні зносини 1961 р. і про консульські зносини 1963 р. у разі порушення законодавства країни, в якій перебувають, можуть бути оголошені «регкопа поп §га!а». У такому разі вони набувають юридичного статусу простих іноземців і підлягають видворенню за відмови виїхати самостійно.
Накладення адміністративних стягнень
Накладення стягнення за здійснення адміністративних правопорушень має відбуватися на підставі загальних принципів, закріплених в Конституції України й у КпАП:
1. законність накладення стягнення;
2. індивідуалізація покарання;
3. гуманізм і справедливість.
Накладення адміністративних стягнень здійснюється з урахуванням обставин, що пом’якшують відповідальність за здійснення адміністративного проступку. Під такими обставинами розуміються різного роду ясно видимі фактори, що викликають неадекватне поводження правопорушника на момент здійснення проступку чи впливають на оцінку рівня шкідливих наслідків цього проступку після його вчинення. Основні ознаки цих обставин стосуються самого діяння і особи порушника, однак, до складу проступку як кваліфікуючі обставини не включаються. Якщо ж вони є кваліфікуючими обставинами самого правопорушення, то вони не можуть розглядатися як обставини, що пом’якшують адміністративну відповідальність. Перелік цих обставин передбачений ст. 34 КпАП. Законодавець не вичерпує всіх обставин, що можуть бути визнані пом’якшуючими при відповідальності за адміністративне правопорушення. Він надає юрисдикційному органу (посадовій особі), що вирішує справу про адміністративне правопорушення, право визнавати пом’якшуючими й такі обставини, що не зазначені в Законі, але власне кажучи є такими (наприклад, здійснення провини під впливом погрози чи примусу, в силу матеріальної, службової чи іншої залежності, в стані певного перевищення меж необхідної оборони від протиправного посягання і т. п.).
При накладенні адміністративних стягнень необхідно враховувати і обставини, що обтяжують відповідальність за адміністративне правопорушення. Під такими обставинами розуміються різного роду фактори, що змінюють відношення як до самого діяння, так і до особи правопорушника, посилюючи суспільну небезпечність і шкідливість проступку.
Адміністративний закон регулює накладення стягнень за наявності складної ситуації, коли одна особа вчинила два чи більше різнорідних адміністративних правопорушень, що кваліфікуються за різними статтями Кодексу про адміністративні правопорушення, тобто за сукупності адміністративних правопорушень. Накладення адміністративних стягнень в такому разі застосовується:
а) при вчиненні особою двох чи більше адміністративних правопорушень;
б) за відповідності кожного з правопорушень кваліфікуючим ознакам окремої
статті особливої частини КпАП;
в) коли не минули строки давності для притягнення особи до адміністративної
відповідальності по кожному з правопорушень;
г) за відсутності накладених стягнень за кожне з адміністративних правопорушень, яке вчинене правопорушником.
Відповідно до ст. 36 КпАП за вчинення кількох адміністративних правопорушень стягнення накладається диференційовано за кожне правопорушення окремо, за винятком випадків, коли справи про кілька адміністративних провин однієї особи розглядаються тим самим органом (посадовою особою). У цьому разі стягнення накладається в межах санкції, встановленої за більш серйозне правопорушення. Закон також передбачає можливість приєднання до основного стягнення одного з додаткових, передбачених статтями про відповідальність за кожне з учинених адміністративних правопорушень.
Строк накладення адміністративних стягнень — певний проміжок часу, протягом якого особа, що вчинила правопорушення може бути притягнута до адміністративної відповідальності і до неї можуть бути застосовані заходи адміністративного примусу. Перебіг цього проміжку часу виключає можливість накладення адміністративного стягнення на правопорушника.
Відповідно до ст. 38 КпАП, адміністративне стягнення може бути накладене не пізніше як через два місяці з дня вчинення правопорушення, а при триваючому правопорушенні — з дня його виявлення. При обчисленні двомісячного терміну в розрахунок не приймається та доба, з якої починається збіг строку. Строк давності завершується о 12 годині ночі останньої доби встановленого строку. Вказаний строк не застосовується у випадках притягнення юридичних осіб до відповідальності за порушення валютного чи податкового законодавства (Рішення КСУ від 30 травня 2001 р. № 7рп/2001).
Ч. 2 ст. 38 КпАП встановлює особливості у застосуванні строків давності. Так, у разі відмови в порушенні кримінальної справи або закритті кримінальної справи, але при наявності в діях порушника ознак адміністративного правопорушення стягнення може бути накладене не пізніше як через місяць з дня прийняття рішення про відмову в порушенні кримінальної справи або про її закриття.
Самостійна робота №4
