Паливно-енергетичний фактор

Вступ

Актуальність та важливість даної теми для раціонального розміщення продуктивних сил полягає у тому, що при прив'язці певних підприємств до території, плануванні розвитку центрів зростання та продуктивних сил регіонів у цілому необхідно враховувати фактори розміщення продуктивних сил у конкретному регіоні. Саме врахування закономірності і принципів територіальної організації продуктивних сил вимагає дослідження численних факторів, що впливають на можливість функціонування та ефективність розвитку і розміщення тих чи інших ланок виробництва та їхню сумісність. Фактори розміщення продуктивних сил об'єднують істотні умови, що впливають на ці процеси та аргументи, що зумовлюють локалізацію підприємства на території - на мікрорівні територіальної організації виробництва та просторовий каркас зростання - на її мезо- та макрорівні.

Поступовий перехід до нових, переважно ринкових принципів господарювання, що здійснюється в Україні, спричиняє до істотних зрушень в самих методологічних підходах до наукового обгрунтування закономірностей, принципів та детального вивчення факторів розміщення продуктивних сил. Крім того, на сьогоднішній день великого значення набуває регіональна політика, оскільки саме в регіонах повинні здійснюватися основні реформаційні процеси перехідної економіки: адаптація виробництва до природних факторів, що зумовлюють вибір місця для окремих підприємств, їх груп і галузей, розвиток інноваційно-інвестиційної діяльності та формування регіональних ринків капіталу, праці, товарів та послуг.

Фактори складають усю сукупність умов для найбільш раціонального вибору місця розташування господарського об’єкта, через що їх склад повинен змінюватися в залежності від місця розташування певного об’єкту. Отож, важко переоцінити роль факторів у розміщенні виробництва.

Метою даної курсової роботи є вивчення характеристик найважливіших факторів розміщення промисловості та їх вплив на розміщення та територіальну організацію продуктивних сил України та її регіонів.

Об’єктом дослідження курсової роботи є галузі промислового виробництва, а предметом дослідження – територіальне розміщення галузей промислового виробництва.

Завданням даної курсової роботи полягає у визначенні потреб суспільного виробництва в мінерально-сировинних, паливно-енергетичних та інших ресурсах з позицій збалансованості, достатньої необхідності, комплексності та екологічної безпеки; розгляді екологічних вимог до охорони і раціонального використання надр у нових економічних умовах.

Проблемами значення і місця природних факторів та їх впливу на розміщення та раціональну територіальну організацію продуктивних сил України та її регіонів займалися такі вітчизняні вчені-економісти як Л.М.Горбач, С.І.Іщук, В.В.Ковалевський, О.Л.Михайлюк, В.Ф.Семенов та інші науковці. Проте дане питання залишається актуальним для обговорення і надалі, оскільки має важливе значення у трансформації економіки України до інформаційного суспільства та інноваційної економіки, що вимагає поступової зміни не тільки складу факторів і додавання нових (наприклад, екологічного), але і їхнього співвідношення, виводячи на перший план інноваційні та інформаційні ресурси і значно підвищуючи роль людського фактора.

Інформаційну базу даної курсової роботи складають навчальні підручники, посібники, наукові праці, а також періодичні статті, написані вищевказаними авторами, а також іншими видатними економістами та вченими, які займаються проблемами у галузі розміщення продуктивних сил та їх впливу на підвищення конкурентноспроможності національної економіки, гармонізації інтересів держави та її регіонів.

РOЗДІЛ І. ПРОМИСЛОВИЙ КОМПЛЕКС УКРАЇНИ

1.1.Сутність та значення промислового комплексу України

Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого у народному господарстві.

У структурі промисловості формуються такі міжгалузеві комплекси: паливно-енергетичний (в нього входять електроенергетика і паливна промисловість – вугільна, нафтогазовидобувна і нафто-газопереробна, торф'яна тощо) і металургійний (чорна і кольорова металургія), що разом з машинобудівним можна об'єднати у металургійно-машинобудівний; хімічний та лісовий (у статистиці їх об'єднують, насправді це два різних комплекси). Частина галузей разом з галузями інших секторів формує також міжгалузеві комплекси, які об'єднують (інтегрують) ці сектори з промисловим виробництвом. Сюди належать: агропромисловий (сільське господарство і переробні галузі харчової та значною мірою легкої промисловості), лісовиробничий (лісове господарство та лісові переробні галузі), будівельно-індустріальний (виробництво будматеріалів та будівництво) та ін. [4,c.22].

Більшість галузей входять у важку індустрію, тобто в них переважає виробництво засобів виробництва – машин, устаткування, транспортних засобів, сировини, палива, матеріалів, напівфабрикатів та ін. Виробляючи майже сім десятих вартості продукції промисловості, важка індустрія зосереджує майже вісім десятих зайнятих і майже дев'ять десятих основних виробничих засобів. Це результат однобокого розвитку промислового виробництва у недалекому минулому [Дод.А].

І хоч важка індустрія розвивалася випереджаючими темпами, в Україні з її допомогою не розв'язано жодної народногосподарської проблеми. Паливно-енергетичний комплекс, наприклад, володіє більше ніж чвертю основних засобів промисловості, а Україна ніяк не вийде з енергетичної кризи. Більшість основних виробничих фондів фізично зношено: у промисловості загалом на 49%, металургійному комплексі – на 61%, машинобудуванні – на 47%, хімічній і нафтохімічній – на 56% [1,c.91].

У важку промисловість повністю входить видобувна. Вона видобуває сировину і паливо і здійснює їх первинну обробку, облагородження, підготовку до подальшої переробки, лісоексплуатацію, виробництво електроенергії на ГЕС тощо. Тут виділяється так звана гірничо-видобувна, що займається лише одержанням сировини і палива із земних надр. З усіх галузей промислового виробництва гірничо-видобувні галузі є найбільш фондомісткими і трудомісткими. Тут зосереджено близько шостої частини усіх зайнятих та четвертої частини основних виробничих фондів, в той час як вартість виготовленої промислової продукції не досягає і десятої частини.

Галузі видобувної промисловості у своєму розміщенні орієнтуються на джерела сировини, енергії і палива – басейни вугілля, нафти, газу, руд чорних і кольорових металів, агроруд (фосфорна сировина, калійні солі), ресурси хімічної сировини, будівельних матеріалів. Тому найбільше підприємств цих галузей сконцентровано у Донбасі, середньому Придніпров'ї та Передкарпатті.

Легка індустрія, з одного боку, тісно пов'язана з важкою (одержує від неї устаткування, паливо, енергію, частково сировину), а з другого – передусім із сільським господарством, від якого одержує сировину і напівфабрикати. Разом із сільським господарством вона формує великий агропромисловий комплекс, який дає до 40% вартості валового суспільного продукту. Харчова промисловість виробляє майже удвічі більше продукту, ніж легка.

Разом з деякими галузями і комплексами важкої індустрії (машинобудування у значній частині) легка індустрія повністю належить до обробної промисловості [2,c.28].

У легкій індустрії переважає виробництво предметів особистого споживання (група „Б”). Правда, останнім часом третина їх вартості виготовляється у галузях важкої індустрії (машини і устаткування, легкові автомашини, меблі, хіміко-фармацевтична продукція).

Галузі легкої індустрії, як і всієї обробної промисловості, мають багато ступенів свободи у своєму розміщенні.

Ті, що є сировинно місткими, як, наприклад, цукрова промисловість, тяжіють до джерел сировини; інші, продукція яких не витримує далеких перевезень (виробництво хліба, пива, свіжо-молочної продукції тощо), розміщуються поблизу споживача і деякі з них локалізуються у місцях зосередження робочої сили (наприклад, текстильні і швейні фабрики розміщуються у містах з метою більш повного використання жіночої робочої сили).

У цілому галузі легкої і харчової промисловості розміщені по території України більш-менш рівномірно.

В обробній промисловості найбільше розвинені галузевий поділ та інтеграція праці. Внаслідок цього розвиваються так звані виробничо-технологічні цикли (ВТЦ).

Виробничо-технологічний цикл – це сукупність виробничих процесів у вигляді кількох послідовних стадій, починаючи від одержання вихідної сировини чи палива і закінчуючи виготовленням кінцевих продуктів. Перша стадія ВТЦ починається з виробництва сировини, палива, енергії. Тому у неї можуть входити не лише добувна промисловість, але й сільське, лісове господарство, рибальство. Найбільш поширеними ВТЦ є такі:

а) агропромислові: молоко-, м'ясовиробні, зерно-борошномельно-хлібовиробні, цукровиробні, олієвиробні, плодоовочево-консервні, виноградарсько-виноробні, спиртово-горілчані, текстильно-швейні та ін.;

б) лісовиробничі: лісобудівельний, меблевий, лісохімічний;

в) рибний;

г) будівельно-індустріальний;

д) паливно-енергетичний;

е) металургійно-машинобудівний;

є) хімічні (нафтовий, газо-, вуглехімічний) та ін. [5,c.103].

Промисловий комплекс України є пріоритетною галуззю національної економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни, її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у сфері економіки робочими місцями. Промисловість є активним агентом зовнішньої торгівлі України. Частка валового випуску промислової продукції в експортно-імпортному обороті країни дорівнює майже 80%, завдяки чому країна одержує близько двох третин валютних надходжень. Очевидно, що стратегічний розвиток України значною мірою залежить від місця її промислового комплексу в системі міжнародного поділу праці [3,c.82].

1.2. Розвиток промислового комплексу України

За радянський період розвитку економіки виробництво засобів виробництва (групи „А”) розвивалося найбільше, а його частка у загальному обсязі виробництва становила 71,2% (1989 р.). Частка виробництва групи „Б” (виробництво предметів споживання) становила 28,8%. З 1990 р. почалися структурні зміни, спрямовані на виробництво товарів народного споживання. У 2001 р. частка цієї ланки промисловості становила 30,8%. Ці прогресивні зміни мають і негативні риси, тому що головний його чинник пов'язаний з найбільшими темпами зниження виробництва групи „А”. Особливо це стосується галузей, які не мають достатньої власної сировинної бази або є труднощі в її розвитку. В Україні в 2011 році було виплавлено 35,3 млн. тонн сталі, що на 5,7% більше показника минулого року. Проте, даний показник все ще нижче докризового рівня 2007го року на 19,1% [9,c.172].

Україна за підсумками роботи металургійних підприємств у 2011 році наростила виробництво сталі на 5,7% в порівнянні з 2010 роком, зайнявши восьме місце в рейтингу 64 країн - основних світових виробників цієї продукції, складеному Світовою асоціацією виробників сталі (WSA).

Основні причини зменшення темпів зростання промисловості пов'язані із загальною економічною кризою: важким фінансовим становищем, високим рівнем інфляції, розпадом господарських зв'язків з країнами близького зарубіжжя та колишніми країнами – членами Ради економічної взаємодопомоги.

Проте Україна в європейському масштабі залишається значним виробником певних видів продукції: вугілля, залізної руди, прокату чорних металів, стальних труб, цементу, мінеральних добрив, кальцинованої соди, продукції важкого машинобудування, верстатів, електротехнічної промисловості, сільськогосподарських машин та ін.

Велике значення у постачанні продукції на ринок СНД та країн Балтії має продукція харчової промисловості: цукор, макаронні вироби, сіль, олія, овочеві й фруктові консерви, кондитерські та м'ясо-молочні вироби [10,c.29].

Внаслідок розпаду Радянського Союзу і високого рівня монополізації на окремі види продукції колишніх республік в Україні не налагоджено виробництво зернових комбайнів, пасажирських вагонів, вантажних автомобілів (крім „КРАЗів”), обладнання для легкої промисловості, каучуку, деяких видів пластмас, смол та ін. З окремих питань провадяться дослідження і виробляються проекти створення нових або реконструкції старих підприємств для забезпечення народного господарства необхідною продукцією.

У 1992–1998 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні процеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це є найбільш небезпечною тенденцією в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузей проміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляють кінцевий продукт. 1998 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість та металургію, припадало 49,3% промислової продукції проти 19,7% у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкої та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва зменшилас [6,c.94].

Ринкова трансформація економіки України в цілому має визначальний і багато в чому суперечливий вплив на структуру промислового виробництва. Виділяють дві групи чинників, що визначають характер структурних змін.

Перша група – обмеженість доступу до традиційних ринків збуту, розрив господарських зв'язків і міжрегіонального обміну в країні, на який припадала частина товарного виробництва. Докорінне порушення технологічної кооперації за умови, що по замкненому циклу в Україні вироблялося приблизно 305 видів промислової продукції, мало негативний і багато в чому незворотний вплив на структуру промисловості.

Друга група – недосконалість та інерційність міжгалузевої політики держави. Відчутними є наслідки старого, „союзного” поділу праці, розміщення в Україні матеріало- та енергомістких галузей, зокрема чорної металургії, хімічної, харчової промисловості тощо. Ці галузі не були забезпечені власними та диверсифікованими джерелами енергії, важливими видами сировини.

Реструктуризація економічних відносин є дійовим чинником переходу від закритого методу господарювання до конкурентного механізму функціонування цілісних виробничих комплексів.

Велике значення має також розвиток виробництв, які відновлюють розірвані технологічні ланцюги і створюють на території України необхідні замкнені цикли, забезпечують випуск виробів машинобудівного та міжгалузевого призначення.

Назріла потреба активного проведення реструктуризації нежиттєздатних підприємств і організацій, прискорення конверсії, виробництв, що втратили оборонне значення [12,c.82].

Висновки до І розділу

Промисловість – найважливіша структурна ланка господарського комплексу України.

Нині виділяють такі міжгалузеві генералізовані структурні підрозділи промисловості: паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і електроенергетика); машинобудівний; комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хімічна промисловість, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів та лісова промисловість); галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловість).

Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки.

РОЗДІЛ ІІ. ОСНОВНІ ФАКТОРИ РОЗМІЩЕННЯ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА В УКРАЇНІ

Сировинний фактор

Відомо, що затрати на сировину і матеріали в багатьох галузях промисловості складають більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають матеріаломісткими.

Тому сировинний фактор часто називають називають фактором матеріаломісткості, хоча сировина й матеріали — не одне й те саме. Але у практичному аналізі витрати на сировину і матеріали об'єднують; у такому штадку'кажу'ть про матеріаломісткість виробництва. Це чималі витрати, й у більшості галузей промисловості вони складають понад половину всіх вкладень.

Звичайно ступінь матеріаломісткості визначається відношенням витрат на сировину до обсягу виробленої продукції. Водночас обидві величини можна виражати як у грошових, так і в натуральних показниках. Наочнішим є метод зіставлення натуральних величин, наприклад, ваги вихідної сировини й готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції лише трохи перевищує одиницю, то виробництво нєматеріаломістке; якщо ж кратність становить два й більше, то матеріаломісткість вважається високою [4,c.114].

Виробництва з великими витратами сировини на одиницю готової продукції, звичайно, треба розташовувати поблизу сировинної бази, щоб не робити завеликих відрахувань на транспорт. Найчастіше (але не завжди) перевезення готової продукції до споживача коштує менше, ніж перевезення сировини. Чим вища матеріаломісткість виробництва, тим більша його орієнтація на сировину. Деякі види виробництва через специфіку технології можуть розташовуватися лише там, де видобувається сировина: гірничодобувна, лісопильна промисловості, виробництво калійних добрив. У деяких випадках розміщення виробництва поблизу сировини цілком очевидне, хоча теоретично припустиме і в інших місцях, як-от виробництво соди. Для одержання,однієї тонни соди треба 1,7 т кухонної солі, яка у цьому випадку добувається у вигляді, розсолу, тобто її об'єм значно збільшується, і сировина стає практично нетранспортабельна Виробництво лляних тканин зосереджено в районах виробництва льону, бо сировина (стебло) теж нетранспортабельна.

Деякі стадії комплексних галузей вирізняються високою матеріаломісткістю, інші — середньою або низькою. Наприклад, у кольоровій, металургії збагачення сировини —_ дуже матеріаломісткий вид виробництва. Адже навіть багаті мідні руди містять металу не більше 5%, а руди рідких металів — десяті й соті частки процента. Звичайно, возити на велику відстань величезну кількість гірської породи безглуздо. Ось чому на місці видобутку руду збагачують і одержують концентрат, який потім відправляється на подальшу переробку. У текстильній промисловості бавовноочисні й вовномийні заводи також розташовуються поблизу місць виробництва бавовни й вовни, бо після очищення вага сировини набагато знижується [8,c.67].

У чорній металургії матеріаломісткою вважається стадія виробництва чавуну, коли на одну тонну готової продукції потрібно приблизно дві тонни залізної руди, 1,3 тонни коксівного вугілля, а також флюсові вапняки, вогнетривкі глини та інша сировина. Ось чому заводи повного циклу розташовуються поблизу сировини. При цьому зміна технології процесу впливає на зсуви у розміщенні виробництва. Так, на початку XX ст. для виробництва тонни чавуну використовувалось більше коксівного вугілля, ніж залізної руди. Тому найбільші металургійні центри тяжіли до вугільних басейнів: Донбас в Україні, Рурський басейн у ФРН тощо. А нині заводи "шукають" руду. Найбільший металургійний комбінат в Україні (і один з найбільших у Європі) — у Кривому Розі.

У буряко-цукровому виробництві одержання цукру-сирцю прив'язане до місць буряківництва, а рафінадне виробництво — до споживача.

Сировинний фактор є провідним для таких видів виробництва, як гірничодобувна промисловість, лісопильна й целюлозно-паперова промисловість, виробництво соди, калійних добрив, азотних добрив з коксових газів, збагачення руд кольорових і чорних металів, виробництво чорнової міді, нікелю, свинцю, цементна промисловість, виробництво металургійного й гірничого обладнання, цукру-піску, лляних тканин, маслоробна, консервна, сироварна, бавовноочисна і вовномийна промисловість, гутництво [5,c.193].

Оскільки мінеральні ресурси жорстко локалізовані (родовища руд металів, мінеральна сировина для хімічної промисловості тощо), то розміщенню матеріаломісткого виробництва здебільшого притаманна висока концентрація. Так, Донбас і Придніпров'я мають потужну металургійну промисловість, яка використовує криворізьку залізну руду, нікопольську марганцеву руду й донецьке коксівне вугілля. Підприємства регіону — найбільші у Європі. Тут розташовані металомісткі види машинобудування: виробництво металургійного та гірничошахтного обладнання, локомотиво- й вагонобудування, енергетичне машинобудування. Донецько-Придніпровський район виробляє чорних металів і продукції важкого машинобудування більше, ніж може спожити Україна, а тому значна частина виробів експортується.

Поряд із матеріаломісткими видами виробництва є й такі, для яких сировинний фактор не має істотного значення, або, принаймні, роль сировини менш значна порівняно з іншими компонентами виробництва. Наприклад, електростанції зовсім не споживають сировини (паливо не вважається для них за сировину) і потребують дуже мало матеріалів. В електронному машинобудуванні, приладобудуванні, оптико-механічному машинобудуванні вартість сировини у багато разів менша за вартість готової продукції, і за вагою сирозина не перевершує готову продукцію. Але у цьому випадку зіставляються витрачені кошти. Такі галузі не обов'язково розташовувати поблизу сировини: вони зазнають впливу іншого фактора — трудового, який у цьому випадку переважає.

В усьому світі триває процес зниження матеріаломісткості виробництва, тому вплив сировинного фактора поступово зменшується [9,c.143].

Паливно-енергетичний фактор

Цей фактор, за характером впливу на розміщення виробництва, близький до сировинного, бо паливо, як і багато інших видів сировини, теж мінеральний ресурс. Виробництва, що зазнають сильного впливу паливно-енергетичного фактора, називаються енергомісткими. Вони поділяються на електромісткі й паливомісткі.

За ступенем енергомісткості виділяються високоенергомісткі види виробництва (частка паливно-енергетичних витрат становить ЗО—45% витрат на вироблення продукції), середньоенергомісткі (15—30%) та неенергомісткі (менше за 15%).

До електромістких видів виробництва зараховують виплавляння легких металів (алюміній, титан, магній), електролітичне виплавляння міді, нікелю, феросплавів та сталі, виробництво віскозного шовку, синтетичного каучуку. Такі виробництва повинні розміщуватись поблизу великих дже рел електроенергії — бажано біля гідроелектростанцій, що дають дешеву електроенергію. Так, найбільший український алюмінієвий завод розташований у Запоріжжі, біля Дніпрогес [7,c.187].

У Росії одні з найпотужніших у світі гідроелектростанції Красноярська та Братська у Сибіру дають струм для алюмінієвих заводів. Норвегія, що практично не має власної алюмінієвої сировини, є великим експортером алюмінію, бо 80% електроенергії країни виробляється на ГЕС. У державах Перської затоки (Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ) на базі дешевої нафти споруджуються теплові електростанції, котрі живлять алюмінієві заводи, — алюміній перетворюється там на експортний товар.

Власне, тепер нема такої галузі народного господарства, де не використовувалася б електроенергія. Проте більшість із них споживає її відносно небагато, а тому вважається неелектромісткою. Зокрема, до таких галузей зараховується машинобудування, легка й харчова промисловість. У наступній таблиці подається порівняльна електромісткість деяких видів виробництва.

До паливо містких зараховуються виробництва, що поглинають багато тепла. Сюди відноситься виробництво глинозему (напівфабрикат для одержання алюмінію), на одну тонну якого витрачається 3 тонни умовного палива, віскозного шовку (15 ту. п.), випічка хліба (2 т у. п.), виплавляння нікелю (50 т у. п.), виробництво соди (0,5 т у. п.), синтетичного каучуку, целюлози, цементу, скла, виплавляння цинку тощо. (Дод. С)

Паливомісткі види виробництва розташовуються поблизу паливних баз. Наприклад, у Костянтинівці (Донбас) є великий завод з виробництва цинку, хоча сировину доводиться везти здалеку, бо в Україні її нема. Одначе транспортні витрати на перевезення руди в цьому випадку менші, ніж на перевезення палива. Аналогічний завод, що працює на місцевому кузнецькому вугіллі й привезеній руді, є у м. Бєлово (Кемеровська область). А от глиноземний завод у Миколаєві побудований на розхресті: імпортні боксити вивантажуються у порту, куди також підвозиться донецьке вугілля. Оскільки Миколаїв розташований неподалік від Донбасу, такі перевезення виправдані.

Щодо таких паливомістких видів виробництва, як содове, випуск синтетичного каучуку, целюлози, то вони тяжіють до сировини, бо для їхнього одержання треба набагато більше сировини, ніж палива. Як виняток з цього правила можна назвати завод синтетичного каучуку в Темиртау (Казахстан), який працює на карагандинському вугіллі [12,c.145].

Особливе місце серед паливомістких галузей належить теплоелектростанціям. Для ДРЕС потужністю 3 млн кВт (таку потужність має низка теплоелектростанцій у Донбасі й Придніпров'ї) треба приблизно 6,5 млн т у. п. на рік. Зрозуміло, що ДРЕС, які обслуговують широке коло споживачів електроенергії, повинні розташовуватись поблизу джерел палива. Оскільки передавати електроенергію на великі відстані невигідно через чималі втрати у мережі, ДРЕС ''притягують'' до себе енергомісткі виробництва. Це можна сказати про великі теплові електростанції Донець-ко-Придніпровського району (Придніпровська, Слов'янська, Вуглегірська тощо). На базі дешевого екібастузького вугілля споруджено комплекс теплоелектростанцій у м. Єр-мак (Казахстан). Їхня електроенергія забезпечує виробництво феросплавів у самому місті та глиноземний завод у Павлодарі. Крім того, у Павлодарі є глиноземний завод, що використовує те саме вугілля. Сировина для глинозему привозиться за багато сотень кілометрів з іншої частини Казахстану — з Аркалика, а сировина для феросплавів знаходиться ще далі — у Північно-Західному Казахстані.

Водночас невеликі теплоелектростанції, а також ТЕЦ, які покликані постачати електроенергію й тепло населенню та звичайному (неенергомісткому) виробництву, розташовуються ближче до споживача [13,c.71].

Водний фактор

Вплив цього фактора, як і попередніх двох, основується на використанні природних ресурсів. Як правило, йдеться про прісну воду, що споживається у процесі виробництва. Вода річок та озер, які використовуються для водного транспорту, хоча і є ресурсом, звичайно, не вважається складовою частиною водного фактора.

У світі споживається величезна кількість прісної води, причому водоспоживання виявляє схильність до зростання. Основна маса води використовується у промисловому й сільськогосподарському виробництві, але пропорції споживання у різних країнах неоднакові. Водоспоживання великою мірою залежить від розвитку зрошування у регіоні: це найбільш динамічна складова у структурі споживання води. Споживання прісної води в Україні стримується її обмеженими запасами. На господарчо-питні потреби у країні витрачається 84 м3 води у розрахунку на одну людину [12,c.183].

Найбільш водомістким видом виробництва є вирощування сільськогосподарських культур на зрошуваних землях. Так, на виробництво 1 т рису треба 8 тис. м3 води, бавовни — 5 тис. м3.

У промисловості найбільш водомістким є виробництво продукції хімії органічного синтезу, а також очищення первинної текстильної сировини.

Брак води може перешкоджати розміщенню виробництва навіть за інших сприятливих умов. Так, у Донбасі водний дефіцит стримує розвиток чорної металургії, а також деяких галузей органічного синтезу. Така сама ситуація у Карагандинському районі (Центральний Казахстан), де наявність вугілля, руд чорних і кольорових металів не цілком компенсує брак води. Водночас для виробництва целюлози, віскозного шовку існують винятково сприятливі умови у Східному Сибіру, де запаси сировини (деревина) поєднуються з дешевою електроенергією та достатком води [12,c.198].

Споживчий фактор

Дія цього фактора виявляється у наближенні виробництва до місць споживання готової продукції. Подібне тяжіння виникає у таких випадках:

а) коли готовий продукт не можна перевозити на великі відстані через властиві йому споживчі властивості (хлібобулочні вироби, борошно, такі кондитерські вироби, як торти, тістечка, молочні продукти, а також сірчана кислота, енергія ТЕЦ):

б) коли продукт порівняно дешевий і перевезення на великі відстані може істотно (часом у кілька разів) збільшити його вартість (залізобетон, цегла та інші будівельні матеріали й конструкції);

в) коли масове споживання готової продукції локалізується у певних центрах, наприклад у великих містах або агломераціях, а сировина транспортується легко (швацьке й взуттєве виробництво, вироби з пластмас, меблі, цукор-рафінад, сталь з металобрухту — "мала металургія", соняшникова олія, м'ясо, сірники, нафтопродукти). До цієї ж групи зараховується виробництво фосфорних добрив та азотних добрив з газу, яке розміщується у районах інтенсивного сільського господарства, виробництво технологічного обладнання для галузей важкої промисловості, сільськогосподарські машини, бо їхнє перевезення коштує дорожче за сировину для їхнього виробництва [13,c.208].

Відповідно до споживчого фактора згадані види виробництва розміщуються у місцях масового споживання. Щодо цього показове хлібопекарне виробництво: кожний хлібозавод обслуговує територію з порівняно обмеженим радіусом дії — до 10 км. Радіус транспортування свіжого молока становить 25—ЗО км, тому молочні господарства розміщуються у приміській зоні тих центрів, які вони постачають свіжою продукцією (незбиране молоко, сметана, солодкий сир, кефір, вершки). Якщо ж молочні ферми віддалені від місць масового споживання, то молоко йде на виробництво сиру й масла — більш транспортабельної продукції.

Для транспортування сірчаної кислоти потрібна особлива місткість, що подорожчує перевезення. Тому виробництво кислоти доцільно розміщувати у місцях її масового споживання (наприклад, на заводах фосфорних добрив), незалежно від того, де розташована сировина. У зв'язку з цим у центрах виробництва суперфосфату (Одеса, Вінниця, Суми, Костянтинівка) завжди є виробництво сірчаної кислоти.

Радіус подавання тепла від теплоцентралей (ТЕЦ) не перевищує ЗО км (інакше тепло розгубиться у мережі), тому ТЕЦ споруджуються лише у великих містах і не обслуговують периферію.

Споживачем сталевого прокату й литва є машинобудування. Тому у великих машинобудівних центрах створюється металургія, що працює не на руді, а на металобрухті, який у вигляді відходів дають машинобудівні заводи. Але це металургія неповного циклу, переробна, у ній нема стадії одержання чавуну. У Росії за цим принципом побудовані заводи у Москві й Московській області; чимало є аналогічних заводів у Японії, Італії, Німеччині. Український завод "Центроліт" в Одесі обслуговує литвом машинобудівні підприємства міста.

До споживача тяжіє виробництво бавовняних, шовкових і вовняних тканин, бо сировину для їхнього одержання транспортувати набагато легше, ніж готову продукцію. Ще більшою мірою це стосується швацької промисловості.

Масовим споживачем виробів з пластмас є машинобудування, тому їхнє виробництво зосереджене у великих машинобудівних центрах [18,c.93].

Висновки до ІІ розділу

Фактори, які найбільше впливають на розміщення виробництва:

— сировинний;

— паливно-енергетичний;

— водний;

— сможивчий.

Враховуючи частотність факторів розміщення продуктивних сил в переліках різних авторів, ми могли б визначити і послідовно проаналізувати найповторюваніші з їх числа. Але деякі, властиві для більшості з існуючих переліків факторів розміщення продуктивних сил, помилкові твердження спонукають нас до пошуків інших можливих підходів до питання класифікації цих факторів.

В перелік факторів розміщення продуктивних сил варто включити такі окремі фактори та їх групи:

· географічного розташування країни;

· природно-ресурсний;

· екологічний;

· групу факторів, які визначають економічну доцільність розміщення і використання засобів виробництва (техніко-економічні фактори розміщення продуктивних сил);

· групу факторів, які визначають і забезпечують економічну доцільність розміщення і використання робочої сили (соціально-економічні фактори розміщення продуктивних сил).

Розділ ІІІ. СУТНІСТЬ ТА ВПЛИВ ЕКОЛОГІЧНОГО ФАКТОРУ НА РОЗМІЩЕННЯ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА

3.1. Екологічна ситуація в Україні

Особливо відчутним в умовах кризових явищ в економіці стало загострення екологічної ситуації. Унаслідок нераціонального й неконтрольованого використання природних ресурсів дедалі чіткіше вимальовуються прикмети екологічної катастрофи. [Дод. В]

Характерними рисами погіршення екологічного стану є радіоактивне, хімічне та фізичне забруднення повітряного басейну, поверхневих і підземних вод, руйнування та забруднення землі. Великомасштабні осушувальні роботи на Поліссі призвели до падіння рівня грунтових вод і ерозії грунтів. У результаті катастрофи на Чорнобильській АЕС та радіоактивного забруднення ускладнилося використання грунтів та лісу, склалися загрозливі умови для проживання населення [14,c.60].

Потужним народногосподарським комплексом з високорозвинутою промисловістю, інтенсивним багатогалузевим сільським господарством, широко розгалуженою транспортною системою є Донбас. Розвиток промисловості відбувався там переважно екстенсивним шляхом, без здійснення комплексу заходів з охорони навколишнього природного середовища. Довгострокове поєднання вуглевидобутку з роботою металургійних, нафтохімічних і машинобудівних підприємств призвело до того, що Донбас став найбільш забрудненим регіоном не тільки в Україні, а й у світі. Це вимагає суттєво змінити структуру територіально-виробничого комплексу Донбасу, перейти на маловідходні ресурсозберігаючі технології з метою зменшення токсичності відходів, утилізації або ліквідації їх скупчень.

Другим регіоном з розвинутою промисловістю є Придніпров'я, яке характеризується високою концентрацією гірничорудної, чорної та кольорової металургії, будівельної індустрії, важкого машинобудування. Орієнтація на використання місцевої сировини обумовила виснаження запасів природних ресурсів. Для цього регіону характерні високий рівень забруднення повітря та води, механічне порушення земель, критичні екологічні умови життя населення.

У Криму екологічна ситуація характеризується активізацією суффозійно-просаджувальних явищ (суффозія - дослівно "підкопування").

Незадовільна якість земель, води й повітря фіксується навколо автомобільних доріг у великих містах. Така складна ситуація погіршує умови життя населення, ускладнює використання природних ресурсів [18,c.69].

Прогнозування перспектив у галузі екології не викликає реальних сподівань на раціональне природокористування. Насиченість території України промисловими комплексами шкідливо впливає на екологічну ситуацію в країні.

Пріоритетний розвиток важкої індустрії призвів до екстенсивного використання природних ресурсів і їх прискореного вичерпання. Так, дефіцит енергетичних ресурсів поставив Україну в залежність від інших країн, зокрема від Росії. Однак і вона вже вичерпує їх і скорочує видобування палива. На межі повного використання й інші природні ресурси. І вичерпуються вони не тому, що їх мало, а тому, що нераціонально використовуються. Упродовж останніх років річний обсяг видобутку мінеральної сировини в Україні становить 1 млрд. т, а гірничої маси - близько 3 млрд. т, тобто в розрахунку на кожну тонну мінеральної сировини видобувається ще 2 тонни породи. Тільки 5-8% компонентів мінеральної сировини використовується для виробництва готової продукції, а решта йде у відвали.

На поверхні землі накопичилося понад 20 млрд. т твердих промислових відходів, що в розрахунку на 1 кв. км перевищує 30 тис. т. Під цими відходами знаходиться 200 тис. га родючих земель. Щорічно кількість відходів збільшується на 1-1,5 млрд. т. До цього слід додати ще 4,1 млрд. куб. м різних забруднених стоків і 4,8 млн т викидів забруднюючих речовин в атмосферу. У Донбасі й Придніпров'ї практично вичерпані можливості розміщення відходів. У Донецькій області, яка займає 4,4% площі України, сконцентрована четверта частина всіх накопичених відходів. Достатньо раз проїхати по Донецькій області, щоб без будь-якої статистики зрозуміти, яких "успіхів" ми досягли в перетворенні природи.

Відходами промисловості й розкривних порід засмічується природне середовище - земельні угіддя, водні джерела та повітряний простір [19,c.49].

Сучасний етап розвитку й розміщення продуктивних сил характеризується погіршенням екологічного стану в багатьох регіонах країни, у зв'язку з чим загострюються екологічні проблеми. Варто нагадати про забруднення атмосфери в Донбасі та Придніпров'ї, дефіцит водних ресурсів у більшості міст. Охорона навколишнього середовища, забезпечення здорових гігієнічних умов життя й праці є важливим фактором розміщення продуктивних сил, що має насамперед соціальну спрямованість. І тому не менш необхідним є обмеження надмірного зосередження промисловості в містах. Відомо, що економічна ефективність розміщення виробництва досягається переважно його концентрацією, що дає змогу зменшувати капітальні вкладення в інфраструктуру, а отже, і знижувати собівартість продукції. Водночас концентрація промисловості призводить до зростання кількості населення в містах і спричиняє проблеми демографічного характеру. Обмеження концентрації промисловості можна досягти створенням середніх і малих спеціалізованих підприємств і розосередженням їх у малих містах і великих селах.

Щодо екології гострою проблемою є накопичення твердих побутових відходів. Кількість побутового сміття продовжує збільшуватись, і його щорічне накопичення становитиме в 2000 році в середньому 2 куб. м на душу населення. Щорічно його вивозиться на звалища понад 10 млн. т.

Теплові електричні станції (ТЕС) і виробництва з випуску металу й іншої промислової продукції також є джерелами забруднення екологічної системи. Загальні обсяги утворення золошлакових відходів ТЕС в Україні становлять близько 15 млн. т. Сьогодні в Україні найбільш забруднена серед усіх країн СНД атмосфера. На 40% нашої території рівень забрудненості в 2-3 рази вищий, ніж в Європі. На кожного жителя припадає понад 90 кг усіх викидів у атмосферу [17,c.176].

Серед природно-економічних формувань України виділяється Поділля. Це найбільш густонаселений регіон, який характеризується розвиненим сільським господарством і харчовою промисловістю. Цей регіон найменше забруднений, і пріоритет у його розвитку повинен надаватися АПК. На Поділлі необхідно заборонити розміщення всіх виробництв, які забруднюють навколишнє середовище. Сільське господарство цього регіону має спеціалізуватися на виробництві екологічно чистої продукції. Тут слід повністю перейти на біологічні системи землекористування, обмежити використання мінеральних добрив. Це необхідно ще й тому, що, за підрахунками вчених і спеціалістів, за останні десятиріччя площі сільськогосподарських угідь в Україні зменшились на 3 млн. га, а ріллі - на 1,8 млн. га. В Україні в результаті ерозії грунтів щорічно змивається та втрачається залежно від кліматичних умов від 50 до 80 млн. т гумусу.

Одна з величезних екологічних проблем, яка з'явилася в останні десятиріччя,- проблема прісної (питної) води. На одного жителя України в засушливий рік припадає в середньому 1 тис. кубометрів води. А за нормами ООН країна, де на одну людина припадає менше 15 тис. кубометрів у рік, вважається водонезабезпеченою. Статистика свідчить про те, що в Україні задіяні вже всі водні ресурси.

Як відомом, основним джерелом прісної води є басейн р. Дніпро. Але його екологічний стан викликає особливу тривогу. Щорічно в Дніпро скидається 1,5 куб. км забруднених стоків. Аналогічне становище з водним басейном р. Десна. У цих річках у десятки разів зросли (порівняно з нормами) концентрації органічних речовин, солей алюмінію та важких металів, підвищилася бактеріальна забрудненість.

Великі рекреаційні й бальнеологічні ресурси є на Причорноморсько-Азовському узбережжі. Їх освоєння та раціональне використання здатне перетворити цю місцевість на великий курортний комплекс.

Досить великим регіоном України, в якому сформувалось сприятливе екологічне середовище, є Полісся. На його території розташовано 40% площ лісів, тут беруть початок більшість річок України. Лісо-озерно-болотні комплекси являють собою унікальні ландшафти, які не мають аналогів у світі.

Однак необдумане розміщення на Поліссі атомної електростанції зробило неможливим використання цього регіону для ведення інтенсивного сільського господарства, розвитку харчової, легкої, електротехнічної й електронної промисловості та приладобудування. У результаті катастрофи на ЧАЕС з ефективного економічного використання виведено забруднену територію площею 2712 кв. км. У 30-кілометровій зоні знаходиться понад 800 радіоактивних могильників, багато з яких побудовані наспіх, а тому радіоктаивні відходи "розповзаються" в підземних шарах, розносяться грунтовими водами. При цьому слід пам'ятати, що період розпаду деяких ізотопів становить 130 років. Загальновідомо, що без атомної енергетики не обійтись. Але зрозуміло й те, що Україна ризикує стати заручником власних ядерних блоків, яких на території нашої держави [20,c.154].

Головним у розвитку продуктивних сил Полісся є ліквідація наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС, збереження та розширене відтворення природних багатств.

Відносно благополучним регіоном щодо екології є Карпати, які характеризуються гірським рельєфом, високою лісистістю, чистим повітрям, наявністю термальних і мінеральних вод і тому виконують рекреаційну функцію. З цієї причини тут слід заборонити будівництво промислових підприємств, які забруднюють природне середовище. Формування Карпат як великого оздоровчого й курортного комплексу передбачає створення соціальної інфраструктури, будівництво доріг, кемпінгів, санаторіїв і лікарень, організацію природних пам'яток і парків.

Щодо екології дуже складним є Чорне море. Через забруднення його відходами людської діяльності з середини 80-х років закриваються пляжі Одеси, Сочі, Євпаторії, оскільки в забрудненому середовищі швидко розмножується кишкова паличка.

Екологічна шкода, яка заподіюється Україні Чорноморським флотом, оцінюється майже в 20 млн. дол. США. Міжнародна екологічна організація "Грінпіс" відзначає, що Чорне море забруднене в десятки, а в деяких місцях і в сотні разів більше, ніж центральні частини Світового океану. До всіх проблем Чорного моря в останні десятиріччя додалася ще одна - ерозія берегів.

За розрахунками незалежних експертів України, на вирішення екологічних проблем доведеться витратити 1-1,5 трлн. дол. США, і роботи повинні тривати 8-10 років. Вчені України попереджають, що в недалекому майбутньому проблеми екології затьмарять усі інші, хоч якими б великими й важливими вони не були [21,c.125].

3.2. Основні екологічні проблеми розміщення промислового виробництва

Промислове виробництво розміщене по території республіки нерівномірно. Найвища його просторова концентрація склалася в індустріально розвинутих областях з переважанням підприємств важкої промисловості (Донецька, Дніпропетровська, Луганська, Запорізька). Виділяються також Київська (включаючи м. Київ), Харківська, Одеська, Львівська та інші області, де основний обсяг промислового виробництва територіально зосереджений в обласних центрах.

Висока територіальна концентрація великих промислових підприємств призводить до підвищення викидів у повітря шкідливих хімічних речовин. Охорона атмосферного повітря забезпечується насамперед спорудженням газопилоуловлювальних об'єктів, впровадженням маловідходних технологій, утилізацією шкідливих речовин і тепла [15,c.38].

Найбільшими забруднювачами є підприємства хімічної, нафтохімічної, електроенергетичної промисловості. Понад 60% всього обсягу вловлюваних шкідливих речовин припадає на Донецьку, Дніпропетровську та Луганську області.

Проблема очищення атмосферного повітря й надалі залишається невирішеною. Досі в атмосферу викидається багато оксидів азоту, сірчистого ангідриду, які випадають у вигляді кислотних дощів, внаслідок чого знижується врожайність сільськогосподарських культур.

Хоча західні області України забруднюють повітря менше, проте, враховуючи безпосередню близькість промислових зон країн Європи і переважно західний напрям переміщення атмосферних мас, забруднення повітря тут досить високе і кислотні дощі завдають великої шкоди сільському господарству. Західні вітри приносять на територію України щороку 3,3 млн. т. сполук сірки [20,c.69].

Згідно з даними Держстатистики, за минулий рік в атмосферу викинуто 202 млн. 204 тис. тонн діоксиду вуглецю, що впливають на зміну клімату, тобто на 22,5% вище аналогічного показника 2010 року.

Викиди інших забруднюючих речовин в атмосферу в минулому році зросли на 5,9% - до 4 млн. 374 тис. тонн. Зокрема, викиди метану та оксиду азоту, які належать до парникових газів, збільшилися до 878,2 тис. тонн і 21,6 тис. тонн відповідно.

Забруднення повітря можна знизити застосуванням нових екологозахисних технологій виробництва, впровадженням нових потужностей тільки в комплексі з газопиловловлювачами, обов'язковим проведенням екологічної експертизи при проектуванні нових об'єктів та періодичних екологічних аудитів.

Одним з компонентів екологічного середовища є лісові ресурси, захист яких не тільки не втратив своєї актуальності, а навпаки, останнім часом набув особливого значення.

Важливе ґрунтозахисне, водоакумулятивне, противітрове значення мають лісосмуги та лісові масиви, вони також є місцем гніздування птахів і розмноження диких тварин, тому їх треба постійно відтворювати. За післявоєнні роки було заліснено близько 4,5 млн. га. Необхідно і надалі розширювати залісненість, довівши її до 20 % всієї території України.

Ліси України високопродуктивні, про що свідчить приріст їх з розрахунку на 1 га. На хвойні ліси припадає 54 % загального запасу деревини: сосни - 35%, ялини - 16%, ялиці - 3%. Рубки лісу проводяться на площі понад 21 тис. га, при цьому вихід ліквідної деревини становить 4,8 млн. м3. Вирубки при догляді за лісом проводились у 1998 році на площі 343 тис. га, в результаті отримано 3,7 млн. м3 деревини.

Майже 40% запасів деревини становлять твердолистяні породи (дуб високостовбурний - 18 %, дуб низькостовбурний - 4 %, бук -13%, граб - 2 %). Хвойні породи зосереджені на Поліссі (сосна) та в Карпатах (ялина, ялиця), дуб переважає на Поліссі і в Лісостепу, бук — у західній частині України. Листяні породи (береза, осика, вільха сіра та чорна, липа, тополя та інші) становлять 7 % загального запасу деревини і зосереджені на Поліссі та в Лісостепу.

Ліс очищує повітря, акумулює воду, рівномірно розподіляє поверхневий стік, захищає круті схили ярів, балок, гір від розмивання, має рекреаційне значення. Захист лісів полягає в раціональному використанні деревини. Треба не стільки нарощувати лісозаготівлі, скільки збільшувати глибину переробки деревини. А поки що деревина корисно використовується не більш, як на 30 %, решта йде у відходи. Збільшення виходу виробів з тієї самої кількості деревини рівнозначне додатковій кількості лісозаготівель [21,c.192].

Внаслідок антропогенного впливу на природний комплекс змінюється видовий склад як рослин, так і тварин. Для збереження усього видового складу флори та фауни створюються заповідні території. Природозаповідний фонд України складається з більш, як 5 тисяч об'єктів, а площа його становить понад 1 млн. га. Такі заповідні території є в усіх областях. У1998 році в Україні було 27 заповідників загальною площею 768,5 тисяч га.

Для вирішення проблем охорони навколишнього середовища слід поглибити рівень наукових досліджень, розгорнути обґрунтування екологічних прогнозів для окремих регіонів та України в цілому.

Потребує вдосконалення система управління природоохоронною діяльністю. Діюча система адміністративних, економічних, психологічних, освітніх заходів має бути ефективною. Необхідно законодавчо чітко визначити відповідальність підприємств і населення за порушення заборони викидання неочищених вод у водойми і викидів шкідливих речовин в атмосферу, виробити систему безпечних технологій внесення у ґрунт мінеральних добрив, пестицидів, на науковий рівень піднести процес лісозаготівель, для того, щоб звести до мінімуму шкідливий вплив на екологію від існуючої технології вирубування лісу [24,c.77].

Особливу роль у захисті навколишнього середовища має відігравати екологічний моніторинг (дослідні станції, постійні пости спостереження за окремими компонентами природи та екологічною ситуацією у найбільш екологічно небезпечних регіонах). Нагромадження фактичних даних дасть змогу поглибити наукові дослідження і вносити пропозиції щодо екологічної політики держави.

Оздоровлення навколишнього середовища в Україні, звичайно, неможливе без координації зусиль усіх організацій, які займаються проблемами екології. Базою поступового нормування всіх компонентів природних комплексів має стати національна програма екологічного оздоровлення. Для розроблення регіональних програм екологічного оздоровлення територію України за рівнем забруднення поділено на зони. Деякі райони 30-кілометрової зони Чорнобильської АЕС та причорноморські регіони інтенсивного зрошування відносять до території екологічної небезпеки. Тут забруднення ґрунтів у 10 разів перевищує нормативний фон, і води в 5-45 разів.

Кожен з регіонів України має свої проблеми охорони природи, тому для них потрібно розробляти окремі програми екологічного захисту. Виконання цих програм потребує фінансування. Зрозуміло, що значні кошти на оздоровлення екології повинні виділятися з державного бюджету. Екологічні проблеми обов'язково мають враховувати економісти різних рівнів управління [23,c.88].

3.3.Перспективи розвитку промислового виробництва в Україні (науково-технічний прогрес)

Економічний розвиток України досить сильно залежить від місця її промислового виробництва в системі міжнародного поділу праці. При цьому промислова та зовнішньоекономічна політика держави мають бути тісно пов'язаними та спрямованими передусім на підвищення ефективності та конкурентоспроможності промислового виробництва. Це може бути досягнуто шляхом:

· стимулювання підприємців до відродження промислового виробництва через оптимізацію форм власності, сприяння появі ефективного власника та заохочення інвестування в промисловість, проведення податкової реформи та скасування правових обмежень розвитку промислового виробництва;

· надання державної підтримки пріоритетним напрямам промислового розвитку – потенційно прибутковим галузям та комплексам, якими є наукомісткі та високотехнологічні промислові виробництва;

· запровадження нових технологій, стимулювання промисловців до інновацій:

· стимулювання зменшення ресурсомісткості, насамперед енергомісткості виробництва, закриття або реструктуризація неефективних підприємств, зміна галузевої структури;

· підвищення конкурентоспроможності та розширення ринків збуту українських підприємств шляхом переорієнтації виробництва на замкнені технологічні цикли виробництва товарів кінцевого споживання для внутрішнього ринку та ринків третіх країн, на яких Україні традиційно належали лідируючі позиції [19,c.216].

Виконання цих завдань має супроводжуватись комплексом заходів щодо забезпечення виходу продукції промисловості на інші міжнародні ринки, поглиблення її інтеграції у світову економіку, що сприятиме поповненню валютних резервів країни, стабілізації та подальшому оздоровленню її економіки. Безумовно, здійснення цих стратегічних завдань вимагає комплексного реформування економіки як на макро-, так і на мікрорівні.

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах:

· підвищення соціально-економічної спрямованості промисловості та забезпечення більш високих темпів виробництва предметів споживання;

· удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу;

· модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості;

· прискорений розвиток галузей, від яких найбільшою мірою залежить науково-технічний прогрес;

· розвиток наукомістких галузей і виробництв;

· комбінування і кооперування виробництва з метою комплексною використання мінеральної сировини, утилізація відходів [24,c.220].

Зміни в пропорціях окремих галузей мають бути узгодженими, взаємопов'язаними. Структурна переорієнтація економіки потребує цілісного підходу, програмного забезпечення і безпосереднього державного регулювання, про що свідчить практика багатьох зарубіжних країн.

Загальні напрями вдосконалення розвитку окремих галузей промисловості такі:

1. У паливно-енергетичному комплексі – вироблення нової концепції забезпечення власних потреб, спрямованих на всебічну економію енергії в усіх галузях господарства, на значне зменшення енергоємності виробництва валового національного продукту, пошук нових, нетрадиційних джерел енергії, зменшення залежності України від постачання нафти і природного газу з Росії, пошук нових партнерів, створення танкерного флоту і будівництво нафтового терміналу поблизу Одеси; збільшення видобутку нафти і газу з великих (понад 4-5 км) глибин; впровадження технологій, які підвищують обсяг видобутку ресурсів з надр, а також глибину переробки нафти на НПЗ (до 80% і більше), дослідження нових родовищ у перспективних районах, шельфу Азовського і Чорного морів, використання метану вугільних шахт та ін., створення більш надійних АЕС.

2. У чорній металургії – значна реконструкція, перехід до нових, екологічно безпечних і менш ресурсоємних технологій; поліпшення якості й розширення асортименту металевих виробів з тим, щоб зменшити постачання необхідного спеціалізованого прокату з інших регіонів близького зарубіжжя, оскільки в Україні немає виробництва тонкого холоднокатаного листа для виробництва кузовів автомобілів, нержавіючої і трансформаторної листової сталі; нафтопровідних труб малого діаметра та ін.

У перспективі необхідно створити принципово нові науково-виробничі комплекси, які поєднуватимуть чорну і кольорову металургію. хімічну промисловість для випуску композитних матеріалів, сплавів із заданими якісними параметрами та ін.

3. У машинобудівному комплексі – розвиток нових галузей, впровадження „високих технологій”, досягнення світових стандартів якості з метою виходу на світовий ринок; впровадження досягнень ВПК конверсією.

4. У виробництві товарів народного споживання – підвищення якості, збільшення кількості, розширення асортименту продукції за рахунок розвитку відповідних галузей на новій основі, а саме приватизації промисловості з метою заповнення споживчого ринку, створення галузі виробництва нового прогресивного обладнання (в тому числі для мініпідприємств), а також для сфери послуг населенню (торгівлі, побутових послуг та ін.) [25,c.73].

Висновки до ІІІ розділу

Україна належить до держав з високим рівнем негативних екологічних наслідків виробничої діяльності, тому розв'язання проблем охорони навколишнього середовища і раціонального використання природних ресурсів є пріоритетним. Екологічно напруженими регіонами є Прикарпаття (Чернівецька, Івано-Франківська області), Північний Крим, Сумська область (північна частина), Черкаська область (придніпровська частина), м. Київ. Це зумовлено розміщенням тут потужних хімічних та нафтохімічних виробництв. У деяких регіонах Київської, Харківської, Івано-Франківської, Вінницької, Хмельницької, Запорізької та Одеської областей рівень забруднення навколишнього середовища досить високий внаслідок розміщення в них великих об'єктів електроенергетики (теплові та атомні електростанції). Особливо складна екологічна обстановка склалася в районах, що прилягають до Чорнобильської АЕС.

Загальні висновки

Промислове виробництво України є пріоритетною галуззю національної економіки. Саме від нього залежать здійснення ключових інтересів країни, її безпека, культурний та соціальний рівень життя нації. Цей сектор створює майже половину ВВП країни та забезпечує чверть усіх зайнятих у сфері економіки робочими місцями.

У галузевій структурі економіки велику роль зіграла важка промисловість і досить низький розвиток виробництва товарів народного споживання.

У структурі галузей національної економіки майже чверть становить виробництво предметів праці. Структура засобів виробництва складається із співвідношення видобувних та обробних галузей. Перша має підвищену фондомісткість. На її частку припадає майже 1/5 всіх основних виробничих фондів, тобто стільки як у машинобудуванні. Крім того видобувна промисловість має меншу фондовіддачу, порівняно з обробними галузями.

Галузі спеціалізуються на основі однорідності між собою за призначенням продукції, що виробляється; за характером технології. Вони групуються у так звані комплексні галузі. Тому галузі можна групувати, наприклад, в паливно-енергетичний комплекс, куди належать паливна промисловість і електроенергетика; металургійний, машинобудівний комплекси; хіміко-лісовий у тому числі хімічна, нафтохімічна, лісова, деревообробна та целюлозно-паперова промисловість.

Промисловість є активним агентом зовнішньої торгівлі України.

Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки. Промисловість характеризується складною територіальною організацією. Головними компонентами її територіальної структури є промислові райони: Донецький, Придніпровський, Передкарпатський. Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах: удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу; модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості; розвиток наукомістких галузей і виробництв.

Головними факторами розвитку виробництва є: врахування виробничо-технічних особливостей і рівня науково-технічного розвитку у певній галузі, ресурсний фактор (енерго-, матеріало-, водо-, трудо- і капіталомісткості); транспортний та споживчий фактори (визначення економічних меж рівнозначних виробничо-транспортних витрат).

Структурну переорієнтацію промисловості України доцільно здійснювати в таких основних напрямах: удосконалення галузевої, внутрішньогалузевої та територіальної структури, забезпечення збалансованості та пропорційності розвитку промислового комплексу; модернізація і перехід на нові прогресивні технології всіх базових галузей промисловості; розвиток наукомістких галузей і виробництв.

Список використаних джерел та літератури

1. Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси і економічне районування (Методологія, теорія). – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і

бізнесу, 2006. – 244 с.

2. Карпунин М.Г. Перестройка и модернизация машиностроения: экономический аспект. – М.: Машиностроение, 1990. – 271 с.

3. Ковалевський В.В., Михайлик О.Л., Семенова В.Ф. Розміщення продуктивних сил. – К.: Знання, 2008, 378 с.

4. Крыжановский Б.Н. Потенциал машиностроения. – К.: Наук. думка, 2004. –351 с.

5. Майергойз И.М. Территориальная структура хозяйства. – Новосибирск: Наука, 1986. – 302 с.

6. Пістун М.Д. Основи теорії суспільної географії. – К.: Вища шк., 2007. 230с.

7. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка, 1993. – 210 с.

8. Регіональна політика України /Під ред. Н.Г. Курдюкової. – К.: Наук.думка.2009

9. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / За ред.

Філіпенко А.С. – К., 2009.

10. Поповкін В.Н. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наук. думка, 1993. – 210 с.

11. Регіональна політика України /Під ред. Н.Г. Курдюкової. – К.: Наук. думка. – 2008.

12. Розміщення продуктивних сил. / За ред. Є.П. Качана. – К.: Вища школа, 2009. - 314 с.

13. Розміщення продуктивних сил: Навч.-метод, посібник для самостійного вивчення дисципліни / С. І. Дорогунцов, Я. Б. Олійник та ін. - К.: КНЕУ, 2010. – 76 с.

14. Статистичний довідник за 2010 рік. – К., 2010.

15. Україна і світове господарство: взаємодія на межі тисячоліть / За ред. Філіпенко А.С. – К., 2009.

16. Яцура М.І. Регіональна економіка. Посібник. – К., 2008.

17. Іщук С.І. Територіально-виробничі комплекси і економічне районування (Методологія, теорія). – К.: Українсько-фінський інститут менеджменту і бізнесу, 1996. – 244 с.

18. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2008. – 216 с.

19. Іщук С.1. Розміщення продуктивних сил: теорія, методи, практика. – К.: Вид-во ЄУФІСМБ, 2009. – 216 с.

20. Коломойцев В.Е. Структурна трансформація промислового комплексу України. – К., 2010.

21. Балабанов Г. Сучасні територіально-галузеві пропорції економіки України //Український географічний журнал. - 2001. - № 1. - C. 235

22. Дорогунцов С. Екологічні аспекти розвитку і розміщення продуктивних сил України //Економіка України. - 2009. - № 10. - C. 315

23. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича. - К.: Кондор, 2007. - 293 с.

24. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. - К.: Академвидав, 2009. - 367 с.

25. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. - 7-ме вид., стереотип.. - К.: Знання, 2008. - 350 с.

26. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. - К.: Юридична книга, 2007. - 550 с.

ДОДАТКИ

Додаток А

Додаток В

Додаток С