Головна думка
Головна думка повісті — це показ буденних ситуацій, у яких відбувається змізеріння людської душі, зумовлене постійною залежністю людей від матеріальних нестатків. Духовна роз'єднаність зумовлена відсутністю прагнення зрозуміти один одного. Це отруює життя і батьків, і їхніх синів та невісток.
Жанрові особливості
Жанрова відповідність твору полягає в тому, що зображення повсякденного життя Кайдашів розгортається в найрізноманітніших побутових виявах, які часто окреслюються у гумористичному плані. Схильність до відтворення комічних недоречностей письменник вважав однією з характерних рис українського народу, елементом національної психіки, багатої на «жарти, смішки, штукарства» та загалом на гумор, ще часом і дуже сатиричний
Ідейно-тематичний зміст
Тема «Кайдашевої сім'ї» — змалювання побуту й психології українських селян у перші десятиріччя після скасування кріпацтва. У цьому творі художньо відтворено, як каже сам автор, «темні плями народного життя». Повість вийшла друком майже через два десятиріччя після реформи 1861 р. й висвітлювала злободенні для того часу проблеми: злиденне життя хліборобів, руйнування патріархального устрою села, темноту й забитість селян. Разом із тим І. Нечуй- Левицький порушив одвічні проблеми:
добра і зла;кохання;сімейних стосунків;взаємин батьків і дітей;людської гідності та свободи;взаємин батьків з невістками; віри в Бога й моралі.
Реалістичності твору додає те, що окремі персонажі мали прототипів. Наприклад, прототипами Кайдашів була сім'я Мазурів із села Семигори, яка була відома на весь повіт постійними сварками, бійками й колотнечами. Мазури мали й реальних багатих сватів — Довбушів.
Деякі художні порівняння, використані автором у повісті: «куслива, як муха в Спасівку; в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби; Хівря доладна, як писанка; ходить легенько, наче в ступі горох товче; говорить тонесенько, мов сопілка грає; дівчина, гарна, як квіточка, червона, як в лузі калина, тиха, як тихе літо; лице, як віск, як лице в ченця, бліде; Ой, гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита барвінком!»
Історія написання
Уперше надруковано в журналі «Правда», 1879, № 3-12. Того ж року повість вийшла у Львові окремими виданнями.
Ще перед тим, як повість почала друкуватися у «Правді», Нечуй-Левицький став клопотатись про дозвіл на її видання в Росії, але царська цензура ставила всілякі перепони, вказуючи на ряд «предосудительных мест» твору, зокрема в VI розділі, де змальовувалось перебування прочан в київських монастирях, та висуваючи інші претензії.
Тільки 1886 року дозвіл на друкування повісті був даний при умові вилучення «в ней автором всех неудобных мест» відзначених цензурою. Внаслідок цього 1887 році вийшло в Києві видання «Кайдашевої cім'ї» з рядом цензурних купюр, авторських переробок та скорочень. Зокрема було перероблено початок і кінець твору.
Тексти наступних прижиттєвих публікацій повісті (1894 та 1906 рр.) майже не відрізняються від видання 1887 р. В основу повісті автор поклав життя однієї селянської родини. Прототипом сім'ї Кайдашів стала родина селян Мазурів, відомих своїми бійками та колотнечами, проте в художніх образах Кайдашів проглядає широко узагальнена письменником трагедія життя тогочасного села взагалі.
Повість І. Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я” була написана в 1878 році,а наступного надрукована у львівському журналі “Правда”. У СхіднійУкраїні її видали лише у 1886 році, після майже десятирічної боротьби зцензурою. У цій публікації було вилучено аж 25 уривків. Вдруге авторвидав повість у 1887 році в Києві, щмінивши початок і закінчення.
Твір має точно вказане місце, де відбуваються події. Село Семигори, такмайстерно виведене митцем у повісті, було авторові майже рідне. У дитинстві і в юності він тут навіть деякий час жив у родичів, був знайомий з багатьма семигорськими ровесниками.
Кайдаші мали своїх прототипів: сім’ю Мазурів з цього ж таки села, яка прославилася постійними бійками і колотнечею. Виличне првізвище Мазурів– Кайдаші – письменник і подарував своїм літературним героям. Хатазаможних Мазурів стояла на кутку Солоному, коло церкви, поруч дійснобув горб, на якому ламалися вози. Жили у Семигорах й свати Мазурів –багаті Довбиші.
2Хіба ревуть воли, як ясла повні? — роман, написаний братами Панасом Мирним та Іваном Біликом у 1875 році.
Історія написання
Поштовхом до написання роману стала подорож Панаса Мирного від Полтави до Гадяча. 1874 року у журналі «Правда» письменник опублікував нарис «Подоріжжя од Полтави до Гадяча», який і був покладений в основу майбутнього роману. Почута від візника розповідь про «відомого чи не на всю губернію розбишаку» Гнидку, що був засуджений на каторжні роботи, зосталася в пам'яті, «як здоровенний іржавий цвях, забитий в білу стіну його споминів». Найбільше ж дивувало Панаса Мирного те, що люди не засуджували вчинків Гнидки, а навпаки співчували йому, називали його нещасним чоловіком.
Робота над романом тривала чотири роки: з 1872 до 1875. Немає жодних свідчень про те, чи збирав Панас Мирний додаткові відомості про Василя Гнидку. Вочевидь, головний персонаж твору — Нечипір Вареник (Чіпка) — вигаданий персонаж, якого автор поселив у селі Піски Гетьманського повіту на Полтавщині. Село Піски існувало насправді, проте знаходилося воно у Гадяцькому повіті, а Гетьманський — вигаданий письменником.
Готовий рукопис повісті Рудченко надіслав братові Іванові, який тоді працював під літературним псевдонімом Іван Білик, був відомим фольклористом і літературним критиком. Той загалом схвально оцінив сюжет роману, проте зробив деякі суттєві зауваження. Всього редакцій роману було шість. Уже після третьої редакції, поради Івана Білика переросли у співпрацю з Панасом Мирним, спрямовану на вдосконалення твору.
Остаточний варіант роману не зміг вийти друком в Україні. Він був надрукований лише 1880 року у Женеві за сприяння Михайла Драгоманова.
Ідейно-тематичний зміст
Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» став першою в нашому письменстві монументальною селянською епопеєю, усебічним змалюванням життя українського села. Автори сміливо утверджують важливу в усі віки ідею — народ жив би мирно, якби не нестерпне гноблення (воли б не ревли, якби ясла були повні), але разом із тим за допомогою насильства світ не вдосконалиш. Відповідаючи на зло злом, людина лише посилює його й замикає в коло, з якого немає виходу.
Сучасні літературознавці визначають тему роману як зображений на широкому суспільному тлі життєпис злочинця Чіпки від його народження до ув'язнення на каторгу. Цікаво, що в радянських підручниках і посібниках дещо інакше формулювали тему цього твору: «Зображення життя та боротьби українського селянства проти соціального гноблення, зокрема кріпосництва та його залишків, напередодні й під час проведення реформ, що розпочалися 1861 р.».
Жанрові й стильові особливості твору
У романі порушено суспільно значущі соціальні проблеми, тому за характером він соціальний. Крім того, соціальні процеси зображено через психологію героїв, їхні думки, прагнення й переживання, звідси глибокий психологізм. Отже, це яскраво виражений соціально-психологічний роман.
Ця жанрова форма роману — надбання реалістичного мистецтва. Найвидатнішими майстрами роману стали О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський, Л. Толстой. У реалістичному полотні Панаса Мирного та Івана Білика трапляються й романтичні вкраплення, особливо в першому ліричному розділі «Польова царівна».
Театр корифеїв
Театр корифеїв — перший професійний український театр. Його було відкрито 1882 року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони.
Із Театром корифеїв також пов’язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського.
Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру.
Історія
У 1881 році після довгих років боротьби корифеїв українці одержали можливість ставити вистави українською мовою. При всіх обмеженнях і умовностях (перед кожною українською виставою мусила відбутися російська) цей крок міністерства внутрішніх справ хоч трохи легалізував український театр.
У 1885 році єдина досі театральна трупа розділилася: Марко Кропивницький зі своїми акторами відокремився від Михайла Старицького і його прихильників. Обидва колективи відразу ж почали самостійне творче життя.
Скрізь, де українські актори давали вистави, вони мали незмінний успіх.
1907 р. Миколі Карповичу Садовському вдалося відкрити в Києві постійний Український театр.
У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя.
Микола Садовський зробив свій стаціонарний театр по-справжньому народним не тільки в репертуарі, але й у доступності його відвідування. Ціни на квитки були значно нижчими за іншi київськi театри.
Театр Садовського проіснував сім років, до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.
Його діяльність була пов’язана з іменами братів Тобілевичів — Іваном Карпенком-Карим, Миколою Садовським і Панасом Саксаганським та їхньою сестрою — Марією Садовською-Барілотті, Марком Кропивницьким і Михайлом Старицьким, Марією Заньковецькою, Любов’ю Ліницькою, Ганною Затирке-вич-Карпинською та іншими видатними акторами. Вони були справжніми подвижниками національного драматичного мистецтва.
У 1881 р. в Кременчуку був створений професійний український театр, який наступного року переїхав до Києва, звідки й почалася його нова історія. Основу репертуару корифеїв становили твори І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, О. Островського, М. Гоголя та ін. Театр корифеїв мав великий успіх не лише в Росії, а й у Молдові, Польщі, на Закавказзі. Величезна популярність митців, творчість яких була уособленням народного естетичного ідеалу, ніби провокувала царських чиновників постійно їм перешкоджати: виступи колективу в межах Київського генерал-губернаторства (а це, по суті, третина Наддніпрянської України) були заборонені. Не полегшив долю театру навіть гучний успіх і царське схвалення гастролей у Петербурзі в 1886-1887 рр.
«Найбільший успіх мали п’єси “Наймичка” (пройшла 22 рази), “Наталка” (теж 22 рази). Обидві п’єси — при повнісіньких зборах (2 тис. крб). “Чорноморці” пройшли разів десять. “Доки сонце зійде” не мала успіху й пройшла тільки один раз. Успіх трупи був надзвичайний. Навіть те чиновництво, що зачерствіло в прислужництві й забуло своє національне походження, пробуркалося і говорило: “Я українець”. Українська “інтелігенція”, “тол-пой стоящая у трона”, що позбулася національного обличчя, мов той бурсак, що не знав, як звуться граблі, аж поки граблище не вдарило його по лобі, — заговорила рідною мовою і за щастя вважала вітати в себе наших главарів. Трупу багато разів закликали до Катеринин-ського палацу, де ставили “Кума Мірошника”. Кум влазив в оріхову бочку, яку за щастя мали підтримувати два генерали. Нарешті трупою зацікавився сам Олександр III. Для нього в залі “Демут” поставили “Назара Стодолю” і “Як ковбаса та чарка”.
На кону, поза лаштунками, біля вбиралень, під сценою і навіть у суфлерській будці сиділо безліч жандармів — і у формі, і переодягнутих. Театр — повнісінький. Усі дами в білому вбранні, пани — у фраках, військові — у парадній формі. Праворуч — на авансцені велика ложа, а в ній сидить цар. Після вистави нас запрошено до нього. Пішло нас шестеро: Заньковецька, Садовський, Кропивницький, Мова, Максимович і я…
З другої кімнати ложі вийшов до нас цар, позад його стояла, ухмиляючись, цариця. Цар підійшов до нас зовсім близенько. Опишу протокольно цю сцену. Ми уклонились в пояс цареві. Пауза. Я стояв майже перед царем. Високий, плечистий, із простим обличчям, облямованим широкою темно-рудою бородою, із сірими великими очима й здоровою лисою головою. Надінь на нього червону сорочку “на випуск”, сокиру в руки — простий тобі тесля.
Історія театру була непростою: він то розпадався на окремі трупи, то знову об’єднувався. Зреалізувати на повну силу його потужний творчий потенціал не давали й імперські власті, і не надто вишукані смаки багатьох глядачів. Доля українського театру залежала не лише від авторів та артистів, а й від “споживачів” театрального мистецтва. І саме в цьому була трагедія українського наддніпрянського реалістичного театру. Важко сказати, чи досягли б українські театральні вистави такого успіху, якби вони взагалі відмовилися від співі
в і танців, то не ставили б їх у такі контексти, що майже цілком знищували виховний характер сцени. До театру на Наддніпрянщині приходили зрідка селяни, що перебували в містах, але в інших випадках це була розвага для дрібних міщан і служниць, пізніше — для солдатів, яких після 1905 р. стали “запрошувати” до театрів. Тим часом в української молоді зникла повага до “свого театру”, унаслідок чого театр утрачав свій вплив…
І все ж саме корифеї заклали основи національного драматичного мистецтва, класичного українського театру. Їхні традиції підхоплять і якісно розвинуть визначні вітчизняні майстри сцени й кінематографісти ХХ ст.
4Хазяїн (п'єса)
Хазяїн — соціальна комедія Івана Карпенка-Карого, написана в 1900 році. У ній драматург висвітлює явище становлення нової селянської української буржуазії в кінці 19 ст. Автор характеризував п'єсу, як злу сатиру на людську любов до стяжання без жодної іншої мети.
Карпенко-Карий виношував образи сільського мільйонера Терентія Пузиря та його оточення понад 10 років, з часу написання п'єси «Сто тисяч». Роботу над твором він завершив весною 1900 на хуторі Надія, названому так на честь першої дружини, Надії Тарковської. Прообразами головного героя п'єси, Терентія Пузиря, були українські підприємці на зразок Терещенків та Харитоненків, становлення яких відбувалося в умовах розвитку капіталізму в тодішній Російській імперії і на території України, зокрема.
Через образ Терентія Пузиря, вихідця з селян, який швидко розбагатів, скуповуючи землі, Карпенко-Карий проводить основну ідею твору — моральне звиродніння стяжателя, для якого зиск понад все, і який не зупиняється перед жодними аферами, лише б помножити свої статки.
Фінал п'єси водночас гротескний і трагічний — «пузир» лопнув — Терентій Пузир помирає від розриву печінки.
У сатиричній комедії «Хазяїн» Карпенко-Карий не тільки викрив потворні явища капіталістичної дійсності, а й висміяв моральне убозтво глитаїв, які в гонитві за наживою втрачають людську подобу, стають огидними і жалюгідними хижаками. У листі до сина Назара автор так визначив тему цієї комедії: ««Хазяїн» — це зла сатира на чоловічу любов до стяжання, без жодної іншої мети. Стяжання для стяжання!»
Хазяїн- це соціальна сатирична комедія, в якій за допомогою драматичного відображення життя, що кардинально відрізняється від епічного й ліричного, створено неповторну модель дійсності, притаманну тільки цьому, а не якомусь іншому авторові. Створений Карпенком-Карим світ нагадує реальний світ, але, звичайно, не тотожний йому. Показуючи Пузиря, його родину, економів, сусіда-поміщика, вчителя гімназії, робітників, драматург узагальнив у конкретній образній формі тенденції розвитку суспільних відносин, оцінив і схарактеризував їх.
5Не судилося
Драма “Не судилось” (1881) через художню реалізацію традиційної теми нещасливого кохання селянської дівчини Катрі з паничем висвітлювала не тільки мерзенність “панського болота”, а й переконливо спростовувала нікчемність популярної тоді в дворянському середовищі їдеї про “злиття” пана з мужиком. Впадає в око й новий аспект порушених у п’єсі проблем: принципове осудження інтелігентом-демократом Павлом Чубанем розтлінної панської моралі, носієм якої виявився його приятель, студент Михайло Ляшенко:“Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь, а дмухни тульки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у грунті…”
Основним конфліктом п’єси «Не судилося» є конфлікт між «панським болотом» — поміщицькою мораллю — і чесними, високоморальними, духовно багатими простими селянами. Він має соціально-психологічний характер і розгортається кількома лініями. Найголовніша з них — це трагічна історія кохання між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катрею Дзвонарівною та паничем Михайлом.
Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Нарешті, важливою є й суперечність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверховим українофільством і справжньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси над усе. Спостерігаючи, як розгортаються події, як вирішується конфлікт, особливу увагу звертаємо на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їхні індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, справжня, глибинна сутність. У п’єсі основну увагу відведено образу панича Михайла. Саме він найповніше представляє «панське болото», розкрити сутність якого й мав на меті автор. М. Старицький майстерно побудував мовну партію Михайла. Кожна репліка, а часто й окреме слово характеризують цю людину.
6«Зів'яле листя» — збірка творів Івана Франка. Вона є зразком інтимної лірики. Написана протягом 1886 - 1896 років і видана у 1896 році. Збірка також має назву «Лірична драма».
В цій збірці розкривається душевна трагедія ліричного героя (самого Івана Франка), викликана тяжкими обставинами особистого життя, зокрема нерозділеним коханням.
Тематика збірки
Збірка складається з трьох частин, або «жмутків». У «жмутках» вміщено інтимну лірику, в якій оспівано глибокі почуття палкого, але нещасливого кохання. У першому «жмутку» є вірші і з громадянськими мотивами, але переважає скорботна інтимна лірика. У поезіях другого «жмутка» Іван Франко оспівує не лише кохання, а й чарівну красу природи. Провідний мотив поезій третього «жмутка» — пекельні переживання поета, спричинені нещасливим коханням.
Поезія «Червона калина, чого в лузі гнешся?» написана у формі діалогу між червоною калиною і дубом. За народною символікою червона калина уособлює вродливу дівчину, а дуб — молодого парубка. У поезії поет майстерно відобразив у прагненні калини до сонця — любов до життя, важкі переживання людини за свою гірку долю. Поезія відзначається глибоким ліризмом і високою музичністю.
Автобіографічними моментами вирізняється в збірці поезія «Тричі мені являлася любов», у якій Франко повідав про щастя і горе, радості й муки кохання. У вірші згадує автор про перше своє кохання — Ольгу Рошкевич, про горду княгиню Юзефу Дзвонковську, яка, знаючи про свою смертельну хворобу, відмовила Франкові, про горду душу — Целіну Журовську, яка так і не стала його дружиною.
Під такою назкою вийшла у 1896 році третя Франкова поетична книжка з незвичним підзаголовком “лірична драма”. Збірка поділяється на три цикли, образно названі “жмутками”. До неї увійшла інтимна поезія, що створювалася впродовж попередніх десяти років і певною мірою відбила віддалені в часі моменти особистого життя автора. Водночас твори книжки є глибоким аналізом найінтимніших почуттів і переживань людини взагалі, що єднає Франкову збірку з аналогічними творами всесвітньої поезії – сонетами Данте і Петрарки, лірикою Гейне і Шевченка.
Перевидаючи збірку в 1911 р., Франко зазначив, що “Зівяле листя” – це книжка ліричних віршів, “найсубєктивніших із усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та притім найбільш об’єктивних у способі мальовання складного людського чуття”.
Автобіографічними моментами виділяється в книжці поезія “Тричі мені являлася любов”. Перша, “несміла, як лілея біла, з зітхання й мрій уткана”, вказує на Ольгу Рошкевич, юнацьке кохання Франка. Друга, “гордая княгиня”,“таємна й недоступна, мов святина”, відмовила героєві у взаємності, бо відчувала свою смертельну недугу. Справді, Юзефа Дзвонковська померла передчасно. Вона відмовила не тільки Франкові, ф й усім іншим, хто домагався її руки. Зрештою, була й третя, яка вхопила за саме серце, яка принесла поетові чимало страждан. Це була полька Целіна Журовська, котра працювала на львівській пошті. Саме про Целіну йдеться у “Зівялому листі”, у повісті “Маніпулянтка”.
7 Поема “Мойсей” написана 1905 р., коли в Росії піднімалася революційна хвиля. Франко сподівався, що революція нарешті принесе визволення й українському народові. Поета особливо хвилювали питання взаємин широких мас з тими політичними силами, які могли б очолити їхні виступи. Він вважав, що проводир мав віддати всі сили благородній визвольній справі.
Для реалізації гостроактуальної суспільно-політичної проблеми Франко обрав біблійну історію про те, як старозавітний пророк Мойсей вивів єврейський народ з єгипетської неволі. Велична постать Мойсея, який присвятив своє життя служінню народу, який не тільки пристрасно закликав людей скинути тягар рабства, а й упродовж сорока років терпів разом з усіма страждання виснажливого походу, привертала увагу багатьох митців.
Трагедія Мойсея в тому, що люди, яким він віддав свої сили, дух, славу, відвернулися в рішучу хвилину від нього.
У передмові до твору Франко зазначав: “Основною темою поеми я зробив смерть Мойсея як пророка, не признаного своїм народом. Ця тема в такій формі не біблійна, а моя власна, хоч і основана на біблійнім оповідання.”
Як і всі твори Франка, поема спроектована в сучасну авторові українську дійсність. У цьому з яскравою очевидністю переконує пролог до твору, безпосередньо звернений до рідного “замученого, розбитого” народу. Поет страждає від того, що століття гніту витравили в краян кращі національні якості й натомість прищепили “укриту злість, облудливу покірність” до чужинців, які “зрадою й розбоєм” скували їх і заприсягли на вірність.
Ціла злива риторичних запитань виражає і біль та сором поета, і все ж сподівання на моральне оздоровлення народу. Справді, не можуть навіки зникнути жертовність тисяч борців, які офірували людові “душу й тіло”. Не могла даремно пролитися їхня кров за свободу вітчизни. “Сила й мякість, дотеп і потуга і все, чим може вгору дух підняться”, продовжують житии в нашому слові. Не загине українська пісня, в якій “ллється туга і сміх дзвінкий, і жалощі кохання, надій і втіхи світляная смуга”.
Поет висловлює впевненість у відродженні національної самосвідомості й гідності поневоленого, але не скореного великого європейського народу. Дзвінкі терцини передають високу віру Франка в майбутнє народу. Щаслива будучина асоціюється в поет аз колом “вольних народів”, де засяють і українці, де наш люд буде “хазяїном домовитим” і в своїй господі, і на своїй ниві.Франко висловив у поемі найзаповітніші мрії і сподівання.
11Intermezzo — психологічна новела Михайла Коцюбинського, написана в 1908. Новела розповідає про духовне одужання втомленого митця при зустрічі з природою.
Дійові особи
Моя утома.
Ниви у червні.
Сонце.
Три білих вівчарки.
Зозуля.
Жайворонки.
Залізна рука города.
Людське горе.
Ольга Кобилянська Людина
У журналі “Зоря” за 1894р. зявилася повість “Людина”, присвячена Наталії Кобринській – відомій у Галичині письменниці й громадській діячці, ініціаторові створення Товариства руських жінок, яке розгорнуло широкий феміністичний рух.
У центрі повісті – молода дівчина Олена, запитів якої не хочуть розуміти ні в родині, ні в містечковому середовищі. Дівчина багато читає, причому на відміну від ровесниць її зацікавлюють не стільки сентиментальні романи, як соціологічні праці. Олена тонко відчуває красу в природі, людині, мистецьких творах. Її глибоко хвилює музика, котра здатна розкрити найтонші переживання людини. Дівчині душно в оточенні обивателів, вся її сутність перейнята тугою за іншим, високодуховним, цілеспрямованим життям, де б вона могла бути незалежною, творити власну долю.
Щоденники Кобилянської показують, що прототипом Олени біла авторка повісті, яка прагнула до світла, сонця, повнокровного життя. Твір передає глибину страждань мислячої дівчини, скованої незримими ланцюгами буржуазно-міщанської моралі. Мрії Олени постійно розбиваються об мур обивательських уявлень. “Царство брехні” придушує поривання дівчини, філістерське оточення ламає її силу і волю. І батько, лісовий радник, обмежена в честолюбних мареннях мати, брат-гульвіса, і батькові приятелі-чиновники та містечкова молодь – хто свідомо, хто несвідомо, але всі намагаються втримати Олену в задушливих обіймах усталених суспільних норм. Усі доводять, що жінка має бути придатком і прикрасою чоловіка.
Олену підтримував тільки студент-медик Лієвич, котрий навчався у Швейцарії і звідти привіз нові погляди на суспільне життя, на місце жінки в ньому. Обізнаний з новітніми філософськими ідеями, він доводив, що майбутнє жінок – у їхніх руках, що освіта спрямує їх на нові шляхи. Та доля була немилосердною до дівчини: студент помер, і знову вона залишилася самітною.
Заради врятування зубожілої родини дівчина змушена була вийти заміж не за покликом серця. Все ж її духовний світ залишився вільним, Олена залишилася людиною. Віриться, що вона знайде в собі сили відродитися хоч для майбутніх дітей. На це вказував епіграф до другої частини повісті, взятий з твору Фрідріха Шпільгагена “Завжди вперед”: “В мене живее любов до свободи і непохитна рішучість не дати нікому себе поневолити; наколи не схилити своєї голови, коли протии цього протестує моя совість…”
15«Камінний хрест» — новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1899 року.
Оповідання присвячене прощанню емігрантів з рідним краєм. Стефаник розкриває гнітючі переживання емігранта в момент його розриву з рідним селом і тим клаптиком землі, у обробіток якого він уклав усі свої сили і все своє життя. У 1968 році режисером Леонідом Осикою за мотивами новели створено однойменний фільм «Камінний хрест»
Історія написання
«Камінний Хрест» — єдиний твір Стефаника, присвячений темі еміграції. В основу новели покладено реальний факт: Штефан Дідух (у творі Іван), односелець Стефаника, емігруючи до Канади, ставить на своїй нивці кам'яний хрест (який і донині стоїть у Русові). У трагедії героя твору по краплі зібрано горе тисяч емігрантів, долею яких переймався письменник. Не раз проводжаючи на Краківському вокзалі земляків у далеку Америку, він постійно бачив опухлі від плачу очі, спечені губи, чув захриплі від стогону голоси.
Зміст
З перших рядків новели читач знайомиться з головним персонажем — селянином Іваном Дідухом, з його злиденним господарством. В минулому Іван — наймит, потім 10 років служив у цісарському війську. Повернувшись додому, не застав нікого з родичів в живих. У спадок від батьків залишився йому лише маленький клаптик землі. Тяжко працював Іван усе життя. Письменник з великою силою показав тяжку безпросвітну працю, коли селянин запрягався у віз поруч з конем і вони вдвох тягнули снопи з поля, або гній у поле. Від тяжкої праці Іван Дідух був зігнутий у поясі до землі, і тому його прозвали «Переламаним».
Убоге господарство Івана не могло забезпечити його сім’ю. Рятуючи своїх дітей від наймитської долі, він шукає порятунку за океаном — в Канаді. З болем в душі покидає Іван Дідух свою землю. З тонким проникненням у найглибші тайники психології селянина малює письменник всі ті суперечливі почуття, які переживає він, їдучи в далекий край, весь той страх перед невідомим, який досягає свого найбільшого піднесення в картині прощання селянина зі своїм шматком землі. Щоб залишити пам'ять про себе він зносить на своє поле важкий камінний хрест, вибивши на ньому своє та жінчине ім'я. Далека Канада, куди старий Дідух вирушає з родиною, асоціюється з могилою. Тому він, як перед смертю, прощається із сусідами і навіть з жінкою.
Значення і вплив новели
Новела «Камінний хрест» є великим за психологічним проникненням і душевною силою твором української літератури, одним з перших, присвячених стражданням і тяготам українців-емігрантів.
Твір мав значний вплив на українських літераторів і громадськість початку ХХ століття. Так, письменниця Ольга Кобилянська писала авторові:««Між слова Ваші там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви… Гірка, пориваюча, закривавлена поезія Ваша…, котру не можна забути… Плакала-м, тай вже.»»
Дуже популярним оповідання лишається серед колишніх емігрантів із Західної України у Канаді та США. Нове (гірке) значення новела набуває з посиленням («4-ю хвилею») української еміграції, починаючи з 1990-х років.
«Камінний Хрест» В. Стефаника традиційно входить до шкільних програм з вивчення української літератури.
Лісова пісня
Цей шедевр всесвітньої драматургії був створений влітку 1911 р. за дванадцять днів. Авторка назвала твір драмою-феєрією, тобто драмою, в якій відбуваються незвичайні, неймовірні перетворення, в якій поряд з людьми діють постаті, створені їхньою уявою.
Фольклорно-міфічний матеріал драматургом органічно переплавлено в горнилі власної душі, піднесено на верховини філософських узагальнень. Отже, й сприймається Лісова пісня як глибинний твір про високе покликання людини, про невмирущість світлих гуманістичних ідеалів. Гострота філософсько-психологічного конфлікту драми визначається суперечностями між високою поетичною мрією й обмеженим практицизмом реального життя селян-поліщуків. Центральний образ Мавки став уособленням роздумів письменниці про роль високого, прекрасного, роль мистецтва у розбудженеі духовних начал людини, у її піднесенні до розуміння власного призначення на землі.
Лісова пісня – це гімн єднанню людини й природи, щира лірично-трагедійна драма-пісня про велич духовного, про порив людини до щастя, про складні, болісні шляхи до нього, до реалізації високої мрії.
Справді, найхарактернішою особливістю композиції Лісової пісні є органічне переплетення життя двох світів – природи й людини. Лісове царство представлене образами Мавки, Лісовика, Водяника, Перелесника, Русалки Водяної, Того, що греблі рве, Того, що в скалі сидить,Русалки Польової,Пропасниці, Потерчат, Куця, Злиднів.Лісові істоти олюднені, вони живуть і діють, розмовляють, як люди. У них є своє розуміння добра і зла, вони наділені певними рисами вдачі, теж за аналогією до людських. З цими істотами вступають у взаємини реальні волинські селяни-молодий хлопець Лукаш, його дядько, поважний старий поліщук Лев, мати Лукаша, молодиця Килина з своїм Хлопчиком. Зіставлення світу природи і світу людей дало письменниці помітити і те спільне, що єднає їх, і відмінності між ними. Стосунки між людьми й лісовими істотами дають імпульси до зародження і розвитку конфлікту, який визначає сюжет феєрії, в котрому розкриваються характери дійових осіб, реалізується творчий задум автора.
18 «Бояриня» — драматична поема Лесі Українки, написана впродовж трьох днів (27—29 квітня 1910) у місті Хельвані (біля Каїра, Єгипет-Міср), де письменниця лікувалася від сухот. Написаний далеко від Батьківщини (поема просякнута невимовною тугою за Україною), — це єдиний твір Лесі Українки, який базується на українській історії. Події в поемі розгортаються в часи Руїни (60-і роки XVII століття) на Лівобережній Україні (Частина перша) та в Москві (Частини 2,3,4,5). Складаючись з п'яти частин віршами мішаних розмірів, твір побудовано практично повністю у формі діалогів.
Тема Боярині основана на подіях минулого, коли Україну в другій половині 17ст. роздирали гострі суспільно-політичні суперечності, пов’язані, зокрема, з посиленням колоніального закабалення приєднаних до Московії лівобережних земель. Правда, не треба шукати в творі конкретних історичних подій доби Руїни, письменниця узагальнює в ньому долі окремих людей, які попали під гніт складних обставин.
Йдеться в Боярині про моральні страждання молодої українки Оксани, яка пішла за покликом серця, вийшовши заміж за боярина Степана й опинившись у Москві. З розвитку дії дізнаємося, що батько Степана був козацьким старшиною, але згодом присягнув московському цареві і переїхав до Москви. З гострої розмови між Степаном і молодим братом Оксани виявляється позиція обох: перший захищає поведінку батька, Іван же вважає його перекинчиком у ворожий табір, зрадником, що продався за “соболі московські”.
Усе ж Оксана подала руку Степанові, бо побачилав ньому щиру, добру, лагідну людину. Її спочатку не лякає чужина, адже і там коханий оберігатиме і її, і рідну Україну. Та незабаром облітають, як вишневий цвіт, її сподівання і мрії. Зіткнувшись у Москві віч-на-віч з численними обмеженнями навіть на родинно-побутовому рівні, побачивши, що і Степан, і його мати згинаються, як “холопи”, під тягарем чужих звичаїв, розгублюючи рештки людської самоповаги, Оксана серцем і розумом відчула рабську неволю. Її особливо пригнічує покірливість Степана перед царськими прислужниками, навіть умовляння, щоб і вона цілувалася з запрошеними в дім московськими боярами, адже від цього залежить його становище серед них.
Певна річ, що авторка цими словами показує ту неволю, в яку потрапив весь народ. Не одне таке запитання ятрить душу жінки, ні на одне з них Степан не може дати чесну відповідь. Оксані боляче, що чоловік уже сам себе звик називати “боярином Стьопкою”. Так у драмі осуджується компроміс боярина з власною совістю, зневажанням ним самим і власної гідності, і честі найближчих рідних.
Важко хвора, ледве переводячи подих, до краю змучена і схвильована, Оксана нагадує один факт зі свого дитинства. З братом вони знайшли стару батькову шаблюку, хотіли побавитися з нею, але не могли її, іржаву, витягнути з піхви, бо вона іржею до неї прикипіла: “Отак і ми з тобою,-каже Степанові, -зрослись, мов шабля з піхвою…навіки…Обоє іржаві”. Власне, ці слова промовисто виражають ідею твору, свідчать про забарвлення морально-етичного конфлікту національними, політичними мотивами, кидають останні штрихи до характеристики дійових осіб. Степан, зрештою, погоджується з думкою дружини: обох їх доля “скарала тяжко”, обох здушила “змора”, але не вистачило в них сили, снаги перемогти важкий тягар.
Проблематика драми Лесі Українки "Бояриня"
Я вважаю, що головна проблема драми "Бояриня" - це проблема громадянської свідомості українців. Саме через те, що вони не усвідомлювали сбе як народ, у нашій історії дуже багато складних та неприємних моментів.
Один із них - період Руїни, який настав після смерті Богдана Хмельницького. Це була людина, котра розбудила в українцях їхню національну та громадянську свідомість. Тому після його смерті почалася криза, що вилилась у цілий період нещасть та проблем для нашого народу.
Отже, проблема національної історії випливає з основної проблеми твору і створює дуже розгалуджену проблематику.
Наприклад, зображення туги за рідним краєм (образи Оксани, Степана, його батька та матері). Що було причиною цієї туги? Звісно, нерозуміння українцями себе як народу. Вважаючи Україну частиною Росії, вони покидали рідний край і дуже пізно розуміли свою помилку.
Отже, це проблема національної історії.
Для підвищення національної свідомості Леся Українка зіставляє дві культури - українців та росіян. Читаючи твір, ми відразу розуміємо, що вони далекі від єдості.
Отже, для розкриття проблеми національної історії у драмі авторка вводить дуже багато інших проблем: туга за рідним краєм, зіставлення двох культур, станоище українців у період Руїни, соціальна нерівність, зрада своєї Батьківщини. Їх причиною є основна проблема твору - криза громадянської та національної свідомості.
Contra spem spero!
Вірш Лесі Українки Contra spem spero один із кращих не лише у творчості поетеси, а й у світовій літературі. Це своєрідна програма письменниці, її життєве кредо. Хоч пов'язана ця поезія з особистими обставинами життя Лесі Українки, її тяжкою хворобою, вона наснажує мільйони читачів, додає їм сили духу й снаги. Поетеса за допомогою метафори «я на вбогім сумнім перелозі буду сіять барвисті квітки» говорить про своє бажання прислужитись народові, бути йому корисною. Вона готова «на гору круту, крем'яную» «камінь важкий підіймать», «крізь сльози сміятись» і «без надії таки сподіватись».
Ця хрестоматійна поезія, написана в 1890 р., також наснажена пристрасним пафосом заперечення тужливих настроїв. Героїня вірша, поставивши запитання про місце особистості в суспільному житті, відкидає думку про жалі й голосіння, протиприродні молодості. Викликає захват рішучості героїні позмагатися з чорними, реакційними силами. Цей лейтмотив стає наскрізним у вірші.
Вся поезія побудована на антитезах, причому художні протиставлення звучать як крилаті, афористичні вислови.їх виразність досягається за допомогою метафоричної образності, яка посилює емоційність звучання твору.
Імпульсом до створення вірша стало загострення в авторки хвороби, протее подолання особистої недуги під пером поетеси переросло в утвердження героїчної особистості, яка готова всі зусилля віддати боротьбі протии кривди в найширшому соціальному та національно-визвольному аспектах. Леся Українка утверджувала незламність духу людини-й оптимістичним мотивом, і всіма художньо-виражальними засобами, й експревисним ритмічним звучанням, коли категоричнее “Ні!” На початку твору змінилося ще рішучішим “Так!” в останній його строфі.
