IV. Вивчення нового матеріалу

1. Вступне слово вчителя

На початку XXI ст. в українському літературознавстві російськомовні художні твори, написані українцями впродовж XVIII-XX ст., тільки-но починають досліджуватися в контексті розвитку національного письменства. Проте проблема перегляду й переоцінки художньої спадщини іншомовних літераторів-українців є однією з найактуальніших, тому що суспільство в силу різних обставин, а передовсім через нерозробленість механізмів ідентифікації іншомовної творчості наших співвітчизників, ще не схильне сприймати російськомовну художню спадщину І. Богдановича, М. Ушакова, JI.Кисельова, JI. Вишен- ського, Б. Чичибабіна, Г. Винського, В. Наріжного, О. Сомова, М. Маркевича, А. Погорільського, М. Гоголя та інших у контексті українського письменства.

Доцільність опрацювання російськомовної прози М. Ушакова, JI. Кисельова, JI. Вишенського, Б. Чичибабіна в річищі розвитку української літератури обумовлюється тим, що в ній знайшли своє втілення й осмислення національні історія, міфологія, усна народна творчість, етнографія, література, тобто народний дух, світогляд, мораль, які вони трансформували та презентували в іноземному культурному просторі. Виправданість вивчення художнього доробку літераторів у системі національного письменства виправдовується ще й тим, що вони, як свідчать твори, листи, спогади рідних, друзів, були свідомими свого українського походження.

2. Робота в групах

Перша група. Життя й творчість Миколи Ушакова

Микола Миколайович Ушаков (1899-1973) — один з найбільш помітних російськомовних поетів України, відомий також своїми перекладами творів Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, П. Тичини, В. Сосюри. М. Рильського та інших українських поетів і письменників. За заслуги перед радянською літературою в 1973 р. поет був нагороджений Державною премією У PCP імені Т. Шевченка. З 1995 р. Національна спілка письменників України присуджує українським поетам, які пишуть російською мовою, літературну премію ім. М. М. Ушакова.

Друга група. Життя й творчість Леоніда Вишеславського

1. Дитинство.

Вишеславський Леонід Миколайович народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. З 1922 р. жив і навчався в Харкові. (Дід одержав парафію у Павлівці, і майбутній поет певний час навчався в школі, викладання в якій велося українською мовою).

Это там предо мною возник в блеске вишен, лент и губ девичьих, многострунный песенный язык — истинная нежность и величье.

Навчався Леонід Вишеславський у цій школі недовго, а потім, як він сам напише, «батьки відвезли мене до Харкова».

Харків — особливий розділ у житті поета-початківця. Свій перший вірш написав він саме в Харкові в березні 1925 р. Харків — це і його дружба, і по-справжньому родинні стосунки з двома цікавими, видатними людьми — вітчимом Леонідом Гавриловичем Платоновим, захопленим викладачем біології, людиною величезних знань і надзвичайно широкого кругозору, а також його рідним братом, українським письменником і вченим Юрієм Платоновим. Від них — любов до біології та астрономії.

Але Харків — це й школа «Металіст», і перші публікації в журналах «Красное слово» і «Молодая гвардия». Юний поет, розкритикований за вірші «Природа» і «Солнце», за порадою старших колег, написав вірші «Ударная ночь» та «Бригада литейщиков». На той час він був уже студентом робфаку.

2. Фронт.

Про серце, що птахом випурхнуло з грудей вмираючого, завіяного заметіллю солдата,— одна з найкращих ліричних балад Вишеславського. Свого часу вона запала в душу не одному юному поетові й читачу. З неї Іван Драч розпочав і свою передмову до двотомника «Избранного» Леоніда Вишеславського — «…И выпорхнуло сердце».

Поезію неможливо переказувати. Її треба читати рядок за рядком. І не процитувати тут баладу. Динамічна, емоційна, вона свого часу неодноразово звучала по радіо та з естради. Душевністю й щирою скорботою зворушували слова про бійця, який замерзає в степу,— «кругом враги, и некуда податься».

К утру замерзший человек уснул навек. На крылья век слетел уже усталый снег.

Не слышит мертвый ничего…

А из-под куртки у него вспорхнуло сердце.

Війну Леонід Вишеславський пройшов від першого до останнього її дня. З липня 1941 р. й до самої Перемоги. Пішов на фронт, будучи членом Спілки письменників, аспірантом університету и викладачем педінституту. В армії служив літпрацівником і спец- кореспондентом кількох армійських газет. Неодноразово бував на передовій. Перед закінченням війни став літпрацівником газет Південно-Західного та 1-го Українського фронтів. А якщо говорити мовою довідкового видання «Письменники України у Великій Вітчизняній»: «брав участь в обороні Харкова, Києва, Херсона, Ростова-на-Дону; визволенні Харкова, Києва, Житомира, Тернополя, Львова, а також Кракова, Праги. Був поранений і контужений».

На парадному піджаку, що його поет соромився вдягати навіть у свята,— стрічки орденів Вітчизняної війни обох ступенів, Червоної Зірки, Дружби народів, «Знак Пошани» і безліч медалей.

В «Избранном» кращі твори про війну зібрано в розділі «Фронт». У них — справжня історія Великої Вітчизняної, конкретні свідчення очевидця «дней поражений и побед», скорбота відступу…

Толпы беженцев. Дети и скарб на возах, в тучах пыли и мух угоняемый скот.

Долго с камнем в груди, темнотою в глазах мы глядим молчаливо на этот исход…

А в «Дороге на Николаев» — вірші з 1941 р.— особливо запам’ятовується образ военного лихоліття:

Дома, возмездие и гнев за каждой стенкой притаив, стоят, от сажи потемнев, глаза бумагой залепив.

Безпосередні враження тяжких доріг війни, прості щоденникові записи несуть таку емоційну наповненість, що й через десятиліття їх не можна читати й слухати без хвилювання. І тому особливо зрозумілі щирий гнів та обурення поета, викликані повідомленнями про те, що кіноепопея про Велику Вітчизняну війну йшла в кінотеатрах СІЛА під назвою «Невідома війна».

Я, пройдя среди громов и средь молнии, лютый холод изведав и зной, до скончания дней переполнен «неизвестною» этой войной.

Та й серед громів і блискавок, у важкі й сумні хвилини війни рядки Леоніда Вишеславського сповнені найщирішої віри в Перемогу. В одному з наикращих своїх творів, а може, і всієї воєнної лірики — «Чайка», що дав назву одній із його книжок, поет вимовив слова, які стали рефреном для багатьох:

Нам было дано возвратиться.

Такими уж мы рождены.

Написано ці рядки в серпні 1942 р. Вірш про мудрокрилого птаха чайку, яка крізь бурі та знегоди завжди повертається до

рідного гнізда, прикрашав чимало збірок поезії воєнних років і книжки автора.

Хрестоматійні рядки про війну Леоніда Вишеславського, що стали відомими всьому світу, процитувала перша людина Землі, яка побувала в космосі. Юрій Гагарін прочитав їх, відповідаючи на запитання допитливих кореспондентів: «Чи любите ви поезію?» Він пам’ятав вірші про солдата, який дві ночі не стулив очей біля кулемета й першим на світанку ввірвався до визволеного міста.

Он слезы радости заметил

в глазах у женщины чужой.

Невдовзі в газеті з’явився ще один виступ Гагаріна. Перший космонавт написав, що йому дуже сподобалися вірші Леоніда Вишеславського: у них без зайвих слів, коротко і ємно сказано про головне.

3. Зоряні сонети

«Пачка стихов», відправлена в «Правду»,— рукопис книги Леоніда Вишеславського «Звездные сонеты», що принесла пізніше особливу популярність українському поетові. А стаття Юрія Гагаріна у відповідь на його лист стала передмовою до них. Хочеться процитувати її майже повністю. «Поет Леонід Вишеславський, чий вірш «Визволитель» був згаданий у книжці «Дорога в космос», надіслав мені рукопис своєї нової поетичної збірки «Зоряні сонети». Мені дуже сподобалися ці вірші. Це краще, що за останній час я читав про космічні польоти…

Леонід Вишеславський малою кількістю слів сказав багато. У його сонетах усе на місці, надійно та прекрасно, і немає нічого зайвого, усе, як на космічному кораблі».

Ця невеличка книжечка, що принесла поетові справжню славу, визрівала не один рік. У ній успадковане від вітчима і дядька прагнення до розгадки таємниць світобудови, вміння бачити і рух небесних світил, і кульбабу, що тягнеться до сонця, і пробудження від зимової сплячки «маленького муравья». А ще — здатність у порухах материнської руки, яка розгойдує дитячу колиску, бачити вічність. Завдяки цьому «Звездные сонеты» сповнені глибокої людської мудрості, ніжності та краси, вчать осягати «души неведомые дали, миры звезд».

А головне — любити.

Любимый мой,какие в мире звезды!

Ты погляди! Ты только погляди!

Рецензенти книги й дослідники творчості Вишеславського у своїх відгуках про «Звездные сонеты» відзначали не тільки їхню філософську глибину, емоційність та духовну наповненість, а й новаторський підхід поета до самої форми вірша, яку він майстерно використовував, описуючи події, що вразили світ: «Прошло лишь сто, сто небольших минут, а на Земле уже иная эра, которую космической зовут»,— і тут же — розмірковування про споконвічні людські почуття та пориви, що прийшли до нас із найглибших часів:

«Видишь сад? Он твой. А я твоя навеки»…

Є в «Звездных сонетах» і один чудовий вірш, що виявився пророчим,— «Сонет моей звезды»:

У каждого своя звезда.

Об этом давным-давно от бабки слышал я

и, всматриваясь в звездные края, я думал: и моя там светит где-то…

Початок шістдесятих. Цій невідомій зірці звіряв свою душу поет і шукав, дивлячись у небо: «Де ж вона?»

У жовтні 1986 р. Леонід Вишеславський одержав конкретну відповідь на своє риторичне запитання. Це було «Почесне свідоцтво» Інституту теоретичної астрономії Академії наук СРСР, який очолював у Радянському Союзі дослідження малих планет, підписане директором Інституту теоретичної астрономії С. Лавровим і першовідкривачем М. Черних. У ньому повідомлялося: «Цим свідчить, що мала планета № 2953, відкрита радянськими астрономами, одержала назву на честь Леоніда Миколайовича Вишеславського. Відтепер ця невід’ємна частина Сонячної системи називатиметься мала планета (2953) (Вишеславія)».

Матеріал для вчителя

Народився 18 березня 1914 р. в м. Миколаєві в сім’ї інженера. 1938 р. закінчив філологічний факультет Київського університету. Під час Великої Вітчизняної війни був військовим кореспондентом. Після війни захистив дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук. Тривалий час був відповідальним редактором журналу «Радуга». Поет писав російською мовою.

Перші вірші були надруковані в 1933 р. у московському журналі «Молода гвардія». 1936 р. у Києві вийшла перша книжка віршів. 1938 р. і перша збірка «Здрастуй, сонце!» Збірка «Чайка» (1946) (кращі вірші фронтових років). Збірки «Подвиг мрійників» (1949), «Пісня з Дніпра» і «Молодість світу» (1951), «Шляхами правди» (1952), «Спорідненість» (1955), «Простір» (1956), «Єдність землі» (1958), «Щедрість» (1960) — вірші післявоєнного часу відтворюють трудовий ентузіазм, героїку мирної праці.

У книгах «Зоряні сонети» (1962), «Садівник» (1968), «Лоно» (1972), «Сковородинівське коло» (1980), «Сніжна весна» (1981) та ін. головна увага звернена на сучасність і моральні проблеми епохи.

Книги «Піонерська таємниця» (1950), «Марусин букет» (1953) написані для дітей.

Він є автором літературознавчих досліджень про творчість В. Маяковського, статей з питань сучасного літературного процесу, передмов до збірок молодих поетів, рецензій.

За двотомник віршів «Основа» (1974) і збірку «Поезії» (1974) удостоєний премії імені П.Г. Тичини «Чуття великої родини» (1975).

За збірку «Близька зоря» (1983) удостоєний Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка.

Зробив переклад російською мовою твори Т. Шевченка (поеми «Мар’яна — черниця», «Царі», «Псалми Давидові» таін.), М. Ста- рицького (вірш «Дивлюсь на тебе і минуле…»), кілька сонетів І.Франка, Лесі Українки, вірші М.Рильського, М.Бажана, П.Тичини. У його перекладі окремими книжками вийшли твори В. Ткаченко, М. Гаска, О. Сороки, В. Бровченка.

Українською мовою окремі твори Л.М.Вишеславського переклали М.Рильський, П.Тичина, М.Бажан, В.Сосюра, В.Бровченко, А.Кацнельсон, О.Ющенко та ін.

Член Національної спілки письменників України (1939). Помер Вишеславський Леонід Миколайович 26 грудня 2002 р.

Основні твори

· Ветвистое дерево: Стихи.— К.: Худож. лит, 1969.— 205 с.

· Города и годы: [Стихотворение].— М.; 1995.— 8 с.

· Глоток времени: Новые стихи.— К.: Рад. письменник, 1970.— 71 с.

· Грунт: Поезії різних років / [Авториз. пер. з рос. М. Рильського та ін.].— К.: Молодь, 1973.— 151 с.

· Звёздные Сонеты и земние строфы.— К.: Дніпро, 1980.— 342 с.

· Избранное (1987-2002).— К.: Изд. Дом Дмитрия Бураго, 2004.— 80 с.

· Избранное: стихотворения, проза.— К.: Этнос, 2008.— 638 с.

· Маяковський серед нас.— К.: Держлітвидав, 1960.— 133 с.

· Нам было дано возвратиться: Стихи. Письма. Дневники. Фотографии (1941-1945).— М.: Тегга, 2005.— 100 с.

· Николаевская колыбель: Стихи о родном городе.— К.: Голов, спеці- аліз. ред. літ. мовами нац. меншин України, 2000.— 94 с.

· Основа: Избранное. В 2-х т.— К.: Дніпро, 1974.

· Река: Стихотворения.— К.: Рад. письменник, 1975.— 75 с.

· Снежная весна: Кн. стихов.— К.: Рад. письменник, 1981.— 126 с.

· Это — Родина моя! — К.: Молодь, 1961.— 136 с.

Третя група. Життя й творчість Бориса Чичибабіна

А мне, как ветру, мало мастерства

Поет-шістдесятник, лауреат Державної премії СРСР (1990).

Справжнє прізвище — Полушин. Народився в Кременчуці, жив у Харкові. Протягом трьох десятиліть був одним із найві- доміших й улюблених представників творчої інтелігенції міста (1950-1980). Із кінця 50-х рр. його вірші в рукописах широко розповсюджувалися по всій країні. Офіційне визнання прийшло до поета тільки наприкінці життя, у роки перебудови.

Борис Чичибабін виховувався в сім’ї офіцера, закінчив школу на батьківщині Іллі Рєпіна — у Чугуєві Харківської області. Псевдонім узяв на честь двоюрідного діда по лінії матері, академіка Олексія Євгенійовича Чичибабіна, видатного вченого в галузі органічної хімії й одного із перших радянських «неповерненців». 1940 р. Борис почав навчання на історичному факультеті Харківського університету, але на початку війни був призваний на військову службу на Закавказький фронт.

1945 р. вступив на філологічний факультет ХДУ, але в червні 1946 р. був зарештований і засуджений на 5 років таборів «за анти- радянську агітацію». Можна передбачити, що причиною арешту були вірші «Мать моя посадница», де були, наприклад, такі рядки:

Пропечи страну дотла,

Песня-поножовщина,

Чтоб на землю не пришла Новая єжовщина!

У тюрмі Чичибабін написав «Красные помидоры», а в таборі — «Махорку», два яскравих образи «тюремної лірики». Ці вірші покладено на музику й співаком Леонідом («Льошкой») Пугачо- вим, широко розійшлися по країні:

Школьные коридоры, тихие, не звенят…

Красные помидоры Кушайте без меня.

50-ті рр., після повернення із таборів, починають намічатися нові теми поезії Чичибабіна. Це, перш за все, громадянська лірика, «новый Радищев — гнев и печаль», якого викликають «государственные хамы», як у вірші 1959 р. «Клянусь на знамени весёлом» («Не умер Сталин»).

Потім приєднується маловживана тема в післявоєнній поезії — співчуття пригніченим народам радянської імперії — кримським татарам, євреям, «зневаженій вольності» Прибалтики — і солідарність з ними («Крымские прогулки», «Еврейскому народу»). Ці мотиви співзвучні у Чичибабіна з любов’ю до Росії й російської мови, глибокої поваги до Пушкіна й Толстого («Рідна мова»), а також із синівською ніжністю до рідної України.

У меня такой уклон:

Я на юге — россиянин,

А под северным сияньем Сразу делаюсь хохлом.

У 60-ті pp. XX ст. світ побачили 4 збірники віршів. Але в цих книгах було чимало творів, що звучали декларативно, у дусі апофеозу. Навіть назва збірника «Плывёт Аврора» відштовхнула прихильників творчості поета.

Така втрата індивідуальності привела Б. Чичибабіна до глибокої духовної кризи. («…Уходит в ночь мой траурный трамвай»):

Я сам себе растлитель и злодей,

и стыд, и боль как должное приемлю,

за то, что всё придумывал — людей и землю.

А хуже всех я выдумал себя…

Вийшов із депресії, коли закохався.

(«Сонеты к Лиле»)

«Уход из дозволенной литературы… был свободным нравственным решением, негромким, но твёрдым отказом от самой возможности фальши». Чичибабін повертається до роботи економістом у «трамвайне управління», пише для себе й друзів. Його темами стають кохання, природа, книги.

1973 р., після виходу збірника в самвидаві та публічного прочитання вірша про «воровські похорони» Твардовського, Чичибабіна виключають зі Спілки письменників. Його відповідь така:

Нехорошо быть профессионалом:

Стихи живут, как небо и листва.

Что мастера? — Они довольны малым.

А мне, как ветру, мало мастерства.

Завдячуючи прямоті й відсутності фальші, поезія Чичибабіна в 70-80 pp. XX ст. стає відомою інтелігенції й за межами Харкова. У роки перебудови його вірші активно друкують газети і журнали.

1990 р. за книгу «Колокол» поет отримав Державну премію СРСР. Бере участь у роботі спілки «Меморіал», дає інтерв’ю, виїздить в Італію, в Ізраїль.

Але прийняти результати перебудови йому було дуже складно. Не міг змиритися з розпадом Радянського Союзу, відобразивши це у вірші «Плач по утраченной Родине».

Похорон Бориса Чичибабіна в грудні 1994 р. в Харкові був багатолюдним. На вулиці, що назвали на його честь, була відкрита меморіальна дошка зі скульптурним портретом.

Четверта група. Життя й творчість Леоніда Кисельова

Леонід Кисельов — феномен поетичний чи психологічний.

Я постою у края бездны И вдруг пойму сломясь в тоске,

Что все на свете — только песня На украинском языке. (Леонид Киселев)

Леонід Кисельов відомий українському читачеві на Заході з невеличкої добірки поезій та короткої біографії, надрукованої в журналі «Сучасність» (1973, 7-8) та із статті Івана Кошелівця, вміщеної в цьому ж журналі в 1981 р.

На Україні, до появи його перших українських віршів у 1968 р., ім’я Кисельова було знане тільки вузькому колу київських письменників старшої та молодшої генерації.

Народився він у Києві, в 1946 р., в родині російськомовного письменника Володимира Кисельова. Не сягнувши зеніту свого поетичного обдарування, помер у жовтні 1968 р. від недуги лейкемії, проживши всього двадцять два роки.

У кінцевому підсумку наших шукань національного поетового кореня виявляється, що мати Леоніда — єврейка. Хоч у творчій біографії будь-якого письменника це не найосновніше питання, але у випадку Кисельова така деталь важлива й може кинути більше світла на таємницю його поетичної трансформації — переходу від поезії російської до української.

Учився на факультеті іноземних мов Київського університету на перекладацькому відділенні, спеціалізуючись, здається, в англійській мові. Не зважаючи на молодий вік, він вражав усіх не тільки начитаністю й широким знанням світової літератури, але й знанням точних наук — складних правил квантової механіки, кіберенетики; міг говорити про останній футбольний матч чи найновіший закордонний фільм. Захоплювався й знав стародавнє мистецтво, мозаїки й фрески Київської Софії, цікавився примітивним мистецтвом Никифора, любив поезію Шевченка, раннього Тичини, Драча, Вінграновського, Блока, Пастернака, Гумільова, Данте, Щекспіра, Рільке й Лорки, американський джаз, українську та парагвайську пісню.

Ю. Щербак дає наступний мазок до зовнішньго й внутрішнього портрета Кисельова: «Обличчя нерухомо-смагляве, і це робило його схожим на молодого веніціанця.., проте темпераментом Льоня надто відрізнявся од італійців: був малорухомий і повільний (звичайно, не на футбольному полі), слова вимовляв тихо і наче мляво…».

Коли Кисельов захворів — невідомо, але з поеми «Первая любовь!», написаної 1962 р., коли йому було шістнадцять, можна догадуватися, що в тому часі він уже хворів на невиліковну недугу. Родина, друзі й лікарі-спеціалісти докладали всіх зусиль, а польські пілоти привозили ліки з Парижа, щоб рятувати, як тоді говорили, майбутнього Лєрмонтова, Пушкіна або й Шевченка.

Почав писати російською мовою в 1959 р. Перша добірка його віршів побачила світ в 1963 р. в березневому числі московського журналу «Новый мир», головним редактором якого тоді був Олександр Твардовський,— з наступною приміткою: «Леонид Киселев, ученик 10 класса школы 37, г. Киев». «Первые стихи». Того ж року в квітневому числі журналу «Радуга» було надруковано два його короткі вірші. Вірш «Цари» в журналі «Новый мир», в якому десятикласник зневажав особу царя Петра І, ще й посилаючись на Шевченка, викликав у Києві сенсацію, а в Москві серед російської інтелігенції й академічних російських кіл — обурення й протести. Після того молодого поета перестали друкувати в російській радянській періодиці.

П’ять років пізніше, 12 квітня 1968 р., за кілька місяців до смерті Кисельова, з’явилася в «Літературній Україні», з уведенням Івана Драча, добірка його українських поезій «Перші акорди».

Посмертно вийшли дві його книжки російської й української поезії — перша в 1970 р. під назвою «Стихи. Вірші» (у видавництві «Молодь»), а друга, що є доповненням першої, у 1979 р., (також у видавництві «Молодь») під двомовною назвою — «Последняя песня. Остання пісня».

24 роки по смерті він став лауреатом Державної премії імені П. Тичини, ще через два роки — членом Спілки письменників України; ім’ям Леоніда Кисельова названий молодіжний поетичний фестиваль.

Загадковим для нас лишається питання, чому молодий поет, до того ж неукраїнського роду, вирішив переключитись з російської на українську мову. Загадково воно тим більше, що цей зворот стався в часи відвертої русифікації в Україні; в часи, коли українська мова и культура стали об єктом принижування навіть своїми, українського роду, чиновниками — республіканськими урядовцями та академіками починаючи, а сільським учителем кінчаючи.

Молодий поет виявив якщо не світоглядову заангажованість, то тяжіння серця і мислі до України вже в перших своїх російських віршах, надрукованих у 1963 р. («Цари», «Вірші про Тараса Шевченка», «Я забуду»), себто понад п’ять років перед своєю смертю. Формували його різні чинники. Писати українською мовою заохочував його батько, а в дитинстві він потрапив під вплив непокірного духу й майстерності Шевченкового вірша. Продовжував свою поетичну підготовку в середовищі прекрасних майстрів-шістдесятників: Драча, Вінграновського; знав творчість і долю популярного нонконформіста Василя Симоненка, Ліни Костенко, Василя Голобородька й ряду інших, що впливали на нього своїми небуденними відкриттями в мові, образі, експресії, і що були для нього прикладом поетичної майстерності…

У книжці Володимира Кисельова «Веселий роман» прототип Леоніда — молодий київський поет Леон на прохання друзів прочитати свої вірші, проказав «схвильовано і палко»: …все на свете — только песня На украинском языке.

На запит «А чому українською мовою?» Леонід відповів: «А ось цього я не вмію пояснити. Я так відчуваю. Та якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь».

1. Робота в малих групах

Аналіз поезій

1 група. Микола Ушаков. «Стихи о Шевченко».

2 група. Леонід Вишеславський. «Мова».

3 група. Борис Чичибабін. «С Украиной в крови…».

4 група. Борис Чичибабін. «Тарас».

5 група. Леонід Кисельов. «Я позабуду все обиды…».

6 група. Леонід Кисельов. «Цари».

7 група. Леонід Кисельов. «Язык не может сразу умереть…».

Аналіз вірша Леоніда Кисельова «Царі»

У березневому випуску «Нового світу» за 1963 р. під рубрикою «Перші вірші» надрукували добірку Льоні, учня. У журналі так і було зазначено: «Леонід Кисельов. Учень 10 класу ніколи № 37, м. Києва». Нечуваний випадок.

Але це не найголовніше — те, що автор десятикласник. Справа в тому, що в збірці був дуже сміливий у той час антиімперіалістичний (як сказали б нині) вірш «Царі», що закінчувався такими двома чудовими рядками:

За долгую историю России —

Ни одного хорошего царя…

І це не тільки — «ни одного хорошего царя». Юний поет дозволив собі критично написати про Петра І, посилаючись на Тараса Шевченка. Нечувана зухвалість викликала миттєву реакцію: на вірш школяра накинувся в газеті «Літературна Росія» один із провідних літературознавців, член-кореспондент Академії наук СРСР Дмитро Благий. Він заявив, що «поету-десятикласнику не годиться так писати про великі святині».

Отже, перша в житті публікація Леоніда Кисельова викликала серйозний резонанс. Сам же поет поставився до повчань «ідеологічного метра» з властивою йому іронією, і написав на свій вірш самопародію.

Вірші «Царі»-1 та «Царі»-2 (для Д. Благого) вперше були надруковані в книзі Леоніда Кисельова «Тільки двічі ми живемо», яку було видано в Києві в 90-х рр. XX ст.

Літературний рід — лірика.

Жанр — ліричний вірш.

Вид лірики — громадянсько-патріотична лірика.

Мотив — засудження правлячої верхівки держави.

Художні засоби: епітети (цари плохие, державный конник, …), метонімія (Не Петр, а те голодные, босые в болоте основали Петроград), метафори (в болоте основали Петроград, …) тощо.

Віршовий розмір — ямб.

Римування — перехресне.

Слово вчителя

Завершуючи аналіз цих поетичних творів, спробуємо визначити виражені в них почуття. Адже призначення поезії — торкатися найтонших струн душі, пробуджувати все найкраще в людині.