Поняття політики в сфері боротьби зі злочинністю, її місце у загальній правовій політиці держави.
Визначення поняття та змісту кримінально-правової політики, може бути здійснено застосуванням загальної діалектичної методології, яка дає можливість визначити ії місце у внутрішній політиці держави та політиці боротьби зі злочинністю, зокрема. Посилення політичних аспектів у вивченні проблем викорінювання найнебезпечних форм деніантної поведінки вимагає, перш за все, визначення понятійного апарату, аналізу загальних, концептуальних питань. Ще М. П. Чубинський зазначав: «Хто перший застосував термін «кримінальна політика» - в науці не встановлено... Вже в 1804 році Фейєрбах говорив про кримінальну політику, як про поняття існуюче». У вітчизняній науці саме М. П. Чубинському належить перше rрунтовне дослідження проблем кримінальної політики, яке він здійснював, аналізуючи їі співвідношення з наукою матеріального кримінального права. Розглядаючи історичний внесок російської науки у розвиток вчення про кримінальну політику, М. П. Чубинський, зокрема, підкреслював, що саме в Росії, чи не раніше від усіх почали розглядати кримінально-політичні елементи науки кримінального права.
Перші формулювання у галузі кримінально-правової політики запропонували вчені-правознавці в Україні ще у XVIII ст.
В Україні питання кримінальної політики активно розробляли М. І. Бажанов, Ю. В. Баулін, Я. М. Брайнін, В. І. Борисов, Ф. Г. Бурчак, С. Б. Гавриш, В. К. Грищук, А. Ф. Зелінський, М. В. Костицький.
Їх праці заклали теоретичні основи для формування та розвитку науки кримінально-правової політики в Україні, послужили основою приватних кримінально-правових кон цепцій.
Ще М. П. Чубинський вважав, що кримінальна політика (політика у сфері боротьби зі злочинністю - П. Ф.) складається з трьох напрямів:
1) кримінального законодавства;
2) політики превенції;
З) політики репресії (каральної політики)
Визначаючи поняття, треба виходити із поняття політики, яка становить «загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії». Як відомо, політика поділяється на зовнішню та внутрішню. Звичайно, що кримінально-правова належить до сфери внутрішньої політики держави і є напрямком боротьби зі злочинністю, який базується на застосуванні норм матеріального кримінального права. Вона знаходить свій вияв у законах України, Указах Президента України, рішеннях державних органів, політичних партій та громадських організацій спрямованих на проведення цієї діяльності. Кримінально-правова політика є складовою політики у сфері боротьби зі злочинністю, яка, у свою чергу, є частиною соціальної політики Української держави. Ії місце - у сфері правової політики, а як що говорити більш конкретно,- в тій їі частині, котра визначається як правоохоронна політика.
Політика у сфері боротьби зі злочинністю тісно пов'язана як із внутрішньою так і зовнішньою політикою держави, є їх складовою.
| Внутрішня політика (як складова загальної політики держави) |
| Правова політика (як елемент внутрішньої політики) |
| Правова політика у сфері боротьби зі злочинністю (як елемент правової політики) |
| кримінально-правова політика |
| кримінально-процесуальна політика |
| кримінально-виконавча політика |
| кримінологічна (профілактична) політика |
Зміст і предмет політики в сфері боротьби зі злочинністю.
Зміст кримінально-правової політики визначається тими завданнями, які стоять перед даним напрямом політики у сфері боротьби зі злочинністю. Кримінально-правова політика є напрямом діяльності держави по боротьбі зі злочинністю шляхом розробки стратегії цієї діяльності із застосуванням специфічних кримінально-правових засобів.
Змістовну сторону – предмет кримінально-правової політики утворюють наступні складові.
По-перше, основні принципи кримінально-правового впливу на злочинність. Ці принципи, будучи віддзеркаленням керівних засад політики у сфері боротьби зі злочинністю для кримінального закону, мають відповідні власні особливості.
По-друге, встановлення кола суспільно небезпечних діянь, що визнаються злочинними (криміналізація) і виключення тих або інших діянь із числа злочинів (декриміналізація).
По-третє, встановлення характеру караності суспільно небезпечних діянь (пеналізація) і умов звільнення від кримінальної відповідальності або від покарання, зниження покарання нижче межі, передбаченої нормою кримінального закону, або заміни тяжких його видів менш тяжкими (депеналізація).
По-четверте, визначення альтернативних покаранню заходів кримінального характеру (замінюючих заходів), а також заходів, які застосовуються разом із покаранням (підкріплюючих заходів).
По-п’яте, тлумачення законодавства в галузі боротьби зі злочинністю з метою з’ясування й роз’яснення його точного значення.
По-шосте, діяльність правоохоронних органів щодо застосування норм і інститутів кримінального закону, з’ясування їх ефективності.
По-сьоме, визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення (правове виховання). З одного боку, діяння, що забороняються, повинні не тільки бути небезпечними, шкідливими в реальній дійсності, але і відображатися як такі у правовій свідомості суспільства. З другого боку, сама кримінально-правова заборона покликана відповідно впливати на правосвідомість громадян. Кримінальне право виконує свої політичні завдання тоді, коли, оголошуючи те або інше суспільно небезпечне діяння злочином, виховує громадян у дусі точного дотримання законів і тим самим попереджує можливість вчинення ними правопорушень. В обох випадках роль правосвідомості в рішенні кримінально-політичних завдань – очевидна.
Як би там не було, безперечно одне – предмет кримінально-правової політики становить не тільки правотворчість, в нього входить і правозастосувальна діяльність. Проте головним, основним в її змісті є виявлення тих негативних явищ, з якими необхідно боротися кримінально-правовими засобами, усвідомлення потреби суспільства в кримінально-правовому регулюванні, встановлення караності суспільно небезпечних діянь, обмеження кола злочинного, визначення характеру караності, заходів кримінальної відповідальності й умов звільнення від неї.
