Історія досліджень мотивації досягнення

Мотивація та її види

 

Мотив – це налаштованість і скерованість людської дії свідомими та несвідомими спонуканнями (бажаннями, цінностями та потребами). Поняття «мотив» включає такі поняття, як потреба, цінність, установка, потяг, схильність, інтерес, спонукання, прагнення, бажання і ціль. На початку психологічних досліджень (а в повсякденній мові і дотепер) поняття мотиву означало усвідомлене спонукання до дії, але пізніше професіонали відмовилися від такого розуміння. Адже дія виявляється мотивованою, навіть не супроводжуючись свідомим наміром суб'єкта. А значить існує щось, що дозволяє вибирати між різними варіантами дії, «запускає» дію, направляє, регулює і доводить її до кінця, після чого починається нова послідовність дій, в якій знову можна угледіти вже іншу цілеспрямованість. Це щось називається мотивацією (не мотивами), - тобто звичкою керуватись обмеженим індивідуальним набором цілей і способів їх досягнення, а також виявляти в цьому певну силу прагнень.

1. Мотив і мотивація – це завжди прагнення «до чогось», а не «від чогось», а тому страх це не мотив дії, а перешкода для дії.

2. Мотив і мотивація завжди йдуть ізсередини людини, тоді як ззовні йдуть лише стимули, в т.ч. і негативні. Тобто мотивація – це не «стимулювання» як спосіб скерувати чиїсь (в т.ч. власні) дії якимись заохоченнями та покараннями, а власна схильність та бажання.

3. Мотив і мотивація – це завжди прагнення до якоїсь особистої радості або задоволення. І навіть коли ми говоримо про «зовнішню мотивацію», мова йде про засвоєні, соціалізовані звички пояснювати собі свої дії зовнішнім тиском (інакше кажучи – об’єктною каузальною атрибуцією та зовнішнім локусом контролю), хоча насправді ці дії мають цілковито внутрішні, особисті причини, в яких людина не хоче собі зізнаватись. Саме тому мотивацію відрізняють від волі як самопримусу. Так звані «вольові люди» - це ті, що справді знущаються над собою, примушуючи себе долати чергові труднощі не ради насолоди від цього процесу, а через якісь фанатичні ідеї про те, що без їх зусиль станеться щось жахливе, а значить вони спонукаються більше гормонами стресу, а не дофаміном, і тому не в змозі по-справжньому багато працювати для досягнення вищих результатів іне здатні вмикати всі свої здібності, отримувати від цього насолоду і розвиватися до рівня мотивації самореалізації. Тож воля і самопримус є протилежними мотивації, азарту від боротьби, куражу та натхненню.

4. Мотивація (як і мотив) – це те, що дає тим більше сили і тим більше вмикає здібності, чим більшою є дана конкретна мотивація (або мотив). Але поскільки всі сили та здібності локалізуються у підсвідомості, постільки керувати ними, зокрема посилювати чи послаблювати свідомим наказом неможливо. Адже свідомо викликати ці сили можна лише механізмом волі, яка «вмикається» інстинктом самозбереження і призначена для якихось надзвичайних, «аварійних» ситуацій, а тому дає людині значний, але недовгий виплеск резервної енергії, після чого наступає емоційне і фізичне спустошення. Тоді як мотивація дає сили і здібності для тривалої та інтенсивної діяльності, яка не тільки не спустошує, а навпаки – розвиває і додає сил.

5. Мотив і мотивація – це переважно підсвідоме прагнення і скерованість, яке варто відрізняти від «мотивування», тобто від свідомого пояснення та обґрунтування своїх дій, адже останнє завжди є певним самовиправданням і працює після дії, а не до неї. Тому мотивацію не можна зрозуміти лише тим, що приписуєш людині якийсь мотив чи бажання, адже це тільки навішує на людину ярлик або описує окрему дію, але не пояснює її причини і не дозволяє спрогнозувати наступні дії. Наприклад, вираз «дитина грає через потребу у грі» нічого не пояснює ні в цій дитині, ні в тому, як довго вона ще гратиме.

6. Мотивація – найбільш важливий, визначальний чинник поведінки людини, який не слід змішувати ні з її бажаннями та цілями, ні з її потребами та нахилами. Можна сказати, що в основі мотивації, а значить – глибше від неї у структурі підсвідомості лежать потреби та інстинкти, але річ у тім, що потреби та інстинкти – це біологічні форми спонукань, які навіть у вищих тварин реалізуються не автоматично, тобто припускають певну варіативність поведінки та її вибір, - а у людини такий вибір є практично завжди, а тому виявлення діючих на людину потреб не дозволяє прогнозувати її поведінку, тоді як виявлення мотивації – дозволяє.

7. Мотив частково або повністю усвідомлюється і тому людину можна змусити усвідомити мотив, що спонукав конкретну її дію, тоді як мотивація корениться набагато глибше у підсвідомості і є практично повністю прихованою від людини (за якимись вигадками, що ревно оберігаються нею), а тому її простіше зрозуміти шляхом зовнішнього спостереження і майже неможливо пояснити самій людині (та й не потрібно це на практиці).

8. Кожен окремий мотив визначається можливостями та обмеженнями тої конкретної ситуації, у якій він з'явився, а тому може бути дуже змінним і примхливим. Тоді як мотивація як більш стійке і фундаментальне явище стоїть за будь-яким окремим мотивом (а тим більше – за бажанням, яке є усвідомленим мотивом). Тому, наприклад, «мотив ощадливості» можна приписати окремій дії, в якій людина щось економить (хоча «ощадливість» - поняття розпливчасте й абстрактне), але це не дозволяє назвати цю людину економною, адже навіть та конкретна мотивація, що стоїть за цим «мотивом ощадливості», може виражатись і в щедрості, і у марнотратстві, - залежно від того, щодо кого і в якій ситуації вона виявляється.

9. Формуванню мотива передує порівняння можливості (складності) досягнення цілі і важливості її досягнення для себе у даний момент, а тому навіть у схожих ситуаціях мотиви можуть бути абсолютно різними, тоді як мотивація, що стоїть за ними, залишається тією самою. Тож перш ніж конкретний мотив сформується, в людині борються два протилежні бажання: або ризикнути і досягти успіху, або уникнути ризику і нічого не робити. Мотив же є результатом вибору (на основі домінуючої мотивації) одного з цих бажань і підштовхує до відповідної дії.

10. Відтак мотивація – набагато більш складне явище, ніж мотив, котре пов’язано з цінностями та установками людини (відмінність між якими у тому, що цінності людина запозичує невимушено і несвідомо засвоює, робить повністю своїми, - тоді як установки нав’язуються їй зовнішнім тиском і через емоцію страху, а значить – через її свідомість, і саме тому вони більшою чи меншою мірою, але – конфліктують із її цінностями і нерідко пригнічують їх, посилюючи фрагментованість особистості).

11. Однак мотивація не дорівнює цінностям та установкам, які в людині є достатньо узагальненими й засадничими, а тому майже незмінними (вони еволюціонують дуже повільно), тоді як мотивація, по-перше, адаптує їх до конкретної діяльності, а по-друге, може слабшати, якщо стикається з чередою невдач, або посилюватися при успіху, і це дозволяє їй адаптуватись до умов реалізації, аж до радикальної її зміни.

12. Мотивація – це несвідомий, але постійний процес вироблення ставлення людини до поточних подій, що відбуваються у її зовнішньому і внутрішньому середовищі (натомість, періодичне і свідоме вироблення її ставлення називається «рефлексією», яку більшість людей лінуються й бояться робити). Процес вироблення мотивації дозволяє «бути собою», «гнути свою лінію» (навіть якщо це передбачає мінливість і безпринципність) у змінних умовах існування.

13. Все, що відчуває і робить людина, взаємопов’язане з її мотивацією, тобто породжується нею і водночас позначається на ній. Так само і результати її дій визначені насамперед її мотивацією, а не обставинами: чого людина фактично прагне (тобто до чого і наскільки має мотивацію, - навіть не усвідомлюючи цього), те і стільки вона і отримує.

Мотивація приналежності означає внутрішню необхідність в об'єднанні з іншими або входженні в існуючий колектив і виявляється в готовності підпорядкуватися груповим вимогам і традиціям (що називається конформністю), перейняти групові цінності та погляди (тобто – ідентифікувати себе з групою та соціалізуватися в ній) і альтруїстично працювати на її благо (виявляти лояльність і відданість групі та терплячість до труднощів) заради отримання якнайширшого визнання, а також – у довірливості, комунікабельності та боязні особистого відсторонення і знехтування, тобто у колективізмі. Зворотна сторона і невід'ємна складова мотивації приналежності – це мотивація жалості до себе, яка в оптимістичному варіанті виявляється в альтруїзмі (що породжується надмірною соціальною тривожністю, тобто перебуванням на рівні мотивації самоствердження), а в песимістичному – в егоїзмі та ненависті до інших (що породжується надмірною фізіологічною тривожністю, яка, фактично, означає перебування на рівні мотивації самозбереження).

В людині водночас існують і борються між собою як мотив жалості до себе, так і мотив приналежності до колективу, кожен із яких перемагає в залежності від обставин. А якщо якийсь мотив тривалий час перемагає, то і відповідна мотивація починає в людині домінувати. Переважання мотивації приналежності робить людину компанійською, чуйною, безконфліктною та відданою колективній справі, творчою, але не надто схильною до логіки та планування, тоді як при сильній мотивації жалості до себе людина стає надміру конформною і навіть пасивно-агресивною. Реалізація мотивації приналежності і, зокрема, отримання визнання від оточуючих підвищують самооцінку людини, тоді як розвиток жалості до себе призводить до нав’язливості у бажанні сподобатись, що відштовхує людей і цим посилює образливість та недовіру. Поведінка людини з мотивацією приналежності нагадує (і небезпідставно) т.зв. «Дитячий его-стан» особистості, що виражається у постійному потуранні «внутрішній Дитині» в собі, тобто бажанні ставитись до всього легковажно та ігнорувати загрози, отримувати лише задоволення й уникати будь-яких обов’язків, - завдяки чому такі люди стають схильні до «зіркової хвороби», лестощів та жаління самих себе.

Мотивація досягнень (авантюрність та віра в себе і в кінцевий успіх старань) – це потреба, яка спонукає людей випробовувати себе, займатися підприємництвом (або політикою) та підвищувати рівень своїх зазіхань і яка виявляється в орієнтації своїх прагнень на справу, у позитивно-конструктивному ставленні до проблемних ситуацій та до відповідальності й дисципліни, наполегливості (схильності до «ефекту Зейгарник»), реалізмі у виборі завдань (схильності до задач середньої важкості), дусі суперництва та прагненні працювати наодинці і швидко отримувати результат. Зворотна сторона і невід'ємна складова мотивації досягнень – це мотивація ухиляння (боязнь помилок та уникання ризику, надія на допомогу та віра в «везіння»), яка в оптимістичному варіанті виявляється у виконавській старанності при скороченні міжособистісних контактів (що породжується надмірною соціальною тривожністю, тобто перебуванням на рівні мотивації самоствердження, і через що таких людей називають «ботанами» або «гіками»), а в песимістичному – у відході від реальності й зацикленості на вигаданому світі власних хобі та віртуальних стосунків (тобто у патологічній зосередженості і навіть залежності від них, що породжується надмірною фізіологічною тривожністю, яка, фактично, означає перебування на рівні мотивації самозбереження).

Очевидно, що мотиви досягнень і ухиляння також існують в людині водночас і прагнуть оволодіти нею, тобто домінувати в ній якомога довше. Переважання мотивації досягнень робить людину суворою, жорсткою, схильною до самоконтролю і контролю інших, і несхильною отримувати задоволення від дрібних радостей життя (тобто – трудоголіком), тоді як при сильній мотивації ухиляння людина схильна не просто до самоконтролю, а до самокопання і гіперрефлексії, надмірної обережності та ОКР. Реалізація мотивації досягнень і, зокрема, регулярні успіхи підвищують самооцінку людини, навіть якщо випробовування себе і, відповідно, успіхи достатньо легковажні та дріб’язкові. Натомість використання мотивації ухиляння і, значить, підживлювання власних тривог знижують самооцінку людини і цим ще більше посилюють ці тривоги. Поведінка людини з мотивацією досягнень нагадує (і небезпідставно) т.зв. «Батьківський его-стан» особистості, який виражається у тому, що підсвідомо засвоєний, «внутрішній Батько» постійно підганяє людину (хоча насправді ніхто від неї цього не вимагає), а значить вона щодо всього відчуває сильну стурбованість і потребу спішити, відмовлятись від задоволень і радостей і жити виключно ради обов’язків.

В силу гендерних стереотипів мотивацію досягнень здебільшого очікують від хлопчиків, а мотивацію приналежності – від дівчат, але є і інші рольові закономірності: перші діти в сім'ї демонструють, як правило, мотивацію досягнень і більші успіхи у соціальному житті (щодо правил якого вони виявляють конформність і консерватизм), тоді як не перші діти стають, переважно, більш творчими (і навіть – «революціонерами» в науці та мистецтві), адже більше люблять і більше душі вкладають у ту справу, якою займаються в колективі.

Мотивація досягнень і мотивація приналежності теж існують в людині водночас, але виявляються у різних сферах її існування. Наприклад, робота не породжує в людині мотивації досягнень і вона працює і навіть старається лише для того, щоби в робочому колективі до неї ставилися добре (тобто – ради мотивації приналежності). А вдома і, особливо, на кухні вона виявляє і ініціативність, і наполегливість, і креативність, і схильність до самовипробування (тобто спонукається мотивацією досягнень). Тож коли людина розподіляє мотивацію досягнень і мотивацію приналежності гармонійно, без надмірного переважання однієї з них, а крім того майже не піддається впливу мотивацій ухиляння та жалості до себе, то її поведінка розвивається до «его-стану Дорослого», тобто умінню отримувати задоволення і від обов’язків (до яких вона ставиться самостійно і творчо), і від капризів (які насправді стають проявами її спонтанності та природності), і від досягнень, і від взаємовідносин з іншими. Але її «внутрішній Дорослий» формується завдяки наданій людині можливості бути лідером (бодай у чомусь), що приводить до знаходження внутрішньої мотивації щодо кожної своєї справи (яка дає більше задоволення, ніж зовнішня) та пошуку в собі причин своїх успіхів та невдач (внутрішній локус контролю), а відтак і до підвищення її самоповаги та вміння відповідати за свої рішення.

Мотивація приналежності може розподілятись на такі, дрібніші види мотивації за ставленням до колективу, вибір між якими залежить виключно від настроїв та інтелекту людини і може змінюватись у різних ситуаціях: (1) егоїстична – націлена на власні інтереси всупереч інтересам інших; (2) альтруїстична – націлена на інтереси інших всупереч власним; (3) колективістська – націлена водночас і на власні інтереси, і на інтереси інших (реально виявляється лише в умовах самореалізації). Знання видів мотивації потрібно не для того, щоби давати моральну оцінку людям або їх діям.

Що є найприємнішим для людини, коли вона діє, скажімо, з егоїстичною мотивацією? Це – (1) якась свідома особиста вигода, яка протиставляється інтересам інших, тому що людина категорично не хоче йти на компроміс із даними людьми і жертвувати ради них чимось. Така позиція може бути результатом особистої неприязні або відчуття власної незахищеності в конкретних стосунках, засліпленості якимось бажанням (випередити інших, заволодіти чимось цінним для багатьох) або психічним розладом.

Що є найприємнішим для людини, коли вона діє з альтруїстичною мотивацією? Як правило, це (2) бажання отримати щось навзаєм, бажання, приховане навіть від самого себе, яке, тим не менш, легко виявляється і підтверджується в ситуації, коли «альтруїст» не отримує бажаного.

Нарешті, що є найприємнішим для людини, коли вона діє з колективістською мотивацією? Це прагнення до насолоди від самого процесу фантазування, пізнання та винахідництва, тобто (3) прагнення реалізації творчих потреб і здібностей.

Якщо ці три види мотивації існують в людині водночас і кожен вид виявляється щодо різних людей та обставин, то рівні мотивації людина освоює по черзі і співіснувати вони не можуть. Є три рівні мотивації: 1) самозбереження – звичка старатися лише для відведення безпосередньої загрози або для убезпечення себе від можливих загроз (як правило – найближчих, ситуативних, але це залежить від ступеня далекоглядності або, точніше, недалекоглядності індивіда); 2) самоствердження – звичка старатися лише для отримання визнання своїм оточенням тут і тепер або якомога більшою групою і на довший час (залежить від рівня амбіцій індивіда); 3) самореалізації – звичка старатися лише для реалізації власних здібностей, тобто робити те, що відповідає своїм природним нахилам та уподобанням, хоча водночас і нахилам та уподобанням оточуючих. Кожен рівень мотивації існує на певному етапі формування і ступеню зрілості людини, причому перехід на вищий рівень можливий лише після того, як вона задовольнить нагальні, базові потреби попереднього рівня.

На рівні мотивації самозбереження людина «вмикає» здібності (найпростіші, і насамперед – хитрість) та прикладає зусилля, тільки якщо налякана явною вже і серйозною для неї небезпекою, а перейти на другий рівень може лише позбувшись цієї звички працювати «з-під налигача» і почавши керувати своїми діями самостійно і за планом. На рівні мотивації самоствердження вона вже здатна «ввімкнути» набагато більше здібностей і з більшою користю для себе та інших; але ці здібності все ще доволі прості, стандартні (дисциплінованість, старанність, уміння зрозуміти інших та підлаштуватись під них), тобто зовсім не ті, що складають її унікальність, її призначення та її можливий талант. А значить, щоби перейти на вищий рівень мотивації, така людина мусить подолати свою залежність від того, як до неї ставляться і як її оцінюють інші.

Однак подолати залежність від зовнішніх оцінок треба не поверненням до егоїзму та байдужістю до інших, а(3) зосередженням на новому сенсі своїх старань – на задоволенні від свободи творчості, захопливості пошуку та прикладного фантазування, радості відкриттів та розв’язання загадок.

На старання людини з мотивацією самозбереження впливають лише негативні зовнішні стимули, - обіцянки відібрати те, що у неї є, - і не впливають обіцянки винагородити, дати їй щось, чого у неї немає. На старання людини з мотивацією самоствердженнявпливають насампередпозитивні зовнішні стимули,а на старання людини з мотивацією самореалізаціївпливають лишевнутрішні стимули, здебільшого – позитивні, але іноді й негативні.

Натомість мотивація досягнень розподіляється на такі види мотивації за головними життєвими цілями людини, вибір між якими теж залежить від інтересів та інтелекту людини, але, бувши зробленим, він майже не змінюється впродовж її життя: (1) економічна мотивація – націлена на досягнення матеріального добробуту та гарантій безбідного і навіть усе більш заможного існування, накопичення фінансових ресурсів і витрачання їх з максимальною користю або насолодою від споживання; її прояви коливаються від примітивної жадібності до економності та розважливості і далі до філантропії та щедрості – в залежності від рівня розвитку людини та її мотивації; (2) політична мотивація – націлена на досягнення якомога більшого впливу, престижу і влади над людьми, а також гарантій збереження цього статусу і збільшення насолоди від нього; її прояви коливаються від примітивного знущання і самодурства фальшивих лідерів до бажання не відстати «від людей» або випередити їх у престижності власного статусу і далі до бажання брати на себе відповідальність за інших і приймати доленосні для багатьох рішення; (3) професійна мотивація – націлена на досягнення якнайвищої майстерності у тій справі, якій людина присвятила життя і до якої має покликання, а також – на реалізацію цієї майстерності у виконанні найскладніших завдань; її прояви коливаються від примітивного шулерства та маніпулювання до захопленого вдосконалення у власних хобі і далі до вищої майстерності вченого чи художника.

 

Історія досліджень мотивації досягнення

 

Генрі Мюррей, один із основоположників напряму досліджень мотивації досягнення, визначав потребу в досягненні як бажання або тенденцію «долати перешкоди, виявляти силу, прагнути робити щось важке або робити щось якомога швидше» (Murray, 1938). Він вважав, що привабливість досягнення не в набутті бажаного, а в розвитку і застосуванні навичок. Іншими словами, винагородою для мотивації досягнення служить сам процес.

Девід Мак-Клелланд більше чотирьох десятиліть вивчав мотивацію досягнення. Підсумок його роботи підведений в книзі «Людська мотивація» (Human Motivation, McClelland, 1985). Д. Мак-Клелланд виділяв три групи потреб: потреба у владі, потреба в успіху, потреба в причетності (приналежності).

Мак-Клелланд та інші вчені стверджують: мотив досягнення – це прояв базового спонукання «робити щось краще», причому не для схвалення або нагороди, а «заради самого процесу» (McClelland, 1985). Мак-Клелланд зазначає, що на розвиток цього природного спонукання впливають зовнішні умови. Наприклад, важливу роль відіграють батьки, які можуть створити сприятливі умови для становлення мотивації досягнення.

На думку Роберта Уайта (Robert White, 1959), схильність до дослідницької поведінки обумовлена ​​більш загальним мотивом, який він назвав мотивацією ефективності (effectance motivation). Як вважає Уайт, він спрямований на розуміння сутності навколишнього світу та світопорядку. Відчуття ефективності виникає, коли людина усвідомлює свою здатність впливати на світ навколо, і ці відчуття виконують для неї роль нагороди. Маленька дитина, наприклад, виявивши, що при кожному русі ноги підвішена зверху іграшка починає розгойдуватися, відчуває таку ефективність. Він може посміхнутися, засміятися або якось інакше висловити свій стан. Головне, у неї з'явиться відчуття управління середовищем.

Джон Аткінсон, який співпрацював з Мак-Клелландом на ранніх етапах досліджень мотиву досягнення, розробив відповідну теорію, яка залишила непорушною основоположну ідею Мак-Клелланда, що люди ставлять перед собою цілі та рухаються до них тому, що у них є потреба в досягненні. Але Аткінсон (Atkinson, 1957) вніс два важливих доповнення: по-перше, він зауважив, що ця потреба зменшується іншою – потребою уникнення невдач. Він вважав, що якщо перша сильніша за другу, людина зробить будь-які дії, а якщо все навпаки, то її поведінку слід визнати уникаючою. По-друге, Аткінсон вважав, що ці дві фундаментальні потреби по-різному взаємодіють з очікуваннями та цінностями. Так, коли очікування успіху занадто велике або занадто мале, мотивація досягнення стає незначною, - адже якщо очікування успіху мале (тобто людина не вірить у свій успіх), то їй безглуздо докладати зусилля, а якщо очікування успіху велике (тобто досягти його просто), людині немає чого старатися.

При значному очікуванні невдачі є великі підстави уникати виконання завдання, а при незначному очікуванні невдачі, як це не парадоксально, підстави для уникання такі самі, - через те, що невдача при виконанні легкого завдання є принизливою, а значить людина, потреба якої – уникнути невдачі, схильна відмовлятися від рішення неважких завдань.

Ці доповнення лягли в основу розробленої Дж. Аткінсоном спільно з Д. Мак Клелланда теорії суб'єктивно пріоритетного ризику. Відповідно до цієї теорії, мотивація досягнення і мотивація уникнення невдач визначають прийнятний для людини рівень ризикованої поведінки. Була відзначена цікава обставина: люди з високою мотивацією досягнення (а до цієї категорії відноситься більшість керівників) вважають за краще не високі й не низькі рівні ризику, а якийсь середній його рівень. При середньому рівні ризику успіх переважно залежить від власних зусиль керівника.

Про це ж говорить закон Йеркса-Додсона. Ці два вчені ще в 1908 році встановили, що для того, аби навчити тварину проходити лабіринт, найбільш сприятливою є середня інтенсивність мотивації (вона задавалася інтенсивністю ударів струму).

Мюррей включає потребу в досягненні та уникненні невдач в систему інших психогенних потреб, таких як потреба в агресії, приналежності, домінуванні, захисті, грі, уникненні шкоди, уникнення звинувачень, незалежності, неприйнятті, осмисленні, пізнанні, допомоги, заступництві, розумінні, порядку, приверненні уваги до себе, визнанні, придбанні, протидії, роз'ясненні (навчанні), сексі, творенні, ощадливості, повазі та приниженні.

За даними Мак-Клелланда, люди, які відчувають сильну потребу в досягненні, вважають за краще покладатися на власні сили і прагнуть до самовдосконалення. Вони схильні працювати над завданнями, які вимагають чималих зусиль, але не є нерозв'язними. Вони відчувають більше задоволення від своєї роботи тоді, коли самі можуть її планувати і самостійно визначати свої цілі. Такі люди вважають за краще грати в шахи, а не в покер.

Зазвичай люди з високою потребою в досягненні ставлять перед собою такі завдання, виконання яких буде для оточуючих символом або ознакою успіху. Такі люди хочуть бути завжди на висоті й люблять отримувати позитивні відгуки про свою діяльність від оточуючих. Схвалення оточуючих для них важливіше за гроші. Адамс і Стоун (Adams, Stone) вказують на те, що такі люди навіть свій вільний час часто присвячують діяльності, що пов'язана з їх основною роботою.

Чому ж у деяких виникає така потреба? Мак-Клелланд виявив, що на формування у дитини потреби в досягненні впливають установки батьків. Зазвичай батьки з високою потребою в досягненні вимагають від своїх дітей більшої самостійності. Їх діти в уже відносно ранньому віці вчаться покладатися на власні сили. В результаті у них розвивається почуття впевненості в собі і власні досягнення приносять їм радість.

Батьки з низькою потребою в досягненні, як правило, надмірно опікують своїх дітей. Навіть коли в цьому немає необхідності, вони допомагають їм виконувати повсякденні справи (наприклад, одягатися та їсти). Таким дітям надається менше свободи і у них, як правило, формується слабка потреба в досягненнях.

Згідно Х. Хекхаузену, люди з великою мотивацією досягнення успіху, в ситуації вибору між негайною, але малою винагородою, або великою, але відстроченою у часі, вибирають останнє, а люди з низькою мотивацією досягнення відрізняються більшою прихильністю до негайної винагороди і нижчою здатністю відстрочити задоволення. Також відзначено, що мотивовані на успіх схильні зосереджуватися на «великій меті», вони також надають перевагу завданням, що охоплюють більший період часу і вимагають планування. Вони не потребують швидкого досягнення успіху, більш того, вони можуть досить довго чекати

Є певні відмінності в поясненнях своїх успіхів і невдач людьми з вираженою мотивацією досягнення успіху та мотивацією уникання невдач. Якщо ті, хто прагне досягнень частіше приписують свій успіх наявними у них здібностям (суб’єктна й диспозиційна атрибуція), то ті, що уникають невдач схильні пояснювати свій успіх скоріше випадковим збігом обставин (інцидентна каузальна атрибуція).

 

Історія досліджень мотивації афіліації (приналежності)

 

Зміст мотиву афіліації є далеко не однорідним: сюди включається потреба контактувати з людьми, бути членом групи, взаємодіяти з оточуючими, надавати й приймати допомогу. Г. Мюррей так визначає потребу людини в афіліації: «Заводити дружбу і відчувати прихильність. Радіти іншим людям і жити разом з ними. Співпрацювати і спілкуватися з ними. Кохати. Приєднуватися до груп». Під афіліацією розуміється, таким чином, певний тип соціальних взаємодій, зміст якого полягає у спілкуванні з іншими людьми, яке приносить задоволення обом сторонам.

Мотивація афіліації відноситься до вищого рівня ієрархії людських потреб. У певному сенсі афіліативна поведінка (прагнення до контакту, прихильності, причетності до групи) властива й багатьом представникам тваринного світу, що говорить на користь розгляду афіліативної потреби в якості вродженої. Але не можна заперечувати і той факт, що потреба у фізичному контакті у тварин і потреба в спілкуванні у людей мають різний зміст і спрямованість.

Експеримент Харлоу з виявлення чинників, що беруть участь у становленні зв'язку між дитинчам мавп і матір'ю, переконливо показує, що для молодих мавпочок головну роль у розвитку прихильності грає приємне відчуття дотику з теплим предметом, незалежно від того, мати це або плюшевий манекен (Обухова, 1999). Для людської дитини також, безумовно, існує необхідність у фізичному контакті, але його не може замінити контакт з лялькою або навіть твариною. У спілкування дитини з матір'ю крім фізичної взаємодії, включені ще й такі чинники, як контакт очей, посмішка, тембр голосу, сміх і т.д. Дефіцит такого спілкування протягом 5 - 6 місяців призводить до незворотних негативних зрушень у психіці дитини, порушує її емоційний, розумовий і фізичний розвиток. Як зазначав Е. Еріксон, «мати створює у своєї дитину почуття віри тим типом поводження з нею, який поєднує в собі чутливу турботу про потреби дитини з твердим почуттям повної особистісної довіри до неї в рамках того життєвого стилю, який існує в її культурі».

Таким чином, якщо потреба в спілкуванні і прихильності може і не є в строгому сенсі вродженою, то формується вона на самих ранніх стадіях онтогенезу, що підтверджується даними вікової психології. Так, про виняткову роль дитячо-батьківських відносин і ранньої соціалізації у розвитку афіліативної потреби у дитини говорить австрійський культурантрополог І. Ейбл-Ейбесфельд. На матеріалі вивчення культур Африки, Південної Америки і Нової Гвінеї, він приходить до висновку, що «створення навколо дитини атмосфери любові та уваги є необхідною умовою для формування повноцінного члена будь-якого суспільства, як войовничо налаштованого, так і миролюбного». Вчений зазначає, що виховання, позбавлене ласки, створює неповноцінну особистість, яка не відчуває прихильність до своєї групи.

Американський культурантрополог Р. Ронер на основі етнографічних даних висунув концепцію соціалізації, яка намагається пояснити й передбачити наслідки батьківського прийняття та відкидання для поведінкового, когнітивного й емоційного розвитку особистості дитини. Ронер виділив три типи можливого ставлення батьків до дитини:

- любов,розуміння і тепле ставлення;

- ворожість і агресія;

- індиферентність.

Ці типи «в різній мірі характеризують культури та взаємопов'язані з іншими вимірами батьківської поведінки, зокрема з батьківським контролем». Очевидно, що саме стиль стосунків у сім'ї закладає основу для розвитку у дитини того чи іншого вектора розвитку афіліативної потреби – з вірою в прийняття себе іншими або зі страхом відкидання.

Мабуть, потреба людини в афіліації є універсальною, тобто властивою всім людям незалежно від їх вікової, гендерної або етнічної приналежності. Але характер і зміст цієї потреби, безумовно, варіює залежно від виховання, умов соціалізації, типу культури. Ряд досліджень доводить, що досвід спілкування з іншими людьми, який накопичується протягом життя веде до узагальнених очікувань зустріти в них джерело заохочення або покарання. Якщо домінують очікування першого роду, то людина буде прагнути до інших людей і довіряти їм; якщо переважають протилежні очікування, то вона буде уникати інших людей, ставиться до них з підозрою та низько їх оцінювати. Людина, досвід якої носить змішаний характер і у якої високі очікування обох типів, буде знаходитися в сфері міжособистісних відносин в стані постійного конфлікту. Той, у кого обидва види очікувань низькі, буде проявляти в ситуаціях міжособистісного спілкування байдужість і незацікавленість (Хекхаузен, 1986).

Універсальність потреби людини в афіліації підтверджують дані порівняльно-культурних досліджень. Так, представники індивідуалістичних культур значно частіше, ніж представники культур колективістських, скаржаться на відчуття самотності та ізоляції і частіше впадають у депресію (Стефаненко, 1999). Спосіб життя в таких культурах пов'язаний, як відомо, з пріоритетом цінностей індивідуалізму й досягнення, що часто призводить до відчуження людини від інших людей, дефіциту спілкування і дружніх зв'язків. Меншу поширеність «класичних» симптомів депресії в традиційних культурах вчені пояснюють, зокрема, «переважанням в них великих сімей, у яких людина отримує більше соціальної підтримки і менше ризикує втратити відносини любові» (Стефаненко, 1999).

Важливою особливістю мотивації афіліації є її реципрокний (взаємозалежний) характер. Так, ступінь успішності афіліації людини залежить не тільки від її прагнення до приналежності, але й від її потенційного партнера: один повинен дати зрозуміти другому про своє бажання вступити у контакт, надавши цьому контакту привабливість у його очах. Несиметричність у розподілі ролей, перетворення партнера в засіб задоволення своїх потреб завдають шкоди афіліації або навіть повністю руйнують її. Адже мету афіліації можна визначити як пошук прийняття себе іншими, підтримки та симпатії.

А. Меграбян виділяє дві тенденції мотиву афіліації: надію на афіліацію (очікування відносин симпатії, взаєморозуміння в спілкуванні) і боязнь відкидання (страх того, що спілкування не відбудеться або буде формальним). Поєднання цих тенденцій дає чотири типи мотивів афіліації:

1) Висока надія на афіліацію і низька чутливість до відкидання: у більшості випадків потреба в афіліації постійно задовольняється. У цьому випадку людина може бути товариською аж до настирливості.

2) Низька потреба в афіліації та висока чутливість до відкидання: у більшості ситуацій потреба в афіліації залишається незадоволеною або ж зовсім відкидається.

3) Низька надія на афіліацію й низька чутливість до відкидання: будь-який перебіг подій – позитивний чи негативний – майже не позначається практичній афіліації людини. У цьому випадку людина вважає за краще самотність.

4) Висока надія на афіліацію й висока чутливість до відкидання: у більшості ситуацій потреба в афіліації або задовольняється, або відкидається. У людини виникає сильний внутрішній конфлікт: вона прагне до спілкування і в той же час уникає його. Цей тип, на думку Меграбяна, є мотиваційною основою пасивно-агресивної поведінки (характерної для авторитарних особистостей), тобто показником мотиву залежності: часте застосування позитивних і негативних санкцій стає засобом формування у індивіда тенденції до психологічної залежності від когось (зазвичай – від авторитарного лідера).