Історичне значення ІІІ та ІV Універсалів Центральної Ради

Нажаль чи нарадість влада Тимчасового уряду не була довготривалою. Жовтневе більшовиціьке повстання та зникнення Тимчасового уряду з російської політичної сцени якоюсь мірою вирішували багато проблем, але породжували і нові.

В Україні в жовтні 1917 року на політичній арені розгорнулася боротьба між трьома силами - прибічниками Тимчасового уряду,опорною точкою яких був штаб Київського військового округу (КВО), більшовиками, які мали велику підтримку рад робітничих та селянских депутатов та національними силами, що були прихильниками Центральної Ради.

Найбільшу небезпеку для преставників Центральної Ради становили більшовики, як на той час (хоч і ненадовго) встановили радянську владу у Вінниці, Кам’янці-Подільському, Проскурові, Рівному, Луцьку та інших прифронтових містах. Розуміючи своє шатке становище, Центральна Рада вже в день петроградського перевороту створює в Києві «Крайовий комітет охорони революції в Україні».

Коли ж більшовики будуть ініціювати повстання в Києві, то вони зустрінуть активний опір з боку сил КВО. Три дні - з 29 по 31 жовтня тривали бої між прибічниками Тимчасового уряду та більшовиками. Згодом до них приєднається і Центральна Рада, яка бачила і розуміла наскільки кризовою стає ситуація. Намагаючись відстояти національні інтереси, представники Центральної Ради укладають з більшовиками компромісну угоду і примушують штаб КВО та комісара Тимчасового уряду в Києві погодитися на всі умови, які запропонували їм радівці. Головною умовою було припинення збройного опору.

Напротязі деякого часу Центральна Рада міцно стояла на місці господаря в Україні - вона призначила тимчасовим начальником КВО «свою» людину - члена Військового генерального комитету подполковника В. Павленка, роззброїла більшовицькі загони в Києві, Дарниці, Броварах. Хоч у цей критичний час у Центральної Ради виявилося достатньо сил та авторитету, щоб тримати під контролем інші політичні сили та більше частину України. Жаль, що таке становище радівці не утримали протягом більшого часу.

Не стоючи на місці у плані української національної політики, Центральна Рада 20 листопада (7 за старим стилем) ухвалює свій ІІІ Унівресал, який проголошував утворення Української Народної Республики (УНР) у межах дев’яти українських губерний, але знову ж таки у федеративному союзі з Росією. Серед найосновніших його положень можна назвати такі як положення про негайний початок переговорів та укладення справедливого миру між воюючими сторонами, скасування приватної власності на землю, забезпечення громадинам усіх прав та свобод: словоби слова і друку, віри, недоторканості особи та житла тощо, надання нацменшинам «національно-персональної автономії».

А тим часом більшовики зміцнюють свою владу в Росії і прагнуть також захопити владу в Україні. Тому, за зрозумілими причинами, Центральна Рада не підтримувала їхньої політики. Через це 10 листопада вона заявила, що не визнає Раднаркому і прагне до угоди з крайовими республіками, що виникли на території Росії для того, щоб утворити новий загальноросійський політичний центр.

Спочатку Ленін визнав за українським народом право на утворення самостійної держави, але відчувши реальну загрозу втратити українські землі він швидко одумався.

Українське населення в основному підтримувало «національний продукт» і не хотіло бачити на українській політичній сцені у якості лідерів більшовиків. Останні ж, розуміючи свою неспроможність впливати на українців, розгорнули широку і якісну агітаційно-пропагандистську кампанию, метою якої було звинуватити Центральну Раду у контрреволюційності та буржуазності. Вони шукали будь-які можливості, щоб підірвати авторитет та вплив радівців в очах народу.

Згодом, бачачи, що ці методи слабо діють, Раднарком РРФСР 4 грудня 1917 року видав «Маніфест до українського народу» з ультимативными вимогами до Центральної Ради. В цьому документі, підписаному Леніном та та Троцьким, з одного боку визнавалася УНР, а з іншого - висовувалися різні звинувачення Українській Народній Республіці, зокрема стосовно дій Центральної Ради та її уряду на власній території, в Україні, з якими Раднарком не погоджувався. Тобто цей ультиматум був грубим втручанням Раднаркому в справи України. Документ містив чотири вимоги до Центральної Ради: відмовитися від утворення Українського фронту, не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон, пропустити більшовицькі міста на Південний фронт, припинити роззброєння радянських полков і червоноармійців. Ленін відвів на роздуми 48 годин, а у разі відхилення ультимативних вимог РНК буквально оголошував відкриту війну між Україною та Росією.

Генеральний Секретаріат у відповідь на ультиматум надіслав Раднаркому РРФСР ноту в якій намагався пояснити, що він (ультиматум) грубо втручається не у свою справу, не визнає право народу на самовизначення і порушу це право, нав’язуючи свої Форми політичного устрою.

Відповів уже Ленін не словами, а активними діями.

Починаючи з 5 грудня 1917 року Центральна Рада перебувала у стані війни з Раднаркомом Росії. У Харкові на Першому Всеукраїнському з’їзді Рад проголошується встановленя Радянської влади в УНР та обрано Центральний виконавчий комітет рад України на чолі з Ю. Медвєдєвим. Далі більшовицькі війська оволоділи важливими залізничними вузлами- Лозовою, Павлоградом, Синельником, що дало змогу блокувати каледінські війська на Дону і Донбасі та створити плацдарм для вирішальних боев з УНР. Діями раднських військ керував харківський центр, до складу якого входили В. Антонов-Овсієнко, М. Муравйов, С. Орджинікідзе.

У Києві ж 15 грудня було утворено Особливий комітет з оборони України на чолі з М. Поршем, С. Петлюрою, В. Єщенком. Головною опорою Центральної Ради були підрозділи Вільного козацтва та добровольчі формування. Основну ударну силу протидіючої сторони становили частини регулярної російської армії, що перешли на бік більшовиків, підрозділи моряков та червоногвардійці промислових центров України та Росії.

Вирішлальні події розпочалися 25 грудня, коли В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про наступ 30-тисячному радянському війську проти УНР. Досить швидко війська оволоділи Катеринославом, Олександрівськом, Полтавою, Лубною і вже був майже відкритий шлях на Київ. За таких небезпечних обставин для Центральної Ради основными завданнями були - мобілізувати та організовувати український народ для відпору агресору, формально відмежуватися від більшовицького режиму, створити усі умови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками. Спробою реалізувати ці завдання став ІV Універсал, який було проголошено 11 січня 1918 року. Головною його тезою були такі слова: «Однині УНР стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Щоб окрестили також головну його сутність можна привести таку цитату: «Центральна Рада, не хоче війни, не претендує на чужі території, а ’’бажає вести свій край до миру, до творчої роботи, до скріплення... волі нашої".

Цей документ засвідчує волю українського народу, волю одвічну та вистраждану. Ця воля - це право кожної людини, право на те, щоб жити не під владою чужинців, а бути господарем на своїй землі. Але не всі хочуть визнавати це право. І тут все залежить від влади - чия рука буде твердіша, той у буде переможцем у цій політичній грі.

Переможцями стали більшовики. На жаль, цей важливий юридичний акт було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений.

На початку 1918 року Центральна Рада все більше і більше втачала свій авторитет та вплив. В середині січня радянську владу вже встановлено в Миколаєві, Одесі, Херсоні та ін. містах України. Переконувальні більшовицькі гасла все ж таки отримали довіру людей і згасили довіру до Центральної Ради.

А нерішучість, та бездарна поілтика Центральної Ради призвели до того, що у вирішальний момент 16 січня 1918 року у бою під Крутами, коли вирішавалсь доля Києва, вона кинула у бій військовонеосвічених та безпорадних 420 студентів, більшість з яких загинула в далеко нерівному протистоянні. Повстання на заводі «Арсенал» дало зрозуміти Українські владі, що ситуація надкритична. Хоча повстання і було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. Після п’ятиденного бомбардування більшовицькі війська під командуванням Муравйова 26 січня 1918 року увійшли до столиці УНР.

Можливо це спадкове, що українські політики гарно почавши справу вміють так само безпорадно та бездарно її завершити. Чи не завершити… Можливо колись, зважаючи на помилки своїх попередників, українська влада зможе грамотно, а головне твердо вести свою політику для того аби результат досуг усі очікування.