Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.
Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забезпечує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілкування. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.
Мовна норма - категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує ЇЇ функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебуває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким "реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності31.
Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралельного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:
- нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка іменників, напр.: директорові - директору, товаришеві - товаришу; особові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - роботу закінчено тощо;
- стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними стилями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова говорити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфінітива закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмовному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.
Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвірних, граматичних, стилістичних норм.
Типи норм
Види літературних мовних норм
1. Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотримання цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного тексту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвінких приголосних основи, на жаль, - поширене явище українського розмовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи, наприклад, слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий [г|, пор.: Він справді міг, я не заперечую.
2. Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наголошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос - це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить ЇЇ ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: відомості-відомості, видання - видання, об 'єднання - об 'єднання; руки - руки, братів - братів; Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва.
3. Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила передачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через дефіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графічних варіантів. Наприклад, відповідно до правила "дев'ятки", що стосується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в словах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу декан, депутат правилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам'ятовувати.
4. Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділових знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За допомогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та інтонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживання коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити неможливо, помилувати, або Стратити, неможливо помилувати? Пунктограми є різних типів-одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту.
5. Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, діалектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видатної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). Порушенням лексичних норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хабарник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем.
6. Словотвірні норми встановлюють закономірності утворення нових слів за наявними в мові словотвірними моделями. Часто в усному мовленні спостерігаємо відхилення від норм українського словотворення під впливом російських відповідних лексем. Однак треба пам'ятати, що в кожній мові діють свої закони і багато слів, які мають спільний корінь в інших слов'янських мовах, можуть відрізнятися префіксами, суфіксами, напр.: напій (рос. налиток), ліки (рос. лекарство заплатити (рос. уплатить).
7. Граматичні норми охоплюють правила творення та вживання форм слів, їх поєднання у словосполучення та речення. Ці норми вивчаються в морфології та синтаксисі, закріплені в граматиках української мови, довідниках, правопис і. Наприклад, можна почути поєднання іменника біль' у значенні "відчуття фізичного страждання" з прикметниками жіночого роду сильна, головна, нестерпна. Таке порушення морфологічної норми пов'язане з помилкою у визначенні роду іменника {біль1-це іменник чоловічого роду і узгоджується з прикметниками сильний, головний, нестерпний). Іменники біль2 у значенні "білі нитки; білість" або біль3 в значенні "хвороба рослин" виступають омонімами до зазначеного слова і мають граматичну форму жіночого роду. Значення роду впливає і на відмінкові закінчення, пор.: бол-ю (чол. рід) і бол-і (жін. рід). Граматичну форму слова може визначати наголос, напр.: стола, але столу.
Правила поєднання слів у словосполучення та речення тісно пов'язані зі значенням та граматичними ознаками слова. Наприклад, близькі за значенням дієслова оволодіти та опанувати виявляють різні синтаксичні особливості - оволодіти (ким? чим?), а опанувати (кого? що?); дієслово дякувати керує формою давального, а не родового відмінка залежного слова (вам, друзям, колективу); прийменник згідно з (із, зі) передбачає форму орудного, а не родового відмінка іменника (наказом, положенням, статтею).
8. Стилістичні норми регламентують доцільність використання мовних засобів у конкретних стилях мови. Добір мовних елементів відповідає потребам сфер комунікації, меті і завданням висловлювання. Вказуючи на ці норми, ми часто кваліфікуємо їх не як "правильні", а як "доцільні", "кращі" саме для цієї ситуації. Наприклад, нормою офіційно-ділового стилю є вживання книжних слів, канцелярської лексики, усталених мовних зворотів (акредитація, набувати чинності, засвідчити підпис, доповідна записка) чи термінів з різних галузей знань для наукового стилю. Саме за нормами офіційно-ділового стилю відповідь студента на іспитах оцінюють на відмінно, добре, задовільно, незадовільно, а не блискуча, достатня, посередня, погана відповідь. Безперечно, існують вимоги щодо граматичних форм, синтаксичних конструкцій, які підпорядковані насамперед позамовним чинникам.
