Особливості обрання та вимоги до кандидатів у президенти в країнах Вишеградської групи й інших країнах Центрально-Східної Європи

Розділ 3. Порівняльний аналіз інституту президентства в країнах Вишеградської групи й інших країнах Центрально-Східної Європи

На відміну від держав Західної Європи, у країнах Вишеградської групи (далі – ВГ) й інших країнах Центрально-Східної Європи (далі – ЦСЄ) нема монархій. Хоча перед Другою світовою війною монархіями були Болгарія, Румунія, Словенія та Хорватія[1] (у складі Королівства Югославія), після війни ці країни стали республіками. У жодній, до речі, не було спроби реставрації монархії. У 2001 р. в Болгарії на парламентських виборах перемогу отримала політична партія „Національний рух Симеона ІІ”/„Народний рух заради стабільності та прогресу”, яку створив і очолював болгарський цар Симеон Борисов Сакскобургготський/Симеон ІІ (1937 р.н.), перебуваючи в еміграції. Він єдиний син-спадкоємець царя Болгарії Бориса ІІ, який формально був монархом у 1943–1946 р. Згідно Тирновської конституції, країною від імені малолітнього сина керувала регентська рада. У 1946 р. монархію у Болгарії ліквідували на підставі національного референдуму. Симеон ІІ проживав в Іспанії. Коли він досягнув повноліття у 1955 р., то проголосив себе царем Болгарії. До країни він повернувся у 2001 р. та сформував власну партію „Національний рух Симеона ІІ”, яка на парламентських виборах отримала майже 43 відсотки голосів виборців та спільно з партією турецької національної меншини (Рух за права та свободи) створила коаліційний уряд (коаліція опиралась на 141 мандат із 240). Симеон ІІ намагався взяти участь у президентських виборах 2002 р., але як громадянин Іспанії не мав права кандидувати. У 2005 р., після чотирирічного періоду перебування при владі, партія Симеона ІІ програла вибори, а після виборів у 2009 р., на яких партію підтримали 3,5 відсотка виборців, він залишив посаду керівника партії. За часів його прем’єрства Болгарія стала членом НАТО.

Формальні підстави відновлення інституту монархії були також у Румунії. Король Міхай І (1921 р.н.) із династії Гогенцоллернів-Зігмарінгенів перебував на престолі у 1927–1930 і 1940–1947 рр. Під його тиском у 1944 р. Румунія вийшла із гітлерівської коаліції. Згодом Міхай І перебрався у Швейцарію, де працював в авіакомпанії. У 1992 р. він вперше повернувся до Румунії, де його гаряче зустрічали тисячі громадян. Це відповідно викликало досить прохолодне ставлення до нього чинної влади. Тільки у 1997 р. йому повернули румунське громадянство, проте він мешкає у Швейцарії. Досить часто Міхай І відвідує батьківщину. Він відмовився від спадку на палаци і землі за 30 млн. євро, виплачених йому урядом Румунії. Труднощі у боротьбі з корупцією, яка властива політикам усіх партій, спричинили формування руху за відновлення монархії. У 2013 р. Румунська християнсько-демократична селянська партія (PNT-CD) ініціювала винесення на референдум змін до національної конституції, зокрема з питання про відновлення монархії. На підтримку цієї ініціативи виступила впливова Націонал-ліберальна партія (PNL) та Президент Румунії Т. Бесеску. Однак опитування громадської думки засвідчили, що ідею повернення конституційної монархії готові були підтримати 30 %, а опонентами виступали 47,3 % опитаних.[2] Однак референдуму з цього питання не було.

Особливості обрання та вимоги до кандидатів у президенти в країнах Вишеградської групи й інших країнах Центрально-Східної Європи

Інститут президента запроваджено у всіх країнах регіону ще на початку переходу від авторитарного/посттоталітарного режиму „народної демократії” (або „реального соціалізму”) до демократії. Але в історичному контексті країни відрізнялись за досвідом діяльності президента. Так, в Естонії посада президента була запроваджена у 1938 р., він виконував обов’язки до 1940 р., а відновлено цей інститут у 1992 р. У Латвії президент очолював державу з 1918 до 1940 рр., відновлено посаду президента у 1991 р. У Литві інститут президента діяв у 1919–1940 рр., а на підставі рішення конституційного референдуму від 25 жовтня 1992 р., із 1993 р. у цій країні відновлено посаду президента. У Польщі посаду президента запровадили у 1922 р. Інститут президента діяв до 1939 р., після Другої світової війни вже в період Польської Народної Республіки президент працював з 1947 по 1952 рр., відновлено інститут президента у 1989 р. У Румунії посаду президента запроваджено у 1974 р. Після поділу Чехословаччини інститути президентів ввели у Словаччині та Чехії у 1993 р., а до цього в межах єдиної держави президент виконував свої обов’язки з 1918 р. Впродовж короткого періоду під час Другої світової війни (з 1939 до 1945 рр.) у Словаччині також діяв президент. У Хорватії протягом 1941–1945 рр. Анте Павеліч був керівником (поглавніком) Незалежної держави Хорватія, яка підтримувала ІІІ Рейх. В Угорщині перший досвід інституту президента припав на 1918–1919 рр., згодом на короткий час з 1946 по 1949 рр. посаду було відновлено, а остаточно закріплено цей інститут у 1990 р. Болгарія, Словенія та Хорватія мають найменший досвід діяльності інституту президента. У Болгарії цю посаду було запроваджено у 1990 р., у Словенії – в 1991 р., Хорватії у 1990/92 р.[3] Зауважимо, що певний досвід президентства властивий Югославії, де діяв президент СФРЮ від 1953 р. та були формальні посади голів представницького органу республік.[4]

У країнах регіону, за винятком Латвії[5], президентів обирають на п’ять років із правом одного повторного переобрання. В Латвії главу держави обирають на чотири роки. Крім Латвії, де термін повноважень глави держави та національного парламенту збігаються, у всіх інших країнах ЦСЄ президенти мають більший термін повноважень, ніж парламент, на один рік. У конституціях цих країн зазначено, що одна й та ж особа може виконувати функції президента тільки два терміни. Незалежно від комбінації термінів перебування президента при владі (підряд чи з інтервалом) їхня сукупна кількість не повинна бути більшою двох разів[6]. Дещо контраверсійною є ситуація із визначенням кількості президентських термінів першого Президента Хорватії – Франьо Туджмана. Парламент Хорватії, який сформовано у травні 1990 р. обрав на посаду голови Президії Соціалістичної Республіки Хорватія Ф. Туджмана. Цей парламент проголосив незалежність країни і прийняв у серпні 1990 р. нову конституцію, яка передбачила загальні вибори на посаду президента. На виборах у 1992 р. перемогу отримав Ф. Туджман. Переобрали його на загальних виборах у 1997 рр. Після прийняття конституції у серпні 1990 р. Ф. Туджман фактично володів повноваженнями президента. Відповідно виникає питання кількості каденцій на посаді глави держави Ф. Туджмана. Стаття 95 Конституції Хорватії однозначно зазначає, що посаду президента одна і та же особа може обіймати лише два рази.

Таблиця 3.1

Вимоги щодо кандидатів на посаду та спосіб обрання президентів у країнах Вишеградської групи й інших країнах Центрально-Східної Європи (на 2015 р.) [7]

Країна	Термін	Віковий ценз	Вибори президента
Болгарія			загальні, прямі
Естонія			у парламенті
Латвія			у парламенті
Литва			загальні, прямі
Польща			загальні, прямі
Румунія	5[8]		загальні, прямі
Словаччина			загальні, прямі
Словенія			загальні, прямі
Угорщина			у парламенті
Хорватія			загальні, прямі
Чехія			загальні, прямі

Важливою вимогою щодо претендентів на посаду президента є віковий ценз. У Польщі, Румунії та Угорщині претенденти повинні мати мінімально 35 років, у решті країн регіону – 40 років. У Конституції Словенії та Хорватії не передбачено вимог стосовно віку кандидатів на посаду президента. У статті 43 Конституції Словенії та статті 45 Конституції Хорватії зазначено, що громадяни країни, яким виповнилось 18 років, можуть обирати і бути обраними. Тому експерти вважають, що кожен громадянин Словенії та Хорватії, якому виповнилось 18 років, може стати кандидатом на посаду глави держави.

Стандартною є вимога громадянства для кандидата на посаду президента. Додаткові вимоги вказані у конституціях, наприклад: у статті 79 Конституції Естонії зазначено, що кандидат має бути громадянином цієї країни від народження; у статті 37 Конституції Латвії вказано, що на посаду президента не може претендувати особа із подвійним громадянством; у статті 78 Конституції Литви записано, що кандидат у президенти повинен бути громадянином від народження та проживати останні три роки в Литві.

Процедура висунення та обрання[9] кандидатів у президенти залежить від форми правління. За парламентської форми правління (парламентської республіки) президента обирають у парламенті, зокрема в Естонії, Латвії[10], а також Угорщині. У Польщі теж був період, коли президента країни обирали в парламенті. Згідно рішень „Круглого столу” 31 грудня 1989 р. Народні Збори (спільне засідання обох палат польського парламенту) обрали президентом В. Ярузельського. Але вже у 1990 р. запроваджено загальнонародні вибори президента (у грудні 1990 р. президентом було обрано Л. Валенсу). У Словаччині до 1998 р. президента обирали в парламенті[11]. До 2013 р. так обирали також президента в Чехії. У 2012 р. внесено зміни до Конституції Чехії щодо запровадження прямих та загальних виборів президента. Перші вибори відбулись у січні 2013 р. Особливість парламентських республік полягає у тому, що обрання глави держави та висунення кандидата в президенти відбувається у парламенті. В Естонії право висувати кандидата в президенти має одна п’ята депутатів парламенту, в Латвії – парламентські фракції, в Угорщині – не менше п’ятдесяти депутатів парламенту.

Процедуру голосування під час виборів президентів достатньо чітко виписано у конституціях країн ВГ та інших державах ЦСЄ. В Естонії, згідно ст. 79 Конституції країни, для перемоги в першому турі виборів треба набрати дві третини голосів депутатів. Якщо жодний із кандидатів не набрав потрібної кількості голосів, тоді наступного дня проводять другий тур голосування. Однак і перед другим туром відбувається висунення кандидатів: відповідно ця процедура дає змогу внести корективи у попередній список кандидатів. Якщо в другому турі жодний із кандидатів не отримав двох третин голосів, у той самий день відбувається третій тур, участь у якому мають право брати лише два кандидати, які в попередньому турі отримали найбільшу кількість голосів. У разі, якщо знову не буде обрано президента, спікер Рійгікогу (парламенту Естонії) впродовж місяця має скликати колегію виборців для обрання президента. Вона має складатися з депутатів парламенту та депутатів органів місцевого самоврядування. Представник від органів місцевого самоврядування обов’язково має бути громадянином країни. Члени колегії виборців мають право висувати кандидата на посаду президента. Таким правом володіє 21 член колегії виборців. Кандидат вважається обраним у тому разі, якщо за нього проголосує більшість членів колегії виборців, що взяли участь у голосуванні. У разі, коли в першому турі президента не обрано, того самого дня проводять другий тур голосування, в якому мають право брати участь лише два кандидати, які набрали найбільшу кількість голосів у попередньому турі.

У Латвії для обрання президента треба отримати підтримку більшості від повного складу парламенту, тобто мінімально від 51 депутата (у парламенті Латвії 100 депутатів). Кількість турів для виборів президента не обмежена. Під час кожного туру можна висувати нових кандидатів[12].

Як зазначає А. Антошевський, вибори президента Угорщини в парламенті були значною мірою ситуативними. Згідно рішень „Тристороннього столу”, передбачено, що президента обиратимуть на загальних виборах. У листопаді 1989 р. за ініціативою Союзу вільних демократів проведено референдум, на якому більшість (50,1 відсоток) висловилася за те, щоб вибори президента відбулись одразу після парламентських. Новосформований парламент навесні 1990 р. обрав тимчасового президента А. Гьонца. Однак під тиском посткомуністичних депутатів прийняли рішення про необхідність проведення референдуму стосовно загальнонародних виборів президента в липні 1990 р. Після низької явки виборців (близько 15 відсотків) було визнано, що референдум не відбувся (хоча серед тих, хто взяв участь у референдумі, за прямі вибори президента висловилися 80 відсотків). Зважаючи на результати референдуму, президента вирішили обирати у парламенті[13]. А. Гьонц у серпні 1990 р. обраний парламентом на посаду президента, він обіймав цю посаду два терміни аж до серпня 2000 р. Згідно статті 29/В Конституції Угорщини, обраним на посаду президента в першому турі вважається той кандидат, який отримує підтримку двох третин голосів депутатів парламенту. Якщо у такий спосіб не обрано президента, організовують другий тур, в якому передбачається висунення нових кандидатів. Для перемоги так само треба отримати підтримку двох третин депутатів. У третьому турі беруть участь лише два кандидати, які отримали найбільшу підтримку з-поміж кандидатів у попередньому турі. Для перемоги треба отримати підтримку більшості депутатів, незалежно від кількості депутатів, що взяли участь у голосуванні. Цікавою також є вимога конституції (стаття 29/В, п. 5) про те, що на вибори президента відводиться лише три дні.

У Чехії до 2013 р. для обрання президента в парламенті в першому турі кандидату треба було заручитися підтримкою більше половини депутатів верхньої та нижньої палат. У другому турі брали участь кандидати, які отримали більшість голосів у нижній палаті і більшість голосів у верхній палаті парламенту Чехії. В разі проведення третього туру, що мав відбуватися впродовж чотирнадцяти днів після другого туру, для перемоги потрібна була підтримка більшості від понад половини присутніх депутатів верхньої та нижньої палат парламенту. У разі необрання президента в третьому турі, проводили повторні вибори. Першого президента Чехії В. Гавела обрали у 1993 р. в першому турі[14]. Другий президент В. Клаус двічі перемагав у третьому турі. У зв’язку із цим деякі політики запропонували зміни до конституції в тій частині, яка регламентує спосіб і процедуру обрання президента.

У країнах із напівпрезидентською формою правління (тобто напівпрезидентських республіках) президента обирають на загальнонародних виборах. Це стосується Болгарії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини (із 1999 р.), Словенії, Хорватії, а також Чехії (із 2013 р.). Умови висунення кандидатів у президенти регламентуються не у всіх національних конституціях. У Литві для висунення кандидатів у президенти треба зібрати 20 тис. підписів виборців, у Польщі кандидата в президенти висувають сто тисяч виборців, у Словаччині це право належить 15 депутатам парламенту або п’ятнадцяти тисячам виборців, які мають з цього приводу укласти петицію. У Чехії для реєстрації кандидатом у президенти на його підтримку треба зібрати підписи 50 тис. громадян, які мають право голосу. Також право висунення кандидатів належить 20 депутатам або 10 сенаторам.

У всіх напівпрезидентських країнах регіону, якщо в першому турі не відбудеться обрання президента, призначають другий тур. Для перемоги в першому турі потрібно набрати більше половини дійсних голосів виборців. У Болгарії та Литві ця норма має дуже важливе доповнення: у виборах мають взяти участь більше половини виборців. Якщо у виборах взяли участь менше половини виборців, тоді переможець все одно може бути визначений, якщо він набрав більшість голосів відносно інших кандидатів, але не менше ніж одну третину. У конституціях всіх напівпрезидентських країн регіону передбачено, що в другий тур виходять два кандидати, які набрали в першому турі більшість голосів виборців щодо інших кандидатів. Для перемоги в другому турі потрібна відносна більшість голосів від тих, хто візьме участь у виборах. Заслуговує уваги норма, передбачена в ст. 101 Конституції Словаччини: у випадку, якщо в другому турі з різних причин залишиться тільки один кандидат, тоді голосування не проводиться й оголошують нові вибори. Згідно Конституції Чехії (ст. 56, п. 4), у випадку, якщо в другому турі з різних причин залишиться один кандидат, другий тур все одно має відбутися.

Посада президента в країнах ВГ й інших країнах ЦСЄ не передбачає одночасного виконання ним інших функцій. Так, конституції Естонії, Литви, Румунії та Угорщини вимагають припинення членства президента в партії на час виконання ним своїх повноважень. Ст. 83 Конституції Литви детермінує, що „… обраний на посаду президента має припинити діяльність у політичній партії і політичних організаціях аж до початку нової кампанії перед виборами президента”. У Хорватії після смерті президента Ф. Туджмана була впроваджена пряма конституційна норма (ст.96), що у разі обрання Президент Хорватії подає заяву про свій вихід із складу партії та повідомляє про це Палату представників парламенту. Запровадження цієї норми пов’язано із практикою часів, коли главою держави був Ф. Туджман, протягом всього цього періоду він зберігав за собою посаду голови ХДС, яка відповідно мала домінуючі позиції в політичному житті країни.

Конституція Болгарії (ст. 95, п. 2) фіксує, що президент та віце-президент не можуть бути народними представниками, здійснювати інші державні, громадські і господарські функції, а також очолювати політичні партії.

Лише в Болгарії та Естонії всі президенти були партійними. В Хорватії наступні після Ф. Туджмана президенти на момент обрання були членами політичних партій, але після обрання згідно вимог конституції вийшли зі складу партії. У Румунії, якщо не брати до уваги тих, хто виконував обов’язки президентів, всі глави держави були непартійними[15]. Доцільно враховувати два ключові чинники: перший – що в умовах багатопартійності вибори президентів передбачають міжпартійну конкуренцію, а відповідно діючі в країні на момент виборів партії завжди займають певну позицію – підтримки чи опозиції до кожного конкретного кандидата і згодом до глави держави (тому можна говорити про партійно-політичну підтримку навіть непартійного кандидата); другий – що особа, яка могла бути до виборів членом певної партії, на посаді президента повинна мати непартійний статус.

Таблиця 3.2

Президенти країн Вишеградської групи й інших країн Центрально-Східної Європи та їх партійна приналежність (1990 – 2015 рр.)

№	Президент	Термін повноважень	Партійна приналежність
Болгарія
	Желю Желев (І)	01.08.1990 – 22.01.1992	Союз демократичних сил (SDS)
	Желю Желев (ІІ)	22.01.1992 – 22.01.1997	Союз демократичних сил (SDS)
	Петр Стоянов	22.01.1997 – 22.01.2002	Союз демократичних сил (SDS)
	Георгій Пірванов (І)	22.01.2002 – 22.01.2007	Болгарська соціалістична партія (BPS)
	Георгій Пірванов (ІІ)	22.01.2007 – 22.01.2012	Болгарська соціалістична партія (BPS)
	Росен Плевнелієв	22.01.12 – чинний	Громадяни за європейський розвиток Болгарії (GERB)
Естонія
	Леннарт Мері (І)	06.10.1992 – 20.09.1996	Союз „Батьківщина” (I)
	Леннарт Мері (ІІ)	20.09.1996 – 08.10.2001	Союз „Батьківщина” та „Республіка” (IRL)
	Арнольд Рюйтель	08.10.2001 – 09.10.2006	Народний союз Естонії (ERa)
	Тоомас Хендрік Ілвес (І)	09.10.2006 – 29.08.2011	Соціал-демократична партія (SDE)
	Тоомас Хендрік Ілвес (ІІ)	29.08.2011 – чинний	Соціал-демократична партія (SDE)
Латвія
	Гунтіс Улманіс (І)	07.07.1993 – 19.06.1996	Латиський союз фермерів (LZS)
	Гунтіс Улманіс (ІІ)	19.06.1996 – 17.06.1999	Латиський союз фермерів (LZS)
	Вайра Віке-Фрейберг (І)	17.06.1999 – 20.06.2003	Незалежний
	Вайра Віке-Фрейберг (ІІ)	20.06.2003 – 07.07.2007	Незалежний
	Валдіс Залтерс	08.07.2007 – 07.07.2011	Незалежний
	Андріс Берзіншь	08.07.2011 – 08.072015	Союз зелених і селян (ZZS)
	Раймонд Вейоніс	08.07.2015 – чинний	Латвійська партія зелених (LZP)
Литва
–	Альгірдас Бразаускас (в.о)	25.11.1992 – 25.02.1993	Демократична партія праці Литви (LDDP)
	Альгірдас Бразаускас	25.02.1993 – 25.02.1998	Демократична партія праці Литви (LDDP)
	Валдас Адамкус (І)	26.02.1998 – 26.02.2003	Незалежний
	Роландас Паксас	26.02.2003 – 06.04.2004	„Порядок і справедливість” – Ліберально-демократична партія (TT-LDP)
–	Артурас Паулаускас (в.о)	06.04.2004 – 12.07.2004	Новий союз (NS)
	Валдас Адамкус (ІІ)	12.07.2004 – 12.07.2009	Незалежний
	Даля Грібаускайте	12.07.2009 – 12.07.2014	Незалежний
	Даля Грібаускайте	12.07.2014 – чинний	Незалежний
Польща
	Войцех Ярузельський	31.12.1989 – 22.12.1990	Польська об’єднана робітнича партія (PZPR)
	Лех Валенса	22.12.1990 – 22.12.1995	незалежний
	Олександр Кваснєвський (І)	23.12.1995 – 23.12.2000	Союз демократичних лівих сил (SLD)
	Олександр Кваснєвський (ІІ)	23.12.2000 – 23.12.2005	Союз демократичних лівих сил (SLD)
	Лех Качинський	23.12.2005 – 10.04.2010	Право і справедливість (PiS)
	Броніслав Коморовський	06.08.2010 – 06.08.2015	Громадянська платформа (PO)
	Анджей Дуда	06.08.2015 – чинний	Право і справедливість (PiS)
Румунія
	Іон Ілієску	22.12.1989 – 29.11.1996	Незалежний
	Еміль Константинеску	29.11.1996 – 20.12.2000	Незалежний
	Іон Ілієску	20.12.2000 – 20.12.2004	Незалежний
	Троян Бесеску (І)	20.12.2004 – 20.04.2007	Незалежний
–	Ніколає Векерою (в.о.)	20.04.2007 – 06.07.2007	Соціал-демократична партія Румунії (PSD)
–	Троян Бесеску (І)	23.05.2007 – 06.12.2009	Незалежний
	Троян Бесеску (ІІ)	06.12.2009 – 10.07.2012	Незалежний
–	Крін Антонеску (в.о.)[16]	10.07.2012 – 27.08.2012	Національна ліберальна партія Румунії (PNL)
–	Троян Бесеску (ІІ)	27.08.2012 – 21.12.2014	Незалежний
	Йоханіс Клаус	21.12.2014 – чинний	Національна ліберальна партія Румунії (PNL)
Словаччина
	Міхал Ковач	02.03.1993 – 02.03.1998	Рух за демократичну Словаччину (HZDS)
–	Володимир Мечіяр (в.о.)	02.03.1998 – 30.10.1998	Рух за демократичну Словаччину (HZDS)
–	Іван Гашпарович (в.о.)	14.07.1998 – 30.10.1998	Рух за демократію (HZD)
–	Мікулаш Дзурінда (в.о.)	02.03.1998 – 15.06.1999	Рух за демократію (HZD)
–	Йожеф Мігаш (в.о.)	30.10.1998 – 15.06.1999	Партія демократичних лівих (PDL)
	Рудольф Шустер	15.06.1999 – 15.06.2004	Партія громадянського порозуміння (SOP)
	Іван Гашпарович (І)	15.06.2004 – 15.06.2009	Рух за демократію (HZD)
	Іван Гашпарович (ІІ)	15.06.2009 – 15.06.2014	Рух за демократію (HZD)
	Андрей Кіска	15.06.2014 – чинний	Незалежний
Словенія
	Мілан Кучан (І)	23.12.1991 – 20.12.1997	Незалежний
	Мілан Кучан (ІІ)	20.12.1997 – 22.12.2002	Незалежний
	Янез Дрновшек	22.12.2002 – 22.12.2007	Ліберальна демократія Словенії (LDS)
	Даніло Тюрк	23.12.2007 – 22.12.2012	Незалежний
	Борут Пахор	22.12.2012 – чинний	Соціал-демократи (SD)
Угорщина
	Арпад Гьонц (І)	04.08.1990 – 04.08.1995	Альянс вільних демократів (SzDSz)
	Арпад Гьонц (ІІ)	04.08.1995 – 04.08.2000	Альянс вільних демократів (SzDSz)
	Ференц Мадл	04.08.2000 – 05.08.2005	Незалежний
	Ласло Шойом	05.08.2005 – 06.08.2010	Незалежний
	Пал Шмітт	06.08.2010 – 02.04.2012	Фідес (Fidesz)
–	Ласло Кьовер (в.о.)	02.04.2012 – 10.05.2012	Фідес (Fidesz)
	Янош Адер	10.05.2012 – чинний	Фідес (Fidesz)
Хорватія
	Франьо Туджман?	30.05.1990 – 12.08.1992	Хорватський демократичний союз (HDZ)
	Франьо Туджман (І)	12.08.1992 – 05.08.1997	Хорватський демократичний союз (HDZ)
	Франьо Туджман (ІІ)	05.08.1997 – 10.12.1999	Хорватський демократичний союз (HDZ)
–	Влатко Павлетич (в.о.)	10.12.1999 – 18.01.2000	Хорватський демократичний союз (HDZ)
–	Златко Томчіч (в.о.)	18.01.2000 – 18.02.2000	Хорватський демократичний союз (HDZ)
	Степан Месич (І)	19.02.2000 – 17.01.2005	Хорватська народна партія-ліберальні демократи (HNS-LD)
	Степан Месич (ІІ)	17.01.2005 – 19.02.2010	Хорватська народна партія-ліберальні демократи (HNS-LD)
	Іво Йосипович	19.02.2010 – 18.02.2015	Соціал-демокртична партія Хорватії (SPH)
	Коліндра Грабар-Кітарович	19.02.2015 – чинний	Хорватський демократичний союз (HDZ)
Чехія
	Вацлав Гавел (І)	02.02.1993 – 20.01.1998	Незалежний
	Вацлав Гавел (ІІ)	20.01.1998 – 02.02.2003	Незалежний
	Вацлав Клаус (І)	07.03.2003 – 15.02.2008	Громадська демократична партія (ODS)
	Вацлав Клаус (ІІ)	15.02.2008 – 07.03.2013	Громадська демократична партія (ODS)
	Мілош Земан	08.03.2013 – чинний	Партія громадянських прав (SPOZ)

У країнах ВГ й інших країнах ЦСЄ на посаді президента домінують чоловіки. У 1989–2015 рр. лише в трьох випадках главою держави обирали жінок: у Латвії – Вайру Віке-Фрейберг (17.06.1999 – 07.07.2007 рр.) і Литві – Далю Грібаускайте (з 12.07.2009 і чинний президент станом на 03.2016 р.) та у Хорватії Коліндра Грабар-Кітарович (від 19.02.2015 і чинний президент станом на 03.2016 р.).