У праві свобода пов'язана не просто з відповідальністю суб'єкта за свої дії, яка має на увазі його свободу волі, але й з «мірою» відповідальності — «рівня» відповідальності вчинків. Встановлення цієї міри відповідальності за діяння викликано вимогоюсправедливості, справедливого присуду — «міри» покарання.
У праві — закріплена в конституції чи іншому законодавчому акті можливість певної поведінки людини (наприклад, свобода слова, свобода віросповідання) і т. д.). Категорія «свобода» близька до поняття «право» в субєктивному розумінні, однак останнє має на увазі наявність більш чи менш чіткого механізму для реалізації і за звичай відповідного обов'язку держави чи іншого суб'єкта здійснити яку-небудь дію (наприклад, надати роботу у випадку права на працю). У такому випаду, свобода (як і право в суб'єктивному розумінні) — це міра можливої поведінки суб'єкта суспільних відносин. Вона (свобода) є протилежною обов'язку, який є мірою належної поведінки суб'єкта суспільних відносин.
З іншого боку юридична свобода не має чіткого механізму реалізації, вона кореспондується із відповідальністю стримуватися від здійснення яких-небудь дій, які порушують дану свободу дій.
Термін «свобода» досить широко використовується в позитивному праві, тобто в спеціально-юридичному значенні. Філософське розуміння свободи також є неоднозначним, що пояснюється тим, що і в науці, і в житті поняття «свобода» вживається дуже широко: стосовно багатьох явищ і процесів дійсності. Свобода як здатність і можливість людини діяти відповідно до своїх потреб, інтересів і цілей, є, по справедливому зауваженню Сартра, не властивістю, а субстанцією людини. Все це свідчить на користь того, що вона має фундаментальне значення у визначенні людини як мислячого і самостійно діючого суб’єкта, який володіє можливістю вибору відповідно до своєї волі. Крім того, свобода розуміється нами не тільки як специфічно людське, але і як соціальне явище. Філософський парадокс свободи полягає в тому, що свобода може бути усвідомлена людиною тільки в системі соціальних зв’язків [2].
Таким чином, свобода у філософському розумінні постає в двоякому вигляді. З одного боку, як явище психологічного порядку, з іншого – як суспільне явище. В останньому випадку вона виявляється в тій або іншій поведінці людини й отримує оцінку з боку інших людей. Тому свобода у філософському розумінні виступає в двох основних сенсах: як внутрішня свобода і як свобода зовнішня.
Внутрішня свобода лежить у сфері моральності. Правом же визначаються не внутрішні спонукання, а зовнішні дії. Але, оскільки зовнішні дії залежать від внутрішніх спонукань, то право не може не враховувати внутрішньої свободи індивіда. У будь-якому випадку, поки особа діє в межах наданої їй законом зовнішньої свободи, праву немає справи до її помислів, «але як тільки вона переступає ці межі й порушує закон, то виникає необхідність визначити її провину, а це неможливо зробити, не проникнувши у сферу внутрішньої свободи. Тут народжуються поняття про осудність, про більшу або меншу злочинність дії, залежно від ступеня збочення волі, про пом’якшуючі обставини. Все це складає завдання права кримінального» [13, с. 25].
Філософське розуміння свободи має значення також і в питанні розрізнення права природного й позитивного. І природне, і позитивне право направлені на визначення зовнішньої свободи людини. Відповідно, поняття й суть позитивного і природного права виражаються через різні прояви зовнішньої свободи людини. Можна стверджувати, що позитивне і природне право розрізняються в тому, до чого кореспондує зовнішня свобода індивіда: до суспільства або існуючої в даному суспільстві держави. Суть природного права складає суспільно виправдана, суть позитивного – державно виправдана зовнішня свобода. Проте, слід зазначити, що свобода виражає суть тільки природного й позитивного права в суб’єктивному сенсі, а суттю об’єктивного права є воля держави внаслідок того, що держава визначає не тільки права, але й обов’язки, а також може закріплювати в своїх нормах і свавілля.
Через філософське розуміння свободи проводиться також і розмежування права приватного й публічного, а також відповідних їм основних методів правового регулювання (диспозитивного й імперативного). Філософія, затверджуючи в праві вираження свободи, не може не визнавати, що дійсне джерело свободи лежить в окремій особі, в її внутрішньому самовизначенні, а не в такому безособовому явищі, як держава.
Ось тільки деякі питання, що стоять за осмисленням взаємодії права і свободи. Як бачимо, філософсько-правові ідеї можуть послужити основою для розробки як питань загальної теорії права, так і актуальних теоретичних питань окремих юридичних наук. Це цілком закономірно, оскільки, якщо філософія права претендує на загальність у поясненні правових явищ, на створення філософського каркасу юридичної науки, то наукових проблем, що становлять для неї винятки, бути не повинно. Звичайно ж, багато висловлених у даній статті думок мають дискусійний характер і не претендують на безумовну істинність, що не змінює принципової значущості філософсько-правової проблематики для подальшого розвитку юридичної науки.
3 Справедливість як категорія права
Справедливість — мораль та чеснота, вразливість як на суспільне добро, так і на суспільне зло. За Платоном, справедливість — це найвища чеснота, що утримує мужність, поміркованість та мудрість в повній рівновазі й гармонії («кожному своє»). За Платоном саме справедливість державного устрою породжує у нього «однодушність» (homonoia) і дружбу (philia) співгромадян, жінок і чоловіків.
Чимало філософсько-правових концепцій розглядають справедливість, як найвищу, навіть передумовну правову цінність та морально-етичну цінність.
Справедливість загалом є елементарною властивістю людини, як моральної істоти у її ставленні до інших людей. Правова справедливість є категорично-безумовним моральним обов'язком влади — вищим від будь-яких її прогресистських намірів та устремлінь.
Справедливість є принципом адекватності суспільних зусиль, спрямованих на відновлення священної рівноваги світу (права), порушеної внаслідок діяльності чи бездіяльності члена (членів) сусільства чи суспільної інституції (в загальному випадку — суб'єкта, особи).
У повсякденному житті досить часто плутають поняття права та справедливості. Але з юридичного погляду це різні поняття, досить близькі за своєю суттю. Справедливість не є ні якоюсь особливою формою права, ні явищем, протилежним праву. Справедливість можна визначити як критерій оцінки позитивної чи негативної якості міждержавних чи міжлюдських відносин, у тому числі в галузі нормотворчості, тлумачення договорів та їх застосування. Саме критерій справедливості дозволяє відокремити рівноправні договори від нерівноправних.
При тлумаченні та застосуванні текстів договорів, як і законів у національному праві, справедливість полягає в обміркуванні та взятті до уваги особливостей кожного конкретного випадку на відміну від правових принципів і норм, які завжди визначають лише загальний бік відносин і не охоплюють особливості кожної конкретної ситуації або спору.
Між тим відносини виникають за різних обставин і багато в чому різняться між собою. Внаслідок цього виникає потреба вжити принципи справедливості як елемент пом’якшення суворості загальної правової норми й індивідуальної оцінки становища сторін спору або обставин конкретної ситуації. Проте на основі справедливості арбітраж або суд, який розглядає міжнародну суперечку, не може на свій розсуд ні заповнити прогалини в міжнародному праві, ні відмовитися застосувати належні статті конвенції, яка безпосередньо регулює відносини, що є предметом суперечки. Але в деяких випадках міжнародне право дозволяє чи навіть приписує сторонам суперечки або арбітрам приймати рішення, керуючись принципом справедливості (так, п. 3 ст. 2 Статуту ООН встановлює, що члени ООН “вирішують свої міжнародні спори мирними засобами, так, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир, безпеку та справедливість”).
4 Рівність як категорія права
· У соціальному контексті рівність - таке суспільний устрій, в результаті якого всі його члени мають однаковий статусом. Соціальна рівність припускає наявність однакових прав і обов'язків для громадян - учасників управління: на участь у виборах, на роботу, на відпочинок і освіту, розподіл ресурсів. Але рівність можливостей передбачає і рівність перед законом для всіх учасників суспільного процесу, що досягли певного віку.
· З точки зору політології та економіки, рівність передбачає однакове ставлення людей до засобів виробництва суспільства (Не зрівнялівка в плані побутових та особистих потреб, а винищення поняття «клас»). Напевно тому, одним гасел французької буржуазної революції вже в 1789 році було «рівність» в загальноприйнятому розумінні цього слова.
Принцип рівності передбачає чотири основні аспекти, які суттєво відрізняються один від одного, хоча і не є незалежними:
1. Рівна повага в межах певної схеми процесу ухвалення постанов — вимога виявляти рівну повагу до думки кожного;
2. Об'єктивне ставлення — вимога однакового розгляду однакових випадків.
3. Рівність розподілу — вимога отримання кожним рівної частки певного блага;
4. Рівність результату — вимога, згідно з якою індивіди після процедури розподілу повинні опинитися в однакових умовах.
5. Принцип рівності перед законом;
6. Принцип рівності перед судом;
7. Принцип рівності прав і свобод людини і громадянина;
8. Принцип рівності обов'язків людини і громадянина.
