Давня українська література для дітей (xi – XVIII СТ. ).

 

Зародження літератури для дітей на Україні пов’язане з розвитком освіти і шкільної справи. Впродовж багатьох століть в основному школа знайомила молоде покоління з різноманітними літературними текстами, поступово враховуючи при цьому потреби кожної епохи, вікові особливості школярів.

Перші школи в Київській Русі з’явилися після прийняття християнства. Зокрема, в Києві князем Володимиром було відкрито школу «книжного навчання». На думку вчених, вона «давала систематичну освіту з тодішніх наук. У ній навчалося близько 300 учнів, які вивчали богослов’я, історичні легенди, співацьке мистецтво, календарні обчислення». Як говориться у «Повісті минулих літ», «посилав князь збирати у кращих людей і віддавати їх у книжну науку. Матері ж тих дітей плакали за ними, як за мертвими. Тим самим збулось на Русі пророцтво: «Древнє й ветхе минуло, тепер настає все нове». І просвітився Володимир сам, і сини його, і земля його».

Згодом вихованці школи Володимира стали тією важливою опорою, за допомогою якої Ярослав Володимирович здійснював новий крок у розвитку освіти і культури на Русі. На це вказує і літописець: «Батько аджеж його Володимир землю зорав і розм’якшив… Цей же засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, вчення одержуючи книжкове».

Випускники дворецької школи Ярослава виконували велику і різноманітну роботу, наприклад. Вони перекладали книги, у яких містилися відомості з всесвітньої історії, космогонії. Філософії, філології, етики, географії, математики, медицини тощо. Крім дітей Ярослава, у школі навчалися майбутній митрополит Іларіон, посадники, знатні іноземці, претенденти на корони європейських королів. Словом, ця школа стала відомим європейським центром середньовічної культури та освіти. М.С.Грушевський назвав її першою українською академією.

Після прийняття християнства руські князі заохочують переклад книжок, необхідних для пропаганди нової релігії. Їх перекладали переважно з грецької мови на старослов’янську, яку засвоїла згодом й оригінальна церковна література Київської Русі. Старослов’янська мова не стала засобом спілкування народних мас, бо вживалася тільки в церкві й школі. У творах світського характеру автори вживали народну руську мову. У літописах же спостерігається переважно змішування цих двох різних мов.

Нині, оскільки до нас дійшла зовсім незначна кількість пам’яток писемності тієї доби, неможливо в усій повноті відтворити картину літературного життя Київської Русі, однак не може бути сумніву, що місцеві автори творчо засвоювали досвід перекладного письменства і. відповідно до особливостей руського життя й руської історії.

Розвивали свої оригінальні жанри і види. З літератури, що призначалася для читання, особливе поширення мали Біблія, житія святих, переклади та оригінальна церковно – історична, природничо – наукова, афористична, паломницька література, апокрифи. Але найповніше ідейні і стильові особливості руської літератури київського періоду розкрилися в літописанні.

Найдавнішим з відомих нам творів цього жанру, перволітописом, як ще його називають, є славетна «Повість минулих літ», яка не лише в минулому в оригіналі, а й сьогодні у переказі В.Близнеця є однією з улюблених книжок юних читачів. Провідною ідеєю твору став заклик до єднання руського народу, боротьби проти князівських чвар, уболівання за долю рідної землі.

До знаменитих літературних пам’яток Київської Русі належить так зване «Повчання Володимира Мономаха дітям», що вміщене під 1096 роком у Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ». Князь надумав написати повчання своїм дітям, яке було б корисним у майбутньому й для інших. У «Повчанні» він, зокрема, заохочує синів до праці, навчає їх бути вірними слову, «не давати сильним губити людину» і відзначає, що сам не давав на поталу ні бідного смерда, ні убогу вдову. Як гадає С.Єфремов, «ясний розум і тверда думка» Мономаха надає твору «не вузько особистого. А реально ширшого інтересу».

Найвидатнішою з відомих нам пам’яток писемної літератури Київської Русі є «Слово о полку Ігоровім», виникнення якого відносять до 1185-1187 років. Його автор, митець високого творчого обдаровання, не стільки оповідає про похід на половців, скільки уболіває за долю Русі, яку роздирають князівські усобиці, закликає князів до спільних дій проти ворогів землі руської. Після виходу у світ «Слово» привернуло увагу багатьох учених, письменників, художників, композиторів. Це сприяло його поширенню, особливо серед молоді.

Хоч і невелика за кількістю рукописів духовна спадщина залишилася від часів Київської Русі, проте немає сумніву, що висока ідейно – художня її сила справляла глибоке враження на народ, передусім освічені його верстви. Чимало цих писаних творів, поряд з фольклорними, і склали ту дидактичну і художню літературу, яка певною мірою протягом кількох сторіч служила читанням для дітей та молоді.

Друковані книжки для дітей на Україні з’являються в другій половині XVI ст. Першою з них була «Руська граматика, або Буквар» (1574), виданий у Львові друкарем Іваном Федоровим – підручник, який поклав початок розвитку навчальної літератури. «Буквар» складається з абетки, складів, зразків відмінювання і короткої читанки.

Текст було підготовлено у Львові, про що свідчать його мовні особливості. Складаючи і видаючи «Буквар», І.Федоров не лише допоміг львівським міщанам організувати українську школу підвищеного рівня, а й зробив неоцінений внесок у справу розвитку освіти всіх народів, що користувалися кириличним алфавітом.

Згодом уже в Острозі І.Федоров відкрив друкарню і видрукував новий «Буквар» (1578), до якого було додано греко – церковно – Слов’янську читанку і твір болгарського ченця Храбра про створення слов’янської азбуки Кирилом – філософом. І.Федорову також належить перше у нашій країні окреме видання поетичного твору – «Хронологія» (1581). Тут вміщено вірш Андрія Римші. Важливо, що цей твір написаний тогочасною українською літературною мовою. Роком раніше побачила світ книга Нового завіту (1580). Її видавці прагнули, щоб ця книжка стала посібником для усної і писемної полеміки з католицькими богословами.

На початок XVІІ ст. припадає виникнення друкарні в Києві на території Києво–Печерської лаври.

Її засновником став син дяка львівської Успенської церкви Єлисей Плетенецький, який багато років був архімандритом Києво–Печерської лаври. 20 грудня 1616 року тут був надрукований «Часослов», якому судилося стати предтечею багатьох нових книжок. Вчені гадають, що лише за 15 років (1616 – 1630) київська друкарня випустила книг більше, ніж до того їх було надруковано по всій Україні.

У період, про який ідеться, книгодрукування набуло широкого розмаху. Особливо роль тут належала братствам, які захищали православну віру від експансії католицизму, і братським школам. Братські школи і друкарні готували велику кількість навчальної літератури: граматика і тлумачний словник Лаврентія Зизанія (1596), «Слов’янська граматика» Мелетія Смотрицького (1619), «Лексикон словеснороський» Памва Беринди (1627) та ін.

У цей час боротьба проти католицизму, церковної унії на Україні різко загострюється. Виникає полемічно – публіцистична проза, одним з найвидатніших представників якої став Іван Вишенський. Захищаючи віру простого руського народу. І.Вишенський одночасно виступав проти його поневолювачів: польського. Литовського і місцевого панства і церковників. Полеміст надавав великого значення друкуванню книжок народною мовою, розробляв методи читання, пропонував їх учителям, якими тоді були переважно представники церкви.

Водночас з полемічною прозою в Україні виникає і поширюється віршована література. У тодішніх школах серед навчальних дисциплін одне з перших місць належало поетиці. Для засвоєння теорії і практики віршування відводився клас піїтики. Складали вірші як учителі, так і учні. За цих обставин у XVIІ - XVIІІ ст. виникають твори різних жанрів не лише для дитячого читання, а й про школярів. Тематика їх різноманітна.

Скажімо, у формі присвят написані вірші Касіяна Саковича про Петра Конашевича – Сагайдачного та Софронія Почаського про Петра Могилу. В обох цих присвятах прославляються видатні діячі історії та культури, подвиг яких є зразком для молодого покоління. Для дитячого читання призначено твори на морально – дидактичні й патріотичні теми Лазаря Барановича («Аполлонова лютня»).

Учні тогочасних шкіл на Україні були не лише читачами творів своїх учителів, а й авторами багатьох віршів переважно гумористично 0 сатиричного змісту. Ці вірші називаються літературою мандрівних дяків. Однією з головних тем такої літератури був показ нелегкого життя шкільної молоді та її скарги на своє постійне голодування («Нищенські вірші»).

Демократизмом і глибоким уболіванням за долю бідних дітей позначені вірші Климентія Зіновіївна. Юнакам адресовані і його сорок сім похвальних поезій «О ремесниках розмаїтих», «О звірах різних…», про рідну природу тощо. Характерно, що образи дітей з’являються і в інтермедіях. Так, в одній з них під назвою «Син з татом» (XVIІ ст.) гумористично зображено учня, який довго провчившись у школі. Так і не спромігся засвоїти азбуку.

У XVIІ – XVIІІ ст. виникає й такий жанр творів, як козацькі літописи. Вони знайомили читачів з причинами і перебігом визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. та з пізнішими подіями. Автори літописів. зокрема С.Величко, виступають не лише як історики. А й як письменники. Це, по суті, великі історичні повісті, які своєю патріотичною ідеєю, силою мистецького зображення справляли великий вплив на виховання громадянських почуттів, на розвиток нової української літератури, історичних творів для юного читача.

У школах на Запорозькій Січі, куди брали хлопців з дев’яти років, посібниками для навчання, окрім релігійних текстів, служили скорописна «Козацька читанка», а також козацький фольклор: оповідання старих запорожців, історичні легенди, перекази, думи та пісні. Богдан Хмельницький універсалом від 1652 року запровадив на Україні кобзарські школи.

Під кінець навчання у такій школі учень повинен був продемонструвати не лише вміння грати на кобзі і виконувати думи, а й складати власні твори. Як бачимо, вже тоді в школах України з метою виховання у молоді національної свідомості використовували фольклор, зокрема історичні пісні й думи національно – патріотичного змісту.

Ряд церковних і літературних діячів одночасно дбали про освіту дітей та художню літературу для них. Так, Феофан Прокопович створив «Буквар» і «Первое учение отроком», за якими навчалися діти українців, росіян, білорусів, молдаван, грузинів, сербів тощо. Виступаючи проти так званої курйозної поезії, він створив алегоричний вірш «Плаче пастушок у довгу негоду», що сприймається як реалістичний і яскравий малюнок з життя дітей. Прокопович також першим здійснив скорочений виклад байки римського поета Горація «Байка про сільську та міську мишу», поповнивши цим літературу для дитячого читання.

У XVIІІ ст. літературу для дитячого читання збагатили Іван та Ігнатій Максимовичі. Якщо перший писав для молоді на морально – етичні теми («Один з братів…», «Хтось сказав…», «Коли вода в краплині…» та двовірші з книги «Театрон»), то другий вперше створив жанр оди для юнацького читання («Ода на перший день травня 1761 року»).

В одному ряду з ними був священик і поет Іван Пєшковський, який писав поезії про юність, перші почуття кохання та жартівливі вірші.