Немаловажне значення має також строге дотримання передбаченого законом порядку розгляду справи і винесення рішення, установленої форми акта застосування права.
* ОБҐРУНТОВАНІСТЬ - це означає, що: 1. Повинні бути виявлені всі стосовні до справи факти; 2. Такі факти повинні бути ретельно й об'єктивно вивчені і визнані достовірними; 3. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні бути прийняті в увагу і відкинуті.
Обґрунтованість - це підтвердженість справи перевіреними і достовірними доказами.
* ДОЦІЛЬНІСТЬ. Проблема доцільності в праві має два самостійних аспекти. З однієї сторони закон, виражаючи волю народу, сам по собі доцільний. Він містить вимоги, що з погляду законодавця є найбільш доцільним рішенням питання. Тому найбільш точне і послідовне здійснення закону, є в той же час найбільш доцільне рішення питання, найкраще досягнення тієї мети, що ставив перед собою законодавець при його виданні. Неприпустимо прикривати порушення законності з посиланнями на доцільність.
Другий аспект доцільності в праві - це відповідність діяльності особи в рамках закону конкретним умовам місця і часу, найбільш доцільне здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права в силу свого загального характеру не може врахувати всі особливості кожного конкретного випадку, але звичайно дає можливість виконавцю враховувати їх. У межах утримуючий правозастосовчій акт варто вибирати найбільш ефективне рішення, максимально повно і правильно відбиває зміст закону і мети правового регулювання. При цьому, чим більше можливостей дає акт для прояву ініціативи і самостійності, тим більше значення набуває ця вимога.
Орган, застосовуючий акти, одноманітно і неухильно виконуючи юридичні розпорядження, повинний у той же час діяти ініціативного максимальним обліком особливостей місця і часу виконання, розумно розподіляючи кадри і т.д.
* СПРАВЕДЛИВІСТЬ - це вимога до актів застосування права, відбиває ідею про соціальну справедливість суспільства, означає усвідомлення правильності рішення справи з погляду інтересів народу і держави, переконаність особи, що застосовує право, а також навколишніх у тім, що прийняте рішення служить інтересам,, а також найбільше и і послідовно відповідає потребам і інтересам окремих громадян, колективів, колективів підприємств, заснувань.
Справедливість акта застосування права - це відповідність суспільної думки про прийняте рішення самому рішенню, тісна погодженість змісту рішення з моральними переконаннями суспільства. Від того наскільки переконливо і морально виправдане рішення компетентного органа багато в чому залежить його авторитет, виховна дія. Робота державного апарата не може замкнутися лише межами юридичної значимості фактів. Моральна сторона, моральна оцінка случаючи, належного дозволу, повинні обов'язково враховуватися при застосуванні права.
§ 37. Поняття, ознаки, склад правовідносин.
Право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини — це конкретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.
Щоб розкрити поняття правовідносин потрібно відмежувати їх від інших соціальних відносин — моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер, але правовідносини ще й мають державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. Правовідносини, як правило, не можуть існувати без системи права і законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі правовідносин. В нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх виникнення, сторони, які приймають в них участь.
Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень.
Учасники правовідносин зв'язані між собою конкретними суб’єктивними правами і обов'язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними існує суб'єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.
Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин: правовідносини, які врегульовані законодавством, і правовідносини, які не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб'єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виникають, коли виникає необхідність застосовувати аналогію права і закону. Таким чином, правовідносини можуть існувати і без прийнятих законів, хоча пізніше вони офіційно відображаються в офіційних нормативних актах.
Цей факт обумовлений також бартерними відносинами. Ці відносини можуть виникати також на підставі природного права, стихійно.
Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реалізації, не склались умови для їх реалізації тощо. Таким чином, може існувати три ситуації: є закони і є правовідносини; є закони, але немає правовідносин; є природні правовідносини, але немає законів.
Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб'єкти суспільних відносин, між якими виникають права і обов'язки з приводу задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством.
Правовідносини — це такі суспільні відносини, які мають вольовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства.
Правовідносини важко зрозуміти без розгляду структури і видів правовідносин. В структуру правовідносин входять такі елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки).
Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути правоздатними, дієздатними і деліктоздатними.
Правоздатність — це здатність особи мати юридичні права і обов'язки. Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної особи.
Дієздатність — це здатність своїми діями набувати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Вона виникає з дня повноліття — з 18 років, а якщо особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18 років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути зменшений на один рік.
Деліктоздатність — це здатність особи нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного віку.
Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби виробництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.
Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких виникли правовідносини. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні правая і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.
Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти — продавець і покупець; об'єктами правовідносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять права і обов'язки продавця і покупця; продавець має право продати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість майна, його обов'язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов'язок покупця — заплатити за вартість даного майна.
Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманітний характер, і їх видів дуже багато:
1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульовані — природні правовідносини.
2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання ) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо.
3) В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів.
4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні).
5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.
6) По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактичних фізичних дій).
7) В залежності від функціонального призначення вони можуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності).
8) По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (наприклад, трудові правовідносини після укладення трудового договору).
9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.
§ 38. Суб'єкти правовідносин.
Суб'єкти (сторони) правовідносин — це учасники правового відношення, що володіють взаємними правами й обов'язками.
Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу; слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими суб'єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов'язані поважати його права, не перешкоджати їхньої реалізації.
Численні і різноманітні по своєму складі суб'єкти правовідносин можуть бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних суб'єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед колективних суб'єктів можна виділити державно-територіальні утворення (держави, суб'єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні органи, суспільні об'єднання, підприємства, комерційні структури і інші).
Так, громадяни є суб'єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових, брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад, із приводу об'єктів державної власності) і деякі інші.
Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб'єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:
— правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;
— дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;
— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.
Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його правосуб'єктності”.
Обсяг правосуб'єктності різних суб'єктів права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану щиросердечного здоров'я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднаково.
Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, обсяг повноважень Російської Федерації і її суб'єктів визначається Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами країв, областей і інших суб'єктів Федерації й ін.
Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.
Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність, абстрактна по суті, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).
Загальною правосуб'єктністю володіють усі суб'єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними (наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна щиросердечна хвороба) обставинами.
Галузевою і спеціальною правосуб'єктністю володіють не всі особи. Суб'єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб'єкти, але не організації, а суб'єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.
Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з'являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.
І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.
§ 39. Юридичний зміст правовідносин.
Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у
виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини.
Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов'язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.
Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.
Структура суб'єктивного права. Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:
а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.
Інакше кажучи, суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.
У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило - перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб'єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.
Характерною рисою суб'єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб'єктивне право, а простий дозвіл, що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: "що не заборонено, те дозволено".
Таких дозволів у повсякденному житті - незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику,займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб'єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.
Кожна з дробових складових частин суб'єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п'яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб'єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у відношенні якого він має право.
Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона - гарант їхнього здійснення. Суб'єктивне право - право суб'єкта правовідносини. Епітет "суб'єктивне" відбиває тут, по-перше, приналежність права суб'єкту і, по-друге, залежність його від суб'єкта.
У цьому змісті юридичний обов'язок також можна кваліфікувати як суб'єктивну. У рамках правового відношення право й обов'язок суб'єктів рівною мірою суб'єктивні. Доданки юридичного обов'язку - це свого роду окремі повинності - на подобу повноважень у суб'єктивному праві.
Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв'язаності.
Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.
При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як показане вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.
§ 40. Об'єкти правовідносин.
Під терміном “об'єкт” (від лат. “об‘єкт” — “предмет” у філософії розуміється те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об'єкт правовідносини — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, власник суб'єктивного права може претендувати на надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов'язана сторона правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати його діям за розпорядженням майном. Усі те, на що спрямовано дії сторін, що складає предмет їхніх інтересів, і є об'єктом відповідного правовідносини.
Класифікувати зазначені об'єкти можна в такий спосіб.
Матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі об'єкти типові для цивільно-правових відносин. Так, об'єктом угоди купівлі-продажу є гроші і продаване майно; позики — чи гроші речі, обумовлені родовими ознаками; збереження — майно, передане на збереження і т.п. Матеріальні блага можуть бути об'єктом і в інших галузях права, наприклад бути об'єктом кримінально-правового захисту.
Нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь і достоїнство людини, його воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні блага є об'єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.
Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці — твору мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і побутового обслуговування. Вони є як об'єктом цивільно-правових, трудових і інших відносин, так і об'єктом кримінально-правового захисту.
Документи — паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій, адміністративні протоколи і т.п. Ці об'єкти найбільш типові для адміністративних і процесуальних відносин.
Особливе місце серед об'єктів правовідносин займають дії, поводження людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв'язаним з іншими об'єктом. Такі об'єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових відносинах — явка особи за викликом компетентних органів, дача показань свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії людей, акти визначеного їхнього поводження є об'єктом усіх, без винятку, правовідносин, тому що суб'єктивне право і юридичний обов'язок завжди припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження сторін. Так, об'єктом прав і обов'язків сторін у договорі закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі уже вважають об'єктом усіх правовідносин тільки дії.
Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках, коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об'єктом правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені впливати на його виховання і т.п.
§ 41. Юридичні факти.
Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється — зазначені права й обов'язки зникають.
Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені.
Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала гроші (позичальника), виникає обов'язок повернути борг, а в позикодавця — право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення. Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює правовідносини (обсяг прав і обов'язків сторін), а у випадку смерті позичальника — його суб'єктний склад: стороною правовідносини стають його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало правовідношення.
Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв'язку з волею учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і правові події.
Дії взагалі — це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження, однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв'язує настання юридичних наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті, тобто правовими діями.
Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим вимогам не відповідають, порушують їх.
Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.
Юридичні акти — це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки — такі правомірні дії, що не переслідують правової цілей, але об'єктивно, незалежно від волі і намірів суб'єкта, породжують правові наслідки. Так, створення літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті виникають авторські права письменника, поета, ученого.
І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так, сам факт передачі грошей у борг породжує обов'язок отримувача позики повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти, юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і., тобто й у тім, і в іншому випадку — з результатів діяльності.
Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так, здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають, зокрема, обов'язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у правоохоронні органи й ін.
Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і об'єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче. Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають, але його діяння породжує цивільно-правові відносини — у потерпілого з'являється право на відшкодування понесеного збитку.
Правові події, тобто події, з якими закон зв'язує визначені юридичні наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв'язані з людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.
