Національна екополітика спрямована на розв‘язання екологічних проблем у межах окремої країни. Але багато питань охорони середовища, раціонального природовикористання і екологічної безпеки неможливо розв‘язати у рамках окремих країн. Тому поряд з національною екополітикою, розвиваються міжнародна регіональна екополітика (пошук шляхів розв‘язання великих регіональних екологічних проблем, наприклад, захисту масштабних природних комплексів – морів, гірських систем, басейнів рік; допомога відсталим країнам регіону у розв‘язанні екологічних питань; транзитне перенесення забруднення та ін.) і глобальна екополітика (розв‘язання екологічних питань планетарного масштабу – потепління клімату внаслідок забруднення, руйнування озонового екрану, створення еталонних біосферних резерватів, планетарного моніторингу та багато інших; вироблення міжнародних угод і конвенцій, що є обов‘язковими до виконання і – регулюють міжнародні стосунки у сфері використання світових ресурсів, у сфері зменшення загальних рівнів забруднення та ін.).
Необхідність міжнародного співробітництва у природозахисній діяльності пояснюється багатьма чинниками. Основні з них:
– природні екосистеми і комплекси, біосфера не мають державних кордонів, тому розв‘язання питань захисту навколишнього середовища і забезпечення екологічної безпеки не під силу тільки окремим країнам, у тому числі й найбагатшим, що мають найбільшу кількість матеріальних засобів і коштів для розв‘язання проблем екологічного характеру. Глобальний характер природних процесів є головною умовою міжнародного співробітництва в екологічній сфері;
– сучасні процеси глобалізації економіки, частково політики, способу життя людей вимагають глобального підходу й у розв‘язанні екологічних питань, які неможливо розглядати окремо, без врахування комплексного характеру еколого-економіко-соціальних проблем;
– бідні й недостатньо економічно розвинені країни не в змозі самостійно розв‘язати проблеми захисту унікальних екосистем, розміщених на їх території; етноекологічні проблеми збереження життя унікальних народів і етносів (малочисленних північних народів Росії, деяких племен Африки, Південної Америки, Океанії та інших регіонів світу);
– ряд країн світу з диктаторськими режимами або іншими негативними політично-економічними особливостями є джерелом нестабільності та небезпеки, у тому числі екологічної, в окремих регіонах чи для всієї світової спільноти (джерела воєнної загрози, міжнародного тероризму, поширення наркотиків, торгівлі людьми, браконьєрства та ін.). Отже, необхідна міжнародна підтримка, контроль і регулювання відповідного “світового порядку” в питаннях екологічного характеру;
– багаті країни, незважаючи на те, що вони є основними споживачами природних ресурсів і забруднювачами навколишнього середовища, мають більші успіхи у розв‘язанні багатьох екологічних проблем, і відповідні засоби для цього. Тому вони є основним джерелом фінансування міжнародних екологічних організацій, фондів, програм наукових досліджень та інших природоохоронних заходів.
Формування екологічної політики розпочалося з 70-х років, коли наймасштабніше виявилася деградація природного середовища у різних країнах світу. Вона призвела до створення у більш ніж 100 країнах спеціальних державних організацій, що займаються розв‘язанням екологічних проблем. Виникло також поняття екологічного суверенітету. Поряд з цим з‘явилося й усвідомлення неможливості розв‘язання ряду проблем силами однієї країни та необхідності захисту глобальних екологічних інтересів людства. Лідерами у формуванні принципів екологічної політики стали країни Західної Європи. Французький вчений Т. Лаво (1991) виділив у Європі чотири великих регіони з різною екологічною політикою:
– перший (південні країни) – найменш розвинений у розв‘язанні екологічних питань, що пов‘язано з низьким загальним рівнем розвитку;
– другий (північна Європа) – найгармонійніший за особливостями соціально-економічного і екологічного розвитку;
– третій (Західна і частково Центральна Європа) – занадто масштабний рівень індустріального розвитку не дозволяє позбутися дуже сильного забруднення, хоча у сфері охорони природи робиться дуже багато;
– четвертий (Східна Європа) відрізняється високим рівнем забруднення і недостатніми фінансовими можливостями, щоб його позбутися.
Після утворення ЄЕС (1987 р.) послідовно вироблялися й впроваджувалися чотири європейських екологічні програми. В екології діють 120 спільних для всіх країн екологічних директив. У 1993 р. прийнято новий стандарт (ВS 7750) продукції промислового і сільськогосподарського виробництва. Подібна продукція отримує знак “Зеленого голуба” і їй надається перевага на ринку.
Одним з головних механізмів регулювання раціонального використання природних ресурсів і охорони природи є міжнародне екологічне право. Основними його документами є міжнародні конвенції та угоди, що приймаються на міжнародних конференціях або світовими екологічними та іншими організаціями. Після ратифікації (прийняття) відповідними законодавчими органами влади в окремих країнах вони є обов‘язковими до виконання і долучаються до екологічних юридичних документів цих країн. За останнє сторіччя свого існування людство прийняло вже понад 700 подібних документів. Найголовніші з них регулюють стосунки країн у сферах:
– охорони цінних екосистем міжнародного значення (наприклад, водно-болотних угідь – 1971 р.; транскордонних водотоків та озер – 1999 р.); дикої флори і фауни та природних середовищ їх існування (1979 р.); захисту видів (1993 р.) і біологічного різноманіття (1994 р., 1997 р.); збереження міграційних видів диких тварин (1979 р.);заборони вилову кашалотів (1985 р.) та ін.;
– міжнародної торгівлі рідкісними видами дикої флори і фауни (1973 р.); тропічною деревиною (1994 р.);
– охорони всесвітньої культури і спадщини, у тому числі природних об‘єктів (1972 р.);
– запобігання професійному ризику та його контролю, викликаного канцерогенними речовинами (1974 р.), забрудненням робочих місць шумом, вібрацією, забрудненням повітря (1977 р.);
– захисту і охорони планетарних природних об‘єктів, наприклад, озонового шару (1985 р.); заборони викидання відходів у моря і недопущення їх забруднення суднами (MARPOL) (1972 р., 1973 р.); захисту клімату (KRK) (1992 р., 1994 р., 1997 р.) (останню конвенцію підписали вже 186 держав світу);
– заборони випробувань ядерної зброї в атмосфері, у космосі та під водою (1963 р.); повідомлення і допомоги при ядерній аварії (2 конвенції 1986 р.); заборони скидання атомних відходів у море (LDC) (1983 р.) і спалювання там токсичних речовин (1988 р.);
– заборони використання біологічної та хімічної зброї (1972 р.); заборони воєнного та ворожого використання засобів впливу на природне середовище;
– контролю над транскордонним переміщенням забрудненого повітря (1979 р.) і небезпечних відходів(1989 р.);
– використання і наукового дослідження Антарктики (1959 р., 1991 р.);
– боротьби з утворенням пустель і наслідками посух, особливо в Африці (1994 р.);
– морського права (UNCLOS) з використання територіальних вод і видобутку корисних копалин на морському дні (1994 р.).
Прийнято також багато регіональних конвенцій і міжнародних угод у сфері захисту та охорони від забруднення та інших негативних впливів природних об‘єктів міжнародного регіонального значення. Найвідоміші з них спрямовані:
– на захист і використання Рейну (IKRS) (1950 – 1985 рр.);
– охорону Альп (CIPRA) (1952 – 1991 рр.);
– збереження тваринного й рослинного світу та природних біотопів Європи (1979 р.);
– боротьбу з забрудненням і захист Середземного моря (1980 р., 1982 р.);
– використання і захист Карибського моря (1983 р.);
– захист від забруднення Чорного моря (1992 р.).
Цікавим є те, що перша міжнародна угода про захист птахів у сільському та лісовому господарстві прийнята ще у 1868 р.(Відень), а друга, про збереження первісної фауни та флори в Африці – у 1902 р. Перша міжнародна конвенція про захист птахів прийнята у 1902 р. в Парижі.
До документів світового значення належать міжнародна Червона (рідкісні тварини і рослини) і Зелена (унікальні ландшафти) книги. Міжнародна Червона книга почала створюватися у 1948 р., коли при ООН була створена спеціальна комісія з охорони зникаючих видів рослин і тварин. До неї занесено понад 700 видів рідкісних тварин і рослин.
