Основи профілактики інфекційних хвороб

МОЗ України

Первомайський медичний коледж

 

МЕТОДИЧНА РОЗРОБКА

ДЛЯ ОРГАНІЗАЦІЇ СПРС

З ТЕМИ:

 

 

«Основи профілактики інфекційних хвороб»

 

Навчальна дисципліна: «Інфектологія»

Спеціальність: №5.12010101 «Лікувальна справа»

Курс: ІІІ

Кількість годин: 3

 

Підготувала:

Чернищук В.В., викладач інфекційних хвороб

вищої кваліфікаційної категорії

 

 

Обговорено і затверджено

на засіданні циклової комісії

санітарно – гігієнічних дисциплін

Протокол № ____ від ___________20__р.

Голова ЦМК _________ Кришньова М. В.

 

 

 

м. Первомайськ

 

І. Актуальність теми:

 

Будь який епідемічний процес складається з джерела збудника, його механізму передачі і сприятливого організму, який після зараження стає новим джерелом. Нейтралізація будь – якої із зазначених ланок призводить до припинення поширення інфекції. Проте у практичних умовах вдається лише послабити ту чи іншу ланку епідемічного процесу, тому, як правило, застосовують комплекс заходів, спрямованих на усі ланки. Основні зусилля стараються спрямувати на ту ланку, ліквідація якої за допомогою існуючих методів може призвести найбільших успіх.

Профілактика інфекційних захворювань шляхом проведення вакцинації є одним з найбільших надбань медицини. Інфекційні захворювання особливо поширені серед дитячого населення. Окрім загальнооздоровчих заходів, профілактика здійснюється шляхом проведення профілактичних щеплень, які є найбільш ефективним засобом запобігання розвитку інфекційних захворювань, інвалідизації та смертності.

 

ІІ. Навчальні цілі:

Знати:

1. Профілактичні заходи, які спрямовані на різні ланки епідемічного процесу.

2. Методику зберігання та утилізації біологічних імунних засобів.

3. Роботу кабінету щеплень. Імунізацію планову, екстрену і за епідемічними показаннями.

 

Вміти:

 

¾ визначати показання і протипоказання до вакцинації, проводити щеплення, запобігати ускладненням унаслідок щеплення;

¾ проводити роботу серед населення з питань профілактичної медицини.

 

 

ІІІ. Матеріали доаудиторної самостійної роботи.

 

3. 1. Базові знання, вміння, навички, необхідні для вивчення теми (міждисциплінарна інтеграція).

 

ДИСЦИПЛІНА	ЗНАТИ	ВМІТИ
Наступні: 1. Мікробіологія   2. Загальний догляд за хворим медична маніпуляцій на техніка   3. Основи фармакології з медичною рецептурою   4. Латинська мова та основи медичної термінології     Попередні: Епідеміологія Педіатрія	Імунітет, види імунітету. Характеристику вакцин, сироваток, анатоксинів, правила їх зберігання. Види дезінфекції (поточна, заключна). Методику введення вакцин, сироваток, анатоксинів. Характеристику лікарських засобів, механізм дії, можливі побічні реакції. Медичні термінологію (клінічну, анатомічну, фармацевтичну)	Вводити сироватки, вакцини, анатоксини.     Виписувати рецепти     Декудувати медичні терміни, писати рецепти.

3.2. Зміст теми:

 

ОСНОВИ ПРОФІЛАКТИКИ ІНФЕКЦІЙНИХ ХВОРОБ

Науково-технічний прогрес і економічне зростання дали змо­гу людству досягти значних успіхів у боротьбі з інфекційними хворобами. Видатною подією була ліквідація на планеті нату­ральної віспи, про що в 1980 році повідомила Всесвітня організа­ція охорони здоров'я (ВООЗ). Як відомо, впродовж останнього тисячоліття ця особливо небезпечна хвороба забрала десятки мільйонів людей, а багато з тих, хто вижив, осліпли або на все життя залишились із понівеченим віспинами обличчям. Подола­ти натуральну віспу вдалось завдяки багаторічному щепленню всього населення земної кулі високоефективною вакциною.

Окрилена перемогою над натуральною віспою, ВООЗ у кінці 70-х років приступила до реалізації розширеної програми імуні­зації всіх дітей проти кору, дифтерії, кашлюку, правця, поліомієлі­ту та туберкульозу. І сьогодні в розвинутих країнах ці хвороби, за винятком туберкульозу, стали рідкістю, вони на грані ліквідації.

Проте захворюваність на багато інфекційних хвороб зали­шається ще дуже високою, а їх розповсюдження - глобальним. Особливої шкоди людству завдають грип, вірусні гепатити, саль­монельоз, дизентерія, малярія, гельмінтози. Бувають роки, коли епідемія грипу вражає до 15 % населення і більше. Через зни­ження опірності людського організму, спричинене екологічними негараздами, масовим застосуванням антибіотиків та іншими фак­торами, все більшої ваги набирають хвороби, зумовлені умовно патогенними мікроорганізмами і навіть представниками нормаль­ної мікрофлори людського тіла. З'явились нові інфекційні хворо­би, про які раніше не було відомо, - легіонельоз, геморагічні га­рячки Ласса, Марбург і Ебола, ВІЛ-інфекція/СНІД, пріонові хво­роби тощо.

В Україні давно немає чуми, поворотного тифу, натуральної віспи, трахоми, до поодиноких випадків знижено захворюваність на висипний тиф, поліомієліт, правець, бруцельоз. Але внаслідок соціальних потрясінь і економічного спаду, зумовленого складно­щами перехідного періоду, протягом останнього десятиріччя спо­стерігались епідемії дифтерії та холери, стрімко виросла захворю­ваність на туберкульоз, венеричні хвороби, ВІЛ-інфекцію/СНІД.

Таким чином, інфекційні хвороби не тільки зберігають акту­альність, але й спричинили появу нових проблем, розв'язання яких вимагає колосальних наукових зусиль і матеріальних затрат.

Відносини у сфері захисту населення від інфекційних хво­роб регулюються Основами законодавства України про охоро­ну здоров'я.

 

Профілактика інфекційних хвороб у цілому складається з таких розділів:

► здійснення оздоровчих заходів на державному рівні (підви­щення матеріального благополуччя народу та якості медичної допомоги, санітарний контроль за будівництвом, умовами праці, побуту та відпочинку);

► проведення медичних заходів, спрямованих на зниження інфекційної захворюваності та ліквідацію деяких з хвороб;

► пропаганда санітарних знань і підвищення культури населення;

►попередження занесення інфекційних хвороб у країну.

 

Щоб попередити появу інфекційних хвороб, треба знати зако­номірності їх розповсюдження та володіти ефективними методами недопущення можливих і ліквідації наявних захворювань. Вивчен­ням поширення заразних хвороб серед людей та розробкою спо­собів їх запобігання і викорінення займається епідеміологія.

Один з основних постулатів цієї науки твердить, що розпов­сюдження будь-якої інфекційної хвороби складається з трьох ланок - джерела збудника, механізму його передачі та сприйнятливого організму, що послідовно відтворюються. Цей процес існує до тих пір, поки діють усі названі ланки. Якщо ж знешкодити дже­рело збудника або розірвати механізм його передачі чи сприйнят­ливий організм зробити несприйнятливим, подальше поширення інфек­ційної хвороби припиняється. Відповідно до цих знань усі профі­лактичні (протиепідемічні) заходи можна розділити на три групи.

Заходи зі знешкодження (усунення) джерела збуд­ника. Джерелом збудника інфекційної хвороби, тобто природ­ним місцем його перебування і розмноження, може бути організм хворої або здорової людини чи тварини. Інфекційні хвороби, які розповсюджуються лише серед людей, називаються антропонозами.

Ті ж хвороби, джерелом збудника яких є переважно твари­ни, належать до зоонозів. Носієм може бути практично здорова людина або реконвалесцент, тобто особа, яка недавно перенесла інфекційну хворобу.

 

Хворі люди і тварини виділяють збудників інфекційних хво­роб найчастіше протягом усього захворювання, але найбільше — у його розпалі або на початку. Заразний період може тривати від декількох діб до кількох тижнів чи місяців. Якщо розвивається хронічна хвороба, збудник зберігається в організмі хворої особи декілька років або й все наступне життя. Загострення хронічної хвороби, як правило, зумовлене інтенсивним розмноженням збуд­ника і збільшенням заразності хворого, тобто здатності його пе­редати збудника іншій людині.

Зараження не завжди веде до захворювання. Здорова людина, в організмі якої поселився патогенний мікроб, зветься бактеріо- або носієм. Розрізняють гостре носійство, яке триває до одного місяця, підгостре - від одного до трьох місяців і хроніч­не - понад три місяці. Хронічне носійство може бути по життєвим.

Щоб знешкодити (усунути) джерело збудника, перш за все треба його виявити. Діагностику інфекційних хвороб здійсню­ють за допомогою клінічних, епідеміологічних, лабораторних та інструментальних методів. Встановити наявність носійства можна лише спеціальними лабораторними методами.

Інфекційних хворих найчастіше виявляють лікарі загальної практики - сімейні та дільничні лікарі й педіатри, медики сільських лікарських амбулаторій, фельдшерсько-акушерських пунктів, медико-санітарних частин підприємств та інші спеціалісти поліклінік й амбулаторій, до яких вперше звертаються пацієнти. На рівні адміністративних районів і областей діагностика зосереджена в інфекційних лікарнях та інфекційних відділеннях багатопрофільних лікарень, а також у кабінетах інфекційних захворювань (КІЗ) поліклінік. КІЗ, по суті, є першою спеціалізованою ланкою інфек­ційної служби. У його штаті, крім лікаря-інфекціоніста, працює медична сестра, що пройшла відповідну спеціалізацію.

Лікар, фельдшер чи медична сестра, які виявили інфекційно­го хворого або запідозрили інфекційну хворобу, зобов'язані спо­вістити про це по телефону місцеву санітарно-епідеміологічну станцію і відправити на її адресу письмове повідомлення (форма № 058/о).

Дуже важливо розпізнати інфекційну хворобу в перші годи­ни або дні від моменту захворювання, що дає змогу завчасно здійснити відповідні протиепідемічні заходи й не допустити роз­повсюдження інфекції. Серед них особливого значення надаєть­ся негайній ізоляції хворого. її організовують у домашніх умовах або в інфекційній лікарні (відділенні), куди відправляють пацієн­та. Неприпустимо, щоб інфекційні хворі відвідували громадські місця, дитячі та лікувальні заклади.

Особи, які хворіють на інфекційні хвороби чи є бактеріоносіями, мають гарантовані Законом права і обов'язки.

Інфекційних хворих госпіталізують за епідеміологічними та клінічними показаннями. До епідеміологічних показань належать: висока заразність, відсутність належних умов для ізоляції вдома, проживання в гуртожитку чи готелі, належність пацієнта до так званої групи декретованих (працівники харчової галузі, водока­налу, дитячих дошкільних і лікувальних закладів тощо). За клінічними показаннями обов'язковій госпіталізації підлягають хворі з тяжким інфекційним захворюванням та ускладненнями, особи зі серйозною супровідною патологією, а також хворі на будь-яку форму холери, чуми, контагіозних геморагічних гарячок, черевного тифу, паратифів А та В, гепатитів В, С, О, нейроінфекції, поліомієліту, дифтерії, малярії, сибірки та деяких інших хвороб.

Ізоляція в домашніх умовах може мати переваги, оскільки хворий залишається у звичній для нього обстановці (особливо це стосується дітей), його доглядають близькі люди, які можуть організувати краще, ніж у лікарні, харчування, немає загрози на­шарування інших інфекцій.

 

Основні вимоги до лікування інфекційного хворого в домашніх умовах

• хворий не належить до групи, яка підлягає госпіталізації за епідемічними та клінічними показаннями

• хвороба має легкий або середньо тяжкий перебіг і не по­требує постійного лікарського нагляду

• пацієнта періодично буде відвідувати лікар, фельдшер або медична сестра

• про інфекційне захворювання інформована місцева санепі­демстанція

• організовано забір і доставку в лабораторію матеріалу для дослідження

• призначено та виконується необхідне лікування

• організовано протиепідемічні заходи (поточна дезінфек­ція та ін.)

 

Щоб не допустити внутрішньолікарняного зараження, хво­рого найкраще ізолювати в індивідуальному боксі. Для пацієнтів на одну й ту ж малоконтагіозну інфекцію можна виділити спільну палату на 2-4 ліжка. їм не дозволяється заходити в інші палати та допоміжні приміщення, за винятком кімнат, коло яких визначе­но лікарем. За виконання правил внутрішнього розпорядку і про­тиепідемічний режим відповідають як лікарі, так і середній та молодший медичний персонал. Важливі обов'язки мають палатні медсестри, котрі несуть цілодобове чергування.

Виявлення інфекційного хворого є сигналом про епідемічне неблагополуччя, що спонукає до обстеження контактних осіб з метою встановлення джерела збудника та нових заражень. У список контактних заносять усіх осіб, котрі вдома й під час робо­ти (навчання) спілкувались із хворим. Виявлення серед них хворих здійснюється шляхом опитування, огляду, термометрії та ла­бораторних досліджень. Бактеріологічні та вірусологічні дослід­ження дають змогу виявляти хворих зі стертим, хронічним перебігом хвороби і носіїв збудника без будь-яких проявів захворювання.

Бактеріоносіїв намагаються виявити в оточенні хворого і під час масових обстежень населення (наприклад, в осередку хо­лери). Обов'язково проводять бактеріологічне дослідження всіх осіб, які влаштовуються на роботу в дитячі і лікувальні заклади, туристичні бази, інтернати для престарілих.

Спосіб знешкодження сільськогосподарських і домашніх тварин, які стали джерелом збудника, залежить від етіології хво­роби та цінності самої тварини. В одних випадках тварини підля­гають знищенню, в інших — їх лікують в умовах карантину. Цю роботу здійснює ветеринарна служба. Диких шкідливих гризунів, щурів, мишей та ін., що формують природні осередки інфекційних хвороб, стараються ліквідувати. Для боротьби з ними застосову­ють методи дератизації:

► фізичний

► хімічний (приманки з отрутами)

► біологічний (зараження патогенними бактеріями, що спри­чинюють тяжке захворювання гризунів і непатогенні для люди­ни, а також використання котів і собак).

Дератизаційні заходи здійснюються дезінфекційними стан­ціями або відділеннями після оформлення договорів на цю робо­ту із закладом, підприємством, мешканцями будинку.

 

Заходи, спрямовані на розрив механізму передачі збудника. Усі інфекційні хвороби можна розділити на чотири групи відповідно до механізму передачі збудника, що, у свою чер­гу, залежить від локалізації мікроба в організмі хворого чи носія.

Класифікація інфекційних хвороб (за Л.В. Громашевським)

 

 

Група інфекцій	Первинна локалізація збудника	Механізм передачі
Кишкові Дихальних шляхів Кров'яні Зовнішніх покривів	Травний канал Дихальні шляхи   Кров Шкіра та зовнішні слизові оболонки	Фекально-оральний Крапельний (пиловий) Трансмісивний Контактний

При кишкових інфекціях збудники найчастіше перебува­ють у кишечнику, зрідка у шлунку, й з калом виводяться назовні. Потрапивши в довкілля, патогенні мікроби забруднюють грунт, воду, різні об'єкти. Розповсюдженню збудника сприяють мухи та антисанітарні умови. Зараження здорової людини може відбу­тись при занесенні збудника в рот з їжею, водою або брудними руками. До кишкових інфекцій належать холера, сальмонельоз, шигельоз, гепатити А та Е, лептоспіроз й ін.

У попередженні розповсюдження кишкових інфекцій дуже важливе значення мають санітарно-гігієнічні заходи:

► благоустрій міст і сіл;

► наявність каналізації;

► постійний контроль за водопостачанням, санітарна охоро­на місця забору води, її очищення та дезінфекція;

► своєчасне збирання, вивіз та знешкодження сміття, нечис­тот і каналізаційних вод;

► попередження забруднення ґрунту;

► знищення мух і недопущення їх до харчових продуктів;

► попередження забруднення харчових продуктів під час їх заготівлі, переробки, транспортування та реалізації;

► підвищення санітарної культури населення.

 

З метою знищення збудників інфекційних хвороб у довкіллі проводиться дезінфекція. Розрізняють поточну та заключну дезінфекцію. По­точну дезінфекцію проводять довкола хворого і бактеріоносія. Заключну дезінфекцію роблять одноразово в осередку, де пере­бував хворий, після його госпіталізації, видужання або смерті. Профілактичну дезінфекцію здійснюють систематично в місцях ймовірної присутності патогенних мікроорганізмів (громадські туалети, вокзал).

Для дезінфекції використовуються фізичні та хімічні мето­ди. До фізичних методів належить механічне усунення збудника (миття, чищення щіткою, витрушування, фільтрація), спалювання, кип'ятіння, обробка в пароповітряній камері. Спалюванню підля­гають речі, що не мають цінності. Кип'ятіння широко використо­вується для стерилізації медичних інструментів та посуду. Хімічну дезінфекцію здійснюють за допомогою різних речо­вин, що згубно діють на збудника.

При інфекціях дихальних шляхів немає потреби виявляти фактор, через який передався збудник, тому що він відомий (по­вітря). У заражених осіб збудники перебувають на слизових обо­лонках носоглотки, гортані, іноді трахеї та бронхів, звідки під час кашлю, розмови, чхання з крапельками слизу виділяються в дов­кілля (крапельний механізм передачі). Зараження відбувається при потраплянні цих крапельок або пилу, що утворився при їх підсиханні, у дихальні шляхи сприйнятливої людини. До цієї гру­пи інфекцій відносяться грип, дифтерія, кір, ангіна та ін.

Патогенні мікроорганізми, що потрапили в повітря, можна зни­щити провітрюванням приміщення та опроміненням ультрафіоле­товим промінням. У сонячні дні використовують прямі сонячні промені через відчинені вікна для дезінфекції кімнат і поверхні різних предметів, вивішують білизну на вулиці. Мікроби, які осіли на підлогу та меблі, знищують шляхом вологого проти­рання дезінфекційними розчинами. Для індивідуального захисту використовують марлеві маски та респіратори різних типів.

При кров'яних інфекціях збудники перебувають у крово­носній системі хворої людини чи тварини, звідки можуть потра­пити в кров іншої особи за допомогою кровосисних комах (воша, комар, блоха, москіт, кліщ). Це так званий трансмісивний механізм передачі. До цієї групи належать висипний тиф, малярія, гемо­рагічні гарячки, кліщовий енцефаліт, чума та ін. Зрозуміло, що розірвати такий механізм передачі збудника можна шляхом зни­щення комах-переносників, тобто засобами дезінсекції.

При інфекціях зовнішніх покривів збудники потрапляють на шкіру та слизові оболонки завдяки прямому (безпосередньо­му) контакту з джерелом збудника або через різні предмети (непрямий контакт). Прикладом прямого контакту є передача скаженою твариною (вовк, лисиця, собака) вірусу сказу під час укусу, непрямого — передача коростяного кліща від зараженої коростою людини до здорової через рушник чи рукавиці. Багато хвороб з цієї групи пов'язані з пораненням шкіри чи медичними маніпуляціями.

Заходи, спрямовані на підвищення несприйнятли­вості людського організму. Профілактичні заходи, орієнто­вані на підвищення несприйнятливості населення до інфекційних хвороб, ділять на дві групи:

► способи зміцнення загальної неспецифічної стійкості орга­нізму;

► способи створення специфічної стійкості (імунітету) до конкретних хвороб.

Зміцнити неспецифічну стійкість людського організму мож­на шляхом фізичного виховання і загартування, поліпшення по­бутових умов, організації правильного режиму праці та відпочин­ку, раціонального харчування. Крім того, вже відомо багато при­родних і синтетичних сполук, введення яких в організм людини стимулює вироблення власних інтерферонів, лізоциму, компле­менту та інших факторів неспецифічного захисту. До таких пре­паратів відносять настоянку китайського лимоннику, женьшеню, елеутерококу, синтетичні сполуки аміксин, амізон, метилурацил, та ін. препаратів.

Вбиті вакцини діляться на корпускулярні та молекулярні. Корпускулярні вакцини отримують із культур мікроорганізмів, вбитих нагріванням, формаліном чи іншими хімічними речовина­ми. Відомі вбиті вакцини проти кашлюку, висипного тифу, лепто­спірозу, шигельозу тощо. На відміну від живих вакцин, вони ство­рюють короткочасний імунітет (до 6-12 міс), тому їх треба вво­дити повторно через певні проміжки часу, щоб підтримати несприйнятливість організму. Вбиті вакцини вводять підшкірно, вони стійкіші при зберіганні.

Молекулярні (хімічні) вакцини містять специфічні антигени, видобуті з бактерій та їх токсинів хімічними способами. Для імунізації запропоновано молекулярні вакцини проти черевного тифу, туляремії та ін. Вда­лось отримати синтетичні та генно-інженерні вакцини, зокрема, проти гепатиту В, малярії, холери, герпесу, менінгококової хвороби. Вони добре очищені, практично не містять баластних речовин.

Анатоксини отримують шляхом знешкодження мікробних екзотоксинів за допомогою формаліну та тривалого витримування при 39-40 °С. З профілактичною ціллю застосовуються правцевий, дифтерійний, ботулінічний і стафілококовий анатоксини. У відповідь на їх введення організм виробляє антитоксичний імунітет.

Розрізняють вакцини, які містять антигени одного збудника (наприклад, холерна вакцина), та асоційовані, або комбіновані, вак­цини, які складаються з антигенів декількох різних збудників (наприклад АКДП - адсорбована вакцина проти кашлюку, диф­терії і правця).

Вакцини та анатоксини створюють активний штучний імуні­тет. Для його вироблення організму потрібно декілька тижнів. Поряд з цими засобами, у профілактиці інфекційних хвороб за­стосовують специфічні імуноглобуліни (гамма-глобуліни) та си­роватки. Вони вносять в організм готові антитіла, а отже, створю­ють пасивний штучний імунітет.

Пасивну імунізацію здійснюють з метою термінової (негайної) профілактики, коли вже сталось зараження або виникло захворю­вання. Профілактичний ефект триває недовго - від 2-х до 4-х тижнів.

Імунізацію людей проводять у плановому порядку, згідно з календарем щеплення, який затверджений Міністерством охоро­ни здоров'я, або за епідемічними показаннями при загрозі спалаху інфекційної хвороби і в разі виїзду в країну, де ця хвороба розповсюджена і велика вірогідність зараження. Планові щеплення роблять у дитячому віці проти тубер­кульозу, поліомієліту, кашлюку, дифтерії, правця, кору, паротиту, гепатиту В. Більшість з них для створення постій­ного імунітету потребує ревакцинації в різному віці.

Усіх осіб, яких збираються імунізувати, ретельно обстежу­ють з метою виявлення можливих протипоказань. Щеплення не роблять у таких випадках:

► при злоякісних новоутвореннях, застосуванні імунодепресантів, променевої терапії, захворюваннях сполучної ткани­ни, ураженнях центральної нервової системи, епілепсії з части­ми нападами;

► при наявності гострих гарячкових захворювань, туберку­льозу, вад серця, тяжких захворювань нирок, печінки та інших органів;

► хворим з різними алергічними хворобами і станами (брон­хіальна астма, харчова алергія тощо);

► у другій половині вагітності та першому періоді годування грудьми.

Згідно з рекомендацією ВООЗ, ВІЛ-інфікованим не можна вводити живі вакцини.

Для проведення щеплень при поліклініках створені спеціальні кабінети, які оснащені необхідними засобами (препарати для щеп­лень, холодильник, медична кушетка, шприци та голки одноразово­го використання, аптечка на випадок алергічної реакції тощо). Саме щеплення робить медична сестра під наглядом лікаря.

Застереження! Категорично забороняється робити щеп­лення в домашніх умовах. Успіх профілактичних заходів залежить від їх своєчасного комплексного застосування, яке передбачає вплив на всі три лан­ки епідемічного процесу. Водночас серед протиепідемічних за­ходів при різних інфекційних хворобах виділяють основні найбільш ефективні заходи. Наприклад, кір можна ліквідувати шляхом поголовної імунізації дітей коровою вакциною. А ось позбутись висипного тифу дозволяє знищення вошей, які є пере­носниками збудника цієї хвороби і без яких вона не передається.

 

 

3. 3. Рекомендована література:

Основна: М. Б. Тітов «Інфекційні хвороби»

 

Додаткова: М. А. Андрейчина «Посібник з діагностики, терапії та профілактики інфекційних хвороб в умовах поліклініки».

 

3. 4. Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою по темі: «Основи профілактики інфекційних хвороб»

 

Основні завдання	Вказівки	Відповіді
Вивчити:   1. Профілактичні заходи, які спрямовані на різні ланки епідемічного процесу   2. Роботу кабінету щеплень     3. Імунізацію планову, екстрену і за епідемічними показаннями	Назвати три ланки епідемічного процесу   Перерахувати поствакцинальні реакції та ускладнення.   Скласти план профілактичних щеплень, перерахувати умови зберігання вакцин, сироваток, анатоксинів.

 

3. 5. Матеріали для самоконтролю:

 

А. Питання для самоконтролю:

 

1. Назвіть основні розділи профілактичної роботи при інфекційних хворобах.

2. Назвіть фактори, що впливають на ефективність щеплення та формування поствакцинального імунітету.

3. Які протипоказання до введення живих вакцин?

4. Які розрізняють вакцини?

5. Які Вам відомі анатоксини для імунізації?

6. Що таке асоційовані вакцини?

7. Для чого застосовують специфічні імуноглобуліни та сироватки?

 

 

В. Тести для самоконтролю:

 

1. Фельдшер, який виявив інфекційну хворобу зобов’язаний доповісти про це по телефону в СЕС і відправити на її адресу письмове повідомлення – це форма

А. № 058/о

В. № 020/о

С. № 068/о

Д. № 070/о

Е. № 012/о

 

2. Назвіть строк проведення щеплення проти гепатиту В

А. 1 місяць

В. 2 місяця

С. 3 місяця

Д. 7 місяців

Е. 1 рік

 

3. Які препарати антитіл використовують для пасивної профілактики інфекційних хвороб:

А. анатоксин

В. вакцини

С. антибіотики

Д. імуноглобуліни

Е. антикоагулянти

 

4. Форма 060 – у це журнал обліку

А. відпрацьованого часу

В. генерального прибирання

С. медикаментів

Д. інфекційних захворювань

Е. журнал аварій

 

5. Які з перерахованих щеплень необхідно зробити дитині у віці 12 місяців

А. проти кору, краснухи, паротиту

В. проти дифтерії

С. проти правця

Д. проти туберкульозу

Е. проти вірусного гепатиту

 

6. Жива оральна полівакцина не призначається

А. дітям, в анамнезу яких алергічні захворювання

В. ВІЛ – інфікованим

С. особам з порушеним календарем щеплень

Д. особам з хронічною патологією

Е. призначається всім

 

7. Наприкінці робочого дня з’ясувалось, що відкритий флакон з поліомієлітною вакциною повністю не використаний. Як треба поступити в даному випадку?

А. знищити залишки вакцини

В. помістити в холодильник і використати в найближчий час

С. помістити в холодильник і використати протягом місяця

Д. залишити при кімнатній температурі, щоб уникнути заморожування препарату

Е. зберігати в холодильнику до моменту необхідності використання

 

8. Які препарати застосовують для специфічної профілактики при погрозі виникнення епідемії бактеріальної етіології?

А. гамма – глобулін

В. антибіотики

С. сироватки

Д. вакцини

Е. бактеріофаги

 

 

С. Задачі для самоконтролю:

1. Чоловік 30 років поранив ногу і звернувся в поліклініку за медичною допомогою. Хворому протягом останніх 5 років ніяких щеплень не проводилось. Як організувати йому профілактику правця і які це будуть щеплення?

 

 

2. У пацієнта В. 2 дні тому підвищилася температура тіла до 37,3С, з’явився нежить. Чи можна йому робити планове щеплення проти дифтерії і правця?

 

4. Матеріали для аудиторної самостійної роботи

 

 

4. 1. Перелік навчальних практичних завдань, які необхідно виконати на практичному занятті:

 

 

¾ визначати показання і протипоказання до вакцинації, проводити щеплення, запобігати ускладненням унаслідок щеплення;

¾ проводити роботу серед населення з питань профілактичної медицини.

 

4. 2. Професійні алгоритми (інструкції, орієнтовні карти) щодо оволодіння навичками та вміннями.