ОСО. ТЕМА 1. Розвиток соціалізації як науки

Основні уявлення про соціалізацію. Соціалізація як наукова і навчальна проблема. Місце курсу в системі педагогічної освіти та його зв'язок з іншими навчальними дисциплінами. Визначення соціалізації як складного і тривалого процесу взаємодії людини і суспільства.

Розвиток соціалізації як науки в історичному аспекті. Вчення Ф. Гіддінгса, Т. Тарда, Т. Парсонса, Ч. Кулі, Дж. Міда. Розвиток поглядів на соціалізацію у радянському та пострадянському просторі.

Співвідношення понять „соціалізація", „виховання", „розвиток".

Соціальна педагогіка – галузь педагогіки, яка вивчає особливості організації соціального виховання, вплив на розвиток особистості різних факторів соціального середовища. Людина повноцінно існувати в сучасному світі може тільки в умовах соціально прийнятної соціалізації.

Соціалізація - процес, який, з одного боку, передбачає засвоєння індивідом соціального досвіду, адаптацію до соціального середовища, засвоєння його традицій, норм і цінностей, а з другого – це процес активної діяльності, включення в соціальне середовище. При цьому індивід, оволодіваючи новими ролями і правилами, набуває водночас здатності створити щось нове.

Зміст соціалізації полягає у формуванні індивідуальності, індивідуальний досвід кожної особистості є унікальним і неповторним.

Особистість та суспільство – основні поняття соціалізації. Людина у суспільстві, людина у соціальному середовищі, соціальна справедливість та захист людини – її головні питання.

Суть особистості пов’язана із здатністю людини діяти вільно, самостійно та відповідально, тобто виходити за межі статусно-рольових обмежень та нормативних розпоряджень. Місце людини в соціальному житті може бути задане, продиктоване волею та обставинами. Одночасно це ж місце у житті повинно бути вибране, знайдене, завойоване людиною самою, за її власною волею і вільно усвідомленим вибором. У такому випадку варто говорити про вибір людиною позиції в житті, про її особистісне самовираження, а позицію можна вважати найбільш цілісною характеристикою людини як особистості. Особистість в такому аспекті – це людина, що вільно, самостійно і відповідально визначає своє місце в житті, суспільстві, культурі. Отже, особистість – це цілком соціокультурне утворення, суб’єкт, що вільно визначився та виробив свою позицію у просторі культури і в часі історії.

Соціалізація – це двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини й соціального середовища, який передбачає її включення в систему суспільних відносин як шляхом засвоєння соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість.

Розвиток – це реалізація іманентних(внутрішньо властивих) задатків, властивостей людини. Розвиток людини у взаємодії і під впливом оточуючого середовища у найзагальнішому вигляді можна визначити як процес та результат його соціалізації, тобто засвоєння та відтворення культурних цінностей та соціальних норм, набуття знань про суспільство та про себе, розвиток соціальних навичок та умінь, а також саморозвиток та самореалізація у тому суспільстві, в якому він живе.

Виховання – діяльність з метою передачі новим поколінням суспільно-історичного досвіду: планомірний і цілеспрямований вплив на свідомість і поведінку людини з метою формування відповідних установок, понять, принципів, ціннісних орієнтацій, що забезпечують необхідні умови для її розвитку, підготовки до суспільного життя і трудової діяльності. (Психология. Словарь/ Под общ. ред. А.В.Петровского, М.Г.Ярошевского. – М.: Политиздат. 1990. – С.65.)

Виховання – це процес розвитку людини під час його соціалізаці, що відносно соціально контролюється.

Виховання образно можна визначити як мистецтво передбачати те, що не можна відвернути та зменшувати негативний ефект, того, що трапилося. (А.В.Мудрик).

В гуманитарные науки термин «социализация» пришел из политэкономии, где его первоначальным значением было «обобществление» земли. Американский социолог Ф. Г.Гиддингс в 1887 г. в книге «Теория социализации» употребил его в значении, близком к современному, - «розвиток социальной природы или характера индивида, подготовка человека к социальной жизни».

У соціальній педагогіці особистість розглядається як об’єкт виховання, вивчаються процеси розвитку та впливу на них оточуючого середовища, вікові особливості особистості, процес навчання та виховання і т.д.

Багаточисленні сучасні концепції передбачають два підходи, які розрізняються між собою розумінням ролі самої людини у процесі соціалізації.

Перший підхід базується на пасивній позиції людини у процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як процес його адаптації к суспільству, яке формує кожного члена у відповідності до притаманної йому культурі. Цей підхід можна назвати суб'єкт – об'єктним (Суспільство – суб'єкт впливу, а людина – його об'є кт).

Прихильники другого підходу виходять з того, що людина активно приймає участь у процесі соціалізації і не тільки адаптується до суспільства, але й впливає на свої життєві обставини й на самого себе.

Соціалізація – різнобічне і поступове входження індивіда в об’єктивний світ суспільства чи окрему його ланку. Тому її потрібно розглядати як систему різних стадій. У цьому контексті виділяють первинну (підготовчу) і вторинну (активну) соціалізацію. Загалом третина життєвого шляху людини припадає на підготовчий і дві третини - на активний період соціалізації.

У первинну (підготовчу) соціалізацію індивід входить у дитинстві. Вторинна (активна) соціалізація – наступний процес, що дозволяє вже соціалізованому індивіду (з певним багажем уявлень, переконань) входити в нові сектори соціуму.

Первинна соціалізація найбільш важлива для індивіда. Адже для дитини "конструюється " світ з його цінностями, нормами, які вона ще не може повною мірою критично осмислити.

Фазами підготовчого періоду є:

- здатність задовольняти власні потреби засобами мови;

- інтеріоризація (уміння керувати собою, сприймати й виконувати власні накази, подолання ситуативних потягів і проявів волі);

- виявлення здібностей у різних сферах;

- зародження соціогенних потреб, формування світоглядних орієнтирів.

У активному періоді соціалізації відбувається просування сходинками статусу у процесі реалізації соціогенних потреб. Головна особливість даного періоду полягає у можливостях будувати суспільство, удосконалюючи його соціальні інституції.

Виділяють родинну, рольову, економічну, політичну, релігійну, культурницьку, гендерну, професійну та інші соціалізації.

Соціалізація відбувається:

- у процесі стихійної взаємодії людини з суспільством та стихійного впливу на нього обставин життя;

- у процесі впливу з боку держави на обставини життя тих чи інших категорій людей;

- у процесі цілеспрямованого створення умов для розвитку людини, тобто виховання;

- у процесі саморозвитку, самовиховання людини.

Отже, ми можемо визначити рівні соціалізації:

- стихійна соціалізація – відбувається внаслідок впливу на особистість об’єктивних обставин життя (соціально-економічних та соціокультурних реалій суспільства);

- відносно соціально керована соціалізація – проявляється через вжиття державою певних економічних, законодавчих заходів для вирішення своїх проблем, що впливають на життєвий шлях тих чи інших груп;

- відносно соціально контролююча (виховання) – цілеспрямоване створення суспільством умов для розвитку потенційних можливостей особистості, формування у неї певних якостей;

- свідома самозміна людини – проявляється як самобудівництво чи саморуйнування.

У сучасній соціальній педагогіці соціалізацію розглядають, з одного боку, як процес інтеграції, під час якого індивід із певними біологічними задатками набуває якостей, необхідних йому для життєдіяльності в суспільстві, аз іншого, як процес формування, розвитку і становлення особистості під впливом навчання, виховання та засвоєння елементів культури, норм, цінностей і соціальних ролей, які є сутнісними для цього суспільства та певних соціальних спільностей (В.М. Галузинський). У її основі вбачають «набуття людською істотою психологічного статусу суспільного індивіда, введення його в активне суспільне життя й засвоєння ним основної системи духовних цінностей» (Молодь і дозвілля / О. В. Безпалько, А.Й.Капська, В.Т.Куєвда, К.В.Щербакова. - К., 1994. - С.4.).

Сутність соціалізації полягає у поєднанні пристосування та уособлення людини в умовах конкретного суспільства. Пристосування (соціальна адаптація) – процес і результат зустрічної активності суб’єкта соціального середовища. Адаптація передбачає узгодження вимог та очікувань соціального середовища по відношенню до людини з її установками та соціальною поведінкою; узгодження оцінок та притязань людини з її можливостями і з реаліями соціального середовища. Тобто, адаптація – це процес та результат становлення індивіда соціальною істотою.

Форми адаптації:

· акомодація – повне підпорядкування вимогам середовища без їхнього критичного аналізу;

· конформізм – вимушене підпорядкування вимогам середовища;

· асиміляція – свідоме і добровільне прийняття норм та цінностей середовища на основі особистісної солідарності з ними.

Види соціальної адаптації:

· активна, коли індивід прагне активно взаємодіяти з середовищем, впливати на його розвиток та вдосконалення;

· пасивна, коли індивід не прагне до змін оточуючої дійсності, пасивно приймає існуючи норми, способи діяльності.

Уособлення – процес автономізації людини у суспільстві. Результат цього процесу – потреба людини мати власні погляди (ціннісна автономія), власні прив’язаності (емоційна автономія), потреба людини самостійно вирішувати особисті питання, здатність протистояти тим життєвим ситуаціям, які заважають її самозміні, самовизначенню, самореалізації, самоствердженню (поведінкова автономія). Тобто, уособлення – це процес і результат становлення людської індивідуальності. Ефективна соціалізація передбачає певний баланс адаптації та уособлення.

С.Пальчевський процес соціалізації поділяє на два взаємопов'язаних етапи — адаптацію та інтерналізацію. Перший із них передбачає пристосування людини до навколишнього суспільного середовища, другий - засвоєння та привласнення людиною знань, норм певного суспільства, що стають складовими елементами самосвідомості її особистості.