Державна транспортна політика в галузі

БЕЗПЕКИ РУХУ

Становлення та розвиток України як демократичної держави, інтеграція її у світові та європейські структури потребує переосмислення суті, місця та ролі державного управління за сучасних умов на підприємствах транспортно-дорожнь-ого комплексу. Державна транспортна політика в галузі безпеки руху реалізується через законодавство України, нормативно-правову й нормативно-технічну базу, вдосконалення системи державного управління, управління державною власністю (об’єктами інфраструктури, підприємствами транспорту) та державне регулювання у сфері відносин і діяльності суб’єктів підприємництва.

У сфері забезпечення безпеки руху серед інших видів транспорту (залізничного, повітряного, морського та річкового) найпроблематичнішим є автомобільний (дорожній рух). Загальну кількість загиблих у дорожньо-транспортних пригодах за останні 10 років можна прирівняти до кількості мешканців середнього обласного центру країни, а число потерпілих у дорожньо-транспортних пригодах (далі – ДТП) значно перевищує кількість жертв від стихійних лих і техногенних катастроф. Така ситуація викликає тривогу в населення і потребує вжиття найрішучіших заходів для ліквідації причин травматизму на дорогах. До того ж порушення Правил дорожнього руху водіями транспортних засобів дедалі частіше супроводжується їхньою агресивною поведінкою стосовно інших учасників дорожнього руху.

Підвищення безпеки дорожнього руху потрібно розглядати як загальнонаціональний пріоритет, спрямований на зниження темпів зростання аварійності порівняно з темпами збільшення автомобільного парку, зменшення тяжкості ДТП і кількості загиблих на дорогах.

Незважаючи на вжиті державою заходи з підвищення відповідальності за порушення законодавства України про дорожній рух, ситуація на автошляхах кардинально не змінилася.

Поліпшити стан безпеки дорожнього руху можна шляхом реалізації єдиної дер-жавної політики, що передбачає:

– формування громадської думки стосовно дорожньої аварійності як проблеми загальнонаціонального характеру, значне розширення спектру виховних заходів, спрямованих на підвищення дорожньої культури громадян;

– створення системи державних стандартів у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху з урахуванням міжнародних вимог і угод;

– удосконалення технічного регулювання на автомобільному й міському громадському транспорті з метою забезпечення їх конструктивної та експлуатаційної безпеки;

– розвиток і поліпшення стану вулично-шляхової мережі, вдосконалення організації дорожнього руху;

– навчання дітей у період дошкільного виховання та в початковій школі правильної поведінки як учасників дорожнього руху;

– значне підвищення рівня вимог до організацій, що здійснюють підготовку майбутніх водіїв автомобіля;

– удосконалення системи надання громадянам права на керування транспортними засобами, а також забезпечення належної якості підготовки водіїв і допуску їх до участі в дорожньому русі;

– забезпечення учасників руху інформацією про можливі небезпеки і способи їх подолання;

– розвиток систем вчасного сповіщення про ДТП і надання першої невідкладної медичної допомоги потерпілим;

– удосконалення структури системи управління безпекою руху на федеральному й регіональному рівнях, поліпшення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері безпеки руху;

– поліпшення технічного оснащення залізничних переїздів;

– удосконалення контрольно-наглядової діяльності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху;

– приведення заходів адміністративної й кримінальної відповідальності за порушення правил дорожнього руху у відповідність до суспільної небезпеки цих порушень;

– розвиток і вдосконалення механізмів страхування з метою гарантованого відшкодування збитку від ДТП і забезпечення систематичної роботи щодо їх запобігання.

Залишаються актуальними питання підвищення безпеки руху на залізничному й повітряному транспорті, морському судноплавстві та судноплавстві на внутрішніх водних шляхах.

Щороку не менш як 15 аварійних випадків трапляється на морському та річковому транспорті. Основними причинами таких випадків є порушення обов’яз-кових постанов щодо морських торгових портів, загальних та особливих правил плавання по Дунаю, правил судноплавства на внутрішніх водних шляхах, технічної експлуатації річкового транспорту, статуту служби, а також помилкові дії капітанів, членів екіпажів, незадовільна організація вахтової служби. Аналіз матеріалів аварійних справ засвідчує, що людський чинник є головним у 78 відсотках аварій, що вказує на недостатню роботу судноплавних компаній з підвищення кваліфікації судноводіїв.

Не менш проблемною залишається ситуація в авіаційній галузі. Результати аналізу статистичних даних про авіаційні події, що сталися за останні шість років в Україні, свідчать про значне погіршення стану безпеки польотів під час проведення авіаційних робіт як за абсолютними, так і за відносними показниками аварійності. За даними Міжнародної організації цивільної авіації, відносні показники рівня безпеки польотів у вітчизняній галузі цивільної авіації значно гірші за середні загальносвітові. За останні десять років страхові компанії відшкодували збитків від авіаційних подій на суму понад 160 млн. гривень.

Підвищення ефективності державного управління безпекою на транспорті неможливе без підвищення оперативності та ефективності аварійно-рятувальних робіт у разі дорожньо-транспортних пригод, без удосконалення системи надання екстреної медичної допомоги й створення єдиних чергово-диспетчерських служб.

Державна політика транспортної безпеки України має будуватися на таких принципах:

– гарантованого забезпечення державою функціонування й розвитку систем забезпечення безпеки на транспорті;

– поширення державного контролю і нагляду в зазначеній сфері на виробників, імпортерів і власників транспортних засобів будь-яких форм власності й видів діяльності;

– забезпечення адекватності санкцій (покарань), що застосовуються, до ступеня суспільної небезпеки порушень норм і правил;

– координації дій із забезпечення антитерористичної безпеки на транспорті;

– координації дій із використання транспорту з метою захисту населення і територій в частині цивільної оборони, у надзвичайних ситуаціях природного і техногенного характеру, а також під час ліквідації їх, наслідків з одночасним недопущенням створення надзвичайних ситуацій під час експлуатації транспортної інфраструктури;

– формування єдиних принципів і підходів до професійного добору, підготовки й перепідготовки працівників транспортної сфери, регулювання їх праці;

– зміцнення кадрової професійної бази транспортної галузі, вдосконалення системи спеціалізованих навчальних закладів відповідно до перспективних вимог до висококваліфікованих фахівців транспорту.