Тема 2. Законодавство України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальної власності, так само як і вся країна, перебуває в процесі становлення й розвитку.

В історії й житті будь-якої держави, особливо такої молодої як Україна, надзвичайно важливу роль грає цивільне законодавство, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність.

В Україні ніколи не було свого національного завершеного цивільного законодавства й, тим більше, законодавства про інтелектуальну власність. На території України в різний час діяло законодавство тих країн, до складу яких вона входила: Великого Князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської держави, Австро-Угорщині. Безліч причин і головна з них - відсутність власної, самостійної, незалежної державності - обумовили те, що в Україні діяло не українське, а чуже законодавство. У сьогодення незалежна Україна виробляє свої принципи цивільного правопорядку, серед яких законодавство про інтелектуальну власність займає одну з головних позицій.

З багатьох причин в Україні не було свого власного цивільного законодавства, але було б невірно думати, що Україна жила без яких-небудь правил громадського порядку взагалі. Древні літературні пам'ятники свідчать про те, що в Україні діяли правові традиції звичайного права. Вони були зафіксовані в Литовському Статуті. Багато з його положень використовувалися й надалі, коли Україна входила до складу Росії.

Авторське право з'явилося в Росії тільки на початку 19 ст. у досить своєрідній формі - Статуті Цензурному (1828 р.). У ньому за автором визнавалося виключне право на публікацію своїх творів. Через два роки, в 1830 році автор одержав право власності на створений їм твір. Твір розглядався як «майно придбане» і його авторові (або перекладачеві) назавжди надавалося право видання й продажу.

В Україні авторське право почало розвиватися з 20-х років 20-го століття. У перші роки радянської влади було прийнято кілька нормативних актів по регулюванню авторських відносин: перший український Закон “Про авторське право”(1929р.), який базувався на Основах авторського права Союзу РСР (1928р.). Його положення, з певними замінами та доповненнями, діяли на території України до початку 60-х років 20 століття. Цивільний Кодекс УРСР (1963р.) присвятив авторському праву 44 статті. Радикальним нормативним актом, що докорінно змінив і обновив авторське право, став Закон України «Про авторське право й суміжні права» (1993р.) У травні 1995 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про приєднання України до Бернської конвенції по захисту літературних і художніх творів».

Приблизно так само розвивалося й право на винаходи, промислові зразки й інші результати технічної творчості. Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися кодифікаційні роботи, у тому числі й відносно промислової власності. Першою ластівкою з'явився Закон України «Про власність», що у статтях 13 і 41 проголосив два важливих положення:

- результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності;

- дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, які наділяються правовим захистом.

Указом Президента України (1992р.) було затверджено Тимчасове Положення про правову охорону об'єктів промислової власності й раціоналізаторських пропозицій в Україні.

У період з 1990 - 1995 р. в Україні були прийняті закони, у тій або іншій формі захищаючі інтелектуальну власність. Це була велика цивільно-політична подія в житті України. Хоча ці закони недосконалі, іноді суперечать один одному, вони являють собою значний крок на шляху до правового суспільства й дають можливість Україні інтегруватися в європейську правову систему.

Виключні права на об'єкт інтелектуальної власності діють протягом строку, передбаченого законом, строк їхньої дії може бути продовжений. У законодавстві чітко розмежовуються поняття «авторське право» і «право власності на матеріальний об'єкт, у якому втілений твір». Відчуження матеріального об'єкта, у якому втілений твір, не означає відчуження авторського права.

Чинні закони про інтелектуальну власність визначають для кожного виду інтелектуальної діяльності специфічні для неї цивільно-правові способи їхнього захисту. Вони ще досить недосконалі, містять деякі суперечки, а іноді суперечать один одному. Це викликано тим, що вони перебувають в стані становлення і потребують удосконалення. Необхідність стандартизації використовуваної термінології очевидна на прикладі вживання термінів «захист» і «охорона» інтелектуальної власності. Під «охороною» прав варто розуміти правове регулювання суспільних відносин, які складаються в процесі утворення, оформлення й використання результатів інтелектуальної, творчої діяльності. Під «захистом» прав ЦК України розуміє встановлену відповідальність за яке-небудь зазіхання на права інтелектуальної власності або за яке-небудь порушення цих прав.

Майнові й пов'язані з ними особисті немайнові відносини, що виникають у зв'язку зі створенням і використанням результатів інтелектуальної діяльності, регулюються законами України. Захист виключних прав здійснюється в порядку, установленому для захисту цивільних прав і інтересів. Крім цього захист виключних прав може здійснюватися також шляхом:

- вилучення об'єктів, за допомогою яких порушені виняткові права й матеріальних об'єктів, створених у результаті такого порушення;

- обов'язкової публікації про допущене порушення із включенням у нього відомостей про те, кому належить порушене право;

- іншими способами, передбаченими законом.

Ст. 432 ЦК України передбачає захист прав інтелектуальної власності судом. Відповідно до неї кожна особа має право звернутися в суд за захистом свого права інтелектуальної власності згідно ст. 16 ЦК України (2003р.).

При порушенні договорів про використання результатів інтелектуальної діяльності й засобів індивідуалізації товарів і послуг застосовуються загальні правила про відповідальність за порушення зобов'язань.

Чинне законодавство про інтелектуальну власність чітко визначає підстави для дострокового припинення правового захисту окремих об'єктів права інтелектуальної власності, у тому числі й внаслідок невикористання цього права протягом певного строку. ЦК України (п.3 ст.15) передбачає підстави для відмови в наданні захисту права інтелектуальної власності при наявності наступних обставин:

- при діях, які здійснюються винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі, а також при зловживанні іншими правами;

- при діях, які порушують моральні підвалини суспільства;

- при використанні цивільних прав з метою обмеження конкуренції, а також при зловживанні станом ринка.

Висновки

1. За роки незалежності в Україні були прийняті закони про охорону інтелектуальної власності, що з'явилося значною цивільно-правовою подією, що дозволяє Україні успішно інтегруватися в європейську правову систему;

2. У законах України про інтелектуальну власність дається приблизний перелік об'єктів права інтелектуальної власності, які належать правовій охороні й визначаються специфічні для кожного з них способи правового захисту;

3. Закони України про інтелектуальну власність визначають підстави для відмови від охорони прав інтелектуальної власності

 

 

Питання для самоперевірки

1.Етапи розвитку інтелектуального права в Україні.

2.Законодавство України про інтелектуальну власність.

4. Правила й підстави для надання захисту права інтелектуальної власності.

5. Підстави для відмови від охорони прав інтелектуальної власності.

6. Значення термінів «охорона» і «захист» права інтелектуальної власності.

7. Порядок здійснення захисту права інтелектуальної власності.