Лише іноді з очей спадає полуда і настає містичне злиття з краєвидом. Воно триває мить, але є безцінним: зникає бажання заподіяти кривду.

Коріння нашої несвободи та усіх її наслідків проростає у суєтному існуванні. Давній шумерієць і наш цивілізований сучасник – це та сама людина, для якої найважливішою потребою залишається гармонія зі світом, Всесвітом. Тільки останньому задовольнити її важче. Цивілізація, в якій духовність не розвивається, приречена на безславний кінець. У кожній людині є зерно, яке єднає усіх землян, усіх істот, але часом вона навіть не здогадується про це. Людина нещаслива через несвідомість. Людина жорстока, бо не знає куди йти, а коли й знає, то надто слабка, аби витримати довгу самотню мандрівку. Інші люди, такі ж несвідомі й розгублені, робитимуть усе, щоб не пустити її від себе. Тому мудрими стають коштом самотности.

Найважче навчитись не втручатись, не заважати праву інших істот на життя. Навіщо ми без потреби скубемо листок з куща, виламуємо прутик, зриваємо польові квіти? Хіба вони потрібні нам мертві? Людські закони дбають лише про збереження свого виду і власности цього виду. Щоб попередити ці бездушні, автоматичні дії, досить навчити маленьку дитину не заважати іншим істотам, не ранити ціле. Пізнають не шляхом руйнування і розчленування. Це може дати знання, а не мудрість, якої так бракує аналітичному Заходу. Лише спостерігаючи, можна відчути справжню радість від пізнання. Один зірваний листок зробить дитину надовго байдужою. Вона ніколи не зможе відповісти на найважливіше питання існування: для чого живе. Мабуть, первородний гріх – це несвідомість вчинку, і тому людина мала б заслуговувати співчуття.

Але спитаймо цю ж людину, чому вона торгує на ринку лісовими квітами, вирубує ялинки під Новий рік, глушить вибухівкою рибу, і та відповість поважно: щоб заробити гроші і підтримати власне життя та життя дітей. Вона не усвідомлює того, що чинить погано, не бачить майбутніх наслідків. Навіть, поставши перед Богом, не визнає власної провини. Жадібність – сестра жорстокости. Зростання потреб, головним чином матеріальних, є найпотужнішим стимулом для цивілізації. Таке вже було нераз, наприклад, у Римській імперії. Циклічність історії – це не закон, а хвороба людства.

Щогодини на Землі зникає три види тварин, які мають право жити під сонцем так само, як і люди. Цей зловісний чорний потяг летить, набираючи швидкість, і ніхто не здатний його зупинити, бо вважає це за неможливе. Істоті, хай не дуже помітній, можливо, ще й не знайшли місця у зоологічних реєстрах, а вона вже зникла назавжди. Ніхто її не оплакує, не влаштовує тризни. Та й чимало людей загине наглою смертю цієї миті, і не за кожним заплачуть! Ніхто не скаже, що смерть дрібної безіменної істоти торкнулась серця. Завжди, коли заходить мова про жалюгідне становище тварин, обов’язково нагадають про жалюгідне становище людей з певного прошарку чи у цілій країні. Але не тому, що шкода тих незнайомих людей, ні, це промовляє егоїзм, наївне прагнення вивищитися над іншими. “Для того, щоб не сміялись над моїм співчуттям до тварин, нагадаю, що релігія навчає нас певного милосердя щодо них, оскільки один і той же володар поселив нас у одному й тому ж світі, щоб служили йому, позаяк вони, як і ми, суть його творіння” [1], – писав Монтень у XVI столітті.

Навряд, чи можна вважати людину, яка добра лише до людей, справді доброю. Швидше усього, вона прикидається. Буває і навпаки, коли обмежуються лише співчуттям до тварин. Чужі страждання мали б знайти відгук, бо це природно, адже ми однієї крови, ми – частинки цілого. Нам теж мусить боліти, але не болить. Людина як мета, людина, і лише людина, цілий світ, населений людьми, які не вміють любити, – без винятків нехіть до життя сягнула б уже критичної межі.

Буває, що чужі страждання можуть викликати насолоду. Це засуджується одностайно, і таких людей вважають ненормальними. Якщо вони скоять злочин на цьому ґрунті, то їх судять, а потім або страчують, або ізолюють. Усі садисти починали від безкарности за розтоптану комаху, замучену пташку, вбите кошеня. А є люди, які просто не можуть чути про знущання над тваринами, і їх теж вважають ненормальними.

Суспільство забороняє евтаназію, але спокійно дозволяє приспати тварину, яка захворіла, чи просто набридла. Виловлюють приблудних собак і котів, щоб знищити, пояснюючи це турботою про здоров’я та безпеку громадян. Тих, хто цим займається, важко назвати людьми, хоч вони піклуються про власне потомство, ходять до церкви, і, либонь, вважають себе чесними громадянами, адже виконують роботу, яку оплачує і заохочує суспільство. (Хтось же мусить бути катом?) Ветеринари, економлячи на дорогих заштриках, буває, вішають домашніх улюбленців, яких добросерді господарі прагнуть позбавити зайвих страждань. Власність і тут є підґрунтям жорстокости, бо з нею можна робити усе. Мати власність – означає мати владу над життям і смертю іншої істоти, і це чомусь називають інстинктом, підкреслюючи неможливість викорінення самого власництва. Тоді треба відмовитись від думки, що людина взагалі наділена здоровим глуздом, бо ті жахіття, які вона творить з іншими живими істотами, аж ніяк не свідчать про психічне здоров’я. Розум? Розум ставить доцільність вище за життя окремої істоти, створивши лабораторії, де тисячами вмирають тварини (замість людей). Навіть є таке визначення – “лабораторні тварини”. Додамо сюди явища, що виникли внаслідок технічного прогресу цивілізованого суспільства, метою якого є благо громадян: повністю автоматизовані пташники, центри для знищення приблудних тварин, бойні, звіроферми… Ми повинні тішитися, коли чуємо, що тваринники здали більше тон м’яса, ніж минулого року.

Автоматизовані пташині фабрики – це “рай”, де проводять своє коротке життя курчата, годовані гормонами. Вони вилуплюються на конвеєрі, гинуть, потрапляючи у щілини; їх так багато, що ніхто не зважає на значні втрати (існує процент неминучих втрат). На конвеєрі їх вбивають, четвертують, а частини розфасовують у пакети. Окремо – серця, окремо – ніжки. І ціна – стільки-то за кілограм курячих сердець. Нікого не дивує така меркантильність у ставленні до живих істот. Адже це дешева їжа, яка може, правда, викликати генетичні порушення у маленьких споживачів.

Кожен злочин проти Всесвіту залишається злочином, навмисне він вчинений, чи ні. І йдеться не тільки про кривду, заподіяну іншій людині. У французького художника XVIII сторіччя Жан-Жака Буасьє є картина “Автопортрет художника з сім’єю на бойні”. На передньому плані художник схилився над мольбертом, поруч нього – жінка з діточками, а збоку різник з учнем перерізають горло поваленій корові. Дивна й смілива картина, створена у часи не лише Руссо, а й маркіза де Сада. Кожен може тлумачити її по-різному, але що відчуває художник, чи він хоча б чує передсмертне хрипіння тварини?

Через наше село щодня проїжджали вантажівки, що везли худобу на м’ясокомбінат. Я ще була школяркою, відверталася… Кожна тварина – така гарна, досконала, навіть вирощена задля м’яса. Вона ще з материнської утроби призначена бути м’ясом (існує такий термін – “приріст живої ваги”). Вирощують їх удома чи на фермах. За отримані від продажу гроші купують дітям одежу, взуття, дають хабарі, аби дитина вчилася і не працювала так тяжко, як батьки.

Жорстоке поводження з тваринами виникло не на світанку цивілізації, коли людина ще мала повагу до могутніх сил природи, а тоді, коли вона перестала вважати кожне життя священним. Усі її теперішні слова про любов до людей, уся побожність є лише облудним лицемірством, якщо вона буде підтримувати вияви жорстокості, вважаючи їх необхідними.

…Ворота перед м’ясокомбінатом зачинені для неї. Вона не бачить худоби, яка по кілька днів перебуває без їжі, чекаючи смерті, вдихаючи запах крові, чуючи передсмертні крики тварин. Тут ніхто не врятується. Це – табір винищення у світі, де так само поводилися і досі поводяться з людьми, тільки преса воліє бавити читачів розповідями про красиве життя світських осіб. Жахливий сморід чути з-за стін бойні, іронією долі помальованої у червоне. Це теж уже було. Червона фарба нейтралізує кров. Що вдієш, людина не може жити без м’яса, особливо у місті. М’ясо – це символ добробуту.

Епідемія коров’ячого сказу, яка нещодавно викликала шалену паніку серед европейців, викликала дії нечуваної жорстокости. Мільйони корів і овець були розстріляні снайперами і спалені, нібито заради людського здоров’я, а насправді, щоб не постраждав бізнес, Жодного разу мені не довелося почути осуду цього жертвопринесення. Замість того, щоб лікувати хворих, навіть здорових тварин знищували. А оскільки багато хто боявся їсти яловичину, то мусив перейти на крокодиляче м’ясо. Мої діди й бабусі споживали м’ясо два-три рази на рік і мали силу тяжко працювати на полі. Вони брали теляток до себе в хату, тримали під піччю курей, і щиро оплакували смерть кожної тварини. Сідали їсти лише тоді, коли уся худоба була нагодована. І ставились до тварин, як до дітей, що потребують дбайливої опіки.

Трагедія з коров’ячим сказом, безумовно, є попередженням. Людина лише поступово може відвикнути від м’ясної їжі, зрештою, цілі народи майже не вживають її, бо це забороняють їхні релігії. Бойні, м’ясокомбінати, птахофабрики приносять прибутки, бо є попит. Ніколи ще світ не був таким залежним від грошей, як нині. І тому ніколи ще потреби людини не були такими надмірними і безглуздими, коли півсвіту потерпає від злиднів, але ніхто цих півсвіту не чує.

Ніхто не чує і тварин. Їх знищують тотально, цілеспрямовано, як-от при епідеміях; їх знищують вибірково для забави на полюванні… Нестерпно бачити приречених на смерть. У японців був колись обряд очищення від “осквернення смертю”. Смерть жахлива і для того, хто вмирає, і для того, хто свідок. Вона справді потребує очищення. Це – природне почуття людини: оплакувати смерть кожної істоти, просити в неї вибачення.

У той час, коли спалювали сотні тисяч тварин, світ розважався. Так само десь вбивали людей – світ також сміявся, бо не чув зойків жертв. Ніхто не замислювався над тим, що у тілах вбивць тече та сама кров, що й у жертв, тому кожен з нас причетний до вбивства і ніколи не зможе очиститись повністю.

У дитинстві я уявляла собі хатинку в лісі, де б жила подалі від людей. Але тепер бачу, що це могло б породити почуття зверхности. Яке теж нагадує жорстокість. Нічого не вдієш: ми усі належимо до одного виду. Нехай буде й homo sapiens, все-таки розум і мудрість поки що різні речі. Розум людини у сучасному світі – це, здебільшого, лінійне мислення, нав’язане їй суспільством, котре примушує грати згідно певних правил. Релігії зараз настільки кволі, що не можуть опиратися суспільству, хоча мали б перебувати щодо нього у постійній опозиції, як і справжня культура. Щоб відчути себе людиною, а не маріонеткою, потрібно відмовитися від усього, що тобі дають, бо за ці дари данайців ти мусиш заплатити власною свободою. Не можна виправдати здоровим глуздом жорстокість, підлість, бо вони ніколи не будуть служити благу. Відмовившись від негідних вчинків, ми можемо втратити місце у суспільстві, зазнати переслідувань та знущань. Але то не є наше справжнє місце. Наше місце у Всесвіті ніхто від нас не відбере, бо такий Закон. Нині людина – просто привілейована тварина. Для інших людей вона – річ, товар, а для себе – істота, яка втратила здатність захищати власну неповторність. Як риба, котру спіймали у сіть, як курча на конвеєрі. Істота, яка згубила власний голос, яка від страху втратила гідність, і нічого не знає про сумління. Вона почуває біль, але не вміє його позбутися. Правила гри, нав’язані їй з колиски, здаються вічними і, що найгірше, необхідними. Це – не закони Всесвіту, не їхнє земне втілення, Божі заповіді, а дешева плата за ненадійний захист. Це все – неправда, тяжкий сон, яким нас присипляє цивілізація. Завдати людині кривди – так само, як обірвати павутинку, на якій завис павук. Для нас – ніби дрібниця, а для павука – драматична подія. Тільки людина впадає у розпач. коли обірвати її павутинку, а павук снує нову, бо це місце, визначене йому Всесвітом.