Теорія туризму у світлі концепції сталого розвитку

1.1. Компаративний аналіз поглядів на еволюційний розвиток туризму

Туризм на сучасному етапі є одним із найбільш високоприбуткових і динамічних секторів світової економіки. Це визначається його вагомим впливом на різноманітні сфери людського буття, найважливіші соціально-економічні показники. На частку туризму припадає 3,8% ВНП, 7% - загального обсягу інвестицій, майже 11% -світових споживчих витрат, 5% - усіх податкових надходжень, більш ніж 8% - вартості світового товарного експорту, практично третина світової торгівлі послугами [437].

Туризм впливає на такі ключові сектори господарства, як транспорт і зв'язок, торгівлю, будівництво, сільське господарство, виробництво споживчих товарів, освіту, культуру та ін. Він сприяє швидкому соціально-економічного розвитку місцевих громад, регіонів і країн.

Соціальний аспект значущості туризму доповнюється його ефективним впливом на регіони та місцеві громади шляхом покращання комунікаційних систем, забезпечення робочими місцями, розвитком культури й освітнього рівня місцевого населення. У деяких регіонах, віддалених від промислових і культурних центрів, тільки туризм спроможний виконувати ці функції.

Розвиток внутрішнього туризму в кожній країні завдяки перерозподілу національного доходу сприяє стабільному стану національної економіки, більш глибокому усвідомленню спільності інтересів і розвитку всіх видів економічної діяльності, сприятливих для економіки країни у цілому.

Базисом і передумовою подальшого розвитку туризму є аналіз наукових поглядів на еволюцію туризму, поглиблення наукових знань про туризм. При цьому слід зазначити, що розвиток туризму й еволюція наукових поглядів на цей соціальний феномен відповідно до законів діалектики характеризується певними протиріччями. Туризм, на думку дослідників і фахівців у цій сфері, зумовлює не тільки позитивні, але й негативні риси розвитку суспільства. Ці висновки можна зробити за допомогою компаративізму (лат. comparativus -

порівняльний) - порівняльно-історичного методу досліджень, який дозволяє виявити загальне й особливе в історичних явищах, етапи і тенденції їх розвитку за допомогою порівняння [216, с 418].

У сучасній науці історія туристського руху недостатньо періодизована і, насамперед, у зв'язку з її унікальністю для кожної окремої країни або культурного співтовариства. Виникають істотні ускладнення при визначенні сутності понять і оцінці масштабів туризму світового та різних локальних рівнів туризму (національного, регіонального, місцевого) в історичній ретроспективе Разом з тим систематизація історії розвитку туризму дозволяє краще зрозуміти весь комплекс економічних, екологічних і суспільних явищ, що складають цей феномен і джерела знань науки про туризм.

Історичні аспекти періодизації розвитку туризму розглядають у своїх працях О. Запесоцький, І. Єнджейчик, М. Кабушкін, Г. Карпова, В. Квартальное, В. Сапрунова, М. Соколова, В. Фрейєр. Окремі періоди розвитку вітчизняного туризму висвітлили вчені М. Крачило, О. Любіцева, С Попович, Т. Сокол, О. Фастовець, В. Федорченко. Виокремлено два основні підходи в періодизації історії туризму: перший - суто хронологічний, другий - комплексний, якісно еволюційний. Відповідно до першого підходу в світовій історії розвитку туризму виділяють такі етапи: античний, стародавній світ та середньовічна Європа, XIX ст., XX ст., XXI ст. [164, 275]. В основу другого підходу покладено теорію розвитку з відповідним використанням категорій і якісних характеристик [386, 387].

Найбільш відповідною історичному розвитку туристського руху слід вважати систематику, запропоновану В. Фрейєром, І. Єнджейчик, яку можна взяти за основу при визначенні фаз розвитку туризму в країнах європейського співтовариства. Цей поділ є характерним не тільки для країн Європейського Союзу, але також, з певними уточненями до 1917 р., для країн європейської частини співдружності незалежних держав (СНД), утворених на теренах колишнього СРСР, оскільки історія, культура й економіка Росії, України та Білорусі тісно пов'язані із загальноєвропейською. Цю нашу думку підтверджують і російські вчені І. Зорін і В. Квартальное [139].

У систематиці історії розвитку туризму за В. Фрейєром виділяють такі фази: ранньоісторичну; початкову; зростання; масового туризму[387].

Рання історична фаза охоплює період до 1850 р. Однією з наукових гіпотез передумов виникнення туристського руху та подорожей є неусвідомлене прагнення людини до мандрівок. Науковці зазначають про наявність особливої біологічної функції організму людини - мандрівного (номадського) інстинкту, який виявляється

у задоволенні потреби людини в зацікавленості та допитливості [76, с 13]. Однак, основними мотивами переміщення людей у ранні історичні часи найчастіше ставали торгівля, господарські контакти, релігія, і меншою мірою - прагнення до пізнання, відкриттів і навчання.

Люди, як правило, відправлялися у подорожі не за власним бажанням, а примусово. Часто такі мандрівки супроводжувалися небезпеками та труднощами, що загрожували здоров'ю і навіть життю. Для ранньоісторичної фази характерні безліч подібних переміщень у просторі: торгові подорожі філістимлян і древніх римлян до священних джерел або для здобуття нових знань.

Туризм набув справжнього розквіту в Римській імперії. Римляни створили небачену раніш добре розвинену дорожню мережу, яку використовували не тільки з військовими, адміністративними та торговими цілями, але також і для подорожей, що на той час розпочиналися виключно з метою задоволення, розваг і відпочинку. Можна стверджувати, що саме тоді розпочала формуватися інфраструктура туризму.

Епоха Відродження змінила мотивацію подорожей, тоді ж і сам турист став іншим, змінивши свій соціальний статус. Подорожі обумовлювалися наявністю значних фінансових коштів у їх ініціаторів та значним обсягом вільного часу. Це давало можливість подорожувати незначній кількості представників найбільш багатих соціальних груп. Мотивами їх подорожей було отримання престижної освіти. Потім поїздки за кордон змінилися на відвідування національних курортів (у Бельгії - Спа, Німеччині - Баден-Баден, Чехії - Карлові Вари та ін.).

Нарівні з відпочинком на власних елітних курортах стали популярними поїздки до Середземномор'я і прогулянки по гірській місцевості. Першовідкривачами Альп з метою туристичної подорожі, а також винахідниками зимових видів спорту та зимового туристського сезону були англійці. Набагато пізніше до них приєдналися французи й американці.

Характерними рисами ранньоісторичної фази розвитку туризму були значна складність і тривалість подорожі; розвиток друкарства і поява перших книг, газет, ілюстрованих журналів з інформацією про подорожі.

Отже, основними факторами розвитку туризму на ранній фазі були активізація міжрегіонального товарообміну, паломництво, поїздки на навчання у всесвітньо відомі центри освіти та науки, що формувалися на той час.

Початкова фаза розвитку туризму охоплює 1850-1914 pp. Цей період фахівці характеризують як етап революції в розвитку туризму,

який відбувся завдяки винаходу в XIX ст. залізниці та пароплава. Поїздки стали більш швидкими, дешевими, зручними та доступними для широких мас населення. Процес індустріалізації змінив стиль життя і збільшив потребу у відпочинку після роботи.

Для початкової фази розвитку туризму характерними є: розвиток інформаційної інфраструктури, особливо поштової мережі; удосконалення транспортної інфраструктури та застосування нових транспортних засобів (залізниця і пароплав), збільшення швидкості переміщення і зниження вартості поїздок; зростання добробуту населення внаслідок індустріалізації і перших соціальних завоювань щодо збільшення вільного часу і можливостей отримання відпустки, яка на той час була ще неоплачуваною і не стала повсякденним явищем.

Відомий англійський організатор туристичних подорожей Томас Кук фактично став засновником нового виду бізнесу - туристичного. Він уперше організував колективну подорож по країні (1841р.), створив перше комерційне туристичне бюро, вивіз першу організовану групу заможних туристів на закордонний відпочинок (1865 p.). Завдяки йому такі місцевості, як Давос і Сен-Моріц, що прийняли перші групи гостей у зимовий період, згодом динамічно розвинулися у всесвітньо відомі центри зимового туризму.

Завдяки зростаючим обсягам обслуговуваних туристів і залученню до цієї сфери фінансових коштів почав розвиватися дуже швидкими темпам туристичний бізнес, який виділився в самостійну галузь, що здійснювала рекламування власної продукції. Так, у 1862 р. з'явився перший каталог туристських подорожей.

Отже, можна зробити висновки, що вже на початковій фазі сучасного туризму важливими передумовами його розвитку були соціально-економічні фактори - фінансова спроможність туристів і вільний час для подорожей.

Фаза зростання туризму в Європі припадає на період з 1914 р. до початку Другої світової війни (деякі науковці зазначають кінець періоду в 1945 р.). У той час зростала кількість учасників туристського руху - представників середнього класу та керівників вищої ланки. Наприкінці 20-х років XX ст. туризмом охоплено також такі верстви населення як чиновники нижчих рівнів і, навіть, наймані працівники. Цьому сприяли перші правові норми, які обумовлювали введення хоч і не тривалої (3-6 днів на рік), але обов'язкової відпустки.

Суспільна потреба виїздів на відпочинок з рекреаційними цілями та для покращання здоров'я знайшла своє відображення в туристичних пропозиціях, що враховували соціальний статус потенційних споживачів і були спрямовані, головним чином, на відпочинок

влітку на територіях, які були не дуже віддаленими від місць постійного проживання та роботи. Можна вважати, що з 20-х років XX ст. розпочався розвиток соціального туризму.

Нові форми подорожей у період фази зростання ініціювали політичні рухи у вигляді військових (напіввійськових), як правило, молодіжних організацій. Ці організації пропонували дешеві або практично безкоштовні поїздки з пропагандистськими цілями, які мали на меті об'єднання груп молодих людей, розширення їхнього кругозору через краєзнавство, розвиток патріотичних (часто націоналістичних) поглядів. На нашу думку період фази зростання туризму доцільно уточнити і визначити його з 1924 по 1939 pp., оскільки Перша світова війна обумовлювала стримування процесів розвитку туризму.

Фаза масового зростання туризму в Європі розпочалася після 1945 р. Туризм вступив у новий етап розвитку, що характеризувався, з одного боку, масовістю поїздок туристів, а з іншого - масштабністю і прогресуючою диверсифікацією туристичної пропозиції. Ця фаза розвитку туризму до початку 90-х років XX ст. паралельно проходила за двома різними напрямами у країнах з різними соціально-економічними системами.

В європейських країнах з ринковою економікою туризм було структуровано у високорентабельну та динамічну галузь господарства. Він набув форми господарської підприємницької діяльності, розширюючи сферу так званого «третього сектору» або ініціюючи формування цього сектору в країнах, що розвиваються. У країнах колишнього соціалістичного табору в умовах адміністративно-командної економіки він обмежувався виконанням соціальної функції і фінансувався за рахунок держави.

Незважаючи на те, що поїздки були масовими, в різних країнах існували принципові розходження щодо їх організації. Туризм у країнах Центральної і Східної Європи, а також у СРСР характеризувався більш низьким показником інтенсивності турпоїздок, обмеженням подорожей по території своєї країни або, у кращому разі, територією країн певного («свого») політичного блоку, обмеженнями у виборі місця відпочинку (велика кількість «закритих» стратегічних зон і місць), невисоким рівнем сервісу, одноманітністю програм перебування за змістом (ідеологічна спрямованість) і за асортиментом послуг, відсутністю системних рішень, які б забезпечували розвиток, модернізацію і реконструкцію матеріальної бази туризму, у тому числі для сфери розваг.

Туризм у командно-адміністративній економіці колишнього СРСР розглядався у складі невиробничої сфери як важливий

інструмент реалізації соціальної політики держави, похідним, відповідно, було його економічне значення. Основними джерелами фінансування діяльності в галузі туризму були дотації з державного, республіканського або місцевого бюджетів, фінансові фонди професійних спілок і кошти промислових підприємств, на балансі яких утримувалися заклади соціальної сфери. Відсутність достатніх обсягів фінансування галузі в цей період призводила до значного відставанням пропозиції від попиту за асортиментом затребуваних послуг.

Лише невелика частина підприємств системи «Інтурист» належали до групи комерційних і функціонували на засадах повного господарського розрахунку. У державній статистиці туризм було представлено єдиною позицією - «туристично-екскурсійна діяльність».

Динамічність і масштабність туризму у фазах зростання та масового зростання, його соціально-економічні наслідки стали тим об'єктивним підґрунтям, на якому сформувалося соціальне замовлення на подальші дослідження у різних галузях наукових знань.

У цей період географічні дослідження європейської школи туризму дозволили визначити основні етапи його розвитку. Подорожі з метою активного відпочинку (походи в гори, катання на човнах, а згодом і велосипедні прогулянки) стимулювали, насамперед, комплексні дослідження фізико-географічних об'єктів (Альпи, Карпати) з метою визначення можливостей їх використання в туризмі.

Виявленню природно-рекреаційних ресурсів і можливостей їх використання в туризмі для організації дозвілля присвячені праці кінця XIX - початку XX ст. У першій половині XX ст. основна увага приділялась краєзнавчій діяльності. Завдяки цьому зроблено значний внесок у розширення ресурсної бази туризму та стимулювався його комплексний розвиток [420].

На відміну від європейської школи географії туризму, що почала розвиватися ще в середині XIX ст., на вітчизняних теренах ця наука формувалася протягом 60-80-х років XX ст. [183].

Друга половина XX ст. позначена значними темпами розвитку туризму в Європі, що обумовило стрімку розбудову туристичної індустрії як сфери господарської діяльності. Розпочалися дослідження з питань територіальної організації та оптимізації рекреаційної діяльності, розбудови матеріальної бази різних видів туризму, формування та удосконалення господарського механізму функціонування суб'єктів на туристичному ринку, конкуренція на якому загострювалася.

Значний туристичний сектор самостійних господарюючих суб'єктів у країнах на пострадянському просторі утворився лише

в умовах ринкових перетворень після масштабного процесу роздержавлення, приватизації та комерціалізації підприємств на споживчому ринку на початку 90-х років XX ст. Тому лише у цей період починають здійснювати наукові дослідження розвитку туризму в принципово нових економічних умовах ринкових відносин.

За умов наявності значних туристично-рекреаційних ресурсів, відкриття державних кордонів, активізації підприємницької діяльності в туристичному сегменті споживчого ринку, інтенсифікації розвитку міжнародного туризму цей сектор економіки починає позитивно впливати на формування макроекономічних показників і в Україні. Проте рівень освоєння, виробничої експлуатації та віддачі туристично-рекреаційного ресурсного потенціалу порівняно з туристично розвиненими країнами, якими є, наприклад, Франція, Іспанія, Греція, визначається як критично низький.

Зрозуміло, що в період масового зростання розвиток туризму на теренах СРСР має специфічну періодизацію з власною ідеологією, функціями й економіко-організаційними засадами. Науковці застосовують різні критерії до історичної систематики такого розвитку, в результаті чого до теперішнього часу не існує єдиної періодизації туристського руху на території нашої країни. Так, російський вчений

A. Запесоцький в основі систематики застосовує методи державного
управління туризмом і зазначає залежно від цього два етапи його
розвитку: організаційно-централізований (1927-1969 pp.) й адміні
стративно-нормативний (1969-1990 pp.) [134, с. 31-32].

Вчені Російської академії міжнародного туризму І. Зорін та

B. Квартальное доповнюють цю періодизацію ще одним етапом
(з 1990 р.) - перехідним до ринкових відносин і характеризують його
зміною структури рекреаційних потреб споживача, початком
сегментації туристичного ринку, активним розвитком підприємництва
у сфері туризму, переходом від адміністративного до економічного
регулювання на новій законодавчій основі. Лише в цей період
усвідомлюється мультиплікативний вплив туризму на економічний
розвиток країни, але фіксується і негативний його вплив на
навколишнє середовище.

Досліджуючи основні етапи розвитку менеджменту в туризмі на пострадянському просторі, білоруський професор М. Кабушкін пропонує періодизацію розвитку процесу управління туризмом [146, с 31-43]: перший (стародавній) період, що охоплює IX-VII тисячоліття до н.е.; індустріальний період (1800-1917 pp.); період розвитку та підйому (1918-1990 pp.); період розпаду централізованої системи управління туризмом (з 1990 p.).

На наш погляд, останній етап доцільно доповнити тезою про формування у цей період якісно та змістовно нових механізмів галузевого регулювання й управління туристичною діяльністю суб'єктів господарювання в умовах трансформаційної економіки.

Українські вчені в історичному процесі розвитку туризму виділяють окремі стадії на етапі XX ст. [275]: з початку XX ст. - до кінця Першої світової війни (1900-1918 pp.); період між війнами (1918-1939 pp.); період Другої світової війни (1939-1945 pp.); період після Другої світової війни (1945 р. - по теперішній час).

Останній етап має власний поділ, але також трактується неоднозначно з одночасним використанням різних критеріїв періодизації (організаційно-управлінські й інституційні засади, фізичні обсяги діяльності). Тому історичний аспект сучасного розвитку туризму в Україні потребує більш ґрунтовних спеціальних досліджень фахівцями різних галузей наукових знань - історичних, географічних, економічних, а також - визначення основних критеріїв і принципів періодизації.

У ретроспективному огляді можна зазначити, що періодизація туризму, запропонована І. Єнджейчик та В. Фрейєром, характеризує його розвиток в широкому розуміння цього явища, яке відображає тенденції розвитку туризму не тільки як туристського руху, але й специфічного виду господарської діяльності, що відокремився в результаті суспільного розподілу праці і бере участь у процесах суспільного відтворення (виробництва, розподілу та перерозподілу сукупного суспільного продукту). У зв'язку з цим доцільно, на наш погляд, уточнити назву та тривалість четвертої фази розвитку туризму, сформулювавши її як фазу масового зростання і формування туристичної індустрії, та визначити термін її розвитку з 1955 до 1991 р.

Історичний досвід підтверджує, що модель ринкового господарювання, яка відрізняється складним поліструктурним характером, у процесі еволюції трансформувалася в соціально-орієнтовану. Проте, лише за декілька десятиліть країни, які скористалися цією моделлю, переконалися в її недосконалості. Такий зовнішньо привабливий чинник цієї моделі, як відносно високий рівень матеріального добробуту, базується на інтенсивному індустріалізмі, що завдає дедалі відчутнішої шкоди довкіллю і людям. Тому є актуальною модель екологічно та соціально орієнтованої ринкової економіки (ЕКОРЕ), запровадження якої стає конкретним проявом сучасних суспільно-господарських трансформувань [350, с 11].

Якісні зміни у свідомості людей щодо необхідності збереження довкілля, культурних надбань і національної самобутності, створення

передумов для існування майбутніх поколінь найбільш активно представлені в туристській громаді та туристичному бізнесі, оскільки масовий туризм на попередніх історичних етапах його розвитку зумовив усвідомлення його як фактора негативного впливу на навколишнє середовище. Водночас це спричинило теоретичні дискусії про сталий розвиток (sustainable development) і прийняття перших політичних рішень з цього питання. Розпочалася якісно нова за своїм змістом фаза переходу до сталого розвитку туризму, яка має своє підґрунтя та пов'язана зі світовою кризою індустріального суспільства і переходом до постіндустріальної цивілізації. Нею, на наш погляд, необхідно доповнити періодизацію розвитку туризму.

Узагальнену систематику розвитку туризму, що базується на дослідженнях європейських і російських вчених і доповнену нами, наведено на рис. 1.1.

ФАЗИ

ПЕРІОДИ

(по роках)

...-ДОІ850

—РАННЬОІСТОРИЧНА

-ПОЧАТКОВА

-ЗРОСТАННЯ

> 1850-1914
~> 1924-1939

МАСОВОГО ЗРОСТАННЯ " І ФОРМУВАННЯ ТУРИСТИЧНОЇ ІНДУСТРІЇ - ПЕРЕХОДУ ДО СТАЛОГО РОЗВИТКУ

> 1955-1991

> 1992-...

Рис. 1.1. Систематика розвитку туризму

Період переходу до сталого розвитку характеризується зміною філософії виробництва туристичного продукту, світоглядним фундаментом якої є цінності та критерії гуманістичності й екологічності, забезпечення на цій основі стійкого та рівноважного економічного розвитку підприємств туристичної сфери. Логіку змін у секторі туристичних послуг можна визначити як індивідуалізацію потреб -розширення попиту - диверсифікацію пропозиції [134, с.29], остаточним формуванням так званого диференційованого туризму [264, с 15] в умовах безпечного довкілля і якісного сервісу.

Теоретичним підґрунтям формування якісно нової фази розвитку туризму на сучасному етапі є система наукових поглядів щодо критичного аналізу впливу туризму на різні сторони людського буття, яку систематизовано польським дослідником І. Єджейчик. Вона визначає декілька фаз такого критичного аналізу [128], з якими

в цілому можна погодитися і доповнити характеристикою громадських рухів стосовно захисту навколишнього середовища.

Перша, найбільш рання, фаза критики розвитку туризму була пов'язана з соціальними причинами можливості подорожування представників лише привілейованої частини суспільних груп, а саме платоспроможного населення. З цієї причини туризм став привілеєм нечисленних представників аристократичних прошарків, хоча, на думку критиків XXI ст., він мав би стати доступним кожному громадянину.

Спільними зусиллями розвинені держави досягли успіху у вирішенні питань розширення доступу широких мас населення до туристського руху. У системі міжнародно-правових актів з регулювання туристичної діяльності базовим документом стала «Загальна декларація прав людини», в якій статтею 24 закріплено важливе в цьому контексті положення: «Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку».

Друга фаза критики розвитку туризму реально розпочалася з публікації у 1958 р. книги Г. Енценберга з теорії туризму [386]. У ній, як негативну тенденцію було визначено масовий характер туризму, який став набувати таких рис, починаючи з 1945 р. Термін «масовий туризм» визначав не тільки кількісні параметри туристських потоків (велику кількість подорожуючих), але, насамперед, характер туристичної пропозиції. Туристична індустрія, як і промисловість, все у більшому масштабі підлягала автоматизації, а тому стала пропонувати туристичні послуги масово, серійно та стандартизованими засобами. З цієї причини як аналогія з'явився термін «туристична індустрія», що підкреслює промисловий, тобто масовий, а не індивідуальний характер виробництва і реалізації туристичних продуктів. Об'єктивною реакцією на нерегульоване зростання масштабів туристичної діяльності стало створення у 1975 р. міжнародної інституції -Всесвітньої туристської організації.

Головною метою ВТО згідно з її Статутом є «...сприяння розвитку туризму для внесення вкладу в економічний розвиток, міжнародне взаєморозуміння, мир, процвітання, всезагальна повага та дотримання прав людини та основних свобод для усіх людей незалежно від раси, статі, мови і релігії» [331].

Третю фазу критичного аналізу розвитку туризму розпочато Всесвітньою конференцією з туризму, проведеною ВТО (Маніла, 1980 р.). У її документах вперше визначено аспекти негативного соціально-економічного впливу туризму. Це положення стосувалося,

насамперед, негативного впливу надмірно великого обсягу туристських відвідувань країн, що розвиваються. На думку учасників конференції, для країн третього світу туризм став новою формою колоніалізму. Місцеве населення витісняли зі своїх корінних місць туристичні концерни світового рівня в результаті здійснення інвестиційних проектів. Виявлялися катастрофічні наслідки культурних конфліктів і криміногенні явища.

Про четверту фазу критики розвитку туризму науковці полемізують з 1982 p., хоча першоджерела критичних поглядів, характерних для цієї фази, сформульовані ще в 1975 р. швейцарським дослідником світового рівня, теоретиком туризму Дж. Кріппендорфом. На його думку, туризм зумовив комерціалізацію гостинності, а замість слова «гість» почали вживати комерційні терміни «клієнт» і «турист». Кріппендорф Дж. визначив економічну систему туризму терміном «пожирач ландшафту», підкресливши таким чином величезну потребу цієї галузі в усе нових територіях, які туризм піддає незворотним антропогенним перетворенням [396].

Уряди деяких країн і окремих міжнародних організацій ще до 90-х років XX ст. займалися вирішенням проблем, що є наслідком негативного впливу туризму. До цих проблем відносять: погіршення ситуації на ринку праці; експлуатація дітей і дитяча проституція; підрив традиційних цінностей і культур; погіршення стану навколишнього середовища у відвідуваних туристами місцях, а також деградація природних екосистем [334].

Подібні несприятливі екологічні наслідки обумовлені хижацькою експлуатацією ресурсів, забрудненням навколишнього середовища й утворенням великого обсягу відходів у результаті розвитку інфраструктури й об'єктів сектору туризму, функціонування транспорту, а також туристської діяльності. Так, частка повітряного і наземного автомобільного транспорту становить на сьогодні 85% усіх перевезень. При цьому особливо гостро постають проблеми викидів в атмосферу С0₂ та руйнування озонового шару. За оцінками експертів переважна більшість руйнівного впливу на атмосферу Землі у 2015 р. буде пов'язана з авіаційним транспортом [393].

Водночас визнається, що потенційно туризм приносить економічні вигоди громадам, які приймають туристів, і може бути одним із засобів зменшення гостроти проблеми бідності, збереження природних ресурсів і культурної самобутності, а також забезпечувати інші блага, за умови що заходи в цьому секторі належним чином плануватимуть і здійснюватимуть з урахуванням довгострокової перспективи.

Отже, четверта фаза критичних поглядів на розвиток туризму відображала висновки вчених не тільки щодо соціально-економічного впливу туризму, але й доповнювалася екологічною компонентою такого впливу. Формулювався комплексний системний погляд на переваги та недоліки зростаючого сектору туризму та формування туристичної індустрії.

Періодизацію критичних поглядів представників громадськості узагальнено та наведено нами на рис. 1.2.

Соціальний аспект (І. Єнджейчик)

Соціальна нерівність

,,__ _ч...до 1945 р. Іетап СГ5> ^д ^у

__ к щодо можливостей __ к

здійснення подорожей

Економічний аспект (M. Енценберг)

Інтенсивне

1945 -1980 pp.

нерегульоване зростання

II етап

z^> масштабів туристської Г=£

діяльності та формування

туристичної індустрії

Соціально-економічний аспект (Всесвітня конференція у Манілі, 1980 р.)

1980-1982 pp.

Ill етап сг£>

Неоколоніалізм країн [—-n третього світу і— у

Нерегульоване

Еколого-соціо-економічний аспект (Дж. Кріппендорф, і У Д. Медоуз, X. Брундланд, Всесвітній саміт у Ріо-де-Жанейро, 1992 р.)

використання

обмежених

1982-.

ГУетап

природно-

і У рекреаційних

ресурсів та історико-

культурних

цінностей

Рис. 1.2. Етапи критичного аналізу розвитку туризму

Сталий розвиток туризму як системний об'єкт наукового дослідження та об'єкт управління відбувається у певних підсистемах, кожна з яких має власні об'єкт і предмет вивчення із застосуванням специфічних методів і прийомів певного комплексу наукових галузей знань і з визначеними межами. Тому в наукових дослідженнях доцільно розглядати екологічний, економічний та соціокультурний формати сталого розвитку, які розкривають структуровану природу цього складного явища в науковій або науково-практичній площині з використанням певних параметрів.

Будь-яка форма індустріального розвитку, в тому числі й індустрії туризму, впливає на суспільство та навколишнє середовище. Оскільки туристичний продукт споживається там, де і виробляється, суб'єкти туристичного бізнесу несуть повну відповідальність за вплив на навколишнє середовище.

У науковій літературі та міжнародних документах з питань розвитку туризму висвітлено позитивні та негативні тенденції його впливу на місцевість, яка є привабливою для туристів.

Негативним проявом впливу туризму на природне (фізичне) середовище та життєдіяльність людини є погіршення якості води та забруднення повітря, підвищення рівня шуму. На сьогодні постають нагальні проблеми стосовно зливу стічних вод і накопичення побутових відходів, зростаючого використання моторних човнів у внутрішніх водоймах та двигунів внутрішнього згоряння у туристському транспорті, спалювання палива для забезпечення енергією готельних кондиціонерів і холодильників, рівня шуму у зв'язку з роботою дискотек і нічних клубів, інтенсифікацієї руху автомобільного, залізничного та повітряного транспорту.

Негативний вплив на довкілля має серйозні наслідки. Полювання і рибальство як види туризму можуть порушувати екологічний баланс дикої природи (англ. wildertness area - територія дикої природи [390]); піщані дюни руйнуються в результаті їх надмірного використання; спотворюються памятки; неправильно здійснюється утилізація відходів, що призводить до неестетичного вигляду природного навколишнього середовища. Будівництво висотних готелів уздовж узбережжя морів і річок- це також негативне явище туристського впливу на довкілля.

У туристично-розвинених країнах порушення гармонії навколишнього середовища обмежують відповідним законодавством. Позитивним прикладом вирішення таких питань можуть бути навіть невеликі острівні держави, в яких при плануванні забудівлі вільних земельних ділянок об'єктами туристичної інфраструктури вводяться правила, які обмежують висоту будинків, що розташовані біля узбережжя, до висоти пальм (Республіка Маврикій) або регламентується дозвіл в міру наближення їхнього будівництва до території пляжу (деякі території Індії). У Російській Федерації прийнято Водний кодекс відповідно до якого регулюється забудівля прибережної зони.

Регресивний вектор екологічного формату розвитку туризму виявляється при масовому зростанні туристських потоків і потребує розробки механізмів регулювання.

Основними проявами регресивного вектора економічного формату розвитку туризму є: погіршення умов роботи та наймання робочої сили, стримування кар'єрного зростання персоналу зі складу місцевого населення, негативний платіжний баланс країни за статею «Подорожі», збільшення бюджетних витрат на утримання загальної інфраструктури та збільшення розміру податків з місцевого населення, зростання цін, моногалузева структура економіки регіону та закріплення сезонності функціонування місцевої економіки.

Соціокультурний негативний вплив розвитку туризму пов'язаний з протиріччями між туристським рухом і місцевим населенням, які виникають, коли туризм спричиняє зміни в системі цінностей і поведінці приймаючої дестинації, загрожуючи, таким чином, її індивідуальності. Ці зміни часто відбуваються у суспільних і сімейних відносинах, традиційному стилі життя колективу, побуті та моральних цінностей.

Стандартизація туристичного продукту та туристичних послуг, намагання будь-яким способом задовольнити запити туристів і втрата індивідуальності обслуговування, специфічної привабливості середовища перебування туриста (самобутності народних традицій, звичаїв, культури та побуту) є проявами регресивного соціокультурного формату туризму. Вони пов'язані з комерціоналізацією місцевої культури і, як правило, спотворюють релігійні традиції, місцеві звичаї і колорит місцевих культурних заходів з метою найбільш повної відповідності очікуванням туристів. У результаті може статися ерозія культури - явище, яке отримало назву «реконструйований етнос» [423].

Залежно від стадії життєвого циклу дестинації ставлення місцевих жителів до зростання обсягів туристської діяльності може виражатися як ейфорія (на стадії народження і розвитку), коли туристів приймають з радістю, так і апатично та недоброзичливо (на стадіях стагнації та різкого спаду розвитку), коли серед місцевого населення починають поширюватися антитуристські настрої.

Науковці наголошують на психологічному впливі зростаючого обсягу туристської діяльності на місцевих жителів у дестинації, що може призводити до емоційного стресу та соціальних змін у країні. Причинами виникнення соціокультурних протиріч між туристами та місцевим населенням можуть бути: заподіяння шкоди культурній спадщині (у тому числі вандалізм), збільшення випадків правопорушень і суспільного порядку (крадіжки, нелегальний вивіз предметів культурної спадщини, зростання злочинності), зміна навколишнього історичного ландшафту, використання кращих природних ресурсів, які виснажуються та повільно відтворюються (в окремих дестинаціях

йдеться навіть про питну воду), втрати традиційних місць відпочинку для місцевих жителів у зв'язку із формуванням і функціонуванням об'єктів спеціальної інфраструктури туризму.

Сукупність факторів залежить і від географічних характеристик дестинації. На сучасному етапі наукові дослідження і міжнародні екологічні програми спрямовані на збереження територій прибережного туризму, водних акваторій та гірських місцевостей, які можна розглядати як географічний формат, а в середині його - окремі субгеографічні формати сталого розвитку туризму. Заходи шодо збереження лісних масивів і пустель, земельних ресурсів розробляються в межах ресурсного формату сталого розвитку туризму.

Дія факторів, що їх обумовлює, може фокусуватися окремо на певному форматі - екологічному, економічному та соціокультурному, або бути комплексною. Можливий вектор розвитку сталого туризму у зв'язку з дією сукупності факторів на дестинацію визначає прогресивний або регресивний характер змін параметрів форматів.

Функціонування підприємств туристичної індустрії в умовах сталого розвитку потребує попередження та мінімізації негативного впливу шляхом регулювання розвитку туризму з використанням науково-обгрунтованих методик.