Соціальна стратифікація суспільства

Теорію соціальної стратифікації було створено на початку 40-х років XX ст. американськими соціологами Т. Парсонсом, Р.-К. Мертоном, К.Девісом та іншими вченими, які вважали, що вертикальна класифікація людей та їх груп спричинена розподілом функцій у суспільстві. На їх думку, соціальна стратифікація забезпечує виокремлення соціальних верств за певними важливими для конкретного суспільства ознаками (критеріями): характером власності, розміром доходів, обсягом влади, освітою, престижем, національними та іншими рисами. Соціально стратифікаційний підхід є одночасно методологією і теорією розгляду соціальної структури суспільства. Він сповідує такі основні принципи:

- обов'язковість дослідження всіх верств суспільства;

- застосування при їх порівнянні єдиного критерію;

- достатність критеріїв для повного і глибокого аналізу кожної з досліджуваних соціальних верств.

Соціальна стратифікація (лат. stratum - шар) – це поділ суспільства на вертикально розташовані соціальні групи і верстви (страти), які мають різний престиж, власність, владу, освіту тощо.

Соціальна стратифікація означає як сам процес, що безперервно триває в суспільстві, так і його результат. Вона засвідчує не просто різне становище в суспільстві індивідів, родин чи цілих країн, а саме їх нерівне становище. Вона є не лише методом виявлення верств конкретного суспільства, а й портретом цього суспільства. Простратифікувавши населення країни, можна виділити страти (верстви), з яких воно складається. Тому стратифікація - риса будь-якого суспільства.

Англійський соціолог Е. Гідденс розрізняє чотири основні історичні типи стратифікованого суспільства: рабство, касти, стани і класи:

1. Рабство. Воно було граничною формою нерівності, за якої одні люди володіли іншими. Щоправда, і рабство було неоднорідним залежно від періоду чи культури: в одному випадку раб перебував поза законом (класична форма рабства), в іншому - йому відводилася роль слуги чи солдата.

2. Касти. У різних регіонах поділ на касти має різні форми. Особливо характерний він для Індії. Як правило, межі між кастами дуже різкі, що практично виключає будь-яку соціальну мобільність. Каста пов'язана з індуїзмом і з ученням про «переселення душі». Сподівання на те, що в «наступному» житті його каста підвищиться, спонукає індивіда суворо дотримуватися певних суспільних норм.

3. Стани. Властиві вони європейському феодалізмові. До найвищого стану належали аристократи і вельможі. До наступного - духівництво, наділене значними привілеями. До третього стану - вільні селяни, чиновники недворянського походження, купці й ремісники. Межі між станами не були такими різкими, як за кастової системи, а соціальне переміщення було можливим, хоча й складним.

4. Класи. Цей тип стратифікованого суспільства є головним об'єктом соціології марксизму, її основоположник К. Маркс вважав класову структуру суспільства основою розвитку і змін, а виникнення класів пояснював економічними чинниками - суспільним поділом праці, формуванням відносин приватної власності.

Сучасні дослідники (французький соціальний філософ П. Бурдьє) при розгляді цього питання беруть до уваги не тільки економічний капітал, вимірюваний у категоріях власності й доходу, а й культурний (освіта, особливі знання, вміння, стилі життя), соціальний (соціальні зв'язки), символічний (авторитет, престиж, репутація).

Якщо за попередніх типів стратифікації достатньо було одного параметра, то класове структурування передбачає застосування сукупності критеріїв.

Класи не детерміновані віросповіданням або законом; належність до класу не є спадковою. Це - відкритіший тип стратифікації, ніж інші, а класові межі не настільки суворі. Тому соціальне переміщення за класовою ознакою - звичайне явище, оскільки належність до класу пов'язана з професією, матеріальним рівнем, майновим цензом індивіда, його прилученням-неприлученням до ключових контролюючих позицій у суспільстві тощо.

Клас – це угруповання людей на основі нерівного становища щодо основних соціальних ресурсів, які визначають їхні життєві шанси, соціальні претензії та соціальні можливості спільно діяти.

У західному індустріальному суспільстві розрізняють, як правило, три класи.

Вищий клас. До нього зараховують роботодавців, керівників, топ-менеджерів, усіх, хто володіє виробничими потужностями чи контролює їх, має високий майновий ценз (багатство).

Середній клас. Цей феномен сформувався в індустріальному суспільстві, розвинувся в постіндустріальному. Його ідентифікують за різними критеріями, в яких домінують такі сутнісні ознаки:

1. Сукупність соціальних груп, що займають проміжну позицію між верхами і низами суспільства, виконуючи внаслідок цього функцію соціального медіатора (посередника).

2. Порівняно високо забезпечена частина суспільства, що володіє власністю, економічною незалежністю, свободою вибору сфери діяльності. Висока якість життя, впевненість у майбутньому зумовлюють його зацікавленість у збереженні соціального порядку, внаслідок чого він є соціальним стабілізатором суспільства.

3. Елемент соціальної структури, що зосереджує у своїх рядах кваліфікованіші, найдіяльніші кадри суспільства. Професійний склад його охоплює наукових і інженерно-технічних працівників, управлінський, адміністративний персонал, що не обіймає високих посад, інтелектуалів, які працюють за наймом, працівників сфери обслуговування, дрібних власників, фермерів, робітників високої кваліфікації. Середні верстви сучасного західного суспільства становлять приблизно 80 відсотків. Завдяки переліченим якостям та високому соціальному престижеві середній клас виконує функцію агента технологічного і соціально-економічного прогресу.

4. Більшість населення високорозвинутих західних країн, що є основним носієм суспільних інтересів, національної культури, тобто властивих відповідним суспільствам цінностей, норм. Поширюючи зразки власної культури на вищі і нижчі верстви, середній клас виступає культурним інтегратором суспільства.

Нижчий клас. До нього належать малокваліфіковані робітники, особи без професійної кваліфікації (так звані «сині комірці»).
Однак за всієї значущості класова система - один з виявів соціальної стратифікації. При цьому класова і стратифікаційна моделі соціальної структури не заперечують одна одну, а навпаки - сприяють побудові моделі соціальної структури. Розгляд соціальної структури в контексті стратифікації дає змогу описати механізми і способи формування конкретної ієрархії в суспільстві. Це особливо важливо при дослідженні перехідних періодів у розвитку суспільства, коли змінюються механізми соціальної диференціації.

Соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, суть яких - у зміні функціональних зв'язків у суспільстві. Її основу становлять:

1. Зміна суспільної форми всіх основних соціальних інститутів - економічних, політичних (передусім інститутів власності), культурних, освітніх; глибокий суспільний переворот і реформування тих соціальних засад і регуляторів, що формують соціальну структуру (вона стала менш жорсткою, рухливішою).

2. Трансформація соціальної природи основних компонентів соціальної структури - класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб'єктів власності й влади; поява економічних класів, верств і страт з відповідною системою соціальних конфліктів і суперечностей.

3. Ослаблення існуючих у суспільстві стратифікаційних обмежень. Поява нових каналів підвищення статусів, посилення горизонтальної та вертикальної мобільності українців.

4. Активізація процесів маргіналізації, тобто втрата особистістю належності до певної соціальної групи, норм і цінностей відповідної субкультури без входження до іншої. Це процес зміни суб'єктом одного соціально-економічного статусу на інший. В українському суспільстві на рубежі XX-XXI ст. вона характеризується переходом переважно в нижчі верстви населення (феномен «нових бідних», соціальні групи військовослужбовців, інтелігенції).

5. Зміна порівняльної ролі компонентів соціального статусу. Якщо в стратифікації радянського суспільства домінував адміністративно-посадовий критерій, пов'язаний з місцем у системі влади та управління, то в нинішньому вирішальним є критерій власності й доходів. Раніше політичний статус визначав матеріальне становище, тепер величина капіталу визначає політичну вагу.

6. Підвищення соціального престижу освіти і кваліфікації, посилення ролі культурного фактора у формуванні високостатусних груп. Зумовлено це становленням ринку праці. Але це стосується спеціальностей, які користуються попитом на ринку насамперед - економічної, юридичної та управлінської.

7. Зміна якісних і кількісних параметрів соціальної структури. Відомо, що чим прогресивніша статево-вікова структура, тим більшими можливостями розвитку вона наділена, тим стійкіший соціальний (трудовий, інтелектуальний, культурний) потенціал населення. Внаслідок негативних демографічних тенденцій населення України щорічно зменшується в середньому на 400 тис. осіб, на тлі загальної депопуляції населення (кожна п'ята українська родина не має дітей) знижується рівень народжуваності, скорочується середня тривалість життя (якщо на початку 90-х років XX ст. за показниками здоров'я Україна посідала 40-ве місце у світі, то через десять років вона перемістилася у другу сотню).

8. Поглиблення соціальної поляризації суспільства. Майновий чинник є стрижнем трансформацій. Економічний статус і спосіб життя еліт, вищої верстви різко зросли, а у більшості населення - різко знизилися. Розширилися межі зубожіння і бідності, виокремилося соціальне «дно» - жебраки, безпритульні, декласовані елементи.

Структура українського суспільства, зазнавши помітних змін порівняно з радянським часом, досі зберігає багато його рис. Для її істотної трансформації необхідне системне перетворення інститутів власності й влади, що триватиме багато років. Стратифікація суспільства буде й надалі втрачати стабільність і однозначність. Межі між групами і верствами стануть прозорішими, виникне безліч маргінальних груп з невизначеним чи суперечливим статусом. На перший погляд, ця тенденція нагадує розмивання соціально-класової структури в сучасних західних суспільствах, але, на думку дослідників, ця подібність формальна. Позаяк поява відносно однорідних «суспільств середнього класу» характерна для постіндустріалізму, а пострадянські країни не тільки не переросли індустріальної стадії, а й переживають найважчу соціальну кризу, яка відкинула їх економіку далеко назад. За цих умов соціально-класові розбіжності стають особливо значущими.

 

Соціальна мобільність

Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури, тобто міжгрупової або просторової рухливість населення, його здатності (готовності) до соціальних переміщень.

Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки.

Соціальну мобільність зумовлюють об'єктивні обставини:

- структурні зрушення в економіці;

- зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;

- послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.

Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.

Кожна людина переміщується в суспільстві, між його різними рівнями і позиціями. Для характеристики цих процесів американський соціолог російського походження П.Сорокін ввів у 1927 р. поняття «мобільність». Він визначає соціальну мобільність як будь-який перехід індивіда або соціального об'єкта, тобто всього того, що створено або модифіковано людською діяльністю, із однієї соціальної позиції в іншу.

Соціальна мобільність – це процес переміщення індивідів між функціонально та ієрархічно організованими елементами соціальної структури.

Структурна соціальна мобільність – це зміна в соціальному становищі великої кількості людей завдяки змінам, які відбуваються в суспільстві, а не індивідуальним зусиллям.

В історії не було суспільств, в яких соціальні страти були б повністю непроникними для руху індивідів. З іншого боку, не було й таких суспільств, в яких мобільність здійснювалася б взагалі без обмежень.

Соціальна мобільність має ряд видів: внутрішньопоколінна і міжпоколінна, горизонтальна і вертикальна, висхідна і низхідна.

Внутрішньопоколінна мобільність – це зміна соціальної позиції, яка відбувається протягом життя людини. Іноді її називають соціальною кар’єрою.

Міжпоколінна мобільність – це соціальна мобільність дітей порівняно з їх батьками. Вона передбачає, що діти досягають більш високої соціальної позиції або опускаються на більш низьку сходинку, ніж їх батьки.

Вертикальна мобільність являє собою переміщення з однієї страти (верстви, класа) в іншу. Залежно від спрямованості переміщення вертикальну мобільність поділяють на висхідну і низхідну. Прикладами висхідної мобільності є закінчення університету, шлюб із багатою людиною, а прикладами низхідної – виключення зі школи, втрата роботи, розлучення. Зауважимо, що всі бажають підніматися і ніхто не бажає опускатися по соціальній драбині. Тому висхідна мобільність є явищем добровільним, а низхідна - примусовим.

П.Сорокін визначив ряд принципів вертикальної мобільності.

1. Навряд чи коли-небудь існували суспільства, соціальні верстви яких були абсолютно закритими або в яких відсутня була б вертикальна мобільність в її трьох основних аспектах - економічній, політичній, професійній.

2. Ніколи не існувало суспільства, в якому вертикальна соціальна мобільність була б абсолютно вільною, а перехід з однієї соціальної страти в іншу здійснювався б без будь-якого опору. Якби мобільність була б абсолютно вільною, то в суспільстві, яке виникло, не було б соціальних страт.

3. Інтенсивність і загальність вертикальної соціальної мобільності змінюється від суспільства до суспільства, тобто в просторі. Щоб впевнитися в цьому, достатньо порівняти індійське кастове суспільство і сучасне американське. Якщо взяти вищі щаблі в політичній, економічній і професійній пірамідах в обох суспільствах, то буде видно, що всі вони в Індії визначені фактом народження і є тільки небагато індивідів, які досягли високого положення, піднімаючись з найнижчих страт. Тим часом в США серед відомих людей в промисловості і фінансах 38,8% в минулому і 19,6% в сучасному поколінні починали бідняками; 31,5% мультиміліонерів починали свою кар'єру, маючи середній достаток.

4. Інтенсивність і всеосяжність вертикальної мобільності - економічної, політичної і професійної - коливається в межах одного і того ж суспільства в різні періоди його історії. В історії будь-якої країни або соціальної групи існують періоди, коли вертикальна мобільність зростає як кількісно, так і якісно, однак існують періоди, коли вона зменшується.

5. У вертикальній мобільності в її трьох основних формах немає постійного напрямку ні в бік посилення, ні в бік послаблення інтенсивності і всеосяжності. Це припущення є дійсним для історії будь-якої країни, для історії великих соціальних організмів і, нарешті, для всієї історії людства.

Горизонтальна мобільність являє собою переміщення в рамках груп, що утворюються на підставі номінальних параметрів, тобто розташованих на однаковому рівні (зміна віросповідання, громадянства, сім’ї, професії, політичної орієнтації) і не призводить до зміни класової належності. Дуже часто спостерігається зміна професій людьми одного класового рівня. Різновидом горизонтальної мобільності є міграція - переміщення з одного місця проживання чи роботи в інше при збереженні попереднього статусу.

У кожному суспільстві існує ряд каналів (засобів) соціальної мобільності, за допомогою яких здійснюється переміщення індивідів і груп – так звані «соціальні ліфти». Водночас жоден канал не може ефективно виконувати свої функції в суспільстві без застосування принципу селекції. Адже його завдання не тільки в тестуванні здібностей індивідів як таких, а й у відборі тих здібностей і знань, які необхідні для виконання різних функцій: професійних, політичних та інших, а також у розподілі індивідів по тих позиціях, на яких вони могли б ці функції здійснювати. Для цього в кожному каналі є система «сит» для «просіювання» бажаючих отримати ті чи інші позиції. Такі стратифікаційні бар’єри ще називають «соціальними фільтрами».

У всіх випадках реформатори, стверджує П. Сорокін, повинні уявляти собі систему «підйому» і «відбору» індивідів у верхні страти суспільства. Зрештою історію роблять люди. «Люди, що займають положення, яким вони не відповідають, можуть «успішно» зруйнувати суспільство, але не можуть створити нічого цінного, і навпаки». Вся ця система, що склалася в суспільстві з її «ліфтами» і «фільтрами», дуже сильно впливає на стан як верхніх, так і нижніх прошарків суспільства, забезпечуючи їх моральний і культурний стан, а також їх налаштованість, умиротворення або роздратованість, що, природно, безпосередньо позначається на стані всього суспільства, а також на його історичній долі.

Дуже часто ті самі явища виступають в ролі «соціальних ліфтів» і «соціальних фільтрів» одночасно. Вони бувають різноманітними, але найбільш типові з них присутні практично у всіх суспільствах. Серед них можна виділити: походження (сім’я); освіту; стать і вік; расу і національність; релігійну приналежність; партійну і професійну приналежність; рівень народжуваності, смертності та щільність населення; економічне та політичне становище суспільства.

Одним із найважливіших факторів соціальної мобільності виступає сім’я. «Гарне походження» у всіх країнах приймається як добре посвідчення ймовірних якостей особистості, бо саме сім’я найбільше формує особистість людини, особливо в період її дитинства, прищеплюючи їй установки і цінності, багато з яких залишаються в людині на все життя. Людина з бідної і маловідомої сім’ї не має такої вихідної переваги, ну а «погане походження» (наприклад, сім’я, де батьки алкоголіки чи належать до кримінальних елементів) може залишити на ній «пляму» на все життя. Причому як у тому, так і в іншому випадку, якості особистості виявляються в значній мірі передбачуваними.

Основним і вирішальним у всі часи «соціальним ліфтом» було багатство, здебільшого успадковане. Тому зазвичай звертають увагу на соціальний статус батьків, оскільки він, навіть будучи здобутим, може визначати приписний статус дітей. Більшість людей вже від народження мають відмінність у «стартових можливостях» і вона, в багатьох випадках, є об’єктивною. Зокрема, у дітей міністра й фермера вже від народження різні можливості для одержання високих статусів. Дослідження свідчать, що найменше половина найбагатших людей у кожному суспільстві отримали своє багатство у спадок. Як стверджував один із вчених: «Найкращий спосіб забагатіти, це народитися багатим».

Одночасно історія знає багато прикладів, коли можливість переходу у вищі соціальні верстви не визначалася лише родовими ознаками, які базуються на походженні, а багато в чому залежали від самої людини, її активності, рис характеру, ціннісних орієнтацій, творчих здібностей, релігійності, фізичної сили, вольових якостей, привабливості, харизматичності, уміння маніпулювати, пристосовуватися тощо. Зокрема, молодь і чоловіки більш мобільні; молодим характерна професійна, людям середнього віку – економічна, а людям похилого віку – політична мобільність.

Важливим фактором соціальної мобільності, особливо у сучасному суспільстві, виступає освіта. Прибічники структурного функціоналізму вказують, що освіта є меритократичною стратегією розвитку талантів і здібностей людей, тобто від освітніх здібностей людей залежить їх становище в суспільстві і кожна людина має шанс реалізувати свої здібності. Водночас аналіз освіти з позиції теорії конфлікту суперечить цьому. Прибічники цієї парадигми вважають, що здавна освіта відповідає соціальному статусу учнів, завдяки чому і відтворює соціальну нерівність. Також вони стверджують, що освіта – це засіб соціального контролю з боку суспільства, яка завуальованими способами відтворює соціальну ієрархію певного суспільства. Отже, освіта – це шлях до соціальної мобільності, але для подолання існуючої соціальної нерівності, її недостатньо.

Креденціалізм (від англ. «вірча грамота, мандат») – це оцінка індивіда на основі досягнутого ним рівня освіти. Соціолог Р.Колінз називає США суспільством креденціалізму, оскільки воно високо цінує дипломи та ступені. У сучасних технологічних суспільствах атестати і дипломи про освіту кажуть про людину не менше, ніж її соціальне походження.

В освітній системі тестованими якостями виявляються переважно знання і навички, яким навчають індивіда. Втім, особистісні якості також проходять корекцію системи освіти. Так, кращі англійські університети прищеплюють своїм вихованцям певні цінності та установки, аж до манер поведінки, за якими їх випускників можна впевнено відрізняти. «Сита» освітньої системи – це іспити і тестування, які відсіюють неефективних учнів. При цьому, перевіряються не тільки знання, але й здатності.

Фундаментальна соціальна функція освіти полягає, по-перше, далеко не тільки в тому, щоб з’ясувати, засвоїв чи ні учень навчальну програму, а насамперед у тому, щоб за допомогою іспитів і спостережень визначити, хто талановитий, а хто ні, які у кого здібності, якою мірою вони виявляються, які з них соціально і морально значущі. По-друге, ця функція полягає в тому, щоб усунути тих, у кого немає очікуваних інтелектуальних і моральних якостей. По-третє, забезпечити просування здатних учнів в напрямку тих соціальних позицій, які відповідають їхнім спільним і специфічним властивостям. Крім цього, в освітньої системи є ще одна важлива функція -регулювати чисельність верхніх шарів суспільства по відношенню до його нижніх шарів. Загальне збільшення верхніх шарів призводить до посилення їх тиску на інші верстви суспільства і робить всю конструкцію стратификації нестійкою і важкою. А перевиробництво фахівців призводить до посилення конкуренції між ними і також робить суспільство нестабільним.

П. Сорокін звертає увагу на «той факт, що всупереч загальноприйнятій думці загальна освіта не усуває розумових і соціальних відмінностей, а лише підсилює їх. Школа, навіть найдемократичніша, відкрита кожному, якщо вона правильно виконує своє завдання, є механізмом «аристократизації» і стратифікації суспільства, а не вирівнювання та демократизації».

Щодо впливу диплома на просування людини в сучасних суспільствах багато говорити не потрібно, тому що без нього вхід в деякі професії і на деякі посади взагалі неможливий. У сучасному світі поширена теза про те, що освіта має стати основним «соціальним ліфтом», а держава має забезпечити рівні «стартові можливості» для усіх своїх громадян. Прибічником такої думки був відомий промисловець А. Нобель, який заповів свої кошти фонду, що виплачує найпрестижніші у науковому світі премії.

Важливими факторами мобільності, особливо в аграрних суспільствах, виступають армія та церква. Армія може звести людину до самих верхів, особливо в період військових дій, коли найяскравіше виступають здібності індивідів. Наприклад, із 65 візантійських імператорів 12 досягли цієї посади спираючись на армію. Засновники династій Меровінгів і Каролінгів у Франції також висунулися завдяки своїй службі в армії. Незліченна безліч середньовічних розбійників, кріпаків і людей простого походження завдяки армії стали дворянами, князями, герцогами і високопоставленими офіційними особами. А з іншого боку, багато полководців і могутніх князів, програючи битви, потрапляли в немилість, опалу і втрачали своє соціальне становище.

Церква є істотним «ліфтом» для підйому людей вгору, особливо в періоди, коли вона користується впливом у державі, але вона ж – ефективний канал для низхідної мобільності: людина, звинувачена в єресі, як правило, втрачала владу і панівне становище. Крім цього, церква виступає в ролі «сита» для тестування саме моральних якостей людини. Зокрема, порівнюючи, яку школу проходила людина в касті брахманів з сучасною школою, П.Сорокін відзначає, що сучасна школа не вимагає якихось особливих моральних якостей від індивіда, що впливає на суспільство як ціле. «Верхні шари суспільства поповнюються за рахунок саме таких людей (випускників сучасних шкіл), які, виявляючи добрі інтелектуальні здібності, демонструють при цьому помітну моральну слабкість: жадібність, корупцію, демагогію, сексуальну розбещеність, прагнення до накопичення і матеріальних благ (часто за рахунок суспільних багатств), нечесність, цинізм і «плутократію». Така школа не може, підкреслює П. Сорокін, поліпшити моральний дух населення в цілому.

Ще одним фактором соціальної мобільності в сучасному світі є різного роду політичні партії та рухи, які починають грати все більшу роль в політичному житті суспільства, особливо в західних країнах. Для осіб творчої праці важливим є входження у професійну групу, так як без підтримки тієї або іншої творчої корпорації дуже важко влаштувати виставку, видати книгу. До того ж саме така корпорація є головним «журі», що оцінює здібності та майстерність кожного свого члена.

Слід також зважати на структурні фактори соціальної мобільності. Там, де високий рівень народжуваності, населення більш молоде і тому рухоме, і навпаки; перенаселені країни частіше відчувають наслідки еміграції, ніж імміграції; рівень народжуваності у різних класах (здебільшого у багатих менше дітей) створює для вертикальної мобільності такий самий ефект, що і для горизонтальної мобільності щільність населення в різних країнах.

У трансформаційних суспільствах (реформи, революції, кризи) вищий рівень соціальної мобільності, тобто індивіду легше пробитися нагору, позаяк там утворюються «пустоти» і бар’єри між стратами послаблюються. Але коли «пустоти» заповнюються, група закривається, а отже, збільшуються «бар’єри», посилюється конкуренція, рух нагору уповільнюється, суспільство стає стабільним, рівень соціальної мобільності падає. Настає так зване саморекрутування соціальних верств.