Чим відрізняється спілкування від комунікації

Ю.В. КОСЕНКО

 

ОСНОВИ ТЕОРІЇ МОВНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

 

Навчальний посібник

 

 

Суми

Сумський державний університет

УДК 81’42 (075.8)

ББК 81.001.1

К 71

Рецензенти:

 

С.О. Швачко - д.філол. н., професор, зав. кафедри теорії та практики перекладу Сумського державного університету;

Ю.А. Зацний - д.філол.н., професор, зав. кафедри теорії та практики перекладу з англійської мови Запорізького національного університету;

Е.Г. Мандич - к.філол.н., доцент, зав. кафедри іноземних мов Інституту філології Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка

Рекомендовано до друку вченою радою

Сумського державного університету

як навчальний посібник

(протокол № від січня 2011р.)

Косенко Ю.В.

К 71Основи теорії мовної комунікації: навч. посіб.

/ Ю.В. Косенко. – Суми: Сумський державний університет, 2011. – 187 с.

 

У навчальному посібнику розглядаються особливості мовленнєвої діяльності у плані співвідношення закономірностей спілкування і структури мовленнєвого акту, з'ясовуються статус і типологія вияву форм та учасників мовленнєвого спілкування, простежується корелятивність мовленнєвої діяльності з іншими різновидами діяльності людини, визначається специфіка співвідношення мовленнєвої діяльності і мислення. Аргументовано прокоментовано інвентар функцій мови, виявлено особливості системного характеру мови як засобу збереження та передачі інформації, з'ясовано статус теорії мовленнєвої діяльності як науки. Наведено список літератури до кожної із розглянутих тем.

Адресована студентам-філологам (бакалаврам, спеціалістам, магістрам) усіх форм навчання, слухачам прискореної очно-заочної форми навчання, учителям-словесникам.

УДК 81’42 (075.8)

ББК 81.001.1

© Косенко Ю.В., 2011

© Сумський державний

університет, 2011

ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………….
ТЕМА 1. КОМУНІКАЦІЯ……………………………
1. Спілкування та діяльність……………………………
2. Стилі спілкування…………………………………….
3. Чим відрізняється спілкування від комунікації…….
4. Ознаки спілкування…………………………………..
5. Типові визначення комунікації……………………...
6. Наукові підходи, які використовуються до “основ теорії комунікації”…………………………………...
Список основної літератури…..……………………….
Запитання до теми 1……………..……………………..
ТЕМА 2. ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО МОВЛЕННЯ ТА МИСЛЕННЯ…………………...
1. З історії вивчення мовленнєвої діяльності………….
1.1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні й середньовічні підходи до мовленнєвої діяльності
1.2. ХІХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності…………………………………………….
1.3. ХХ століття у вивченні мовленнєвої діяльності……………………………………………..
2. Мовлення: поняття, терміни…………………………
2.1. Мова та мовлення: спільне й відмінне…………
2.2. Науки, що вивчають мовлення……………….
3. Види мовлення як діяльності. Мислення і мовлення
3.1. Види мовлення………………………………...
3.2. Мислення і мовлення…………………………....
4. Різновиди мовлення за формою вираження думки...
4.1. Внутрішнє мовлення………………………….....
4.2. Зовнішнє мовлення………………………..…….
Список основної літератури…………………..………..
Запитання до теми 2……………………………..……...
ТЕМА 3. КОМУНІКАТИВНИЙ ПРОЦЕС……...….
1.Комунікативний процес: природа, структура, аспекти………………………………………………..
2. Етапи в розвитку комунікації...……...……………...
3.Монологічна (одновекторна) та діалогічна (багатовекторна) форма мовлення………...………..
4. Види комунікації……...……………………………...
5. Типи, моделі, функції комунікації……………..…...
Список основної літератури……..…………………….
Список додаткової літератури…..……………………..
Запитання до теми 3………….………………………....
ТЕМА 4. ПРОБЛЕМИ КОНФЛІКТІВ У СПІЛКУВАННІ ЛЮДЕЙ……..……….……………..
1. Поняття конфліктів, їх особливості…..…………….
2. Конфліктна ситуація, складові та етапи розвитку....
3. Основні типи конфліктів….……………….………....
4. Способи вирішення конфліктів..…………………….
5. Конфлікти під час спілкування з дітьми………...….
Список основної літератури……..……………………..
Запитання до теми 4………………….………………....
ТЕМА 5. МОВЛЕННЄВЕ СПІЛКУВАННЯ….........
1.Форми, у яких здійснюється мовленнєве спілкування…………………………………………...
2. Моделі породження мовлення…………………..…..
Список основної літератури………………….………...
Запитання до теми 5………………………..…………...
ТЕМА 6. МЕТАКОМУНІКАЦІЯ…..…………...…...
1. Сучасні напрями аналізу метакомунікації………….
2. Фатична метакомунікація……………..………….....
2.1. Фази метакомунікативного акту………………..
2.2. Статус метакомунікативних одиниць……….....
2.3.Метакомунікативні одиниці як носії контекстуалізуючої, соціально-дейктичної та інтерсуб’єктної інформації………………………….
Список основної літератури……………………………
Запитання до теми 6…………………………………….
ТЕМА 7. ЕТИКЕТ……………………………………...
1. Історія виникнення й розвитку етикету……………..
2. Мовленнєвий етикет………………………………….
3. Епістолярний етикет………………………………….
4. Службовий етикет……………………………………
4.1. Одяг і зовнішній вигляд………………………...
4.2. Підготовка до спілкування……………………...
4.3. Прийом підлеглих…………………………….…
4.4. Бесіда з відвідувачами….………………...….….
Список основної літератури…………………………....
Запитання до теми 7…………………………………….
ТЕМА 8(1). ДИСКУРС…………………………….….
1. Дискурс як форма мовленнєвої взаємодії…………..
2. Діалогічний дискурс………………..………………...
Список основної літератури……………..……………..
Запитання до теми 8(1)………………..………………..
ТЕМА 8(2). КОМП’ЮТЕРНИЙ ДИСКУРС………..
1. Лексико-стилістичні особливості комп'ютерного дискурсу………………………………………………
1.1. Комп'ютерний дискурс як соціальна підсистема мови...........................................................
1.2.Аналіз розвитку українського комп'ютерного жаргону як нової субкультури....................................
2. Місце комп'ютерного дискурсу в комунікативному середовищі……………………...……….……………
2.1. Загальні характеристики комп'ютерного спілкування……..……………………………………
2.2. Графічні засоби передачі емоцій під час комп'ютерного спілкування……….………………...
2.3. Лінгвістичні характеристики комп'ютерного дискурсу…..……………..…………………………....
Список основної літератури ………………………….
Запитання до теми 8(2)…………………………………
ТЕМА 9. СОЦІОЛІНГВІСТИЧНІ АСПЕКТИ ДІАЛОГІЧНОЇ ВЗАЄМОДІЇ В ДИСКУРСІ…….
1. Соціальні чинники як показники мовленнєвої поведінки комунікантів………………….…………..
2. Гендерний аспект діалогічного дискурсу…………..
Список основної літератури…………………………....
Запитання до теми 9 …………………………………....
ТЕМА 10. НЕВЕРБАЛЬНІ ЗАСОБИ КОМУНІКАЦІЇ………………………….………….
1. Фонація………………………………………………..
2. Кінесика………………………………………………
2.1.Жести у системі невербальних засобів комунікації....................................................................
2.2. Види жестів………………………………………....
2.2.1. Ритмічні жести…………………………………....
2.2.2. Емоційні жести…………………………………...
2.2.3. Жести-знаки……………………………………....
2.2.4. Вказівні жести…………………………………….
2.2.5. Образотворчі жести……………………………....
2.2.6. Жести-символи…………………………………...
2.3. Роль жестів у виникненні звукової мови………….
3. Інші невербальні засоби комунікації………………..
3.1. Мова прапорів……………………………………....
3.2. Мова свисту………………………………………....
3.3. Мова музичних інструментів……………………...
3.4. Мова вигуків………………………………………..
Список основної літератури……..……………………..
Запитання до теми 10…………………………...………
ДОДАТОК А…………………………………..………..
ДОДАТОК В………………………………...………….

ВСТУП

 

 

Зв’язуючим процесом обміну інформацією є комунікація. Перша потреба в комунікації на рівні організації пов’язана з наданням необхідної інформації з відповідного питання, щоб дозволяти кожному виконувати свою роботу ефективно і сприяти досягненню мети організації.

Неможливо переоцінити важливість комунікації в діяльності організації. Більшість із того, що роблять керівники, аби полегшити організацію досягнення її цілей, вимагає ефективного обміну інформацією. Якщо люди не зможуть обмінюватись інформацією, то зрозуміло, що вони і не зможуть працювати разом, формувати цілі й досягати їх. Комунікації — це складний процес, що складається із взаємозалежних кроків. Кожен із цих кроків дуже потрібний і важливий для того, щоб зробити наші думки зрозумілими іншій особі. Кожен крок — це пункт, в якому, якщо ми будемо недбалими і не будемо думати про те, що робимо, — зміст може бути загублений.

Мова – найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремлення у світі цивілізованих народів. Саме мова постає вирішальним та основним чинником ідентифікації себе до їй подібних. Мова за своєю сутністю це об'єднана духовна енергія народу, вона є відбиттям духу людського і засобом для творчого перетворення матеріального світу у світ духовний (за В.фон Гумбольдтом).

Сам визначуваний інвентар функцій мови (від трьох основних – інформаційна, комунікативна, мисленнєва – і до цілої гами, в якій знову ж таки чітко окреслюються ядерні та напівпериферійні, пор.: поряд з названими додаються естетична, репрезентативна, виховна, координаційна тощо) не дозволяє говорити про мову як про щось супровідне в життєвій енергії народу, оскільки її значущість постає вершинною в естафеті духовної спадщини, об'єднанні людей у культурному та цивілізаційному плані, індивід живе у мові і реалізує себе через мову. Все це уможливлює діаметрально два підходи до з'ясування значущості мови у суспільному перебігові та житті окремого її носія. Прихильники першого підходу зводять рольову функцію мови лише до засобу спілкування, наголошуючи при цьому на її статусі як найважливішого засобу спілкування. Тому в цьому разі мова розглядається у протиставленні чи у зіставленні з іншими засобами спілкування, здебільшого несловесного типу. Послідовники другого погляду на значення мови у розвитку людського суспільства, самої цивілізації наголошують на тому, що мова завжди втілює у собі своєрідність народу (за В.фон Гумбольдтом). Останній погляд дозволяє кваліфікувати значущість мови у житті людської спільноти як одного з найвизначніших компонентів нації, поступу її духу, витворювача енергетики і можливостей потенційних / реальних самореалізації та самоідентифікації індивіда через мову і загалом народу як нації через мову.

Мова у своєму загальному вияві статично, відносно стабільна, довговічна, довготривала, належить суспільству, охоплює і “включає у свій діапазон” досвід нації, відображає її картину світу, сама мова у своїй цілісності може бути окреслена як національно-коґнітивний простір, в якому виявляється дух народу, його багатство. Мова у своїх виявах не залежить від конкретних обставин, а мовлення конкретне, активне, динамічне, є виявом творчої ініціативності індивіда (пор. твердження про ідіостиль того чи іншого письменника). На мовлення суттєво впливає кортеж спілкування, ті обставини, в яких реалізує себе адресат й адресант. Мовлення має свої основні варіанти фіксації – усно-звуковий або писемний, у кожному разі суттєву роль відіграє час його реалізації, просторові компоненти, актуалізація певних величин. Усе це робить мовлення індивідуальним, ситуативно мотивованим тощо. Навчальний посібник “Основи теорії мовної комунікації” покликаний дати відповідь на ряд питань, пов'язаних з умовами формування мовлення, співвідношенням у ньому спонтанного і неспонтанного, колективного й індивідуального, закономірностей вияву індивіда через мову й у мові, значущості тенденцій омовлення у сучасному макросвіті. У цьому навчальному посібнику можна знайти відповіді на багато актуалізованих питань, мотивованих специфікою людського мовлення, значущістю його у становленні людини як особистості.

 

ТЕМА 1. КОМУНІКАЦІЯ

СПІЛКУВАННЯ ТА ДІЯЛЬНІСТЬ

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні. Поняття "спілкування" є одним із центральних у системі психологічного знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно є засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим, що в процесі спілкування суб'єктивний світ однієї людини розкривається для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування – налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв'язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте спілкування). У процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви спілкування. М.І. Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини у спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у зацікавленості дорослого потребами дитини (молодший та середній дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку – пізнавальні, ділові та особистісні.

Спілкування тісно пов'язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування є формою спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не тільки суб'єкт-об'єктні (людина – предмет діяльності), а й суб'єкт-суб'єктні відносини (людина – людина). Сутність спілкування полягає у взаємодії суб'єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як окремий вид діяльності. Але зв'язок спілкування й діяльності полягає саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення. Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й утворюються нові зв'язки та стосунки між людьми.

 

СТИЛІ СПІЛКУВАННЯ

Стилі спілкування – характерні способи встановлення і розвитку контактів. Найвиразнішими серед них є: демократичний, авторитарний і суперечливий.

Демократичний стиль будується на мовних і немовних засобах, які викликають у співрозмовника позитивне ставлення до змісту повідомлення. Він ґрунтується на гуманному ставленні до людини, супроводжується високою оцінкою партнера, орієнтацією на його сильні сторони. Це складна тактика спілкування, яка не завжди дає позитивний ефект. Це, швидше за все, мистецтво переходу від ділового до духовного рівня спілкування. Для оволодіння цим мистецтвом потрібне не тільки виховання, а й психологічна допомога (тренінги спілкування).

Авторитарному стилеві, поширеному в недемократичному суспільстві, притаманне вибіркове і здебільшого негативне ставлення до партнера, людини взагалі. Він будується на усереднюванні її індивідуально-психологічних особливостей, урахуванні вразливих місць, застосуванні засобів, що нав'язують певний погляд. Власне, це спілкування за зразком суб'єкт – об'єктних стосунків, коли партнера розглядають лише як засіб досягнення власної мети.

Суперечливий стиль – нестійка тактика спілкування, яка припускає елементи різних стилів. Це залежить не стільки від мети і змісту спілкування, скільки від стану суб'єкта.

Дослідження свідчать, що демократичний стиль спілкування є сприятливим і в офіційному, і в неофіційному спілкуванні. Проте він потребує більших зусиль від суб'єктів спілкування, особливо у системі стосунків “керівник – підлеглий”.

Взаємодіючи, люди використовують різноманітні способи впливу на партнерів. Найпоширенішими з них є: зараження, навіювання, переконання, наслідування.

Зараження – передача суб'єктом свого емоційного стану партнерам. Це давній механізм взаємодії людей, який виявляє себе під час ритуалів, танців членів первісної общини, релігійного екстазу, паніки тощо.

Навіювання характеризується вибірковим впливом, бо спрямоване на конкретну особу і розраховане на некритичне прийняття нею інформації.

Переконання – вплив партнера через спеціальний добір фактів, доказів, аргументів. Воно пов'язане з подоланням пізнавальних бар'єрів, викликаних попереднім досвідом суб'єкта. Людина не прийматиме цих аргументів, якщо вони суперечать її знанням, уявленням тощо. Результатом переконання є довіра до інформації, розуміння її обґрунтованості.

Наслідування – повторення людиною зразків поведінки, що їх демонструє оточення. Найяскравіше це виявляється у дитячому віці. Прикладом наслідування дорослих може бути дотримання ними моди – форми рольової поведінки у вигляді певних акцентів у мовленні, одязі, поставі, міміці, жестах.

Спілкуючись, кожен будує образ партнера, послуговуючись такими засобами, як ідентифікація і рефлексія.

Ідентифікація (з лат. – ототожнення) – уподібнення себе іншому, спроба поставити себе на його місце, проникнути у систему його смислів. Цей засіб виникає в процесі неусвідомлюваного наслідування дитиною дорослої людини, проте надалі він набуває форми особливої внутрішньої дії. Ідентифікація тісно пов'язана з емпатією – здібністю перейматися емоційними станами іншої людини через співпереживання.

Рефлексія (від лат. – відображення) у процесах спілкування – спосіб однієї людини зрозуміти іншу з погляду уявлень про себе. Причому цей процес має зворотний вплив: що глибше вона розбирається в інших, то повніше й об'єктивніше оцінює себе. Ця залежність посилюється за умови спільної діяльності. Коли ж люди малознайомі, образ часто будується на підставі зовнішніх, малоінформативних ознак.

Важливим елементом людського співжиття і взаємин є психологічні контакти і спілкування. Потреба в контакті з подібними до себе існує й у тваринному світі, однак спілкування – величезний дар, набуток суспільного буття людини. Завдяки спілкуванню людина пізнає світ, власну духовність, підтримує психологічний зв'язок з іншими людьми через засоби масової комунікації й безпосередні стосунки, без чого важко зберегти емоційний життєвий статус.

Спілкування – багатоплановий процес установлення й розвитку контактів між людьми, який передбачає обмін інформацією, певну тактику і стратегію взаємодії, сприймання і розуміння суб'єктами спілкування один одного.

Спілкування історично склалося в процесі спільної діяльності людей, спочатку воно відігравало допоміжну роль: організовувало і супроводжувало певні дії. З ускладненням діяльності воно набуває відносної самостійності, починає виконувати специфічну функцію передачі наступним поколінням форм культури і суспільного досвіду.

В онтогенезі спілкування також поступово стає особливою діяльністю. Задовольняючи потребу в спілкуванні, дитина оволодіває мовленням, освоює соціальні норми, культуру, в цілому будує образ світу і свого особистого “Я”.

Метою спілкування є задоволення людьми своїх потреб, зокрема соціальних і духовних. Основними мотивами спілкування є потреби у пізнанні і самопізнанні, в духовному і емоційному контакті, у безпеці, у психологічному захисті, у визнанні, у престижі тощо.

У процесі спілкування відбувається перехід від одного рівня життя до іншого. Спілкуючись, людина виявляє себе індивідом і реалізує свої прагнення бути особистістю, громадянином професіоналом.

Спілкування властиве всім видам людської діяльності, але в деяких професіях воно з категорії, що супроводжує діяльність, переходить у категорію професійного. Прикладом може бути педагогічна діяльність, в якій спілкування є інструментом впливу на особистість.

Експерименти з позбавленням людини можливості спілкуватися, випадки виживання дітей, що виростали серед тварин, переконливо свідчать про те, що спілкування – необхідна умова повноцінного психічного розвитку індивіда, нормального життя.

 

ЧИМ ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ СПІЛКУВАННЯ ВІД КОМУНІКАЦІЇ

Комунікація від природи є конститувальним фактором суспільного розвитку. Немає спілкування – немає спільноти. Якщо ми, фантазуючи, припустимо, що суспільство, яке не розвивається, може бути без науки, освіти, то без спілкування, без передачі інформації суспільство існувати не може взагалі.

На ранніх етапах суспільного розвитку комунікація має виключно операціональний рефлекторно-поведінковий характер і залежить від вітальних, тобто життєвозабезпечувальних потреб людей. Люди об’єднувалися в колективи, групи з метою отримання їжі, будівництва житла тощо. У цій ситуації комунікація була знаряддям об’єднання у групи.

З суспільним розвитком і перетворенням комунікації у систему усвідомлених, цілеспрямованих дій, скерованих на процес свідомого встановлення й підтримання контактів між членами суспільства, спілкування могло набувати характеру творчого процесу, коли реакція комуніката прогнозувалася мовцем, думка "створювалася", "пророблялася" у своїй уяві і була ніби витвором мовця.

Що загального між записом у щоденнику, переглядом телепередачі, бесідою з друзями, розмовою по телефону і вивченням меню? Усе це – форми комунікації. Підраховано, що люди витрачають на комунікацію більше часу, ніж на будь-яку іншу діяльність. Проте більшість людей насилу зможе визначити, що таке “комунікація” та чим вона відрізняється від “спілкування”.

Комунікація – технічний процес обміну інформацією між двома і більше індивідами (або групами). Коли ми говоримо про комунікацію, нас перш за все цікавить те, як інформація передається. Поняття комунікація може вживатись у значенні:

· соціальна комунікація, спілкування між людьми та іншими соціальними суб’єктами;

· зв'язок за допомогою технічних засобів;

· певна система, за допомогою якої забезпечується сполучення між віддаленими об'єктами, наприклад: підземні комунікації, транспортні комунікації, каналізаційні комунікації тощо.

Спілкування – соціально – психологічний процес взаємодії двох і більше людей з приводу повідомленого. Люди на відміну від телефонного апарата, не просто передають інформацію. Вони її формують, уточнюють, розвивають, спотворюють, переживають і реагують на повідомлене.

Слово комунікація прийшло до нас через англійську мову (communication) від латинського communicatio – єдність, передача, з’єднання, повідомлення, пов’язаного з дієсловом (лат. ) communico – роблю спільним, повідомляю, з’єдную, похідним від (лат. ) communis – спільний. Російськими відповідно общий, общество, общаться, общение, приобщить. Як бачимо, ідея єдності, об’єднання, зв’язку зі спільнотою є визначальною для поняття комунікації, але є певна обмеженість слова спілкування щодо функціонування його у науковій і виробничій сферах. Наше слово має переважно нетермінологічний характер вживання, що зумовлено експансивним вторгненням кальки інтернаціонального слова communication через англійську та інші романо-германські мови у нашу науку й практику, оскільки питання вивчення процесів спілкування (комунікації) у західній науці було порушено набагато раніше, ніж в українській чи російській. Уже на початку ХХ століття “бурхливий розвиток преси, що досягла масових тиражів, а також документального й художнього кінематографа, активне впровадження радіо в побут привернули до них увагу, породили переконання, що ці мас-медіа мають неабияку владу над масовими аудиторіями, впливають на суспільну думку, змінюють ставлення та поведінку, нав’язують політичні орієнтації” [Зернецька, 1999]. Усе це певною мірою привело до тлумачення кальки англійського слова комунікація як терміна з багатозначною структурою і обмеженого вживання рідного слова спілкування на позначення, зокрема, процесів масової комунікації.

 

ОЗНАКИ СПІЛКУВАННЯ

Спілкування, якщо воно відбувається, передбачає такі ознаки:

1) комунікаторів – тих, між ким відбувається спілкування, зокрема комуніканта – того, хто ініціює процес спілкування, є його адресантом, і комуніката – того, на кого спрямоване спілкування і хто є його адресатом;

2) духовно-інтелектуальну єдність тих, хто спілкується, – спільну свідомість, спільну культуру;

3) спільну форму духовного буття – мову;

4) при потребі загальнозрозумілі знакові системи, що замінюють мову в певних ситуаціях, – письмо, іноземні мови та інші знакові системи;

5) при потребі створені спільнотою засоби спілкування – книги, періодичні видання тощо;

6) соціально-психологічну здатність до спілкування – здатність говорити, висловлювати думки, почуття згідно з виконуваною соціальною функцією й соціальними приписами та здатність слухати, сприймати й розуміти висловлене залежно від соціальної функції слухача/читача, а також соціальних вимог.

Основними результатами успішного спілкування завжди є взаємопорозуміння й згода: згода слухача з мовцем, згода чинити, як того вимагає співрозмовник і ситуація.Процес спілкування може бути ускладнений суперечками, непорозумінням, але спілкування завжди має завершуватися повною згодою. Згода на 30% означає те, що спілкування, на жаль, теж відбулося лише на 30%. Тому важливими під час спілкування є вміння й методи переконання співрозмовника, аби забезпечити повну згоду й уникнути конфліктності у комунікативній ситуації. Основний конфлікт під час спілкування – це конфлікт між співрозмовниками за відсутності згоди через непорозуміння. Комунікація завжди є тривалим процесом, що перебуває на стадії пошуку порозуміння й згоди. Комунікація – це не результат, це процес пошуку результату.