Відповідно до ст. 9 Конституції чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Зокрема, до них належить ратифікована Верховною Радою України Конвенція про захист прав людини та основних свобод, яка, як і інші міжнародні договори, підлягає застосуванню при розгляді справ судами.
Спори про відшкодування заподіяної фізичній чи юридичній особі моральної (немайнової) шкоди розглядаються, зокрема: 1) коли право на її відшкодування безпосередньо передбачено нормами Конституції або випливає з її положень; 2) у випадках, передбачених Цивільним кодексом України (далі — ЦК) та іншим законодавством, яке встановлює відповідальність за заподіяння моральної шкоди (наприклад, ст. 49 Закону «Про інформацію», ст. 44 Закону «Про авторське право і суміжні права»; 3) при порушенні зобов’язань, які підпадають під дію Закону «Про захист прав споживачів» чи інших законів, що регулюють такі зобов’язання і передбачають відшкодування моральної (немайнової) шкоди.
Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.
Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.
Під немайновою шкодою, заподіяною юридичній особі, слід розуміти втрати немайнового характеру, що настали у зв’язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності.
Відповідно до ст. 119 ЦПК у позовній заяві про відшкодування моральної (немайнової) шкоди має бути зазначено, в чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується.
При недотриманні позивачем зазначених вимог настають наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК.
Оскільки питання відшкодування моральної шкоди регулюються законодавчими актами, введеними у дію в різні строки, суду необхідно в кожній справі з’ясовувати характер правовідносин сторін і встановлювати якими правовими нормами вони регулюються, чи допускає відповідне законодавство відшкодування моральної шкоди при даному виді правовідносин, коли набрав чинності законодавчий акт, що визначає умови і порядок відшкодування моральної шкоди в цих випадках, та коли були вчинені дії, якими заподіяно цю шкоду.
Особа (фізична чи юридична) звільняється від відповідальності по відшкодуванню моральної шкоди, якщо доведе, що остання заподіяна не з її вини. Відповідальність заподіювача шкоди без вини може мати місце лише у випадках, спеціально передбачених законодавством.
При застосуванні норм Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП) щодо порядку розгляду трудових спорів у справах про відшкодування моральної шкоди, заподіяної працівникові у зв’язку з виконанням трудових обов’язків, суди повинні виходити з того, що за змістом ст. 124 Конституції потерпілий має право звернутися з такими вимогами до суду безпосередньо.
Суддя не вправі відмовити особі у прийнятті заяви з такими вимогами лише з тієї підстави, що вона не розглядалася комісією по трудових спорах.
За моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу (статті 130, 132—134 КЗпП, якщо спеціальною нормою закону не встановлено іншого (наприклад, ст. 47 Закону України «Про телебачення і радіомовлення».
Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров’я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне — за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого — спростування інформації редакцією засобу масової інформації. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.
У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні з мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.
Визначаючи розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди, суд повинен наводити в рішенні відповідні мотиви.
Слід мати на увазі, що у разі заподіяння особі моральної шкоди неправомірно вчиненими діями кількох осіб, розмір відшкодування визначається з урахуванням ступеня вини кожної з них.
На осіб, які заподіяли моральну шкоду спільно (взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдиним наміром), покладається солідарна відповідальність по її відшкодуванню.
При заподіянні особі моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона.
Розмір відшкодування моральної шкоди може бути зменшений судом з урахуванням ступеня вини заподіювача і потерпілого та майнового стану відповідача (громадянина).
При розгляді справ за позовами про відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 56 Конституції слід мати на увазі, що при встановленні факту заподіяння такої шкоди незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, місцевого самоврядування або їх посадових чи службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень вона підлягає відшкодуванню за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування. Дія цієї норми не поширюється на випадки заподіяння моральної шкоди рішеннями, діями чи бездіяльністю недержавних органів, їх посадових чи службових осіб. Така шкода за наявності необхідних підстав може бути відшкодована на підставі норм ЦК чи іншого законодавства.
При вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди, заподіяної громадянинові незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державної влади, його посадовими або службовими особами, судам слід виходити з того, що зазначений орган має бути відповідачем у такій справі, якщо це передбачено відповідним законом (наприклад, ст. 9 Закону «Про оперативно-розшукову діяльність»). Якщо ж відповідним законом чи іншим нормативним актом це не передбачено або в ньому зазначено, що шкода відшкодовується державою (за рахунок держави), то поряд із відповідним державним органом суд має притягнути як відповідача відповідний орган Державного казначейства України.
Зокрема, судам слід мати на увазі, що у справах про спростування відомостей, поширених засобами масової інформації (в пресі, по радіо і телебаченню), як відповідачі до участі притягуються автор, орган засобу масової інформації, що їх поширив, а у передбачених законом випадках і відповідна службова особа цього органу, які й несуть обов’язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди відповідно до ступеня вини кожного з них. Якщо позивач не бажає притягати когось з них до відповідальності, на решту заподіювачів моральної шкоди покладається обов’язок по відшкодуванню тієї її частини, яка відповідає ступеню їх вини. В разі, коли орган масової інформації не називає автора, суд виходить з того, що вину за поширення зазначених відомостей цей орган взяв на себе.
На відповідача може бути покладено обов’язок по відшкодуванню заподіяної моральної шкоди не тільки тоді, коли суд задовольнив вимоги позивача про спростування поширених відомостей, а й тоді, коли відповідач спростував їх добровільно. Відповідно до ст. 42 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» і ст. 67 Закону України «Про телебачення і радіомовлення» на органи масової інформації, їх працівників і автора не може бути покладено обов’язок по відшкодуванню моральної шкоди за публікацію чи поширення відомостей, які не відповідають дійсності, якщо вони містились в офіційних повідомленнях чи були одержані від інформаційних агентств чи прес-служб державних органів та органів об’єднань громадян або є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим засобом інформації (з посиланням на нього), офіційних виступів посадових осіб державних органів, виступів народних депутатів або містилися у авторських виступах, які передаються в ефір без попереднього запису.
Критична оцінка певних фактів і недоліків, думки та судження, критичні рецензії на твори не можуть бути підставою для задоволення вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Однак якщо при цьому допускаються образа чи порушення інших захищених законом прав особи (розголошення без її згоди конфіденційної інформації, втручання в приватне життя тощо), то це може тягти за собою відшкодування моральної шкоди.
Слід звернути увагу на те, що ст. 17 Закону «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» передбачено певні особливості їх відповідальності за заподіяну моральну (немайнову) шкоду.
При вирішенні спорів про відшкодування моральної (немайнової) шкоди за позовами органів державної влади, місцевого самоврядування, офіційних осіб (наприклад, зареєстрований кандидат у депутати) чи посадових осіб до засобів масової інформації слід мати на увазі, що за змістом ч. 4 ст. 17 зазначеного Закону з’ясуванню підлягають наявність злого умислу журналіста або засобу масової інформації, а також наслідки використання потерпілим можливостей позасудового (досудового) спростування неправдивих відомостей, відстоювання його честі й гідності та врегулювання конфлікту в цілому.
Під злим умислом журналіста чи засобу масової інформації необхідно розуміти такі їх дії, коли вони перед поширенням інформації усвідомлювали її неправдивість (недостовірність) або неправомірність інших дій (поширення конфіденційної інформації щодо особи без згоди останньої тощо).
Вирішуючи питання про можливість покладення на журналіста і засіб масової інформації солідарної відповідальності та міру вини кожного, суд має виходити із загальних засад ЦК.
Звернути увагу судів на те, що положення ст. 24 Закону України «Про захист прав споживачів» щодо одночасного вирішення судом вимог споживача про захист його прав і відшкодування моральної шкоди не виключають можливості пред’явлення окремого позову про відшкодування цієї шкоди (наприклад, коли вимоги були задоволені без судового розгляду, але допущена тяганина).
Згідно з тим же законом ці справи можуть бути підсудні за вибором споживача районному (міському) суду за місцем проживання споживача, за місцем знаходження відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору.
Судам необхідно враховувати, що відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров’я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків, що вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов’язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Відповідно до ст. 13 Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» питання про відшкодування моральної шкоди у зазначених випадках та її розмір вирішується за заявою громадянина ухвалою суду першої інстанції, який розглядав кримінальну справу або якому вона мала бути підсудна.
Розмір моральної шкоди в цих випадках визначається з урахуванням обставин справи, але за час незаконного перебування громадянина під слідством чи судом він має бути не меншим однієї мінімальної заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством або судом. Відшкодування моральної шкоди в цих випадках провадиться за рахунок коштів державного бюджету, незалежно від вини посадових осіб органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Судам слід мати на увазі, що на правовідносини, які виникли до набрання чинності відповідним законодавчим актом про відшкодування моральної шкоди, обов’язок по її відшкодуванню не поширюється, в тому числі й на ті випадки, коли позивач після набрання чинності цим актом ще зазнає моральних чи фізичних страждань від раніше вчинених неправомірних дій. Однак моральна шкода підлягає відшкодуванню, якщо неправомірні дії (бездіяльність) відповідача, що завдають позивачеві моральних або фізичних страждань, почалися до набрання законної сили актом законодавства, яким встановлена відповідальність за заподіяння такої шкоди, і продовжуються після набрання цим актом чинності.
До вимог про відшкодування моральної шкоди, заподіяної поширенням відомостей, що не відповідають дійсності і порочать честь, гідність чи ділову репутацію фізичної або юридичної особи, застосовується строк позовної давності в один рік. До вимог про відшкодування моральної шкоди у випадках, передбачених трудовим законодавством, — тримісячний строк (ст. 233 КЗпП). До інших вимог про відшкодування моральної шкоди, як вимог, що випливають з порушення особистих немайнових прав, строки позовної давності не застосовуються.
У кримінальній справі вимоги про відшкодування моральної шкоди розглядаються і вирішуються судом за умови, що особу, якій її заподіяно, визнано в установленому законом порядку потерпілою та цивільним позивачем і що у справі є письмова заява, яка за змістом відповідає ст. 119 ЦПК. У тих кримінальних справах, які відповідно до ст. 27 КПК порушуються не інакше як за скаргою потерпілого, вимоги про відшкодування моральної шкоди можуть бути викладені у скарзі про порушення кримінальної справи.
У разі, коли до надходження кримінальної справи до суду особа не була визнана потерпілою і цивільним позивачем, ці питання мають бути вирішені у стадії віддання обвинуваченого до суду або відповідно до вимог ст. 296 КПК у підготовчій частині судового засідання.
При вирішенні питання про право потерпілого на відшкодування моральної шкоди суди правильно виходили із вимог статей 21, 28, 34 Закону № 1105-XIV в їх сукупності, якими передбачено, що право на отримання потерпілим страхових виплат у разі настання стійкої втрати працездатності, у тому числі виплати компенсації за моральну шкоду, виникає у особи з дня встановлення їй стійкої втрати працездатності вперше висновком МСЕК.
Так, за загальним правилом про дію нормативно-правового акту в часі до кожної події, факту чи відносин застосовується той нормативно-правовий акт, який був чинним на момент, коли вказана подія, факт чи відносини мали місце, а не на момент пред’явлення позову.
Також відповідно до частин першої та другої ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом’якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Норми Закону № 1105-XIV передбачали відшкодування моральної шкоди застрахованим особам як страхову виплату, тому покладання на відділення Фонду соцстраху обов’язку зі сплати такої страхової виплати не є цивільною відповідальністю зазначеного органу.
Крім того, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю (тобто і на вимогу про відшкодування моральної шкоди) позовна давність не поширюється. Аналогічні роз’яснення надано у п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами).
Таким чином потерпілі мають право на відшкодування моральної шкоди за рахунок Фонду соцстраху, якщо стійку втрату працездатності у зв’язку з травмою на виробництві або професійним захворюванням вперше встановлено у період із 1 квітня 2001 року по 31 грудня 2005 року, тобто під час дії законодавчих актів, які надавали потерпілим таке право.
Відтак потерпілі не мають права на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання за рахунок Фонду соцстраху, не підлягають задоволенню їх вимоги про відшкодування моральної шкоди в разі, коли встановлення МСЕК стійкої втрати професійної працездатності потерпілому мало місце після 1 січня 2006 року.
Отже, висновки Фонду соцстраху в надісланому листі про те, що потерпілі не мають права на відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі зміною спеціального закону в разі звернення до суду з позовними вимогами після 1 січня 2006 року, незалежно від моменту встановлення стійкої втрати працездатності, не ґрунтуються на законі, оскільки момент виникнення спірних правовідносин, до яких застосовується чинний на цей час закон (ст. 8 ЦПК України), і момент пред’явлення позову не є тотожними поняттями.
Судова практика про визначення та стягнення розміру моральної шкоди. За результатами аналізу матеріалів, що надійшли з апеляційних судів, листа Фонду соцстраху та судової практики Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ установлено, що є випадки, коли суди при однаковій втраті професійної працездатності та встановленні однакової групи інвалідності визначали різні розміри моральної шкоди потерпілим.
Слід зазначити, що Законом № 1105-XIV не встановлено критерії визначення моральної шкоди в грошовому еквіваленті, не встановлено як мінімального, так і максимального розміру моральної шкоди.
Частиною 3 ст. 34 зазначеного Закону визначався розмір моральної шкоди, заподіяної умовами виробництва, які не спричинили втрати потерпілим професійної працездатності. При цьому сума страхової виплати не могла перевищувати двохсот розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати.
Виходячи з положення ст. 23 ЦК України, при вирішенні спору про відшкодування моральної шкоди суду необхідно встановити характер завданої моральної шкоди, глибину і тривалість моральних та фізичних страждань потерпілого, настання негативних змін у його житті, можливість відновлення стану, який мав потерпілий до нещасного випадку чи професійного захворювання.
Крім того, відповідно до роз’яснень, що містяться у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами), розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров’я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках.
Визначаючи розмір суми, що підлягає стягненню на відшкодування моральної шкоди, суд повинен навести в рішенні відповідні мотиви.
Разом із тим за результатами вивчення наданих апеляційними судами конкретних судових рішень встановлено, що суди не завжди враховували конкретні обставини справи, характер та ступінь моральних страждань позивача, вплив на його душевний стан, неможливість жити повноцінним життям тощо. Обґрунтовуючи розмір моральної шкоди, що дорівнює 190 мінімальних заробітних плат (на час ухвалення рішення мінімальної заробітної плати становила 630 грн.), суд зазначив, що розмір моральної шкоди має бути не нижчим, ніж у випадку тимчасової втрати працездатності. Проте жодна норма права не визначає такого обмеження.
Отже, проведений аналіз судової практики щодо визначення розміру відшкодування моральної шкоди у зв’язку з ушкодженням здоров’я під час виконання трудових обов’язків свідчить про неоднаковий підхід судів до вирішення цього питання. З урахуванням середньостатистичного розміру моральної шкоди, визначеного судами, найбільші розміри відшкодування шкоди визначаються судами Одеської області, які не повною мірою враховують положення ст. 23 ЦК України, зокрема щодо врахування вимог розумності та справедливості, та роз’яснення, надані у постанові Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» (із відповідними змінами); належним чином не обґрунтовують визначений розмір шкоди.
Крім того, проведений аналіз засвідчив, що суди не завжди звертають увагу на зміст позовної заяви в частині обґрунтування вимог про компенсацію моральної шкоди, яка повинна відповідати вимогам ст. 119 ЦПК України.
Зокрема, у позовних заявах не завжди міститься посилання на те, у чому саме полягає завдання моральної шкоди позивачеві, якими доказами це підтверджується, з яких міркувань виходив позивач, визначаючи розмір моральної шкоди.
Разом із тим висновки Фонду соцстраху в надісланому листі про те, що при визначенні розміру моральної шкоди суди не враховують тих обставин, що відділеннями Фонду застрахованим і членам їхніх сімей здійснюється виплата одноразової допомоги, яка, на думку Фонду, компенсує завдані потеплілому моральні страждання, виплачуються щомісячні страхові платежі тощо, не можуть впливати на визначення розміру моральної шкоди, оскільки положення ч. 4 ст. 23 ЦК України прямо вказує на те, що моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана із розміром цього відшкодування.
Інших положень спеціальне законодавство системи загальнообов’язкового державного соціального страхування не містить.
Призначення медико-соціальної експертизи щодо встановлення факту спричинення моральної шкоди та визначення її розміру. Відповідно до ч. 3 ст. 34 Закону № 1105-XIV моральна (немайнова) шкода, заподіяна умовами виробництва, яка не спричинила втрати потерпілим професійної працездатності, відшкодовується Фондом соцстраху за заявою потерпілого з викладом характеру заподіяної моральної (немайнової) шкоди та за поданням відповідного висновку медичних органів. Відшкодування здійснюється у виді одноразової страхової виплати незалежно від інших видів страхових виплат. Сума страхової виплати за моральну (немайнову) шкоду визначається в судовому порядку. При цьому сума страхової виплати не може перевищувати двохсот розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої на день виплати, незалежно від будь-яких інших страхових виплат. Рішенням Конституційного Суду України від 27 січня 2004 року у справі за конституційним зверненням Управління виконавчої дирекції Фонду соцстраху у Кіровоградській області про офіційне тлумачення положення ч. 3 ст. 34 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (справа № 1-9/2004) роз’яснено, що положення ч. 3 ст. 34 Закону № 1105-XIV не позбавляє застрахованого працівника, який втратив професійну працездатність, права на відшкодування моральної (немайнової) шкоди, заподіяної умовами виробництва, і не виключає обов’язку Фонду соцстраху від нещасних випадків відшкодовувати моральну шкоду, заподіяну умовами виробництва, у випадках тимчасової чи стійкої втрати потерпілим професійної працездатності (статті 1, 5, ч. 5 ст. 6, ч. 2 ст. 13, підп. «е» п. 1 ч. 1 ст. 21, ч. 3 ст. 28 Закону України № 1105-ХIV).
Ушкодження здоров’я, заподіяні потерпілому під час виконання трудових обов’язків, незалежно від ступеня втрати професійної працездатності, спричиняють йому моральні та фізичні страждання. У випадку каліцтва потерпілий втрачає працездатність і зазнає значно більшої моральної шкоди, ніж заподіяно працівникові, який не втратив професійної працездатності. Відмова потерпілому у праві на отримання від Фонду соцстраху грошової суми за моральну шкоду залежно від ступеня втрати професійної працездатності має обмежувальний характер.
У зв’язку з наведеним практично всі апеляційні суди вважають, що при визначенні факту спричинення моральної шкоди у зв’язку з ушкодженням здоров’я під час виконання трудових обов’язків, яке встановлено висновками МСЕК, заподіяння моральних страждань потерпілій особі є доведеним.
Разом із тим слід звернути увагу судів на те, що спричинення моральної шкоди у спірних правовідносинах згідно з вимогами законодавства не є матеріально-правовою презумпцією. Тому має доводитись не лише сам факт спричинення моральної шкоди, а й, особливо, її розмір.
Відмовляючи, як правило, у задоволенні клопотання представників відділень Фонду соцстраху про призначення експертизи (МСЕК) щодо встановлення факту спричинення моральної шкоди, суди, зазвичай, зазначали, що висновок МСЕК є обов’язковим лише в разі тимчасової втрати потерпілим професійної працездатності, з чим не можна повністю погодитися.
Різновидом висновку медичних органів як підстави для відшкодування моральної шкоди може бути висновок лікаря-психіатра лікувально-профілактичного закладу або лікарсько-консультаційної чи медико-соціальної експертної комісії про стрес, якого зазнав потерпілий у результаті трудового каліцтва чи професійного захворювання, чи їх наслідків, про депресію чи інші негативні вияви стану потерпілого. Такі висновки слід розглядати в комплексі з іншими документами і наявними відомостями про потерпілого.
Відповідно до аналізу, проведеного апеляційними судами, відмовляючи у призначенні експертиз, суди виходили із того, що згідно із Законом № 1105-XIV та положеннями ЦПК України проведення експертизи щодо встановлення факту спричинення моральної шкоди не є обов’язковим. Згідно з вимогами статей 147, 212 ЦПК України висновок експерта для суду не є обов’язковим, оцінюється судом разом з іншими доказами та не має заздалегідь встановленого значення, тому суди розглядали вказану категорію справ, як правило, без призначення експертиз.
Зокрема, з матеріалів аналізу судової практики, наданих апеляційними судами Запорізької та Донецької областей, можна зробити висновок, що причиною відмови у призначенні експертизи є також неможливість оплати експертизи, тривалість проведення експертизи, які призводять до порушення розумних строків розгляду справи.
Із матеріалів аналізу, проведеного Апеляційним судом Волинської області, вбачається, що клопотань про призначення у таких справах експертизи про встановлення факту спричинення позивачам моральної шкоди у жодній зі справ представники Фонду соцстраху не заявляли.
При вирішенні питання про призначення медико-соціальної експертизи щодо встановлення факту спричинення моральної шкоди та визначення його розміру суди мають виходити з наступного.
Відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Отже, до юридичних фактів, які має довести позивач у зазначеній категорії справ, зокрема, належить доведення факту завдання моральної шкоди та розміру шкоди.
Доведення цих обставин із боку позивача можливе на підставі доказів, перелічених у ст. 57 ЦПК України. До таких доказів належить і висновок експертизи, проте він не є як єдиним можливим і достатнім доказом спричинення шкоди, так і підставою визначення її розміру, оскільки згідно з ч. 2 ст. 212 ЦПК України жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Відтак, якщо позивач надав докази завдання йому шкоди, довів цими доказами певний її розмір і не просив суд про призначення медико-соціальної експертизи, то в суд не має підстав для відмови в позові чи призначення експертизи з власної ініціативи, оскільки це не передбачено положеннями ЦПК України (зокрема статтей 10, 143—145), які мають суто змагальний характер доказування.
У разі якщо відповідач (Фонд соцстраху) не погоджується з доводами позивача про наявність моральної шкоди та її розміром, визначеним позивачем, відповідно до вимог статей 10, 60 ЦПК України відповідач не позбавлений можливості заявити клопотання про призначення такої експертизи.
Згідно з вимогами цивільного процесуального закону суд зобов’язаний мотивувати як призначення, так і відмову в задоволенні клопотання про призначення експертизи; мотивувати відхилення питань осіб, які беруть участь у справі, при вирішенні процесуального питання про призначення експертизи, що суди не завжди виконують.
Додаток до теми:
