Лекции.Орг
 

Категории:


Агроценоз пшеничного поля: Рассмотрим агроценоз пшеничного поля. Его растительность составляют...


Расположение электрооборудования электропоезда ЭД4М


Перевал Алакель Северный 1А 3700: Огибая скальный прижим у озера, тропа поднимается сначала по травянистому склону, затем...

Врегулювання та профілактика політичних конфліктів



Загрузка...

У сучасній конфліктології та політологічній науці загалом значну увагу приділено пошуку форм та засобів контролю за конфліктами, їх врегулюванню і розв’язанню. Врегулювання конфліктів являє собою певний спосіб впливу на конфліктуючі сторони, що справляється з метою утримати конфлікт у цивілізованих рамках, але на основі сформованих відносин, в межах існуючої політи­ки. Пошук технологій регулювання конфліктних взаємовідносин завжди спирається на вирішення низки універсальних завдань, спрямованих залежно від основної настанови на врегулювання чи розв’язання суперечливих ситуацій: перешкодити розвитку конфлікту або його ескалації, а отже, пере­ходу в таку фазу, яка значно збільшує соціальну ціну його врегулювання; вивести всі латентні, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити не контрольованість процесів протиборства, запобігти випадковим, «обвальним» потрясінням, на які неможливо буде правильно й оперативно реагувати; мінімізувати ступінь соціального напруження, викликаного перебігом політичного конфлікту у суміжних з політичною сферах суспільного життя [8, с. 119].

Врегулювання конфлікту передбачає зниження гостроти протиборства сторін, однак досягнутий між сторонами компроміс не може усунути причин конфлікту. Тому розв’язання конфлікту можливе переважно у спосіб вичерпання самого предмету спору, а не створення обставин, за яких конфлікт зовнішньо можна вважати врегульованим, проте, які зберігають загрозу рецидиву [8, с. 119].

Розв’язання конфлікту - поняття більш широке, що припускає його закінчення. На думку американського дослідника К. Мітчела, політичний конфлікт вважається повністю розв’язаним якщо: проблема зникає з політичного порядку денного; рішення схвалюються та сприймаються всіма конфліктуючими сторонами як на рівні еліт, так і на рівні мас; домовленості й угоди є самодостатніми, тобто не залежать і не потребують підтримки з боку третьої сторони; домовленості й угоди розглядаються всіма сторона­ми як чесні й справедливі; рішення мають консенсусний характер; учасники прийма-ють домовленості й угоди добровільно, без тиску ззовні [6, с. 109].

Оскільки різні верстви населення, політичні сили мають різні й навіть протилежні інтереси, зіткнення яких відбуватиметься завжди, то усунути появу конфліктів немож­ливо. Невпинний розвиток і прогрес суспільства постійно супроводжується суперечливими і конфліктогенними явищами.

Мабуть, однією з умов стабільного і поступального розвитку суспільства може вважатися безперервне виявлення джерел і при­чин напруги та конфліктів, їх вчасне врегу­лювання. Необхідним є зниження гостроти конфліктів шляхом поглиблення співробітництва між гілками влади, вирішення соціальних, матеріальних і національних про­блем, забезпечення своєчасних реформ та правопорядку, підвищення ефективності рівня управління та виконавської дисципліни, зростання її авторитету серед населення. Все більш важливою постає оптимізація дії механізмів щодо запобігання, пом’якшення та нейтралізації негативних наслідків конфліктів в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб’єктів, а також застосування теоретичних та прикладних знань для направ­лення конфліктного процесу у правове русло.

Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростан­ня великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризу­ється значним посиленням напруженості, зростанням проти­річ, виникненням численних конфліктів у різних сферах сус­пільного життя. Одначе більшість суб'єктів управління — дер­жавних, суспільно-політичних, професійних організацій вияв­ляють слабке розуміння внутрішніх причин того, що відбува­ється, неспроможність адекватно реагувати на вибухонебез­печні процеси. Досить часто це є наслідком відсутності при­кладних методик моніторингу конфлікту, експертизи та оптимізації останнього [8, с. 113].

За нинішнього соціально-політичного розвитку України варто звернути особливу увагу на дослідження проблеми конфліктів у системі соціально-політичних процесів. Необхідність цього пов'язана з досить слабким знанням закономірностей виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період. Цю проблему не вивчено не лише у вітчизняній, а й у світовій науці.

Якщо з позицій конфліктології аналізувати таке маловивчене явище суспільного життя як перехідний період, що є тран­сформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), впадають в око його своєрідні особ­ливості: всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохопний політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення; якщо за умов стабільності соціально-політичний кон­флікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в рамках режиму), то в перехідний період — вертикальний (бо­ротьба за режим).

Необхідність пошуків засобів регулювання конфлікту та управління ним випливає з усвідомлення нової конфліктологічної парадигми мислення: по-перше, належить визнати і вмо­тивувати значення соціальних конфліктів як щоденного і при­родного явища соціального життя, його невід'ємного атрибута; по-друге, слід визнати не тільки неминучість конфліктності в суспільстві, а й виявлену та підкреслену конструктивну роль конфліктів у суспільному розвитку; по-третє, маємо усвідоми­ти, що конфлікт можна регулювати і управляти ним. Отож, більшість соціально-політичних конфліктів можуть бути оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, а головне інструмен­тальне завдання щодо конфлікту повинно бути визначено як управління ним [16, с. 155].

Управління конфліктом — врегулювання, розв'язання, при­душення, а також ініціювання певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому чи окремих його суб'єктів.

Правильно організоване управління надає конфліктному процесові форми, яка забезпечує мінімізацію неминучих полі­тичних, соціальних, економічних і моральних утрат, оптимізацію тих чи інших сфер суспільного життя. Позитивні наслідки соціальне-політичного розвитку постають не з конфлікту як такого і не з уявної безконфліктності, а з уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.

Досить поширеною є думка, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Чи можливо це? Безперечно, однозначної ствердної відповіді у практичному плані нема. Конфлікт виникає, коли порушуєть­ся консенсус; останній з'являється, коли врегульовується кон­флікт.

Для подальшої локалізації конфліктогенного поля дуже важливо знати і вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації. Тут є кілька підходів, їх можна умовно поділити на морально-правовий, примусово-переговірний, си­ловий, ідеалістичний. Характеристику їм дають як зарубіжні, так і вітчизняні фахівці: А. Філлі, Р. Даль, М. Амстутц, П. Шаран, О. Чумиков та ін. Зупинимося на стислій характеристиці змісту даних підходів, оскільки детальне їх вивчення й застосування є досить перспективним в Україні.

Морально-правовий (нормативний підхід) робить можли­вим врегулювання конфлікту з допомогою вибору правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода стосовно цих норм.

Силовий підхід використовується, коли за нерівності партнерів сильніша сторона намагається придушити слабшу й на­в'язати їй свою волю. Але використання цього способу призво­дить до досить складних наслідків: здебільшого причина не усувається, тому зберігається загроза нового загострення, до того ж слабка сторона може не підкоритися і чинити пасивний опір, що криє загрозу виникнення «подвійного», «заблоковано­го» конфлікту. Перемога з використанням силової моделі має перехідний характер, коли за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталіта­ризм, намагаючись фактично розправитися з конфліктами. Цей підхід веде до поглиблення конфліктів, зростання їх кількості та складності, а тому викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці [11, с. 102].

Чи означає це, що силова модель взагалі не може викорис­товуватись? Ні. Р. Даль вважає, що в умовах демократії за­стосування сили можливе, але тільки щодо меншин, які не мають солідарної підтримки в суспільстві. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у ви­падках порушення законів, захисту честі й гідності окремих громадян, суспільства в цілому. Цей силовий механізм не лише перешкоджає, а й служить підтримці суспільної свідомості. Але треба враховувати й таке: якщо для діючої влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення поставленої мети, вона врешті-решт перетворюється на інстру­мент, з допомогою якого опозиція скидає цю владу. На підтвер­дження цього можна назвати науковий проект західних учених Ч. О. Гондріха і Т. Каплоу, які провели дослідження тенденції виникнення і врегулювання конфлікту на основі порівняльного аналізу у США, Франції та Німеччині. Вони дійшли висновку, що аналіз даних про конфлікти, отриманих у процесі дослід­ження у трьох провідних індустріальних країнах, засвідчив тен­денцію до витіснення насильницьких форм вирішення конфлік­тів ненасильницькими. Тому мирне пристосування є не лише гуманним, а й конструктивним способом вирішення конфліктів.

Реалістичний підхід називають іще методом торгу, або при­мусово переговірним. Суть конфлікту за такого підходу роз­глядається як вроджене прагнення людини до панування. Ос­кільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто панує. Прихильники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, тільки перемир'я, що довготрива­лої стабільності він не приносить, бо відбувається не вирішен­ня, а тимчасове врегулювання проблеми. Даний підхід є акту­альним з огляду на суперечливі колізії становлення нових еко­номічних відносин в Україні.

Ідеалістичний підхід має місце, коли всі зацікавлені сто­рони, незалежно від стану і статусу, встановлюють взаємовід­носини, прийнятні для всіх, що відповідають індивідуальним поглядам кожного. За основу береться визнання того, що на даний момент усі сторони зазнають небажаних втрат, але зреш­тою всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без яв­ного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримку» досягнутої ситуації. Існує чимало теоретичних рекомендацій щодо застосування даного підходу, зокрема А. Філлі та П. Шарана. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х — початку 90-х рр. вважали такий спосіб, як компроміс, найкращим для розв'язання конфліктів [ 7 ].

Інтегративний спосіб передбачає, що кожна зі сторін, за­буваючи про свої попередні цілі й цінності, знаходить нові вза­ємоприйнятні. У процесі реалізації цього способу важливо зро­зуміти: оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.

Останнім часом дослідники особливу увагу звертають на аналіз маловивченої проблеми вибору поведінки в конфліктній ситуації. Вирізняють такі типи поведінки: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; уступки; співро­бітництво. Важливу роль в ефективному врегулюванні кон­флікту відіграє також вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація. Можна за­пропонувати дещо іншу стадійність управління конфліктним процесом. Першою дією з управління конфліктом слід вважа­ти його інституціоналізацію — встановлення чіткої процедури врегулювання цього конфлікту. Первісний конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних ор­ганів і в нормативних актах. У такий спосіб ліквідується роз­рив між владними структурами й наукою. [13, с. 146].

Наступний етап — легітимізація конфлікту: він має пока­зати, наскільки добрі чи погані норми та правила, що виступа­ють у формі законів, указів, протоколів, меморандумів. Подальший етап управління конфліктом — структурування конфліктуючих груп. На етапі реформування політичної системи України варто зважити на висновки С. Ліпсета, який пропонує не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних орга­нізацій. Звісно, вони стануть конфліктною силою дотично до груп, які репрезентують інші інтереси, але водночас — і посе­редницькими структурами, що об'єднають індивідів у співтова­риства. Неорганізовані індивіди потенційно є не безпечнішим дже­релом підтримки екстремістських сил лівої чи правої орієнтації, ніж ті, що належать до організованих для конфлікту груп.

Завершальний етап управління конфліктом — редукція, тобто послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Як базовий інструмент для реалізації даної процедури використовується шкала, що охоплює мож­ливі рівні напруженості конфліктів. Застосовуються такі варі­анти: «друг — союзник — партнер — співробітник — супер­ник — противник» і т. д. Французький дослідник Ж. Фове ви­різняє такі рівні, як «відносини співробітництва — відносини протидії — відносини суперечностей — непримиренні відноси­ни». Американський політолог М. Амстутц, розглядаючи дина­міку конфлікту як рух від незначних несумісностей до знач­них, включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість — незгода — суперництво — суперечка — ворожнеча — агре­сивність — війна. Це потрібно для того, аби зрозуміти, наскільки реальним є завдання редукції конфлікту, а також для того, щоб зацікавлений соціальний суб'єкт зміг розмістити на певній шкалі наявний у його полі зору спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних взаємовідносин із ними.

Заслуговує на увагу також проблема вибору оптимальної процедури для вирішення конфлікту. Існують і спеціальні конфліктологічні процедури: парламентські дебати, узгоджувальні комісії, громадський та арбітражний суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд [9, с. 79-82].

 

 

Висновок

Я вважаю, шо у стабільних політичних сис­темах, соціальні конфлікти завжди вирішуються у спосіб консенсусу чи пошуку такого прийнятного рішення, яке відповідало б інтересам сторін-учасниць конфлікту, у спосіб взаємних поступок або поступок слабшій стороні, або тій стороні, яка зуміла довести обґрунтованість своїх вимог. Хоча у процесі докорінних реформ в Україні роз’єднана національна еліта і неконсолідоване суспільство в умовах наростання економічних про­блем не змогли призупинити поглиблення кризових тенденцій, що призвели до досить різкого політичного загострення у суспільстві у період президентських 2004 р. і парламентських 2006 р. виборів, політичну ситуацію в Україні, на мою думку, можна вважати стабільною та здатною до цивілізованого розвитку.

Позитивні функції конфлікту в соціальній роботі це : Сприяння зняттю напруженості, агресивності; Виявлення виникаючих протиріч в діяльності працівників соціальних служб, викликаних нераціональним підходом до вирішення проблем клієнтів, недоліком професіоналізму, бюрократичною тяганиною і т.д. Сприяння змінам кадрового складу соціальної служби з урахуванням мотивації, особистісних якостей, думки працівників;
Введення нових способів організації реабілітаційних заходів з урахуванням побажань клієнтів, поліпшення системи обслуговування; Встановлення причин та приводів найбільш часто зустрічаються конфліктних ситуацій з подальшим їх усуненням. Формування навичок регулювання конфліктних ситуацій та їх профілактики. До негативних функцій конфлікту в соціальній роботі слід віднести: Порушення сформованої системи надання допомоги клієнтам, зниження ефективності заходів; Високу конфліктність у колективі, погіршення мікроклімату в соціальній службі; Зниження мотивації працівників, фрустрацію, депресію, високу плинність кадрів.

 





Дата добавления: 2016-11-18; просмотров: 283 | Нарушение авторских прав


Рекомендуемый контект:


Похожая информация:

Поиск на сайте:


© 2015-2019 lektsii.org - Контакты - Последнее добавление

Ген: 0.003 с.