Список використаної літератури. Так, у Китаї в перших століттях нашої ери йшов інтенсивний процес розкладу рабовласницького ладу і утвердження феодальних відносин

Вступ

Так, у Китаї в перших століттях нашої ери йшов інтенсивний процес розкладу рабовласницького ладу і утвердження феодальних відносин. Переломним моментом вважають падіння династії Хань (220 р. н. е.). З розпадом стародавньої Китайської імперії, який відбувся після цього, країна вступає у феодальний період свого існування. Приблизно так відбувалося виникнення феодальної держави і в Індії. Криза рабовласництва і формування нових суспільних відносин завершуються тут в середині I тис. н. е. Кінець правління Гуптів (IV–Vст.) є для Індії історичним рубежем, що відділяє рабовласницьку державу від феодальної. З VІст. н. е. феодальні відносини стають провідними і панівними. Розвивається феодальна державність.

Зовсім по-іншому виникла феодальна держава в Японії. У перших століттях нашої ери тут починається процес розпаду первіснообщинного ладу. Поява приватної власності, поглиблення майнової і соціальної нерівності всередині родів ведуть до появи родової верхівки, виникнення різних форм експлуатації. Загарбницькі війни між родами ще більше посилюють ці процеси, приводять до поглинання дрібних родів великими і до появи у І ст. н. е. родових союзів, а з ІІст. – племінних об’єднань. У IVст. відбувається поява могутнього племінного союзу Ямато, який об’єднав під своєю владою більшу частину території країни. Навколо племінного вождя Ямато формувалась із родової знаті правляча верхівка.

Вожді Ямато поступово узурпують владу, остаточно перетворивши її на спадкову. У V-VІ ст. поряд з родом верховного правителя висуваються інші роди, які розбагатіли і вожді яких претендують на владу в племінному союзі. Тривала боротьба між главами провідних родів скінчилася в 645 році, коли пост правителя зайняв принц Кару, який прийняв титул тенно (син Неба). Період його правління дістав у японській історіографії назву Тайка, тобто Велика реформа. Перетворення Тайка завершило перехід від родового ладу до феодалізму. Отже виникнення феодальньої держави в Японії датується VII ст. н.е.

Ще однієї ранньофеодальною державою був Арабський халіфат, який виник внаслідок об’єднанння арабських племен, центром розселення яких був Аравійський півострів. Характерною рисою становлення держави в арабів у VIIст. було релігійне забарвлення цього процесу, тісний зв’язок між утворенням феодальної державності і виникнення нової релігії – ісламу. Політичний рух за об’єднання племен і появи ісламу пов’язані з іменем Мухаммеда (570-632рр.). Мухаммед проголосив необхідність встановлення культу і єдиного бога – аллаха і нового суспільного порядку. Главою арабів повинен був стати пророк – “посланець аллаха на землі”. У 20-30 – х роках VIIст. було завершене організаційне оформлення мусульманської общини Мухаммеда в Медині. Вона стала не тільки релігійною, а й надплемінною організацією, зародком держави, що утворювалася. Сам Мухаммед був у цій общині і пророком, і племінним вождем, і воєначальником, і суддею. За допомогою ісламу і військових загонів відбувалося подолання племінного сепаратизму.

Найближчі родичі і сподвижники Мухаммеда стали привілейованою групою. З їхного середовища після смерті пророка стали обирати нових вождів мусульман – халіфів. Халіф Омар (634-644рр.) завершив політичне об’днання Аравії, а в VII-VIIІст. Утворюється величезна імперія – Арабський халіфат, центром якого був Дамаск.

Суспільний лад

У Китаї в ранньофеодальний період (III-VIIIст.) було помітне намагання держави вплинути на економічне життя країни. Спочатку створюються військові поселення, через певний час запроваджується система надільного землекористування. Указом імператора Сима Яня земля була оголошена державною власністю. За часів правління династії Тан (618-900рр.) земля опинилася в руках багатих домів. Об’єднання країни під владою династії Сун (960-1126рр.) створило умови для економічного і культурного розвитку. Але до Китаю починають вторгатися кочівники. З 1280р. встановлюється влада монгольської династії Юань, що мало негативні наслідки.

Під натиском національно – визвольної боротьби монгольське панування впало. До влади прийшла китайська династія Мін (1368-1644рр.). Але в XVIIст. вторгаються маньчжури і встановлюють свою династію Цин. Правила вона аж до революції 1911-1913рр.

Станово–класовий поділ

Станово–класовий поділ середньовічного Китаю був досить складним. Привілейовану верхівку “благородних” осіб складала світська і духовна знать, військове та цивільне чиновництво. Права знаті розподілялися залежно від родовитості і фіксувалися титулом або рангом: ван, гун, хоу, бо. Одяг, житло, умови життя – все визначалося рангом. Далі йшли чиновники державного апарату, посади яких заміщалися за конкурсом особами, що мали вчені ступені, за ними стан шенші, володарі учених ступенів, які мали право на ці посади. Це був основний прошарок панівної верхівки. До складу шенші належали як ті, хто склав екзамени і отримав учені ступені, так і ті, хто купив їх за гроші, а також родичі чиновників. Був також прошарок багатих землевласників, купців, лихварів, які також мали привілеї.

Основну масу експлуатованого населення становило селянство. За часів Тан воно входило до складу лянмінь (добрий народ). При правлінні династії Мін більшість селян була включена до стану міньху. За часів феодалізму в Китаї зберігалося рабство. Раби називалися цзяньмінь (підлий народ). Їх праця використовувалася у казенному ремеслі, в домашньому господарстві. В IV-VІст. робилися спроби розселяти рабів на нових землях.

З розвитком товарно–грошових відносин у китайських містах з’являються цехові організації. Торговельно–ремісничі об’єднання (хан) мали свої статути, обирали главу цеху (хантоу), встановлювали ціни на товари.

В Індії з VІст.н.е. феодальні відносини стають провідними в загальній багатоукладній структурі суспільства. Початок феодалізму збігається з розпадом єдиної держави на окремі князівства. Для періоду розвинутого феодалізму характерним було об’єднання Пн. Індії під владою мусульманських династій, внаслідок чого в 1206р. виникає держава Делійський султанат із столицею в Делі, яка проіснувала до поч. XV ст.

В 1526 р. Бабур – правитель Кабула – переміг султана Делі і став засновником мусульманської імперії Великого Могола. В XVI-XVIIст. держава переживала економічний підйом, але наприкінці XVIIст. вступає в смугу кризи, цим скористались англійські колонізатори і було покладено початок колоніальному поневоленню Індії.

У ранньофеодальний період махараджа – князь наділяв земельними володіннями своїх васалів. Феодальна знать мала спадкові володіння, інші земельні держання передавалися на умовах несення служби. Частина земель належала храмам. У Делійському султанаті правляча верхівка феодалів була представлена чужоземцями – середньоазіатськими тюрками, афганцями, персами. Їх представники отримували від султанів земельні пожалування, які з др-пол. XIV ст. перетворювалися на спадкові володіння. Великими землевласниками ставали і представники мусульманського духовенства. Оточенню султана дарувалися титули: хан, емір, малік.

Невелика група прийшлих воєначальників була правлячою верствою і при Моголах. Але тут не було феодальної єрархії, феодали отримували свої володіння безпосередньо від правителя.

Феодали у Могольській імперії отримували особисті і військові ранги, нагороджувалися титулами. Найбільші з них називалися – джагірдари, середні і дрібні – заміндари. Основна маса населення – феодально–залежне селянство. Зберігалось в цей період і рабство.

За часів феодалізму існував поділ усього вільного населення на чотири варни: брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр. Новим, у порівнянні з рабовласницьким періодом, було остаточне оформлення кастового ладу.

Суспільний лад Японії відбивав численні моменти, що були властивими як Китаю, так і Індії.

В ранньофеодальний період реформа Тайка запровадила надільну систему землекористування (ханден). Земля була оголошена власністю держави, яка давала селянам земельні поділи. Але невдовзі формою земельної власності стало помістя, яке повністю запанувало з XIIст. і на пн.сх. країни утворюється феодальний дім Мінамото. В 1192р. Мінамото оголосив себе сегуном (верховним воєначальником) і главою уряду бакуфу (військової ставки).

Мінамото давав землі на праві умовного держання дворянам – самураям, що викликало зміни в аграрному ладі Японії. Однак самурайське землеволодіння недовготривале, бо в XIV-XVст. були династичні війни, які закінчилися посиленням великих феодалів – дайме. Боротьба між дайме привела до розпаду країни. І лише сегунат династії Такугави (1603-1867рр.) підкорив своїй владі всю країну. Почалася консервація феодального ладу. Японія була закрита для європейців.

Ще у виданому в 604р. “Законі із 17 статей” був чітко закріплений принцип розподілу населення на вищі і нижчі верстви. В XІст. були дві групи соціальної верхівки: столична аристократія і місцева феодальна знать. Потім сформувався військово – феодальний дворянський стан – самураї, бусі. Самураї були пов’язані між собою системою васалітету. Їх привілеї були закріплені Князівським кодексом 1615р. Найчисленнішим станом було селянство. До IХст. існувало рабство.

Створений шляхом завоювань Арабський халіфат був строкатим за своїм етнічним і соціальним складом. Вплив на суспільний лад мала релігійно–правова догматика ісламу. Тому на перший план виходили відмінності між мусульманами і немусульманами. Соціальну верхівку складали халіфи, ремісники, воєначальники, чиновники. Найнижча верства були раби. Основним станом були селяни.

Державний лад

Державний лад країн Азії мав свої особливості відмінні від країн Європи:

 

- не було сеньйоральної монархії;

- не було станово- представницької монархії;

- була спадкова монархія з необмеженою владою правителя;

- громіздськість державного апарату;

- дублювання функцій;

Могутній державний апарат був сформований у феодальному Китаї. Характерною була наявність бюрократично організованої державної машини з сильною центральною владою. І монголи і маньчжурські завойовники, коли встановлювали своє панування в Китаї, зберігали старий державний апарат з певними незначними змінами в його структурі.

Верховна влада в імператора. Спочатку після нього найширші повноваження мав цзайсян. Але в період династії Тан на перше місце висуваються три палати (шен). Під час династії Мін є Державна рада (нейге). До центрального апарату входило шість відомств: лібу – відомство чинів, хубу – відомство фінансів, лібу – відомство ритуалів, бінбу – військове відомство, сінбу – відомство покарань, гунбу – відомство громадських робіт.

Адміністративно–територіальний поділ впродовж тривалого часу був незмінним:

- область;

- повіт;

- волость;

- село (лі).

Згодом з’явились провінції та округи. Всі місцеві чиновники призначались центральним урядом. Низова ланка управління створювалась на базі общинної організації і доповнювалася системою кругової поруки. Утворювались об’єднання п’яти і 125 селянських дворів на чолі із старостами. Усі члени таких об’єднань були пов'язані круговою порукою. Чиновники поділялися на військових і цивільних. У 220р. була введена система “членів дев’яти рангів”, яку сприйняли всі наступні династії. Специфічною рисою феодального Китаю була екзаменаційна система відбору на державні посади. Екзамени проводилися один раз на три роки в провінціях і в столиці. Людина яка успішно складала екзамени, отримувала вчений ступінь і включалась до особливого стану – шенші.

Військова організація Китаю базувалась на військовій повинності селянства, а з періоду Тан починає формуватися постійна армія. Суд не був відділенний від адміністрації, хоч і існували судові посади та установи. Досить рано з’явилося поняття судових інстанцій: повітовий суд, окружний, обласний, столичний, і нарешті, - сам імператор як суддя. Мінська і Цинська династії мали досить розгалужеу судову систему.В центрі працювали такі судові установи: імператор, відомство покарань, кримінальна палата, касаційна палата, а на місцях, у провінціях, областях, округах і повітах, діяли судові чиновники. Існував і общинний суд.

У феодальній Індії до ХІІІ ст. структура центрального державного апарату була єдиною. Глава держави - махараджа, який опирався на чиновницький апарат і раду царських сановників - мантрипаришад.

У Делійському султанаті:

султан;

візир;

наіб-намісник держави;

рада знатних осіб;

відомства (військове, фінансове, місцевої адміністрації, землеробства, судове)

У місцевому управлінні зберігалися загальні риси і єдність державного устрою.

Ще в ранньофеодальний період встановився розподіл на провінції або області і округи.

Найнижча одиниця село (грама).

У державах і князівствах феодальної Індії існували постійні війська,що складалися з професійних воїнів.

Верховним суддею був правитель-махараджа.Допомагав йому вищий суддя.В Делійському султанаті і імперії Великого Могола найвищою судовою інстанцією був також правитель-султан або падишах.Глава судового відомства призначав місцевих суддів.

У Японії після перевороту Тайка верховна рада в країні зосереджується в руках імператора-тенно. Вищими органами державного управління були:

верховна державна рада;

державний секретаріат;

відомства;

У ХІІ ст. були закладені основи нової форми правління - сегунату.

Місцеве управління Феодальної Японії не залишилося незмінним. У ранньофеодальний період країна розподілялася на провінції, якими управляли губернатори. Провінції були поділені на повіти (гун). У VІІ ст. з’являються об’єднання п’яти селянських дворів (гохо).

Спочатку армія в Японії комплектувалась на основі військової повинності. Однак в 792 р. військова повинність була скасована. Виникає і розвивається самурайський стан. Спочатку в Японії суд не відокремлювався від адміністрації. Надалі відбулися зміни. Найвищі судові повноваження отримує сегун і дорадчі збори (ходзесе), які відповідно до регламенту вважалися три дні протягом місяця вищим судовим органом.

Державний лад Арабського халіфату можна визначити як теократичну монархію. На чолі стояв Халіф, його помічником і радником був візир. Центральними органами державного управління були спеціальні галузеві відомства – дивани.

Територія була розділена на провінції, на чолі яких стояли еміри, їх помічниками були наїби. У містах була своя система управління. Очолював її раїс. Збройні сили арабів складалися з двох частин: постійного війська і загонів добровольців – “борців за віру”. Судові функції були відокремлені від адміністративних. Верховним суддею вважався халіф. Від його імені призначались місцеві судді (кадії) із представників мусульманського духівництва.

В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті, Могольській імперії Коран був джерелом права. В Китаї джерелом був закон, імператорський указ, а їх основою була конфуціанська традиція. Тут кожна династія при вступі на престол ставила завдання упорядкування і оновлення діючих законів і тому кількість правових збірників була значною. Найвідоміші з них зводи законів династії Вей, династії Цзинь, імперії Тан.

В Індії формування права відбувалося за двома напрямками; створення нових збірок законів – дхармашастр і розробка коментарів до вже діючих дхамашастр. Джерелом права були і звичаї каст.

У Японії в ранньофеодальний період основним джерелом права був імператорський указ. Зберігали свою силу правові звичаї. В 701р. був створений звід законів під загальною назвою “Тайхоре”, в 1232 р. з’явилося “Уложення періоду дзеей”, а в XIVст. “Кодекс років Кемму”. Видавались і приватні кодекси.

В Арабському халіфаті право розвивалось в тісному зв’язку з ісламом. Основним джерелом був Коран, який складався з 114 сур. Доповненням його була Сунна – запис переказів та легенд про життя Мухаммеда. Сформована таким чином система права дістала найменування шаріату

Права

Право власності спочатку переважала державна власність на землю. Потім почала розвиватись інша форма форма – володіння окремих феодалів. Згодом землі роздавались на умовах пожалування за службу феодала. В імперії Великого Могола – джагір – форма умовної земельної власності, в Японії – дайме, в Арабському халіфаті – ікта. На останньому етапі феодальної історії поширюється приватна власність на землю.

Право зобов’язань. Середньовічним державам Азії були відомі різні види договорів:

- купівлі–продажу;

- оренди землі;

- позики.

Шлюбно–сімейне право. В Китаї та Японії в цій галузі права відчутними були догмати конфуціанства. Тут існувала велика патріархальна сім'я, пов’язана культом предків. Влада глави сім’ї була дуже великою. Одруження лише з дозволу батьків. У Китаї шлюб мав характер купівлі дружини. В Японії для жінки практикувався випробний строк. В Індії панувала суворість кастового розподілу.

Причиною розірвання шлюбу міг служити один з семи приводів, що були визначені конфуціанством: безплідність дружини, перелюбство, неповага дружини до батьків, непомірна балакучість, крадіжка, ревнощі дружини, погана хвороба дружини.

В Арабському халіфаті, в Делійському султанаті і імперії великого Могола у сфері шлюбно-сімейних відносин діяло мусульманське правило. Шлюб, сім”я, народження дітей розглядалися відповідно до Корану як обов”язок кожного правовірного мусульманина. Коран дозволяє багатожонство, але можна було мати не більше чотирьох дружин одночасно. Окрім них можна було мати в гаремі ще й наложниць. Шлюб оформлявся усним або письмовим договором між сторонами або угодою батьків жениха і нареченої. Процедура розлучення була нескладною: досить було промовити формулу розлучення і шлюб вважався розірваним.

Злочини і покарання. Визначенню злочинів і покарань право Китаю, Індії та Японії надавало особливе значення.

Аналіз правових джерел дає можливість наголосити на основних видах злочинів:

злочини проти держави;

злочини чиновників;

злочини проти власності;

військові злочини;

злочини проти сім”ї.

 

Список використаної літератури

1.Гірничий енциклопедичний словник, т. 3. / За ред. В. С. Білецького. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2004. — 752 с. ISBN 966-7804-78-X

2.Кравчук П. А. Рекорды природы. – Любешов: Эрудит, 1993

3. Рубель В. А. Історія середньовічного Сходу. Тематична хрестоматія. — Київ: Либідь, 2000