Відомості про тематичний розподіл баз даних 2 страница

В основу дослідження покладено парадигму становлення розвитку державності на принципах демократичності, законності та інформаційної відкритості, закріплених у Конституції України та її правових нормах: кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в іншій спосіб – на свій вибір; здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, захисту репутації або прав інших людей, запобігання розголошенню інформації, отриманої конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя [8, ст. 34].

Сучасний стан державного управління системою національних інформаційних ресурсів можна охарактеризувати таким чином.

1. Сучасні інформаційні процеси, як внутрішні, так і глобальні, спричинили активне залучення до сфери інформаційних відносин значної кількості людей, громадських організацій, держави.

У процесі подальшого розвитку суспільних інформаційних від­носин дедалі більше виявляються „протиріччя між потребами сус­пільства в розширенні вільного обміну інформацією і необхідності окремих обмежень на її поширення” [67]. За таких умов держава не в повному обсязі забезпечує управління інформаційного сферою для встановлення необхідного балансу: з одного боку – між свободою слова, правом на інформацію, і з другого – припустимими обмежен­нями на поширення і захист інформаційних ресурсів в інтересах гарантування національної безпеки України.

2. В Україні створюється національна система законів і підзаконних нормативних актів щодо правового регулювання соціаль­них відносин, визначальною складовою яких є інформація. Вітчизняними ученими встановлено, що кількість законів України, в яких визначаються і регулюються суспільні інформаційні відноси­ни, становить понад 260, а підзаконних нормативно-правових ак­тів сягає 2 тис. [68]. Однак в економічному, соціально-політичному та організаційно-правовому плані в Україні досі не створено логічно завершеної системи державного управління національни­ми інформаційними ресурсами. Базове інформаційне законодавст­во, що безпосередньо регулює суспільні відносини в інформацій­ній сфері, та більшість актів законодавства, що містять окремі правові норми регулювання відносин у цій сфері діяльності, ста­ли чинними до прийняття у 1996 р. Конституції України. Деякі правові норми чинного законодавства виконали свою функцію, а окремі виявилися неефективними або такими, що не відповідають вимогам подальшого економічного, соціокультурного розвитку та забезпечення національної безпеки України. Як визначено у про­екті Концепції реформування законодавства України у сфері сус­пільних інформаційних відносин: „Різні закони та підзаконні ак­ти, що регламентують суспільні відносини, об’єктом яких є інфор­мація, приймалися у різні часи без узгодження поняттєвого апа­рату, тому вони мають ряд термінів, які не є достатньо коректни­ми, а отже, розуміються неоднозначно учасниками суспільних інформаційних відносин” [69, розд., п. 2]. Нові юридичні норми у сфері суспільних інформаційних відносин нерідко не узгоджені з раніше прийнятими, що призводить до правового хаосу, падіння авторитету публічного права, нігілістичного ставлення суб'єктів суспільних відносин до законодавства [69, розд. 3, п. 5]. Крім то­го, залишаються і сфери суспільних інформаційних відносин, досі неврегульовані чинним законодавством. На думку М. Прокоф’єва, „...регулювання суспільних відносин, які виникають з приводу інформації з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, є „білою плямою” в законодавстві України. Це зумов­лено не лише відсутністю чіткого розмежування конфіденційної та таємної інформації, а і безсистемним та недбалим викладенням положень, які стосуються будь-якої інформації з обмеженим до­ступом, якщо вона не становить державної таємниці, непридат­ність відповідних норм до практичного застосування”. [70]. Спів­звучні з цими поглядами щодо проблем, пов’язаних з інформа­цією з обмеженим доступом, що не становить державної таємниці, висновки учасників „круглого столу” „Захист інформаційних ре­сурсів в інформаційно-телекомунікаційних системах” О. В. Сосніна [71], В. Я. Балаби [72] та інших.

Не наближає до створення цілісної, логічно завершеної системи державного управління національними інформаційними ресурсами і проект Інформаційного кодексу України. Він не вирішує комплекс визначальних економічних, соціально-політичних, організаційно-правових, матеріально-технічних та інших проблем, пов’язаних з такими аспектами:

• формування, розвиток і забезпечення ефективного використання національних інформаційних ресурсів, що сприятимуть соціально-економічному розвитку суспільства і держави, зміцненню національної безпеки України;

• подальше розширення глобалізаційних інформаційних про­цесів, можливість широкого доступу до світових інформаційних ресурсів, інтегрування національного інформаційного простору у світовий інформаційний простір;

• створення ефективно діючої системи захисту інформаційних ресурсів, системи їх створення, накопичення й обігу як підвалини інформаційного суверенітету України, здійснення незалежної інформаційної політики та захисту національних інтересів.

„У ході досліджень, – як підкреслили Р. Калюжний і В. Гавловський, – з’ясовано, що деякими політичними і державними дія­чами робляться спроби здійснити кодифікацію інформаційного за­конодавства, минаючи формування його концепції, зокрема і на рівні законодавчого акту. Таке форсування процесів правотворення інформаційного права на публічно-правовому рівні, як множини нормативних актів, нагадує будівництво багатоповерхового будинку без узгодженого плану. Прогнозувати результати таких спроб, з точ­ки зору праксеології, здорового глузду неважко...” [68].

3. Залишається невизначеною державна політика інформатизації та її місце в загальній системі державної інформаційної політики. Наслідком цього є те, що „процес інформатизації має стихійний, некерований характер” [67], що не сприяє формуванню СНІР.

Одним з важливих питань формування банку національних ін­формаційних ресурсів та його використання на мікро- та макрорівнях економічного спілкування є проблема захисту даних бан­ку як результату інтелектуальної діяльності та власності націонал них виробників інформаційної продукції. Вільний доступ до значної кількості інформації різного змісту та значення в електронній мережі з боку не меншої кількості різних споживачів, діяльність хакерів, вірусні програми тощо призводять до втрати інформації або її злочинного використання, що загострює необхідність підвищення рівня безпеки функціонування інформаційних систем.

Вирішення вказаних проблем потребує вжиття комплексу організаційних, політико-правових, науково-методологічних заходів, спрямованих на формування СНІР та забезпечення управління цією системою з боку держави. Головною метою управління є створення умов для ефективного використання інформаційних і ресурсів у діяльності державних органів, підприємств, установ, суспільних організацій і суспільства загалом. Найприйнятнішим варіантом, безумовно, є прийняття Інформаційного кодексу України – правового фундаменту регулювання як суспільних, так і міжнародних інформаційних відносин України.

Проте проект Інформаційного кодексу України, який було надіслано на узгодження до зацікавлених державних органів [73], не враховує об’єктивний стан і проблеми правового регулювання спільних інформаційних відносин, принципи наукового забезпеченняправотворчої діяльності, методологічні підходи, провідні функції та завдання щодо систематизації інформаційного законо­давства України. За своїм змістом проект цього Кодексу звуженодо регулювання окремих напрямів суб’єкт-об’єктних суспіль­них інформаційних відносин.

Ідея кодифікації інформаційного законодавства України підтримується різними державними органами, науковою громадськістю, спеціалістами, що працюють в інформаційній сфері. РішеннямУрядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпеченняорганів виконавчої влади від 06.10. 2000 р. за основу був взятийпроект Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин. Як зазначалося на засіданні „круглого столу” 23. 05. 2001 р., „...концептуальні розробки щодо систематизації інформаційного законодавства України є відображеннямбагаторічних конструктивних наукових дискусій дослідників різних галузей знань в нашій країні та за кордоном. У розробці Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин брали участь багато науковців, практиків і робота триває. Кожний новий автор, який має інтерес щодо систе­ми інформаційного законодавства, може внести свої доповненняі приєднатися до числа розробників Концепції за визначеною правовою ідеологією (доктриною, теорією)” [74].

Кодифікація правових норм регулювання суспільних відносин в інформаційний сфері потребує неабияких зусиль і багато часу, томув проекті Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин передбачено, що „розробки нових законів та підзаконних актів у сфері суспільних інформаційних відносин можуть поєднуватися з розробкою проекту Кодексу про інформацію” [69, розд. 9, п. 11].

Автори даної праці вважають, що формування організаційно-правових засад управління національними інформаційними ресурсами як цілісною системою необхідно здійснювати паралельно з систематизацією інформаційного законодавства. А це потребує розробки й прийняття нових законів, підзаконних нормативних актів та вжиття на державному рівні певних організаційних заходів.

На думку авторів, висновки і пропозиції, що містить даний аналіз, доцільно використати для вдосконалення державного регулювання в інформаційній сфері відповідно до вимог Указу Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року „Про заходи щодо захисту національних інтересів в галузі зв’язку та телекомунікацій”.

Розглянемо найактуальніші проблеми реформування системи національних інформаційних ресурсів та управління нею з боку держави.

 

1. НАЦІОНАЛЬНІ

ІНФОРМАЦІЙНІ РЕСУРСИ ТА ЇХНІ СКЛАДОВІ

 

Чинне інформаційне законодавство не дає повного, юридично закріпленого трактування поняття „національні інформаційні ресурси”, що є наслідком нерозвиненості теорії інформаційних ресурсів. Відсутність теоретичного і юридично обґрунтованого визначення понятійного апарату створює проблеми формування як СНІР, так і державного управління цією системою.

Так, у Законі України „Про національну програму інформатизації” інформаційний ресурс визначено як „сукупність документів в інформаційних системах (бібліотеках, архівах, банках даних тощо)” [10, ст. 1]. Проте є кілька зауважень.

Наведене поняття не враховує ознак, що перетворюють інформацію на ресурс, феномен, який включає такі складові характеристики: „інформація”, „інформаційний ресурс” як предмет і результат діяльності людини, як об’єкт права власності фізичних, юридичних осіб та держави, як об’єкт товарних відносин, як державний і національний ресурс. Крім того, як зазначено в багатьох працях вітчизняних і закордонних учених, важливими ознаками інформаційного ресурсу є те, що він може бути системоутворювальним і керівним чинником діяльності людини, суспільства і держави, позитивно впливати на соціально-економічний розвиток суспільства і держави та забезпечення національної безпеки; завдавати шкоди суспільному життю у разі браку цього ресурсу, низької його якості або негативної інформаційної експансії з боку інших країн; бути об’єктом кримінальних зазіхань і спеціальних заходів і засобів захисту; мати якості та ознаки, притаманні іншим ресурсам.

Чинне законодавство України щодо інформаційних ресурсів та регулювання суспільних інформаційних відносин розробляється без необхідного врахування об’єктивних законів розвитку інформаційної сфери, серед яких [75, с. 11–12]:

• закон організації і обмеження інформації у соціальних систе­мах, дія якого виявляється у тім, що від рівня організації соціаль­ної системи залежить ступінь регуляції та обмежень суспільних інформаційних відносин; закон дає уявлення про роль держави у вирішенні цих питань;

• закон неповного використання інформації, у тому числі під час прийняття управлінських рішень, що пов’язано з надмірною кількістю інформації та нездатністю суб’єктів до її сприйняття в повному обсязі;

• закон незменшення обсягів інформаційних ресурсів з часом; старіння інформаційних ресурсів не знецінює їхню первинну споживчу вартість, навіть за деградації цих ресурсів вони отримують іншу цінність – як історичні відомості.

Отже, узагальнення суттєвих ознак інформаційних ресурсів та об’єктивних законів, що діють в інформаційній сфері, є підставою для висновку про те, що в основі формування, розвитку і ефективного використання національних інформаційних ресурсів в умовах постіндустріального суспільства та ринкової економіки має бути споживча вартість на усіх напрямах діяльності особи, суспільства і держави: політичному, економічному, науковому, освітньому, соціокультурному, оборонному, історичному, інформаційному тощо. На думку вітчизняних дослідників, зокрема Ю. М. Канигіна, Г. І. Калитича, інформаційний ресурс – це доступні для безпосереднього використання дані та знання, визначною і невід’ємною характеристикою яких є їхня прагматична цінність, що визначається практичними потребами в їх матеріально-енергетичному уречевленні в інтересах вирішення певних практичних завдань. Інформаційний ресурс є інтелектуальним ресурсом, ре­зультатом колективної творчості, і головна складність у розумінні його і функцій полягає в розкритті механізму переходу „знань в силу”, способів його впливу на чинники розвитку людства [76]. Тому для всебічного обговорення і визначення в правовому плані може бути запропонована така редакція поняття національні інформаційні ресурси.

Національні інформаційні ресурси – це результати інтелектуальної діяльності в усіх сферах життєдіяльності людини, суспільства і держави, зафіксовані на відповідних матеріальних носіях як окремі документи і масиви документів, бази й банки даних і знань, усі види архівів, бібліотеки, музейні фонди та інші, що містять дані, відомості та знання, які є об’єктом права власності будь-якого суб’єкта Украйїни і мають споживчу цінність (політичну, економічну, наукову, освітню, соціокультурну, оборонну, ринкову, історичну, інформаційну тощо)

На національні інформаційні ресурси має поширюватися юри­сдикція України. Це – здобуток нації.

Чинне законодавство України не дає повного юридично закріплено­го трактування складових інформаційних ресурсів. Не визначені ви­черпні критерії віднесення інформаційних ресурсів до категорій дер­жавних та недержавних. Таке становище створило й надалі створю­ватиме труднощі щодо формування СНІР, управління цією системою, а також у правовому оформленні функцій, пов’язаних з володінням, ви­користанням і розпорядженням інформаційними ресурсами.

Відповідно до Закону України „Про власність” [52], суб’єктами права власності в Україні визначені: народ України, громадяни, юридичні особи та держава, таке право власності також може належати іншим державам, їхнім юридичним особам, спільним підприємствам, громадянам інших держав та особам без грома­дянства (ст. 3). У ст. 40 цей Закон визначає і суб’єктів права інте­лектуальної власності, серед яких є і держава.

У Законі України „Про інформацію” встановлено, що підста­вами права власності на інформацію є такі: створення інформації самотужки і власним коштом; договір на створення інформації; договір, що містить умови переходу права власності на інформацію до іншої особи. А також що інформація, створена коштом державного бюджету, є державною власністю [23, ст. 38].

З урахуванням права власності до складових національних інформаційних ресурсів можна віднести:

• інформаційні ресурси держави;

• інформаційні ресурси інших суб’єктів інформаційної діяль­ності, визначених чинним законодавством.

Особливо важливим є визначення критеріїв для віднесення інформаційних ресурсів до категорії державних. У закордонній практиці, наприклад, визначальним критерієм є джерела походження та фінансування інформаційних ресурсів. Правова вітчизняна норма про те, що інформація, створена коштом державного бюджету, є дер­жавною власністю, не є вичерпною.

В Україні значна частина інформаційних ресурсів створюється за рахунок вторинного розподілу бюджетних коштів через різні поза­бюджетні фонди, що створюються коштами платників податків. Частина інформаційних ресурсів органів місцевого самоврядування створюється коштом платників податків. Невизначеним з погляду права власності залишається і правовий статус інформаційних ре­сурсів акціонерних товариств, у яких держава володіє 100 % або контрольним пакетом акцій, а також некомерційних організацій, створених державою чи за її участю.

Отже, до державних інформаційних ресурсів доцільно було б віднести інформаційні ресурси, створені, придбані, накопичені кош­тами державного бюджету, позабюджетних державних фондів та платників податків. Такий підхід до визначення державних інфор­маційних ресурсів створюватиме умови, за яких буде неможливим неправомірне привласнення або приховування інформаційних ре­сурсів, віднесених до цієї категорії, особливо в процесі приватизації виробничих і наукових підприємств, установ і організацій, запобіга­тиме витоку за кордон разом з науковими емігрантами та недобросовісними партнерами і конкурентами.

 

2. ГАЛУЗІ Й ВИДИ

ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ, ЩО ПІДЛЯГАЮТЬ

ДЕРЖАВНОМУ УПРАВЛІННЮ

 

Законом України „Про інформацію” [23] встановлено, що основ­ними галузями інформації є: політична, економічна, духовна, науково-технічна, соціальна, екологічна, міжнародна [23, ст. 17], а основ­ними видами інформації є: статистична інформація; масова інфор­мація; інформація про діяльність державних органів та органів місце­вого і регіонального самоврядування; правова інформація; інформа­цію про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація [23, ст. 18]. Якщо визначення галузей дає певне уявлення про відносно самостійні сфери життя і діяльності суспільства та держави, то визначення видів інформаційних ресурсів визначене для формування системи державного управління національними інформаційними ресурсами. Наведений перелік видів інформації не є вичерпним і не враховує деякі види та підвиди інформаційних ресурсів, що традиційно існують, і для формування, нако­пичення яких створено певні системи управління. Окрім того, визначені види інформації не розкривають змісту галузей інформації.

Так, в Законі України „Про інформацію”, наприклад, визначена як галузь інформації „економічна” [23, с. 17], однак зміст цієї галузі у вигляді видів інформації, з яких вона складається, Законом не встановлено. А це створює певні труднощі щодо формування СНІР.

До галузі економічної інформації було б доцільним віднести види інформаційних ресурсів сфери матеріального виробництва, фінансів, зовнішньоекономічної діяльності, природних ресурсів тощо.

Аналогічних підходів варто було б дотримуватися і щодо складових (видів і підвидів) інших галузей інформації, а саме: політичної, духовної, соціальної тощо.

Дискусійним є питання щодо виділення як окремих видів інформації інформаційних ресурсів довідково-енциклопедичного характеру та соціологічної інформації [23, ст. 24, 25]. Наприклад, „рекламні повідомлення і оголошення”, віднесені до інформації довідково-енциклопедичного характеру, є важливою складовою економічної політики в умовах ринкових відносин. А довідки, що надаються державними органами, органами місцевого і регіонального самоврядування, вважаються інформацією про діяльність цих органів. Джерелами соціологічної інформації є соціологічні дослідження, які проводяться у політичній, економічній, соціальній, міжнародній та інших сферах діяльності суспільства й держави, тому їхні результати також можуть бути віднесені до відповідних галузей інформаційної діяльності.

Залишається актуальною проблемою визначення галузей і видів інформаційних ресурсів з урахуванням існуючої практики та накопичення суспільного досвіду.

Види інформаційних ресурсів з точки зору формування системи управління національними інформаційними ресурсами. Розглянемо інші види інформаційних ресурсів з погляду формування системи управління національними інформаційними ресурсами.

Інформаційні ресурси державної системи статистики мають структуру, яка складається з наступних рівнів:

1) державний;

2) Автономної Республіки Крим;

3) обласні;

4) міст Києва та Севастополя;

5) районні.

Змістовний інформаційний фонд системи державної статистики містить загальноекономічну, галузеву та регіональну статистичну інформацію; інформацію про організації, установи і підприємства. Фонд статистичної інформації формується на підставі даних різної періодичності. Функціональна організаційна правова ієрархічна структура системи статистичної інформації визначена Законом України „Про державну статистику” та низкою підзаконних актів.

Указом Президента України „Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 19 липня 2001 року „Про заходи щодо захисту національних інтересів в галузі зв’язку та телекомунікацій” Кабінету Міністрів України доручено забезпечити удосконалення державної статистичної звітності в інформаційній сфері.

В Україні також створені й функціонують системи національних інформаційних ресурсів, які охоплюють інформаційні ресурси:

• архівного фонду;

• бібліотечного фонду;

• музейного фонду;

• податкової служби України;

• правоохоронних і силових структур.

Функціонування вказаних систем інформаційних ресурсів (ІР) регламентується відповідними законами та низкою нормативних документів.

Так, ІР архівного фонду регулюється Законом України „Про Національний архівний фонд і архівні установи”, чинний з груд­ня 1993 р. [55]. Відповідно до цього Закону, впорядковано ор­ганізаційну структуру архівних установ, визначено повноваження управління, зокрема організаційне та методичне керівництво галузевими архівними установами. Нормативними документами, затвердженими Кабінетом Міністрів України, встановлено порядок Державної реєстрації документів Національного архівного фонду [65]; порядок віднесення документів Національного архівного фонду до унікальних документальних пам’яток, включення їх до Державного реєстру національного культурного надбання [66]. На виконання вимог Закону України [55, ст. 27] в системі національного і галузевих архівних фондів створено підсистему документа­ми, що вміщує відомості, які становлять державну таємницю. Державна реєстрація, зберігання та використання секретних архівних фондів (тобто доступ до них) здійснюються в умовах обмежень, встановлених відповідними режимними заходами.

У грудні 2001 р. Верховною Радою України прийнято закон України „Про внесення змін до Закону України „Про національ­ний архівний фонд і архівні установи”, який на даний час регулює в суспільстві відносини, пов’язані з формуванням, обліком, зберіганням і використанням Національного архівного фонду та інших основних питань архівної справи. Цим Законом визначено загальні засади формування Національного архівного фонду (ст. 5), внесення до нього документів (ст. 6), їхньої державної реєстрації (ст. 7) і систему архівних установ (розд. 11).

Статтею 23 Закону передбачено таку систему архівних установ:

• спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері архівної справи і діловодства;

• галузеві державні архіви;

• державний архів в Автономній Республіці Крим;

• місцеві державні архівні установи, до яких ст. 28 Закону віднесено державні архіви областей, міст Києва та Севастополя, архівні відділи районних, районних у містах Києві та Севастополі державних адміністрацій;

• інші місцеві архівні установи;

• архівні підрозділи державних наукових установ, музеїв та бібліотек;

• архівні підрозділи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ та організацій;

• архівні підрозділи об’єднань громадян, релігійних організацій, а також підприємств, установ і організацій, заснованих на приватній власності;

• архівні установи, засновані фізичними особами;

• науково-дослідні установи, а також підприємства та органі­зації у сфері архівної справи та діловодства [63].

Регламентовано допуск до документів Національного архівного фонду (ст. 15), обмеження допуску до документів, що належать дер­жаві, територіальним громадам (ст. 16), іншим власникам (ст. 17) [63].

Особливому розгляду підлягають проблеми щодо організації змі­стовних інформаційних ресурсів науково-технічної інформації.

Законом України „Про науково-технічну інформацію” [24] виз­начено складові інформаційних ресурсів національної системи на­уково-технічної інформації (ст. 8), їхня структура (ст. 10), порядок державної реєстрації (ст. 11), державне управління в системі науко­во-технічної інформації (ст. 18), а також встановлено (ст. 18), що Кабінет Міністрів України визначає орган державного управління, який забезпечує організацію діяльності у сфері науково-технічної інформації, формує і реалізує політику в цій сфері.

Згідно з рішеннями Уряду України, у державі сформовано певну організаційну структуру реєстрації, накопичення й поширення НТІ, яка створюється у процесі виконання НДДКР. До систе­ми входять Український інститут науково-технічної та економічної інформації, державні науково-технічні бібліотеки та регіона­льні центри науково-технічної й економічної інформації. Тобто зроблено певний крок для забезпечення формування стратегічно­го інформаційного ресурсу, який повинен відображати науково-технічний потенціал держави.

Вхідний потік від джерел інформації складається з первинних та вторинних документів, а саме:

• первинні документи – звіти про НДР, пояснювальні запис­ки про ДКР, кандидатські та докторські дисертації;

• вторинні документи – реєстраційні, облікові картки про НДДКР, облікові картки дисертацій.

На підставі первинних і вторинних документів формується Де­ржавний фонд реєстраційно-облікових документів НДДКР і ди­сертацій та функціонує автоматизована система бази даних НДР, ДКР і дисертацій України.

Разом з тим Державний фонд інформаційних ресурсів науко­во-технічної інформації можна вважати стратегічним ресурсом лише умовно з таких причин:

• створена система охоплює коло досліджень і розробок, що виконуються у рамках заявлених Міністерством освіти і науки України програм і проектів;

• кожне міністерство, інші державні органи у сфері науково-технічної інформації створюють відокремлені ІР для своїх потреб, без узгодження технології їх формування;

• залишаються невизначеними порядок і система моніторингу й поширення інформаційних ресурсів, що містять відомості, від­несені до державної таємниці, іншу інформацію з обмеженим до­ступом з дотриманням умов обігу такої інформації у рамках, об­межених режимними заходами (порядок реєстрації та зберігання визначено окремими урядовими постановами);

• відсутній механізм реєстрації та поширення в загальнодер­жавних інтересах НТІ, яку отримує Україна у процесі міжнарод­ної діяльності.

Ефективність процесу формування системи змістовних інфор­маційних ресурсів залежить не лише від упорядкованості збирання, накопичення та поширення інформації, а й від існування органу дер­жавної влади з функціями розробки та впровадження нормативних, методологічних, організаційно-фінансових заходів забезпечення ре­алізації державної інформаційної політики в цій сфері діяльності.

На думку академіків НАН України К. Ситника, М. Новикова, про­фесора Б. Малицького, „... інноваційна модель розвитку економікиУкраїни потребує такого способу державного управління, який і відповідав би цій моделі. Принаймні на цьому етапі Україні потрібен єдиний повноважний орган державного управління, який міг би впливати па інноваційний процес загалом, включаючи сферу виробництва. Бо за нинішнього рівня управління наукою вона навряд чи зможе вийти зі стану витратної галузі” [64].

Прикладом складової інформаційних ресурсів держави оборонного характеру є інформаційні ресурси, створені під час фундаментальних та пошукових досліджень, що проводяться установами НАН України та іншими науковими організаціями країни на замовлення Міністерства оборони. Ці інформаційні ресурси використовуються якнаукові та науково-технологічні напрацювання для вирішення проблем реформування і розвитку військових структур держави, розвитку озброєння, військової та спеціальної техніки.

За прогнозами вчених, відсутність ефективного державного механізму управління згаданими інформаційними ресурсами може спричинити остаточний занепад процесу формування інформаційних ресурсів, використання яких у перспективі спрямовуватиметься на:

• вивчення нових властивостей матерії, явищ і законів природи;

• проведення спеціальних теоретичних, експериментальних до­сліджень, результати яких необхідні для створення фундаментальних основ вирішення військових проблем у майбутньому, забезпечення не­обхідної бази проведення наукових розробок перспективних технологій військового призначення, виявлення нових можливостей озброєння;

• вирішення принципових проблем створення перспективного озброєння на основі нових технологій;

• оцінку можливості реалізації досліджуваних технічних рі­шень і визначення їхніх потенційних можливостей, характерис­тик, показників ефективності та вартості;