Екзистенційні аспекти роману» Олеся Гончара «Берег любові

Екзистенціалізм у літературі - це течія, що виникла після Першої світової війни, сформувалася в 30-40-ві, найбільшого розвитку досягла в 50-60-ті роки ХХст. Е.-С. К’єркегор вперше сформулював антитезу «екзистенції» та «системи». Як система ексистенціалізм внутрішньо не однорідний, його основою є ідеї феноменолога Е. Гуссерля й екзистенціаліста М. Хайдеггера. Правда, яку несе твір, завжди суб’єктивна та індивідуальна, бо реальність піддається у художньому творі «запереченню», вона «переборюється», підтверджуючи активність свідомого й підсвідомого у митця. Письменники прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя. На перше місце вони висувають категорію абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало – ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя, універсальний спосіб буття людини в суспільстві, бо світ – абсурдний, а існування, екзистенція людини – «це буття для смерті» як єдиної мети та підсумку існування. Найчастіше письменники-екзистенціалісти застосовують прийоми розповіді від першої особи, що передає злиття наратора-споглядача і споглядуваного, хитке місце наратора в просторі та часі, що веде до особистісної міфологізації, якій байдуже, чи це житейська правдоподібність, чи притчова алегорія [3, 219].

Екзистенціальні мотиви визначають і романи О. Гончара. Героєві роману «Берег любові» Андрону Гурійовичу Ягничеві, котрому під крилатим паруссям «Оріону» довелося побувати в безлічі портів, облітати планету з краю в край, а потім так не справедливо бути відправленим на пенсію. Андрон Ягнич, «вузлов’яз життя», як названий він у романі, причетний до історії народу – і тієї, що за даллю століть та років, і тією що твориться нині, проходячи крізь нашу долю, думи й серця. Неспроста ж йому, коли він слухає Інину пісню, здається «ніби пропливає перед ним усе його власне життя з голодним дитинством і з молодістю ясночолою, коли ходив у пірей, за завданням Комінтерну…»[2, 90]. Ще буде літо в Кураївці, а свято першого снопа і подвійна радість у Чередниченка: «тут поле вродило, а десь в НДР народився нарешті онук…»[2, 89]. І буде серед своїх кураївців, як рівний, осяяний їхньою врочистістю й радістю, - Андрон Гурійович Ягнич, котрого життя було списало у відставку, в «забортність». Нелегким, а потім болючим виявилось для нього прощання з вітрильником «Оріон», де він багато літ плавав майстром парусної справи, переливав у своїх вихованців мудрість дум і вогонь душі. І ось настав час – провели його з належними почестями на вічний берег, на пенсію.

Гіркі роздуми й переживання старого вузлов’яза сходяться навколо далекого не риторичного питання: як жити далі, коли ти нікому не потрібен, коли навіки прощається з улюбленим ділом, з морськими просторами, з парусами, наповненими вітром... Тут і до зневіри не далеко, було таке, що подумалось: «Житимеш тепер ти на іншій палубі, де ні вітру, ні хвилі, ні співу парусів над тобою, де буде тобі саме вічне скніння та животіння, - не життя, а тільки відбування життя…» [ 2, 58 ]. «Але, як справедливо зауважив Ю. Лукін у статті «Заздоровне слово романтиці» (Про повість «Бригантина» і роман «Берег любові»), відправляючи у належний час у відставку людину, неможливо відправити у відставку ні минулого країни, ні заповіданні батьками традиції, ні романтику польоту, ні невтолиму жагу нових відкриттів»[1, 5]. Це залишиться з Андроном Ягничем довіку, така вже він людина, неспроста ж – «вузлов’яз життя», не задля втіхи називає його Інна, врівні, як і Чередниченка, поетом життя. То дарма, що кураївські запилюжені обрії різняться від морських, саме тут, у вирі колгоспного життя, серед свого роду, трудового люду, відкриється невпокореному відставникові, що дорозі не кінець, що життя продовжується, якщо ти потрібний хоч одній людині на світі. «Життєстійкість організму» Ягнича виявилось не тільки в боротьбі з хворобою під час небезпечної операції на судні [2, 46]. Життєстійкість його душі, невмируще його серце розкриваються в переборенні самотності й відчуження, що на нього чатували після того, як мусив піти з-під вітрил на курявні кураївські причали. А те, що він потім стане хрещеним батьком «брата «Оріона» - незрушного вітрильника на морськім узбережжі, де відпочивають трударі, - має теж свій сенс. Інна бачить у цьому витворі самого Ягнича, щемливу відкритість його душі, винесену на люди його заповітну мрію. «Почувалось, що цей вітрильник з усміхненою русалкою – то модель його молодості, він – як прощання, як образ пережитого життя, дужого і спільного. Ось так він виповів себе… Як умів, так і відтворив оріонець своє заповітне, в образі вітрильника втілив саму істинність свого мужнього й послідовного життя!...» [2, 120].

Мужнє й послідовне життя… А чи не таким було воно в Сані Хутірної, кураївської льотчиці, що стала вже легендою, котра «уславилась на фронті і потім, підбита, разом з коханим, загинула у повітрі, пішла у вічність в обіймах»[ 2, 85]. Можна утверджувати, що ніколи не потрібно опускати руки і втрачати надію, постійно потрібно іти вперед, не дивлячись на труднощі, які підкидує доля[1, 6].

У романі з вражаючою силою показана драма родини Веремієнків, молодший із роду яких, Віктор, дійсно потрапив «у заборонність» на початку життя і то з власної волі. Батьківська наука, добро, творче життя земляків пройшли крізь нього ніби навиліт, вулиця, сумнівні друзі призвели його до хуліганства й розбишацтва, зрештою, на лаву підсудних і до трагічного кінця. Те, що Віктор, будучи п’яним за кермом автомобіля, вбиває рідного батька, - жахливо. Але не менший жах, що він убиває його своїми не гідними вчинками, цинічним егоїзмом, порожнечею душі. Бо ж «вакуум душі – він теж здатен на дію, при чому здебільшого руйнівну» [2, 97]. Той факт, що Віктор покінчує самогубством, схиляє до думки, що він сам себе засудив за найтяжчий злочин перед батьками, перед людьми, перед коханою дівчиною та самим собою.

А могло ж бути все інакше. Зігрітий любов’ю такої дівчини, як Інна, Віктор таки відчував себе людиною, здатною на хороше і світле: «…коли ми вдвох, я – віриш – наповнююсь змістом…»[2, 80]. Шкода, що зерна доброти так і не проросли в його душі, заглушеній бур’яниськом цинізму.

Отже, життя на сторінках роману О. Гончара «Берег любові» постає хоч і в романтичному осяянні, але корені його земні, реальні. Але в тому й заслуга письменника, що він пов’язав почерпнуте з дійсністю міцними вузлами філософських роздумів над життям народу та розкрив психологію героїв, в такому руслі, що читаючи роман ти розумієш, як важко людині зоставатися, однією. Без домівки, улюбленої роботи, без коханого, коли здається, що весь світ проти тебе і ти зостаєшся сам на сам зі своїми думками та зрештою з самим собою. Самотність, відчуженням, відчай, страждання, самогубство визначають існування персонажів аналізованого роману,але не домінують у творі, бо роман «Берег любові» - романтичний, світлий, оптимістичний.

Література

1. Братан М. Вічно юний, нерозвійний світ //Гончар. О.Т. Берег любові - Сімферополь:Таврія,1981. - С 3-10.

2. Гончар О. Т. Берег любові:Роман / – Сімферополь:Таврія,1981.- 416с.

3. Літературознавчий словник-довідник / За ред. Р.Т.Громяка, Ю.І.Коваліва, В.І.Теремка. – К.: ВЦ «Академія», 2007. – 752с.