Більше ніхто не приходив. Мішок

Більше ніхто не приходив.

І було тихо і затишно.

І тихо.

І затишно.

І ми залишились одні,

Бо більше ніхто не прийшов.

Аби нам було тихо. І затишно.

Вони за нас турбувались.

Піклувались про нас.

Тому більше ніхто не прийшов.

Про тишу і затишок.

Хтось взяв Землю,

Поклав у мішок блакитний.

Звідси не видно.

Звідси не видно нічого.

Звідси нічого не видно!

Не видно звідси нічого!

Ну ти і гайцу даєш сусідам!

А їм яка, в біса, різниця?

У нас сусідка працює провідницею,

Її й не так посилали!

Навіщо ти так до неї?

Вона не знає що таке тихо і затишно.

Її б пожаліти...

Цю жінку з неохватними грудьми

І патичками-ногами.

От пожила б з нами. Та ні.

Тихо і затишно. У мішку.

 

14.01.10

 

ХМАРОЧОСИ

Я не люблю хмарочоси –

Вони здирають носа.

Спитайте любого матроса –

Йому наплювать на покоси,

Що згнили від рясних росів,

(селяни оплакують досі)

І ходять до баби Федосьї,

Щоб та запалила свічу,

Що, ніби то, знатна мольфарка.

Вона й запалила – жарко,

Згоріли покоси Одарки,

Тому, що не дала знахарці

Кочергою по плечу!!!

Ті, хто не платить, плаче,

Не видно в сльозах світу,

Поїхали ся пожаліти

В гори Тібетські д’монахам.

Довго блукали свахи

І під кінець збагнули –

Йшовши у гоори д’монахам,

Гори взяли – і звернули.

 

18.01.10

 

***

Я втечу від тебе босоніж,

Втечу по снігу.

 

Побіжу, побіжу, - розіб’юсь,

Розіб’юсь від бігу...

 

Сміхом

Високовольтної лінії,

Цеглою

Водонапірних споруд

 

З твоїх губ тече бруд,

Перемішаний з хімією...

[…]

 

18.01.10

 

 

***

Останні хвилини

Стікали щастям

Молоком

І медом

Й холодним квасом

І затягувались плівками сну

Перетікали у сновидіння

Аби на ранок ти сказав,

Почав говорити:

Я не хо...

А я зупинила тебе,

Притуливши до вуст твоїх

Свого пальця

- Це все гори.

І ти подумав:

Ну що я?

Вона знає про гори більше.

 

Це було останнім словом

У нашій розмові.

 

18.01.10

 

 

***

Що б воно...

Що б воно?

Що б воно написати?

Слів забагато!

Всесвіт строкатий,

Щастя нервове.

Світ кольоровий!

 

Звертаю на щастя,

Бо щастя – краще!

Гуляє корова –

Не скаже ні слова...

Супутники в небі

Нагадують зорі.

Підкачаний прес

Вмочаєш у море.

Мов грінку в компот...

 

Доживем до суботи!

І будем гуляти!!!

До рвачки колготів,

До злету у зелень,

Ловити комети у рот...

 

Замало субот...

Вмочаєш у море торс...

На полюсі біга пінгвін...

Один.

 

18.01.10

РАНОК ДАЛІАНЦЯ?

Клац –

За собою тихенько закрили двері.

Аби тебе не розбудити,

Але ти прокинулась.

І заплакала.

Бо щойно сиділа на краю прірви

З карооким красенем

І дивилася вниз, на бірюзове море

І на маленького хлопчину,

Що на мілині визбирував мушлі.

Ти щойно бачила скелі.

І боса бігала по піску.

Із красенем.

Карооким, але тугодумним.

А тепер голими п’ятами

Шльопаєш лінолеумом до вікна аби сказати:

Та ні, Боже! Це ТОБІ доброго ранку!!!

Аби притулитись лобом до холодного скла

І примерзнути,

Згадавши тугодумного красеня з білими зубами.

- Та ні, Боже... це ТОБІ доброго ранку...

У Тебе стільки справ! Стільки справ...

А мене вчора обрубали,

Я не знаю що робити!!!

Ставлю чайник,

Забувши налити в нього води,

Вмиваюся, забувши вмити лице,

Просуваюся до Internetу – подивитися:

Чи не прийшов мені лист з Бразилії...

 

Клац –

Так починається мій день,

Так починається моє життя.

Я прокидаюсь пізніше за всіх.

Я, мабуть, дуже, дуже погана...

 

30.01.10

 

 

РОДИМКА

Гарна родимка
на білому животі
впала в сніг...

гарний сон,
попрощавщись зі мною,
лишився вночі...

я вірний друг
безсмертного Екзюпері.
Я. вірний друг. Собі.

Дивна пісенька
крутиться в голові.

дивним вихором
вилетить через рот:

я люблю тебе,
той, хто сидить в мені................

я люблю тебе,
мій сливовий компот...............

 

Біль у мозку лишився не від сусідів.
біль у мозку - набридливий сірий хробак!

так!!!!! я приб’ю тебе якось кувалдою! ТААААК!

гарна родимка
на скаліозній спині
дивиться в небо

дивний сон залишився в ночі

вірні друзі лишилися у небутті...

треба за ними
хвірточку причинити....

 

30.01.10

 

ПОТРЕБА

Ні тобі, ні мені це, по суті, не треба...

Небо падає в небо, з неба пада вода.

Ти в мені, бо на те є у тебе потреба.

Я лишаюсь собі вдова.

(Линуть голосно з-долі,

Ти прийдеш, коли буде тепло,

Коли сонце не буде сідати

Я вийду до тебе з пустелі...

Куплю цукрової вати

І закину кудись подалі,

Щоб на неї часу не втрачати!

- Я хотіла сказати!... та ні, нічого.

Знаєш, помовчимо з Богом.

Помовчимо з Богом

По білій скатертині.

До того, що всередині

Прислухатися,

Боятися,

Комплексувати,

Аби дати поштовх для творчості.

От у ній і залишиш вольності,

А тоді закортиться спати...)

 

Ну то що? Ми лише машини

У руках водіїв безталанних,

Березневим зацяпкані брудом,

Брудом ідей незламних!

15.02.10

***

Це, кажуть, у моєму стилі.

Ви мені милі і лагідні – бірюзові.

В ім’я вимені

Наливаєте молока.

То порода така –

Трохи схиблена.

Нова.

Модифікована генно.

Мутує щоденно

І живе щасливо

Без бика.

 

16.02.10

 

БІЛЯ ГУРТОЖИТКУ ЮРАКАДЕМІЇ

 

Залетіла сніжинка в рот,

Залетіла сніжинка в око,

Розрізаю калюжу кроком,

Аж раптом – натрапляю на тебе.

 

Ти такий статний, високий...

Навколо парфуми французькі...

Подивився на мене, дівчину із народу...

 

І пішов собі далі.

 

 

ДВА ГЕНІЇ

Латаю

Своє життя сталевим дротом.

Ковтаю

Свої пігулки для... не будемо.

Всевишній

Напевно добре пам’ятає,

Що я не буду космонавтом...

Собака в хащі

Тобі підкаже куди і що.

Вони два.

І я один із них.

Того. Бо. Кохаю.

Настільки сильно,

Що зовсім не почервонію,

І серце не закалатає.

Кипариси.

Прибій чуєш?

Так? а я не чую...

Майнула дика думка.

Давай?

Давай, тільки не запитуй!

І бажано не боятися.

Я хворий! Хворий!!!

 

Квилю у кутку без нього!...

 

ЯГІДКА

А на ділі – дуля з маком тобі, красуня.

Бо сама – очима покліпала,

Губоньки пооблизувала,

Шийку потерла

А тоді – ноги в руки – і драпака.

 

А на ділі – дірка тобі від бублика, ягідко,

Бо сама – кольором налилася,

Солоденькою стала,

Сік пустила,

А тоді – відсохла від стебельця –

І в траву впала.

 

А тоді...

Ми таких, як ви, боїмося, Зосю.

(причину дивися у Підмогильного і Сподарця).

 

Сонце в калюжі

Танути почало несподівано,

Птахи злетіли із криками...

Ми на дивані зеленому

Залишили щось ЗАНАДТО важливе...

Відкинути з лоба волосся мокре,

аби воно знову на лоба впало,

аби по ньому вода котилася,

аби на зошит падали краплі,

аби розмивали пусті карлючки

невпевноно-хворого - твого почерку,

щоб ті не бентежили своєю присутністю,

безглуздістю, пустотою...

Уночі тиша. Святя. Непорочна.

Розрізалась гавканням пса бездомного,

Гудками далекого східного потягу.

Розірвалася. Сама собою.

Цідити крізь зуби чай зелений,

аби листочків не наковтатися...

він охолонув. Години 3 тому,

Коли був час лягати спати...

Потічки завернули на схід

Зустрічати сонце, бліде, кволе...

Ми не від чого не відмовлялися,

і до пуття не придбали нічого...

у тому малому містечку,

(що ви його наврядчи знаєте),

були найсильніші літні грози.

Треба було їх звідти забрати. Сюди...

Потічками приплило сонце,

оселилося у калюжі...

товчуть... товчуть кому не лінь...

 

А я закінчилась.

Взяла і закінчилаь...

ТИ? ТИ мене шукаєш?!!

тоді я тут, у тиші...

 

Я!.. твоє сонце в калюжі...

 

ІІ

Я – щастя твоє у білий горох.

Я – біла крижинка, що тане поволі.

Весна. Залишається лише один крок

До волі...

Доволі холодно.

Доволі зимно.

І недоречно тремтять коліна...

Весна у калюжі втопила сина.

Я – твоє сонце.

 

«І в світі запанувала глибина очей карих» (с)

Я зачерпнула кросівкою

Води, що під снігом, талої...

Холодно ні, не стало –

У божевільних температура.

Я із калюжі випила небо.

Ну от і дура.

25.02.10

 

ГУМА

На гумових кулях

Летіли на південь,

Коричневі будні

Долі майоріли...

Ті дні, що не були,

Набили всім гулі.

А, може, лиш тим,

Хто того хотіли?

Летять поміж милими кулі із ртуті...

Ті дні відспівали і стали забуті...

Знайдеш моє тіло там, на покутті...

Лиш серце не знайдеш...

4.03.10

 

***

(присвячення комусь)

Тікала і буду тікати як завше

Від тебе, монаше.

Як добре, що ти не говориш,

Усе це мені у вічі.

Інакше... я б тебе образила. Дуже сильно.

І себе теж. Але більше удвічі...

Звідки ти? звідки взялася?

Кричали услід захекані...

- Я не місцева.

І ген-ген ікроножні м’язи.

Ну... так би й одразу й казала...

(Чебрець, м’ята

і довгов’язі в’язи...)

- Куди ти?

- Додому. У затишок свого черепу,

у горе жовтого серпня (свого)

давитися сірим варевом.

Заганяє себе у рами

І в тому є.

Оце непорозуміння,

Нажаль, не буде твоє...

Може, лише у сні.

У траві та у іншім вимірі.

І думаеш не шкода?!!

Звичайно шкода!!! -

Пропадає ТАКА голова!

Та то - пусте,

Головне - пропада серце...

30/03/10

***

Якась замучена,

Якась побита

Ховаю голову

У збиту подушку.

 

В сміття пішло

Старе корито,

Кидай в сміття

Погану подружку!

 

І десь загублена,

Та там і знайдена

Жбурляє в простір

Життя

Словами...

 

І те вже добре, що називаєте,

Хоч не своїми, а іменами!

 

 

ІІІ

Лоскотні твої слова...

Колюче сонечко

Почервонінням шкіри

На тобі залишається...

 

А давай я кефіром,

Кефіром холодним,

Кефіром із холодильника!!!!

Слова твої лоскотні

Натирати буду

 

 

Ковдра

Кобра

Брама

Брусок

Брат.

Темно. Думки.

Ба – провулОк, чу – мат.

Риби на стінах – то неформат!

А люди у космосі - ні.

Місяць

Рік

Вік

Сонце

Дощі

Бачу тебе на горі.

Ти, значить, дуб.

Може, дубок, може, два.

Три і чотири. Вісім та сім.

Не нова,

Беззуба, сіда і кривенька

Тобі не потрібна...

 

Ковдра. Кобра. Брама. Рима. Слова.

Я. Ти. Різні світи.

В провулку – зима...

 

1.12. 09

 

 

СТЕТОСКОП

Сон. Стогін. Розбита чашка.

Дихаєш важко – не бігав ніколи.

По колу – ромашки, здолі – ромашки...

Ми у ромашковій неволі!!!

 

І сонце сходить,

Й сідають птиці.

Та ти, по суті, ніколи й не бігав!!!

Мріями нашими поле іскриться.

Мріючи й ми загинули...

 

Я слухала тебе рік,

Слухала тебе два,

Вже й болить голова

І сльози течуть з-під повік.

А ти не казав нічого!!!

Хоч я прислухалась натужно

До гуркотів твого серця,

До грому його тривожного!

 

На-ві-що?!!

Зламав мені стетоскоп?

Навіщо?!! Ромашки дереш із корінням???

 

Кидає сонце криваве проміння

На півня,

Що дзьобає мурашОк...

 

НОГИ ЗАГУЛИ

Порізали-різали-ли пальці

Віонним склом.

Це гріх, ну той, що sin,

Ну той, що в Доріана!

Кохана моя! Кохана!

Це ще добре, що я не алкоголічка,

Не наркоманка,

Не веду життя розгульне.

Рису посаджу за городцем на болоті.

І посаджу біля рису китайця.

Не справжнього, звичайно,

А так, щоб лише очі.

Імпульс.

То кров подалася із серця до мізинця.

І навпаки.

Чи окольними шляхами...

Ноги ноги ноги гудуть мої.

Гудуть, мов ті паровози,

Де вни возились –

Без мене машиністів ся бавили.

Ревуть, мов ті реактивні літаки,

Та що!!! Моя я сама!

І легені такі чисті-чисті, аж блищать!

А лЕгіні брудні, прокурені.

Тіла, мов думки...

Прорізують зірки з очей твоїх асфальти.

Розчиняються грати (у хлорці) – вийшов.

А ноги! Ноги ноги мої загули!!!

То на погоду і на тебе так гудуть.

І чомусь співпадає –

Дощ і ти, ти і дощ:

«Кап-топ-шльоп. Дзилинь!!! (у моє вікно)»

(хіба ходять нормальні люди через двері?)

От і я кажу – не ходять!

 

Порізали-різали-ли

Пальця віконним склом.

 

22.04.10

 

 

ТВОЯ

Якби ти мене побачив,

То неодмінно зазначив би –

Яка я плодюча, яка червона

Й липка.

Так, така твоя дівчина –

Не дуже висока, не вельми струнка

Випливає асфальтом з-за рогу...

 

Допомоги від блиску струмків не чекай!

Все-одно за всім цим буде рай,

Бо крім нього нема нічого!

 

22.05.10