Формування системи вищої освіти. Заклади освіти. 4 страница

У 60-70-х pp. XIX ст. поступово сформувалася система підготовки вчителів, зокрема для початкових шкіл. Згодом були створені трирічні вчительські семінарії, що будували свою роботу на базі двокласних училищ. Серед перших учительських семінарій- Коростишівська (1869), Херсонська (1871), Акерманська (1872), Переяславська (1878). На західноукраїнських землях учителів для народних шкіл готували Львівська, Чернівецька, Мукачевська, Ужгородська та ін. вчительські семінарії. Учителів для повітових училищ, церковнопарафіяльних шкіл, вищих початкових і міських училищ готували вчительські інститути. Перший вчительський інститут було створено у Глухові (1874). До 1914 р. в Україні нараховувалося 26 учительських семінарій і 6 вчительських інститутів.

Серед прогресивних педагогів України, які у другій половині XIX - на початку XX ст. вагомо долучилися до розвитку освіти і педагогічної думки, були О.В. Духнович, М.Ф. Левицький, Т.Г. Лубенець, Б.Д. Грінченко, Х.Д. Алчевська, С.М. Ковалів та ін.

Розвиток капіталізму, боротьба прогресивної громадськості зумовили подальше зростання вищої школи. В Україні центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський, Київський і Новоросійський (м. Одеса) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут (1875), на західноукраїнських землях - Львівський і Чернівецький університети. Фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851), Харківський технологічний інститут (1885), Київський політехнічний інститут (1898), Єкатеринославське вище гірниче училище (1899), Львівський політехнічний інститут (1844), Академія ветеринарної медицини у Львові (1897) та ін. Функціонували вищі жіночі курси в Києві (1878), Одесі (1906), Харкові (1913), жіночий медичний інститут у Києві (1907).

Харківський університет засновано у 1805 р. з ініціативи В.Н. Каразіна. До революції в його складі було 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, фундаментальна бібліотека. Наукові школи, що виникли в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. В університеті навчалися і працювали відомі вчені: математики М.В.Остроградський, О.М. Ляпунов, В.А.Стеклов, поет П.П. Гулак-Артемовський, біолог І.І. Мечников, історик М.І. Костомаров, композитор М.В. Лисенко, письменник М.П. Старицький та ін. Харківський університет відіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 pp. в університеті видавався журнал «Український вісник», у 1824-1825 pp. - «Український журнал». У XX ст. університет виріс в один із найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921-1930), Інститут професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний та юридичний факультети було перетворено у самостійні інститути.

Новоросійський університет засновано з ініціативи М.І. Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. Після 1917р. було реорганізано у декілька самостійних вищих навчальних закладів, а з 1933 року він отримав назву Одеського університету. З Новоросійським університетом пов'язана діяльність видатних учених: І.І. Мечникова, І.М. Сєченова, О.О. Ковалевського та ін.

Ніжинський історико-філологічний інститут був створений у 1875 р, на базі Ніжинського ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови та історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селян, міщан та інших верств населення. Закінчили його історик Н.С. Державін, художник Н.С. Самокиш, педагог П.К. Волинський та ін. У 1920 р. навчальний заклад було реорганізовано в Ніжинський інститут народної освіти.

З початку ХІХ ст. у діяльності вітчизняних університетів починає набирати силу освітня тенденція. Вочевидь, це головно пов'язано із формуванням у 1-й пол. XIX ст. концепції державної освітньої політики, яка пріоритетним завданням вітчизняної вищої школи визначила підготовку висококваліфікованих кадрів для обслуговування державного апарату. Підтвердженням цього є вихід у 1809 р. указу, що вимагав від претендентів на чин колезького асесора витримати іспит в університеті. Університети поступово втрачають стан установ «чистої науки», а на перше місце виходять функції управління системою народної освіти, підготовки педагогічних кадрів, інтелектуальної та державної еліти. Університети, як центри навчальних округів, сприяють швидкому розширенню мережі гімназш, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти порушили питання про спеціальну підготовку вчителів як в умовах очної форми, так і екстерном. Учені й провідні викладачі університетів активно допомагають школі, освіті, народу. При університетах організовуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди. Створені вченими університетів наукові товариства включають не тільки викладачів університетів, але й учителів, широку педагогічну громадськість. Наприклад, Харківський університет у період з 1805 р. до 1834 р. був центром організаційно-методичного управління народною освітою в Україні і на півдні Росії. До початку 60-х років XIX ст. Харківський університет підготував більше 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більше 550 працювали викладачами в середніх навчальних закладах, близько 80 - професорами вітчизняних університетів і ліцеїв.

На початку XX ст. кількість студентів в університетах збільшилася в середньому більш ніж удвічі. Соціальний склад студентства університетів залишався переважно дворянсько-буржуазним, хоча революція 1905-1907 pp. змусила уряд відкрити університетські двері і для вихідців з нижчих станів. Це були, зазвичай, діти міської та сільської буржуазії. Для вихідців з робітників, середнього і найбіднішого селянства доступ у вищі навчальні заклади, як і раніше, залишався практично закритим.

Одночасно почали створюватися вищі навчальні заклади для жінок. Так, після майже двадцятилітніх клопотань у 1903 році в Одесі, з ініціативи професорів Новоросійського університету

М.М. Ланге, Є.Н. Щепкіна та інших, були відкриті Вищі жіночі педагогічні курси, реорганізовані в 1906 році у Вищі жіночі курси з історико-філологічним і фізико-математичним факультетами. У 1908-1910 pp. вони поповнилися юридичним і медичним факультетами. Останній пізніше було перетворено у жіночий медичний інститут. У 1907 році в Харкові відкрилися Вищі жіночі курси з історико-філологічним, фізико-математичним і юридичним відділеннями. У 1910 році в Харкові відкрився жіночий медичний інститут, ректором якого став професор Харківського університету В.Я. Данилевський. У Києві в 1906 році відновили роботу Вищі жіночі курси. Спочатку вони складалися з історико-філологічного і фізико-математичного відділень, а в 1907-1909 pp. тут відкрилися ще й юридичне, медичне та економіко-комерційне відділення. У 1916 році медичне відділення було реорганізовано в Київський жіночий медичний інститут, очолюваний професором університету П.І. Морозовим.

Єкатеринославське вище гірниче училище в 1912 році було перетворено в гірничий інститут. Протягом 1903-1917 pp. його закінчили 457 осіб, більшість з яких почали працювати на промислових підприємствах Донбасу.

Продовжували готувати фахівців із вищою освітою Ніжинський історико-філологічний інститут, технологічний і ветеринарний інститути в Харкові, Київська та Одеська консерваторії та ін. Усього в Україні до 1917 року діяло 27 вищих навчальних закладів, в яких навчалося понад 35 тис. студентів.

На західноукраїнських землях до 1918 року існувало 4 вищих навчальних заклади: університети у Львові й Чернівцях, політехнічний інститут і академія ветеринарної медицини у Львові.

Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, але й поставили на порядок денний питання створення нової школи з новими педагогічними кадрами. Незалежна Україна робила перші кроки в організації підготовки національних педагогічних кадрів. Програмним документом стала декларація Генерального Секретаріату від 26 червня 1917 року, в якій визначалися основні заходи, спрямовані на розвиток національної школи і підготовку для неї кадрів. Почалося становлення системи української вищої освіти. У 1918 р. університет Св. Володимира в Києві, Харківський і Новоросійський (Одеський) стали державними університетами України. У цьому ж році на базі Вищих жіночих курсів відкрився університет в Єкатеринославі (Дніпропетровську). У Сімферополі в 1918 р. розпочалися заняття в Таврійській філії Київського університету, а через півроку за повної підтримки і допомоги Київського університету відкрився Таврійський університет. Відновлення їхньої діяльності мало величезне значення для розвитку суспільства, культури, освіти. В умовах громадянської війни в Україні велася підготовча робота з відкриття університетів у Полтаві, Чернігові й Ніжині. Почали діяти Київський український народний університет, Педагогічна академія в Києві, Український державний університет у Кам'янці-Подільському.

У середині 1918 р. розпочалася інтенсивна робота з розбудови системи вищої педагогічної освіти.

Було визначено три напрямки діяльності університетів: науковий, навчальний і просвітницький. Це давало змогу кожному діячеві вищої школи обирати найбільш відповідний його здібностям і науковому потягові рід і спосіб наукової або навчальної діяльності.

Для ширшого залучення працюючих до вищої освіти у 1919 р. в Києві, Харкові та Катеринославі було відкрито підготовчі курси, у 1921 р. - створено робітничі факультети.

У 20-х - на початку 30-х років XX ст. яскраво виявилися дві протилежні тенденції в університетському питанні. З одного боку, в Україні відкрився новий університет у Єкатеринославі, йшов процес інтенсивної реорганізації Київського, Харківського та Одеського університетів, розвивався Сімферопольський. З іншого боку, у зв'язку з важким економічним становищем було скасовано ряд вищих навчальних закладів, у тому числі університети, що виникли в незалежній Україні після 1917 року: Київський український народний університет, Український державний університет у Кам'янці-Подільському.

У 1919 р. введено «Тимчасове положення... про управління вищими навчальними закладами», відповідно до якого усім вищим навчальним закладам пропонувалося вести роботу у трьох напрямках: науковому, навчальному й просвітницькому. Керувати університетом повинні були відповідні ради, що складалися з делегатів факультетських рад. Керівництво господарською діяльністю покладалося на господарський комітет. Посади ректора і проректора скасовувалися, а їхні функції виконували комісари вищих навчальних закладів, які призначалися владою і мали надзвичайні повноваження. Деякі керівники почали будувати систему вищої освіти за зразком професійно-технічних навчальних закладів. Вони вважали, що старі університети були відірвані від життя і, як вищі навчальні заклади, давали своїм вихованцям ґрунтовні теоретичні знання, але не забезпечували оволодіння конкретними професійними навичками. На думку керівників освіти, університети практично не готували фахівців визначеного, чітко окресленого профілю. Виняток складали лише студенти медичного та юридичного факультетів. Особливій критиці піддавалася система підготовки фахівців на історико-філологічному і фізико-математичному факультетах. Студенти, які закінчували ці факультети, ставали викладачами шкіл, ремісничих училищ, технікумів.

У перші роки радянської влади виникли своєрідні форми інтеграції науки, вищої освіти і виробництва. Одним із прикладів такої інтеграції стали Інститути інженерів-електриків-виробничників. Студенти таких інститутів працювали певний час на виробництвах і розглядалися як повноцінні учасники, виробничого процесу. Чотири дні в тиждень студенти працювали на заводі, протягом двох днів по 10 годин займалися в інституті. Не було залікових сесій, іспит з вивченого предмету складався одразу.

Нова концепція практицизму і професіоналізму знайшла своє відображення в рішенні наради «Про реформ}' вищої школи» (1920), що передбачала створення у вищих навчальних закладах вузькоспеціалізованих факультетів із трирічним терміном навчання. Це положення поширювалося і на університети: замість філологічного і природничого факультетів створювалися педагогічні з різними спеціалізаціями. Це було відображенням тенденції розвитку вищої освіти за кордоном, пов'язаної з появою на початку XX ст. педагогічних факультетів у деяких американських університетах. Необхідність їхнього створення в університетах зумовлювалася дефіцитом педагогічних кадрів, необхідністю підвищення якості підготовки вчителів. Передбачалося, що у процесі реорганізації університетів вдасться визначити профіль випускників, розробити нові навчальні плани і програми, ввести суспільні дисципліни, підготувати нові професорсько-викладацькі кадри. Однак реформа в українських університетах пішла іншим шляхом. Ліквідуючи все негативне, що було в університетах. Комісаріат освіти став на позиції ліквідації самих університетів. У 1920 році Наркомпрос України ліквідував університети в Києві, Харкові, Одесі, Єкатеринославі та Сімферополі. Почався етап утвердження військово-комуністичного стилю управління вищою освітою. Прямими спадкоємцями ліквідованих університетів стали самостійні медичні та юридичні інститути і тимчасові вищі педагогічні курси, створені на базі історико-філологічних і фізико-математичних факультетів. Студенти останніх, які виявили схильність до технічних дисциплін, переходили у відповідні групи спеціальних індустріально-технічних інститутів. Тимчасові вищі педагогічні курси виявилися нежиттєздатними. Спроба надати найбільш «теоретичним», відірваним від життя факультетам педагогічного профілю не знайшла підтримки ні серед професорів, ні серед студентів. На базі факультетів університетів було створено інститути фізико-математичних наук, а історико-філологічні факультети перетворено в інститути гуманітарно-суспільних наук. Виникли нові вищі навчальні заклади - Академії теоретичних знань, що складалися з інститутів суспільних і фізико-математичних наук.

У 1921 р. на основі старих університетів почали створювати Інститути народної освіти: Київський, Харківський, Одеський, Єкатеринославський. У 1930 р. на базі відповідних факультетів інститутів народної освіти виникли інститути професійної освіти, що випускали викладачів для технікумів, шкіл, ФЗУ, робітфаків. На базі факультетів соціального виховання з'явилися інститути соціального виховання, що готували кадри вчителів для загальноосвітніх шкіл, позашкільних працівників і ін. Незабаром інститути соціального виховання було перетворено у педагогічні інститути.

Значною подією у розвитку системи вищої освіти в Україні стало відновлення університетів. Було вирішено з 1 вересня 1932 р. відкрити університети в Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську. За короткий термін вони стали науковими та освітніми центрами України. До функціонуючих факультетів додавалися нові, створювалися вечірні та заочні відділення, що дало позитивний результат.

Тільки до початку 1939 р. склалася чинна вітчизняна система університетської освіти. Після приєднання до України західноукраїнських земель до цієї системи ввійшли Львівський і Чернівецький університети. Усього до початку 1938/39 навчального року в УРСР нараховувалося 129 вищих навчальних закладів. У 1938 р. було затверджено однотипні для всіх університетів країни навчальні плани. їхня особливість полягала в тому, що вони опиралися на широку науково-теоретичну базу. Остаточно було визначено структуру навчального плану: загальнотеоретична підготовка, загальноспеціальна підготовка і на останніх курсах - підготовка з конкретної спеціальності. У планах передбачалися курси на вибір.

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів та учених звань і порядку їх присвоєння.

Період 1917-1941 pp. мав важливе значення в історії розвитку університетської педагогічної освіти в Україні. Напередодні війни в Україні склалася університетська система, що включала шість класичних університетів - Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

Під час Другої світової війни державні вищі навчальні заклади було евакуйовано у східні райони СРСР. Тільки наприкінці 1943 року евакуйовані українські університети та інститути почали повертатися в рідні міста. Після звільнення тимчасово окупованої території України в ній відновили роботу 154 вищих навчальних заклади.

Після закінчення війни та приєднання Закарпаття до України в університетську систему влився Ужгородський державний університет, перший вищий навчальний заклад на Закарпатті.

У післявоєнний період в університетах стала відчутною потреба укрупнення спеціальностей, розширення профілю підготовки фахівців. Було переглянуто навчальні плани та програми, відбулося укрупнення ряду вищих навчальних закладів. У великих закладах якість підготовки фахівців стала кращою, менше витрачалося засобів на підготовку кожного з них, раціональніше використовувалися матеріально-технічна база та професорсько-викладацькі кадри. У результаті укрупнення вищих навчальних закладів з 1950 р. до 1960 р. їхня кількість в Україні скоротилася зі 160 до 135 при одночасному збільшенні кількості студентів більш ніж удвічі: з 201,5 тис. до 417,7 тис. Відбувалося наближення вищих навчальних закладів України до виробництва, удосконалювалася їхня структура, усувався паралелізм у підготовці кадрів. Відкривалися нові навчальні заклади на периферії. У 1956-1957 pp. було створено медичні інститути у Ворошиловграді і Тернополі, куди перевели частину студентів з Київського і Харківського медінститутів. У 1958 році відкрився гірничо-металургійний інститут у м. Ворошиловське. Зміни в географічному розташуванні вищих навчальних закладів сприяли повнішому охопленню вищою освітою жителів всіх областей, наближенню умов навчання до умов праці майбутніх фахівців. Однак головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Харків, Київ, Одеса і Львів. У 1958 р. у цих містах знаходилося 70 вищих навчальних закладів зі 140, в них навчалося 59% від загальної чисельності студентів. У Харкові було 24 вищих навчальних заклади, у Києві - 18, в Одесі - 16, у Львові - 12.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. їхня кількість за 10 років (1950-1960) збільшилася з 14,5 тис. до 24,7 тис. осіб. Відомі вчені, що викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів.

У другій половині 50-х років почалася перебудова університетської педагогічної освіти. Було переглянуто навчальні плани і програми для студентів педагогічних спеціальностей університетів у бік збільшення кількості годин на викладання педагогічних, психологічних і методичних дисциплін. Значною мірою змінилася практична підготовка студентів до роботи в середній школі. За часом педагогічна практика збільшилася більш ніж у гричі. Остаточно визначилися три види педпрактики: один раз у тиждень здійснювалася практика без відриву від навчальних занять у школі і позашкільних установах з виховної роботи, що закінчувалася місячною практикою в літніх піонерських таборах; практика з відривом від занять, що проходила переважно у міських школах, і стажування протягом місяця, головним чином, у сільських школах.

На початку 60-х pp. розширилися мережа державних університетів шляхом перетворення в університети великих педагогічних інститутів (Донецький, Сімферопольський). Головним завданням вищих навчальних закладів стала підготовка висококваліфікованих фахівців, що володіють глибокими теоретичними знаннями і практичними навичками. Вища школа постійно удосконалює якість підготовки фахівців з урахуванням вимог сучасного виробництва, науки, техніки та культури, перспектив їхнього розвитку. Невід'ємною частиною діяльності вищих навчальних закладів є розвиток науково-дослідної роботи, створення підручників і навчальних посібників, підготовка науково-педагогічних кадрів, а також фахівців з вищою освітою, зайнятих у відповідних галузях народного господарства. Університети порівняно з педінститутами у питанні підготовки педагогічних кадрів різнилися науково-дослідною спрямованістю університетської освіти.

У 1960-1970 pp. основна увага при плануванні підготовки кадрів зверталася на ті ланки вищої освіти, які забезпечували науково-технічний прогрес. У 1974-1975 pp. на основі чинних навчальних планів було створено робочі навчальні плани, в яких визначалася кількість годин, затрачуваних студентами на самостійну роботу з кожної дисципліни. При цьому зверталася увага на складність навчального курсу, його трудомісткість і значимість для фахівців даного профілю. З метою професійної адаптації випускників з 1972 р. було введено річне стажування молодих фахівців на підприємствах. Зміцнення зв'язків вищих навчальних закладів із виробництвом в усіх напрямках (виробнича практика і стажування, організація філій профілюючих кафедр на виробництві, лабораторій, навчально-науково-виробничих об'єднань та ін.) і на цій основі поліпшення професійної підготовки фахівців були основними завданнями вищої школи. Цей етап розвитку вищої школи характеризується не тільки збільшенням обсягу і розширенням тематики науково-дослідної роботи, але й зростанням ролі наукової діяльності вищої школи в загальнодержавному масштабі.

У середині 70-х pp. було зроблено спробу удосконалення процесу формування висококваліфікованих фахівців-педагогів в умовах університетів. У методичне забезпечення було впроваджено навчально-методичш комплекси, які мали поєднати фундаментальну, спеціальну і психолого-педагогічну підготовку. Однак їхня реалізація мала здебільшого формальний характер. Прогресивною для вищої школи 70-х pp. була нова форма організації самостійної роботи студентів — проведення внутрішньо-семестрових атестацій. Разом із позитивними змінами були і негативні. Науково-технічний прогрес вимагав мобільної системи підготовки фахівців, а програми навчання практично не змінювалися. Вищі навчальні заклади були в полоні інструкцій і розпоряджень, не мали права змінювати освітні програми. Гонитва за виконанням плану прийому та випуску фахівців призводила до того, що відраховувати недбалого студента можна було лише за умови, якщо він сам припиняв відвідувати тривалий час університет або скоїв кримінальний вчинок. Навчальний процес будувався на принципі паралельного викладання загальнонаукових, спеціальних і професійних дисциплін. У результаті випускники не уявляли повною мірою можливостей використання значної частини знань у педагогічній і виробничій діяльності. В навчальних планах педагогічних спеціалізацій пріоритетне місце займали теоретичні дисципліни: суспільно-політичні, військово-медичні, котрі ніяким чином не були пов'язані з майбутньою педагогічною діяльністю. Педагогічній практиці приділялося усе менше й менше уваги, найчастіше вона проводилася формально. Навчальний процес у цілому здійснювався екстенсивними методами. Кількість інформації, яку необхідно було засвоїти за весь період навчання, постійно зростала. Збільшувалося число аудиторних занять. Організація самостійної діяльності студентів була формальною, перебільшувалася роль адміністративних методів управління. У студентів формувалася інертність у мисленні та діяльності.

У період з 1960 р. до 1980 р. ряд вищих навчальних закладів було реорганізовано, відкрито нові. На базі Донецького педагогічного інституту створено Донецький університет, на базі вечірньої філії Харківського політехнічного інституту - Ворошиловградський вечірній машинобудівний та ін. У 1984 р. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі університетів ~ 9, технічних вищих навчальних закладів - 50, сільськогосподарських вищих навчальних закладів - 17, вищих навчальних закладів економіки і права - 10, педінститутів - 30, вищих навчальних закладів охорони здоров'я - 15, вищих навчальних закладів фізкультури і спорту - 3, культури і мистецтва -12. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали також 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загально-технічних факультетів.

У середині 80-х pp. проводилася реформа загальноосвітньої і професійної школи. Вищі навчальні заклади України, багато робили для її реалізації. Основні заходи, спрямовані на вирішення питань реформи, дали деякі позитивні результати. Помітно покращилася якість навчання у вищих навчальних закладах як у плані наукової підготовки студентів, так і їхньої психолого-педагогічної готовності до роботи в школі. Цьому сприяв курс на цільову підготовку вчителів. На основі спільної діяльності поступово почала складатися система довузівської підготовки й добору абітурієнтів. В університетах функціонували юнацькі предметні школи, Малі академії наук, факультети довузівської підготовки, проводилися олімпіади з суспільних, гуманітарних і природничих наук. З 1984 року педінститути й університети почали проводити цільовий прийом на факультети, що готують педагогічні кадри. Однак реалізація цього починання досить часто не давали позитивних результатів. Скерування для цільового вступу нерідко видавалися формально, а недосконала діагностика спрямованості та здібностей абітурієнтів не завжди дозволяла приймати на навчання схильних до педагогічної діяльності. Проте система заходів щодо професійної орієнтації молоді дозволила зберегти протягом 80-х років високий конкурс на педагогічні спеціалізації.

Після здобуття в 1991 році незалежності Україна почала формувати власну політику й систему вищої освіти. У спадок країна отримала дуже специфічну багаторівневу систему освіти СРСР. Головні її недоліки були пов'язані як з поєднанням надмірної централізації з екстремістською ідеологією, так і «залишковим» фінансуванням освіти та неувагою до підтримки викладачів усіх рівнів.

Формування сучасної системи вищої освіти. Освітня політика України базується на принципах демократизації та гуманізму, орієнтована на досягнення сучасного світового рівня, відродження самобутнього національного характеру, докорінне покращення змісту, форм і методів навчання, збільшення інтелектуального потенціалу країни. У 90-х роках продовжувала спостерігатися тенденція реорганізації великих педагогічних інститутів країни в університети. Так, у 1992 році на базі Івано-Франківського педінституту було відкрито Прикарпатський університет. Луцький педінститут у 1993 році перетворено у Волинський університет. 1994 року організовано Східноукраїнський університет, 1995 року Черкаський, у 2003 році Миколаївський і Херсонський педінститути стали державними університетами. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету «Києво-Могилянська академія» та Національного університету «Острозька академія». З середини 90-х років за вагомі досягнення у підготовці науково-педагогічних кадрів, внесок у розбудову Української держави та міжнародне визнання деяким вищим навчальним закладам Указом Президента України було надано статус Національних. Сьогодні їх - більше шести десятків.

Протягом останніх років було переборено державну монополію в галузі вищої освіти. Відкрито вищі навчальні заклади з різними формами власності: комерційні, приватні, спільні, міжнародні, котрі надають можливість для здобуття вищої освіти великій кількості випускників середніх і середніх спеціальних навчальних закладів.

Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО та іншими міжнародними організаціями.

Вища освіта є складовою системи освіти України, що регулюється Законами України «Про освіту» та «Про вищу освіту». Вона забезпечує фундаментальну наукову, професійну та практичну підготовку студентів.

Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

перший рівень - технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

другий рівень - коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) - університет, інститут, академія, консерваторія.

У середині 90-х років було запроваджено ступеневу структуру підготовки фахівців. Ступеневість вищої освіти полягає у здобутті різних освітньо-кваліфікаційних рівнів на відповідних етапах (ступенях) вищої освіти. Виходячи зі структури вищої освіти, її перший ступінь передбачає здобуття вищої освіти освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст»; другий - «бакалавр» (базова вища освіта): третій - «спеціаліст», «магістр» (повна вища освіта). Ступеневість вищої освіти може бути реалізована як через неперервну програму підготовки, так і диференційовано, відповідно до структури ступеневості.

Вищі навчальні заклади здійснюють підготовку фахівців за такими освітньо-кваліфікаційними рівнями:

молодший спеціаліст - забезпечують технікуми, училища, інші вищі навчальні заклади першого рівня акредитації;

бакалавр - забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

спеціаліст, магістр - забезпечують вищі навчальні заклади третього і четвертого рівнів акредитації.