Засади керування організаційною системою 1 страница

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ КЕРУВАННЯ

Вивчивши матеріал цього розділу, ви ЗНАТИМЕТЕ:

сутність і види керування;

історію розвитку теорії керування;

ідеологію різних шкіл теорії керування;

основні концептуальні положення теорії керування;

методологію керування;

предмет та об’єкт керування;

сутність компонентів методології керування;

закони, закономірності та принципи керування;

цілі, функції і задачі керування;

сутнісну та формальну постановки загальної задачі керування організаційною системою,

 

а також УМІТИМЕТЕ:

проводити аналіз наявних систем керування;

використовувати принципи, закони і способи організації керування;

використовувати компоненти методології керування у практичній діяльності;

формулювати у назагал задачу керування.

 

Сутність і види керування

Керування — найдавніше мистецтво і новітня наука. Фахівці у сфері керування сходяться на думці, що воно є частиною великих політичних, економічних, технологічних і соціальних систем та ґрунтується на власних концепціях, принципах і методах, тобто має серйозний науково-методичний фундамент.

Г. Флобер казав, що чим далі, тим мистецтво стає більш науковим, а наука — більш художньою, а розлучившись біля основи, вони зустрінуться коли-небудь на вершині.

Оскільки керування є не тільки наукою, а й мистецтвом, то роль інтуіції у прийнятті управлінських рішень особливо велика і відповідальна, тим паче, що ці рішення зазвичай приймаються в умовах гострого дефіциту часу і скасуванню не підлягають. Важливо, щоб керівник будь-якого рівня розумів, що успішне керування фірмою, підприємством і, зрештою, державою можливе лише при знанні наукових засад керування та умінні творчо застосувати ці знання, тобто досконало володіючи мистецтвом керування.

Мистецтво керування — здатність людини приймати нетривіальні рішення в умовах дефіциту інформації й часу. В основі керування лежать методологія і принципи науки керування, яка є дисципліною періоду інтеграції наук. Керування — предмет вивчення низки наук, зокрема, менеджменту, кібернетики, економіки, соціології, політології, філософії, психології, іншими словами, теорія керування є самостійною міждисциплінарною сферою знання.

Отже, мета науки керування — вивчення й удосконалення принципів, структур, методів і техніки керування. Пошук оптимальних методів керування ведеться постійно й у широкому діапазоні — від технологічних (ручне, автоматичне, телемеханічне керування, АСУ) до економічних, адміністративних і соціально-психологічних. Метод керування визначають як спосіб впливу на керовану систему для досягнення сформульованих цілей і задач. Методи керування часто доповнюють одне одного, вибір їх орієнтований на економічну доцільність, своєчасність і доступність.

Розв’язання проблем керування пов'язане з чималими труднощами, позаяк поруч із процесами, які піддаються кількісному вимірюванню (витрати ресурсів у кількісному й вартісному вираженні, витрати енергії, металоємність продукції тощо), є й такі, що не підпадають під об'єктивне кількісне оцінювання (ефективність методів впливу на колектив, вплив моральних стимулів і системи мотивацій на продуктивність праці, значення адміністративного передбачення та прогнозування, психологічний клімат та ін.). Аналіз і оцінювання цих явищ можливі лише після тривалого експериментування з подальшим математичним обґрунтуванням одержаних результатів.

Процес керування технологічними об'єктами, машинами, верстатами має свої складнощі, але фізичні об'єкти значно надійніше сприймають керування, їхні дії та алгоритм поведінки цілком передбачувані, а процес керування людьми є вельми складнішим.

Ускладнення систем керування зумовлене постійним підвищенням продуктивності праці та швидкості оброблення оперативної інформації, введенням в експлуатацію складніших і вдосконаленням діючих технологічних об'єктів (енергетичних і транспортних систем, каналів зв'язку тощо), ускладненням зв’язків між елементами економічних систем.

Зараз, коли коло користувачів технічними засобами оброблення та передання інформації істотно урізноманітнилося, треба при створенні, закупівлі та експлуатації технічних і програмних засобів ураховувати фізіологічні та психологічні особливості і здібності людей. Дуже складні і специфічні відносини між керівником і підлеглими та міжособистісні стосунки всередині колективу мають бути під невпинним, але ненав'язливим контролем. Ефективність функціонування цих складних організаційних систем багато в чому залежить від мистецтва керівника, його таланту і знання законів керування.

Розвиток суспільства та економіки неможливий без реалізації певних законів, правил, норм, алгоритмів поведінки суспільства загалом і його складових. Цей процес впливу на соціум і його матеріальне виробництво й є предметом вивчення теорії керування. Безсумнівно, кожен об'єкт керування характеризується особливостями, відмінностями, але наукові методи керування мають у своєму арсеналі загальні принципи і методи впливу на будь-який керований об'єкт. Теорія, практика і мистецтво керування застосовуються керівником для досягнення мети своєї діяльності і дають змогу напрацювати стратегії, комплекс засобів і методів для виконання запланованих завдань при персональній відповідальності за прийняті рішення. Визначення цілей, стратегії керування та реалізація прийнятих рішень за допомогою колективу — основний комплекс функціональних обов'язків керівника.

Кожен із керованих об'єктів являє собою систему, що складається з окремих, але взаємопов'язаних частин, елементів. Причому система набуває нових властивостей, якими не володіють її складові. У загальному випадку система складається з множини взаємозалежних елементів, кожен з яких має притаманні йому властивості, але спільно всі вони діють цілеспрямовано. Інформаційні зв'язки між елементами системи досліджуються логічним і математичним апаратом.

Керування забезпечує невпинний і цілеспрямований вплив на керований об'єкт, яким може бути технологічна установка, колектив чи окрема особистість. Керування — це процес, а система керування — механізм, який забезпечує цей процес. Будь-який динамічний процес, в якому можуть брати участь і люди, складається з окремих процедур, операцій і взаємозалежних етапів. Їхня послідовність і взаємозв'язок становлять технологію процесу керування. Строго кажучи, технологія керування складається з інформаційних, обчислювальних, організаційних і логічних операцій, які виконуються керівниками і фахівцями різного профілю за певним алгоритмом вручну або з використанням технічних засобів. Технологія керування — це прийоми, порядок, регламент здійснення процесу керування.

У кожній із наук термін «керування» має свій відтінок його тлумачення. Крім того, в науковій літературі, коли йдеться про організаційні системи (саме такі системи вивчаються у даному посібнику), і в тлумачних словниках (наприклад, [75; 100]) як синонім вживають термін «управління». Тому можливе використання цих обох термінів.

У процесі переходу економіки на ринкові засади ведення господарства разом зі звичним терміном «керування» («управління») стало широко використовуватися англомовне слово «менеджмент». У даний час ці поняття використовують як ідентичні, взаємозамінні, підтвердженням чому є визначення даних понять у фундаментальних роботах вітчизняних і зарубіжних авторів. Однак існують і відмінності у трактуванні та застосуванні цих понять. По-перше, говорячи про «менеджмент», завжди мають на увазі фігуру «менеджера» — людини, суб'єкта керування, що здійснює діяльність у деякій організації. У більш загальному сенсі в такому разі застосовують термін «адміністрація», «адміністрування», який переважно відображає знеособлену систему керування. По-друге, коли говорять «менеджер», то мають на увазі професійного керівника, який усвідомлює, що він представник особливої професії, а не просто інженер чи економіст, який займається керуванням. До того ж суттєвою особливістю менеджменту вважається те, що всі закономірності керування в ньому увиразнюються через рефлексивну взаємодію людей. Якщо йдеться про керування організаційною системою, то сутність понять «менеджмент» і «керування» збігаються.

Розуміння суті керування полягає в усвідомленні того, що воно є видом діяльності, який виділився у процесі поділу праці. Оскільки робота в організації поділяється на складові, хтось повинен координувати роботу групи для того, щоб вона була успішною. В організації існують дві внутрішні органічні форми поділу праці — горизонтальна і вертикальна.

Перша — це поділ праці на компоненти, складові загальної діяльності, тобто горизонтальний поділ праці. Друга — вертикальна, що відокремлює роботу з координування дій від самих дій. Діяльність із координування роботи інших людей і становить сутність керування. Для того щоб організація могла домогтися реалізації своїх цілей, завдання мають бути скоординовані шляхом вертикального поділу праці. Отже, керування є дуже важливою діяльністю для організації.

Загальні закономірності керування виявлені кібернетикою — наукою про загальні принципи і методи керування складними системами у природі, суспільстві, техніці. Керування — елемент і водночас функція організованих систем різної природи — соціальних, технічних, біологічних, що забезпечує збереження їхньої структури, підтримання режиму, реалізацію мети діяльності.

На сьогодні існує кілька підходів до загального розуміння суті керування:

керування як організація діяльності, в якій головну роль відіграє технологія процесу;

керування як рух інформації від входу системи до виходу, перетворення її з вихідної на командну;

керування як єдність керівної і керованої систем із налагодженим зворотним зв'язком;

керування як спосіб забезпечення успішної діяльності.

Таким чином, керування — це цілеспрямоване діяння, потрібне для узгодження спільної діяльності людей. Діяння — це вплив на діяльність людини, що погоджує його працю з діяльністю інших людей і веде до досягнення спільної мети. Вплив може бути як у вигляді примусу (наказ, розпорядження), так і у вигляді рекомендацій. Він може бути формальним і неформальним, прямим і опосередкованим, жорстким і м'яким, випадковим і плановим, примусовим і мотивувальним тощо. Успіх керування визначається мистецтвом вибору виду впливу.

Поняття «керування» потрібно розглядати у двох аспектах — структурно-змістовному і процесуально-змістовному.

За структурно-змістовним аспектом основу керування становить планування діяльності на підставі прогнозування, її організація та контроль виконання рішень. Крім того, треба мотивувати і регулювати діяльність людей, тому що не всі процеси однаково керовані. На підтримку діяльності в певному режимі треба спрямовувати процес діяльності згідно з поставленою метою, для чого здійснюють її координацію (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Схема структурно-змістовного керування

З іншого боку, процес керування — здійснювана у часі діяльність об'єднаних у певну структуру людей, що спрямована на досягнення поставленої мети. Процес керування починається з встановлення мети, потім оцінюють ситуацію щодо поставленої мети, тобто описують те, що мають для її досягнення. Мета і конкретна ситуація не завжди збігаються. Звідси випливає поняття «проблеми», або протиріччя, яке потрібно вирішити приймаючи управлінське рішення. Реалізація рішення переводить систему керування у новий стан. Так описується процесуально-змістовний аспект керування, зображений на рис. 1.2.

Рис. 1.2. Схема процесуально-змістовного керування

Отже, керування — це процес планування, організації, мотивації і контролю, потрібний для того, щоб сформулювати і досягти цілі організації. Таким є класичне визначення процесу керування у менеджменті [1; 57]. Однак для прийняття обґрунтованого управлінського рішення недостатньо результатів контролю як процесу визначення лише відхилень об’єкта керування від його рівноважного стану. Тому доцільно у наведеному визначенні керування замінити «контроль» на «моніторинг», який дає змогу за отриманими відхиленнями оцінювати та діагностувати стан об’єкта на заданий момент з погляду досягнення поставленої мети [26].

Багатоманіття видів людської діяльності породжує існування різних видів керування. Складність і різноманітність управлінської діяльності дає змогу виділити до 80 їхніх видів. Класифікацію керування можна проводити на підставі різних ознак.

Залежно від об’єкта вирізняють такі основні види керування.

1. Організаційне керування спрямоване на створення організації, розроблення структури і системи керування організацією, механізму керування, системи виконання управлінських функцій, напрацювання норм, регламентів, правил, стандартів, положень, інструкцій тощо. Як результат — забезпечується нормальне функціонування організації, успішне досягнення поставлених перед нею цілей.

2. Стратегічне керування як управлінська діяльність з постановки і реалізації довгострокових цілей, підтримання ефективних взаємовідносин організації з її оточенням у стратегічному аспекті. Стратегічне керування перебуває в центрі уваги вищого керівництва організації.

3. Тактичне (поточне) керування розробляють у розвиток стратегії. Тоді як стратегічне керування розробляють переважно на вищих щаблях керівництва, тактичне керування напрацьовують на рівні керівництва середньої ланки. Перспективи тактичного керування розраховані на коротший відрізок часу, ніж стратегічного. Зазвичай він охоплює річний період. Результати тактичного керування настають швидко і легко співвідносяться з конкретними діями.

4. Оперативне керування — це діяльність, орієнтована на розв’язання поточних питань, що вимагають негайного вирішення, та охоплює організацію і керування процесами реалізації оперативних планів і диспетчеризацію. Таке керування відбувається через розподіл робіт, ресурсів, внесення коригувань у виробничі і фінансові процеси та перебіг виконання поточних завдань.

Залежно від функціональної належності — певної сфери діяльності організації чи її ланок — керування поділяють на такі види.

1. Маркетингове керування, що займається вивченням ринків, наявної і перспективної кон'юнктури, створенням каналів збуту, формуванням цінової політики, рекламною діяльністю і відає чи не найважливішою і складною на сьогодні сферою господарської діяльності організації — поведінкою організації на ринку.

2. Виробниче керування, що охоплює керування основними, допоміжними і забезпечувальними процесами, за якими організація виробляє товари, що постачає на ринок і забезпечує ефективне здійснення основної діяльності організації, спрямовуючи її у потрібне русло, координації суб'єктів і ресурсів.

3. Логістичне керування, сферою якого є матеріально-технічне постачання і збут продукції (оформлення господарських угод на постачання матеріалів, напівфабрикатів, комплектуючих виробів, їх доставку, вхідний контроль, упаковка, зберігання і постачання готової продукції споживачам).

4. Керування персоналом спрямоване на планування трудових ресурсів, підбір персоналу, оцінювання і відбір кращих кадрів з резерву, створеного у перебігу набору, визначення заробітної плати і пільг, професійну орієнтацію та адаптацію, навчання і підвищення кваліфікації, оцінювання трудової діяльності.

5. Керування фінансовою діяльністю спрямоване на формування, розподілення і використання фінансових ресурсів, організацію руху фінансових потоків і упорядкування фінансових відносин, що виникають між суб'єктами господарювання в процесі руху фінансових потоків. Воно займається питаннями складання бюджету і фінансового плану організації, формуванням і розподілом фонду її грошових ресурсів, портфеля інвестицій, оцінюванням поточного і перспективного фінансового стану. Елементами фінансового керування є ризик-менеджмент і податковий менеджмент.

6. Керування інноваційною діяльністю спрямоване на здійснення, координацію і контроль наукових досліджень, прикладних розроблень, створення дослідних зразків товарів і послуг, впровадження їх у виробництво, формування та оцінювання планів і програм інноваційної діяльності, організацію їхнього ресурсного забезпечення, стимулювання творчості.

7. Інвестиційне керування, метою якого є забезпечення найефективнішої реалізації інвестиційної стратегії суб’єктів господарювання шляхом дослідження зовнішнього інвестиційного середовища, прогнозування кон’юнктури інвестиційної діяльності, розроблення стратегічних напрямів інвестиційної діяльності, оцінювання інвестиційної привабливості проектів і вибір з них найефективніших, формування та оцінювання інвестиційних портфелів, поточного планування та оперативного керування реалізацією окремих програм і проектів, організації їхнього моніторингу, підготовки рішень щодо своєчасного продажу окремих фінансових інструментів тощо.

8. Еккаунтингове керування пов'язане зі здійсненням процесів збирання, оброблення та аналізу даних щодо роботи організації, порівнянням із базовими і плановими показниками інших організацій з метою своєчасного з’ясування невирішених питань і встановлення резервів для повнішого використання потенціалу організації.

З позицій регулярності, повторюваності процесів вирізняють такі типи керування:

проектне — керування розвитком організації (системи) в динаміці;

процесне — керування функціонуванням організації (системи) в статиці, тобто керування регулярною діяльністю за незмінних зовнішніх умов.

Для керування в динаміці вирізняють рефлекторне (ситуаційне) і випереджальне керування. Рефлекторним називають керування, за яким керівний орган реагує на зміни або зовнішні впливи мірою їхньої появи, не намагаючись прогнозувати їх або впливати на них. Ситуаційним називають керування, в якому кожній типовій ситуації апріорі ставлять у відповідність деякий керівний вплив і кожну конкретну ситуацію класифікують як деяку типову, а потім реалізують відповідний їй керівний вплив. Випереджальне керування засноване на регулярному прогнозі умов і вимог до функціонування системи.

Серед інших спеціальних видів керування вирізняють адаптивне, антикризове, проблемно-орієнтоване, прогностичне, комунікаційне.

Адаптивне керування — такий його вид, основною метою якого є адаптація до змін зовнішнього середовища. При цьому створюють «відстежувальну систему», здійснюють моніторинг основних показників зовнішніх змін і блок, що відповідає за гнучкість організації.

Антикризове керування передбачає розроблення конкретних заходів зі стабілізації та поліпшення економічної ситуації. Якщо розглядати цей термін на рівні мікроекономіки, то керування — це розроблення заходів з акумуляції всіх наявних ресурсів суб’єкта господарювання з метою продовження діяльності у важких і нестабільних умовах. По суті, під час кризи більшість організацій балансують на межі банкрутства.

Проблемно-орієнтоване керування ґрунтується на визначенні кінцевої мети керування і формування банку проблем. Пошук, з’ясування, фіксація проблем і відображення їх у зведеному документі (у банку проблем) при цьому слугує базою визначення науково обґрунтованої цільової настанови керування, що враховує об'єктивні потреби організації.

Прогностичне керування передбачає активну діяльність з прогнозування можливих ситуацій, наслідків, рішень. Суть прогностичного керування полягає у невпинному випереджальному відображенні процесів розвитку і кінцевого стану керованої системи, а також у виявленні можливих способів і засобів досягнення бажаних станів цієї системи.

Комунікаційне керування використовує для прийняття рішень інформацію, отриману переважно зі спілкування, через комунікаційні канали.

Наведений перелік видів керування не остаточний. Вводячи різні ознаки класифікації, можна урізноманітнювати і деталізувати список можливих видів керування.

Всі перераховані види керування тісно переплетені і взаємозумовлені, що суттєво ускладнює управлінську діяльність, але використання властивостей видового багатоманіття систем керування сприяє зростанню їх потенціалу і підвищенню ефективності.

 

Еволюція теорії керування

Керування є обов'язковим, якщо організація прагне домогтися успіху. Практика керування так само стара, як і організації. Однак як керування, так і організації у давнину значно відрізнялися від сучасного їх розуміння. Хоча керування старе як світ, ідея керування як наукової дисципліни, професії, сфери досліджень — відносно нова. Керування визнано самостійною сферою діяльності лише у двадцятому столітті. Далі будуть хоча б частково розкриті причини цього, а спочатку коротко зупинимося на історії розвитку організацій і керування ними, щоб показати, якими вони були у минулому.

Форми майже всіх видів прояву сучасного керування можна простежити в успішних організаціях давнини, але загалом характер і структура керування в ті часи відрізняються від сучасних. Наприклад, пропорція між керівниками і виконавцями була набагато меншою, було менше керівників середньої ланки. Колишні організації прагнули мати нечисленну групу керівників вищої ланки, які самі приймали практично всі важливі рішення. Звершення великих організацій у давнину ясно вказують, що вони мали формальну структуру, в якій можна було виділити рівні керування.

Хоча організації існують з давніх-давен, до XX століття навряд хтось замислювався над тим, як керувати ними системно. Людей цікавило, як, використовуючи організації, заробити більше грошей, придбати велику політичну владу, але не як керувати ними.

Менеджмент пройшов багатовікову еволюцію в межах різних суспільно-економічних формацій. Етапи цього розвитку в літературі називають управлінськими революціями, маючи на увазі суттєві якісні зміни у самому керуванні та його місці в суспільстві.

Перша управлінська революція відбулася близько семи тисяч років тому й дістала назву релігійно-комерційної, в процесі якої керування сформувалося як інструмент комерційної і релігійної діяльності, поступово перетворюючись на особливий соціальний інститут і нове професійне заняття.

Друга революція в сфері керування сталася приблизно через тисячу років після першої і була пов'язана з ім'ям вавилонського царя Хаммурапі (1792—1750 до н. е.), який розробив низку законів керування державою щодо регулювання всього багатоманіття суспільних відносин між різними соціальними групами населення. За цими законами був введений світський стиль керування, посилився контроль, зросла відповідальність за виконання робіт. Тому другу управлінську революцію зазвичай називають світсько-адміністративною.

Третя управлінська революція відома як виробничо-будівельна, оскільки передбачала застосування методів керування державою в сфері виробництва і будівництва. Цю подію пов'язують з ім'ям Навуходоносора II (605—562 до н. е.), який розробив і впровадив систему виробничого контролю на текстильних фабриках і зерносховищах.

Чимало управлінських нововведень було впроваджено і в Стародавньому Римі. Найбільш відомі з них — система територіального керування і адміністративна організація Римської католицької церкви, що використала принципи функціоналізму.

Четверта управлінська революція — промислова — пов'язана із зародженням капіталізму і початком індустріального розвитку європейських країн у XVII—XVIII ст. Її головні особливості — відділення керування від власності і зародження професійного керування. Промислова революція і пов'язані з нею нові суспільні відносини значніше вплинули на теорію і практику керування, ніж усі попередні революції. Вона позначила вихід на арену зовсім нової фігури — підприємця. Найгостріша потреба в якісному професійному керуванні сприяла появі і формуванню нового типу управлінця — найманого менеджера.

П'ята управлінська революція, яка відбулася в кінці XIX — початку XX ст., відома під назвою бюрократичної. Її теоретичною базою стала концепція «раціональної бюрократії». Для неї характерні формування великих ієрархічних структур, поділ управлінської праці, впровадження норм і стандартів, формалізація посадових обов'язків і відповідальності менеджерів.

У цей самий час з'явилися перші роботи, в яких була зроблена спроба наукового узагальнення накопиченого досвіду і формування засад науки керування. Це було відповіддю на потреби промислового розвитку, який все більше набував таких специфічних рис, як масове виробництво і масовий збут, орієнтація на ринки великої місткості і великомасштабну організацію в формі потужних кооперацій та акціонерних товариств. Підприємства-гіганти відчували гостру потребу у раціональній організації виробництва і праці, у чіткій і взаємозалежній роботі всіх підрозділів і служб, керівників і виконавців відповідно до науково обґрунтованих принципів, норм і стандартів.

Першим етапом становлення методології наукового керування був аналіз змісту роботи і визначення її основних компонентів. Потім була обґрунтована потреба систематичного використання стимулювання з метою зацікавлення працівників у збільшенні продуктивності праці і зростанні обсягів виробництва. Автори робіт з наукового керування висунули й обґрунтували такі наукові положення:

використання наукового аналізу щодо визначення найкращих способів досягнення цілей і вирішення конкретних завдань;

важливість відбору працівників, найбільш придатних для виконання конкретних завдань, і забезпечення їх навчання;

важливість забезпечення працівників ресурсами, потрібними для ефективного виконання завдань.

У теорії керування склалися чотири школи, які здійснили істотний внесок у розвиток сучасної теорії і практики керування:

школа наукового керування;

адміністративна (класична) школа;

школа психології (її складові — школа людських відносин і школа поведінкових наук);

школа кількісна, або нова (школа науки керування).

Перша школа наукового керування набула розвитку у США наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Її основоположником став Ф. Тейлор, книгу якого «Принципи наукового управління» (1911) вважають початком визнання менеджменту наукою і самостійною сферою дослідження. Ф. Тейлор вважав менеджмент істинною наукою, яка покоїться на фундаменті точних законів, правил, принципів відділення планування від фактичного виконання самої роботи. Він обґрунтував, що кожен менеджер повинен здійснювати підбір, навчання і розстановку робітників на місця, де вони можуть принести найбільшу користь, встановлювати для них завдання, розподіляти матеріальні ресурси, мотивувати їхню високу продуктивність, своєчасно контролювати їхні дії і результати. Тейлор, зрештою, дійшов висновку, що головна причина невисокої продуктивності праці виконавців полягає у недосконалості системи їхньої оплати та заохочення.

Система наукової організації праці Тейлора була побудована на чотирьох основних принципах:

обґрунтований відбір і навчання працівників;

науковий підхід до формування режимів праці та відпочинку;

співпраця працівників і адміністрації при впровадженні методів наукової організації праці;

справедливий розподіл відповідальності між робітниками і керівниками.

Серед послідовників Ф. Тейлора особливо виділялися Френк і Ліліан Гілбрет. Вони займалися питаннями раціоналізації праці робітників, вивченням фізичних рухів у виробничому процесі та дослідженням можливостей збільшення випуску продукції за рахунок зростання продуктивності праці. Роботи Гілбрет значно вплинули на розвиток організації та технічного нормування праці.

Чималий внесок у розвиток системи Тейлора зробив американський вчений Гаррінгтон Емерсон. Широку популярність здобула його праця «Дванадцять принципів продуктивності», в якій він виклав свої погляди на раціоналізацію виробництва. Емерсон стверджував, що ідеалом 12 принципів продуктивності є усунення втрат, і саме для цієї мети вони формуються.

Ідеї Ф. Тейлора у сфері організації виробництва були розвинені Генрі Фордом, який сформулював основні принципи виробництва. Він вперше відокремив основну роботу від її обслуговування. У системі Форда підвищується роль і значення виробничого оперативного планування, контролю за якістю. Згідно з основною концепцією Форда підприємство має розвиватися як комплексне. Він обґрунтував ідею соціальної відповідальності підприємця, обстоюючи принцип гармонії інтересів роботодавців і працівників.

Інший представник школи наукового керування Г. Л. Гантт особливу увагу в своїх дослідженнях приділяв питанням стимулювання праці та виробничого планування. Чималий його внесок у розроблення теорії лідерства. Він запропонував методику преміальної системи, склав карти-схеми для зручності планування. Г. Л. Гантт розглядав людський фактор як основну рушійну силу підвищення ефективності виробництва.

Завдяки розробленню концепції наукового керування воно було визнано самостійною сферою наукових досліджень і доведено, що методи, використовувані у науці і техніці, можуть бути ефективно застосовані на практиці — у діяльності організацій для досягнення намічених цілей.

Друга школа представлена прихильниками концепції адміністративного керування. Її спрямованість — опрацювання загальних проблем і принципів керування організацією. У межах цієї школи було сформульовано поняття організаційної структури фірми як системи взаємозв'язків, що має певну ієрархію (принцип ієрархічності). При цьому організація розглядалася як замкнена система, поліпшення функціонування якої забезпечується за рахунок внутрішньофірмової раціоналізації діяльності без урахування впливу зовнішнього середовища. З'явилося розуміння того, що організацією можна керувати систематизовано, щоб більш ефективно досягати її цілей. Ця концепція також дістала назву класичної школи керування.