Сутність та форми спільного підприємництва

ПАРТНЕРАМИ

Істотним чинником розвитку всіх країн світу є використання іноземного капіталу. Оскільки такий капітал обмежений і у часі, і в обсязі, то всі країни є учасниками конкурентної боротьби за його залучення. Основними чинниками конкурентоспроможності в цьому випадку є політична стабільність, загальний стан економіки і інвестиційний клімат в країні-акцепторі.

Після вивчення розділу Ви зможете:

§ охарактеризувати основні форми експорту капіталу та їх роль у розвитку світової економіки;

§ зрозуміти сутність спільного підприємництва, його мотиви та загальні ознаки;

§ ознайомитися з класифікацією спільних підприємств за чотирма основними ознаками;

§ з’ясувати зміст різноманітних форм спільного підприємництва, порівняти їх переваги та недоліки.

Сутність та форми спільного підприємництва

Відомі три форми експорту капіталу:

ü прямі інвестиції,

ü портфельні інвестиції,

ü міжнародні позики або кредити.

Прямі іноземні інвестиції – це капіталовкладення в зарубіжні підприємства, що забезпечують контроль над ними з боку інвестора.

Закордонні портфельні інвестиції представляють вкладення капіталу в іноземні облігації, акції зарубіжних підприємств і інші цінні папери з метою отримання прибутку, а не встановлення контролю за господарською діяльністю позичальника.

Міжнародний кредит – це позика в грошовій або товарній формі, що надається кредито ром однієї країни позичальнику з іншої країни на умовах терміновості, поворотності і сплати відсотків.

Залучення прямих інвестицій є основною формою експорту капіталу і має головну перевагу, яка полягає в тому, що інвестор матеріально зацікавлений в найбільшій віддачі від вкладених коштів. При цьому, чим вище рівень розвитку країни-акцептора (позичальника), тим більше конкурентоспроможну продукцію змушений виробляти інвестор, щоб вижити в умовах жорсткої конкуренції. Ця обставина найбільш сприятливо позначається на місцевій економіці.

Залучення іноземних інвестицій дозволяє отримати додаткові фінансові кошти, більш довершені технології, доступ до багатого зарубіжного управлінського досвіду, а також залучити вітчизняні підприємства в ринкову конкуренцію.

В основі стимулів експортерів у вивозі капіталу лежить вихід на нові ринки збуту з метою збільшення обсягів реалізації, скорочення витрат за рахунок вине­сення виробництва і видобутку сировини за кордон, використання дешевої робочої сили. Результатом такого стимулювання є збільшення прибутків і підвищення конкурентоспроможності.

Прямі іноземні інвестиції можуть здійснюватися в формі:

® придбання контрольного пакета акцій того або іншого підприємства,

® будівництва власних виробничих потужностей,

® створення спільних підприємств,

® інших формах.

Основним джерелом інвестиційного капіталу є промислово розвинені країни, найбільшим інвестором серед яких залишається Японія, яка представляє свої зарубіжні інтереси в сфері послуг і у високотехнологічних галузях.

Прямі іноземні інвестиції грають помітну роль в економічному розвитку країн «третього світу». Їхній вплив на прискорення економічного зростання в країнах, що розвиваються, здійснюється у таких основних напрямах:

· соціально-економічний розвиток;

· передача сучасної технології;

· зміцнення експортного потенціалу.

Спільне підприємництво являє собою широкий діапазон форм виробничо-господарської діяльності партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація в сфері виробництва, науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях.

Загальними ознаками конкретних форм спільного підприємництва є необхідність узгодження економічних інтересів всіх учасників і забезпечення руху товарів або послуг від виробників до споживачів. При цьому необхідність узгодження або стикування економічних інтересів всіх партнерів викликана тим, що в основі спільного підприємництва лежить конфліктна ситуація нестикування значного числа позицій: із загального фонду, кадровій, виробничій і торговельній політиці, способах управління, інструментах тактики і стратегії.

В основі спільної діяльності лежать:

· об’єднання зусиль, фінансових коштів і матеріальних ресурсів;

· довгострокова гарантія збуту товарів;

· систематичне оновлення продукції;

· науково-виробнича і торговельна кооперація;

· участь у прибутку і розподілі технічних, інвестиційних і комерційних ризиків.

Спільне підприємництво здійснюється в самих різноманітних формах. Це: обмін технологіями і послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції і реалізації; концесії; змішані компанії; угоди про розподіл продукції; сервісні і управлінські контракти; консорціуми; акціонерні товариства; компанії з виробничо-збутовою діяльністю; міжнародні економічні організації різних видів; спільні підприємства; вільні економічні зони в різних їх модифікаціях і багато що інше.

Концесія – це відчуження ресурсів у тимчасове користування іноземному партнеру, званому концесіонером, з передачею йому монопольного права на організацію видобутку або виробництва і реалізації готової продукції на основі інвестицій концесіонера.

Концесійне співробітництво дозволяє розробку родовища, будівництво підприємств з видобутку і переробки сировини, а також реалізацію продукції здійснювати повністю на основі інвестицій іноземного концесіонера. Після закінчення терміну концесії країна - власник ресурсів повинна отримати готовий виробничо-економічний осередок, що склався, оскільки реалізація концесій включає не тільки будівництво об’єктів основного виробництва, але і супутніх об’єктів, у тому числі соціально-економічної інфраструктури.

Розрізняють два основних типи концесії: сировинну і промислову (виробничу).

Сировинна концесія виступає як міжнародна оренда родовищ.

Виробнича концесія принципово відрізняється від сировинної і виступає як надання у тимчасове користування ресурсів.

Починаючи з п’ятдесятих років, у видобувних галузях набули великого поширення змішані компанії, в яких приймаючій країні, в особі державних компаній, належить, як правило, не менше, ніж 50 % капіталу. При цьому в ряді випадків ця частка спочатку може бути і менше, але, по мірі збільшення прибутку, зростає до такого рівня. У змішаних компаніях іноземний партнер самостійно фінансує геологорозвідувальні роботи і, якщо до кінця періоду розвідки запаси не виявлені, угода припиняє дію і витрати не відшкодовуються. При сприятливому результаті пошукових робіт національна компанія вносить іноземному партнеру свою частку витрат на них, хоча відшкодування частки витрат можливо і після початку ко­мерційного видобутку. З моменту відшкодування частки витрат національна ком­панія фінансує облаштування і експлуатацію родовища пропорційно своїй частці в капіталі. При цьому як внесок приймаючої країни можуть бути зараховані виробничі потужності, що вже є, інфраструктура або різні геологічні дані. Іноземний партнер, в свою чергу, може передати державі, в якій він діє, частину своєї частки акцій, що може розглядатися як кредит в рахунок майбутніх виплат, однак в деяких угодах може передбачатися і безкоштовна передача частини акцій приймаючій країні.

Угоди про розподіл продукції з шістдесятих років почали широко застосовуватися в практиці багатьох країн при розробці родовищ нафти і деяких інших корис них копалин. За умовами цих угод розвідку, облаштування і експлуатацію родовища веде і фінансує іноземний партнер, причому і тут, при невдачі пошукових робіт його витрати не відшкодовуються. Роль приймаючої країни зводиться в основному до загального контролю через участь її представників в органах управління видобувним підприємством і до затвердження представлених фірмою - контрактором виробничих програм.

Сервісні контракти вперше стали застосовуватися з 60-х років країнами Ближнього Сходу і Латинської Америки. За умовами цих контрактів іноземна компанія бере на себе всі витрати з розвідки та облаштування родовища і пов’язані з цим ризики. У разі виявлення комерційних запасів ці витрати разом з певним відсотком, що складає прибуток іноземного контрактора, відшкодовуються йому про­тягом декількох років після початку промислового видобутку.

Експлуатація родовищ в цьому випадку може вестися і фінансуватися або самостійно національною компанією, або, за певну плату, іноземним контрактором. Однак в обох випадках власником усієї видобутої сировини є приймаюча країна. Відшкодування витрат іноземного контрактора і оплата його послуг здійснюється або в грошовій формі, або в натуральній формі шляхом надання на певний період права придбання від 20 до 50 % продукції за пільговими цінами, які нижче ринкових на 3 - 10 %. Прибуток іноземного контрактора оподатковується.

Спільні підприємства (СП) – це така форма господарсько-правового співробітництва з іноземним партнером, при якому створюється загальна виробнича база і виробляється продукт, що знаходиться в загальній власності національного і іноземного партнерів.

Наявність спільного майна істотно відрізняє спільні підприємства від інших форм господарського співробітництва, таких як міжнародні об’єднання і організації, коопераційні і компенсаційні угоди, торговельні картелі і інших, а участь в них іноземного капіталу – від чисто внутрішніх спільних підприємств, що створюються за участю тільки національних підприємств і організацій.

Спільне підприємство створюється на стику національних господарських механізмів двох або більше країн, воно завжди є інтернаціональним за капіталом, сферою діяльності, джерелам поставки, технології, персоналу.

Спільні підприємства діють на умовах самофінансування і самоокупності. Державні органи і національні партнери спільного підприємства з одного боку, і самі спільні підприємства з іншого боку, не відповідають за зобов’язаннями один одного, а відповідальність за зобов’язаннями спільного підприємства вони несуть всім майном, що їм належить.

Фінансування створення і діяльності спільного підприємства здійснюється тільки за рахунок їх власних і позикових коштів. Початкові власні кошти формуються за рахунок внесків партнерів в статутний фонд, куди можуть бути внесені матеріальні цінності, права користування природними ресурсами, грошові кошти, права на використання винаходів і "ноу-хау", інші майнові права. При цьому елементи внеску іноземного партнера до статутного фонду не обкладаються митними зборами.

Оцінка елементів статутного фонду проводиться за договірними цінами і у валюті, що вибрана партнерами. Частки учасників в статутному фонді не регламентуються. Спільні підприємства можуть отримувати кредити у національній і іноземній валюті.

Персонал спільного підприємства формується, в основному, за рахунок громадян тієї країни, де це підприємство розташоване. Питання їх наймання, звільнення і оплати праці у національній валюті вирішуються самим підприємством. Питання режиму і оплати праці іноземних співробітників спільного підприємства встановлюються індивідуальними договорами підприємства з кожним з них. Плата за житло і послуги здійснюється іноземними працівниками у валюті тієї країни, в якій діє спільне підприємство.

Спільним підприємствам надано право самостійно експортувати виготовлену ними продукцію і імпортувати необхідні для їх діяльності товари і послуги зі сплатою відповідних митних зборів.

Прибуток спільного підприємства оподатковується до державного бюджету країни, в якій розташоване підприємство. Розмір податку такий же, як і для вітчизняних підприємств, хоч на спільні підприємства зі значною часткою іноземних підприємств в статутному фонді можуть застосовуватися податкові пільги. Порядок утворення і витрачання амортизаційних відрахувань, фонду споживання і фонду розвитку виробництва визначається самим підприємством. Частка прибутку, що залишається після сплати податку в держбюджет і утворення фондів, не пов’язаних з розвитком виробництва, може бути розподілена між партнерами пропорційно їх внескам до статутного фонду підприємства.

Спільні підприємства класифікуються за чотирма основними ознаками:

1. За місцезнаходженням розрізняють чотири типи спільних підприємств:

· промислово розвинені країни – промислово розвинені країни (відносини «Захід – Захід»);

· промислово розвинені країни – країни, що розвиваються (відносини «Північ – Південь»);

· промислово розвинені країни – колишні соціалістичні країни (відносини «Захід – Схід»);

· колишні соціалістичні країни – країни, що розвиваються (відносини «Схід –Південь»).

2. За структурою партнерів розрізняють три основних типи спільних підприємств:

· за участю тільки приватного капіталу;

· за участю приватних фірм і державних підприємств або організацій;

· за участю національних і міжнародних організацій.

3. За часткою участі партнерів в капіталі також розрізняють три основних типи спільних підприємств:

· участь на паритетних засадах;

· підприємства з часткою іноземного капіталу понад 50 %;

· підприємства з часткою іноземного капіталу менше 50 %.

4. За видом діяльності розрізнюється п’ять типів спільних підприємств:

· науково-дослідні, що створюються з метою об’єднання досвіду і результатів наукових або проектних розробок для створення нової продукції, «ноу-хау», обладнання;

· виробничі, при створенні яких зарубіжний інвестор переслідує мету зниження витрат в процесі виробництва і збуту продукції;

· закупівельні, що створюються з метою закупівлі на місцевому ринку більш дешевої сировини і напівфабрикатів, що є необхідними для виробництва кінцевого продукту на підприємствах зарубіжного партнера;

· збутові, що створюються з метою освоєння нових ринків збуту як в країні, де розташоване спільне підприємство, так і в третіх країнах;

· комплексні, що поєднують різні види діяльності.

Вільні економічні зони

Вільні економічні зони створюються для розв’язання зовнішньоторговельних, загальноекономічних, соціальних, регіональних і науково-технічних проблем. В них вводяться пільгові митний, орендний, податковий, валютний, візовий і трудовий режими, які створюють найбільш привабливі умови для інвестування іноземного капіталу.

Норма прибутку у вільних економічних зонах в середньому становить 30-35 % на рік, а в азіатських країнах транснаціональні корпорації отримують і 40 %. Терміни окупності капітальних вкладень в економічних зонах значно скорочуються і, як правило, не перевищують 2÷3 років.

За даними Міжнародної організації праці існує біля 30 термінів, що ви­значають поняття «вільна економічна зона». У міжнародній практиці офіційним вважається визначення «Зона франко» («Ех zоnе»), дане в Кіотській конвенції 1973 року про спрощення і гармонізацію митних процедур: «Під «зоною-франко» розуміється частина території країна, на якій товари розглядаються як об’єкти, що знаходяться за межами національної митної території і що не зазнають звичайного митного контролю і оподаткування».

Все різноманіття назв і різновидів вільних економічних зон можна звести до таких п’яти основних типів:

· зони вільної торгівлі,

· експортні вільні промислові зони,

· банківські і страхові зони,

· технологічні зони,

· комплексні зони.

Закон України «Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон» визначає, що в залежності від господарської спрямованості і економіко-правових умов діяльності в Україні можуть створюватися на­ступні види вільних економічних зон: зовнішньоторговельні, комплексні виробничі, науково-технічні, туристсько-рекреаційні, банківсько-страхові, прикордонної торгівлі та комплексні спеціальні економічні.

Зони вільної торгівлі такі, як вільні порти, транзитні зони, безмитні склади, митні зони на окремих підприємствах, – ще певні зони торгівлі, в межах яких підтримується вільна від митних і кількісних обмежень міжнародна торгівля промис­ловими товарами. Зона вільної торгівлі базується на скасуванні або пом’якшенні митних зборів і експортно-імпортного контролю над товарами, що поступають в зону і реекспортуються з неї, і призначена переважно для перевалки, доробки і зберігання вантажів.

Експортні вільні промислові зони (експортно-виробничі зони) базуються не лише на застосуванні пільгового торговельного і митного режимів, але і на пільговому фінансуванні. Вони орієнтовані переважно на виробництво експортної і частково на імпортозамінюючої продукції. Функціонують такі зони, в основному, в країнах, що розвиваються, де зараз їх нараховується біля 200. Потенціал експорт­но-виробничих зон досить високий. Так, наприклад, в Мексиці, в таких зонах діє 1100 орієнтованих на експорт підприємств, які забезпечують біля 40 % всього виво­зу готових виробів з країни.

Банківські і страхові зони мають пільговий режим здійснення цих операцій. Одним з видів подібних зон є «податкові гавані» і «податкові притулки» – невеликі держави і острівні території, що проводять політику залучення позикових капіталів з-за кордону шляхом надання податкових і інших пільг на своїй території. Ці піль­ги поширюються і на національні компанії цих країн і полягають або в повному звільненні від податків (наприклад, Багамські острови), або в більш низьких в по­рівнянні з іншими країнами, ставками цих податків (Антильскі острови, Гонконг).

Нерідко до «податкових гаваней» відносять країни, де застосовується знижене оподаткування тільки для деяких видів прибутків. Наприклад, Швейцарія і Ліхтенштейн застосовують знижене оподаткування холдингових, посередницьких і торго­вельних компаній; Люксембург - пільговий податковий режим для банків.

З «податковими гаванями» в багатьох відносинах схожі офшорні центри, що надають податкові і інші пільги тільки для фінансово-кредитних операцій з інозем­ними резидентами і в іноземній валюті.

Технологічні зони (технологічні науково-промислові парки або технополіси) забезпечують на основі різних пільг розробку і впровадження сучасної технології за допомогою не тільки національних, але й іноземних підприємств і організацій. Однією з важливих функцій технологічних зон є стримування «утечки мозгов».

Принципи організації технологічних зон дуже схожі з порядком утворення інших видів вільних економічних зон. Загальними тут є: територіальна і економічна відокремленість; державна підтримка у вигляді валютних асигнувань, фінансових і податкових пільг; експортна орієнтація. Однак в структурі технологічних зон є істотні відмінності. Якщо в експортно-виробничих зонах розміщується, як правило, крупносерійне трудомістке виробництво, то в науково-промисловому парку здій­снюється розробка принципово нових технологій, матеріалів і товарів, організу­ється експериментальне дрібносерійне виробництво і, при отриманні позитивних результатів, налагоджується випуск висококонкурентної експортної продукції. Якщо вільні економічні зони створюються поблизу великих морських портів або аеропортів, то технологічні зони організуються і розміщуються поруч з крупними учбовими або науковими центрами.

Науково-промислові парки є прообразом технополісів – міст передових тех­нологій, наукових досліджень, і проектно-конструкторських розробок. Стратегія технополісів полягає в прориві в нові сфери діяльності на основі розвитку мережі регіональних центрів вищого технічного рівня і інтелектуалізації усього національного господарства країни.

У світі накопичений значний досвід функціонування різних технологічних зон як в розвинених, так і в нових індустріальних країнах. Прототипами створення технопарків і технополісів в Гонконзі, Сінгапурі, Таїланді і на Тайвані послужили Силікон-Веллі (США) і Цукуба (Японія).

Комплексні зони (вільні або «відкриті» міста чи особливі райони) ставлять пе­ред собою широкі завдання і використовують, в залежності від мети, елементи різних видів вільних економічних зон.

В Україні зараз функціонують такі вільні (спеціальні) економічні зони:

· «Сиваш», яка охоплює підприємства, що розташовані на території Армянського і Красноперекопського адміністративних районів Автономної республіки Крим;

· «Закарпаття», що розташована на території Закарпатської області;

· «Трускавець» у Львівській області;

· ряд зон, розташованих на території Донецької і Луганської областей (зокрема, «Азов»).

На рівні уряду проробляються перспективи щодо створення вільних (спеціальних) економічних зон в Донецько-Придніпровському регіоні.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 11

1. Існує три форми експорту капіталу: прямі інвестиції, портфельні інвестиції, міжнародні позики або кредити.

2. Прямі та портфельні іноземні інвестиції зумовлені аналогічними, але неоднаковими мотивами. В обох випадках інвестор прагне отримати прибуток за рахунок володіння акціями дохідних підприємств, але при здійсненні портфельних інвестицій він зацікавлений не в тому, щоб забезпечувати контроль над підприємством, а перш за все в отриманні доходу за рахунок майбутніх дивідендів.

3. Спільне підприємництво – широкий діапазон форм виробничо-господарської діяльності партнерів двох або декількох країн, змістом якої є кооперація в сфері виробництва, науково-технічній, інвестиційній і сервісній областях.

4. Загальними ознаками конкретних форм спільного підприємництва є необхідність узгодження економічних інтересів всіх учасників і забезпечення руху товарів або послуг від виробників до споживачів.

5. Формами спільного підприємництва є обмін технологіями і послугами з подальшим розподілом програм випуску продукції і реалізації; концесії; змішані компанії; угоди щодо розподілу продукції; сервісні й управлінські контракти; консорціуми; акціонерні товариства; компанії з виробничо-збутовою діяльністю; міжнародні економічні організації різних видів; спільні підприємства; вільні економічні зони в різних модифікаціях і таке інше.

6. Сировинна концесія виступає як міжнародна оренда родовищ, а виробнича – як надання у тимчасове користування ресурсів.

7. У змішаній компанії приймаючій країні в особі державних компаній належить не менше, ніж 50% капіталу, іноземний партнер самостійно фінансує геологорозвідувальні роботи і, якщо до кінця періоду розвідки запаси не виявлені, угода припиняє дію і витрати не відшкодовуються.

8. За умовами угод про розподіл продукції розвідку, облаштування та експлуатацію родовища веде і фінансує іноземний партнер, у разі невдачі пошукових робіт його витрати не відшкодовуються, а приймаюча країна здійснює загальний контроль через участь її представників в органах управління видобувним підприємством.

9. Згідно з умовами сервісних контрактів іноземна компанія бере на себе всі витрати з розвідки та облаштування родовища і пов’язані з цим ризики, відшкодовуючи їх у разі виявлення комерційних запасів протягом декількох років після початку промислового видобутку.

10. Спільні підприємства – форма господарсько-правового співробітництва з іноземним партнером, при якому створюється загальна виробнича база і виробляється продукт, що знаходиться у загальній власності національного і іноземного партнерів.

11. Особливістю різноманітних вільних економічних зон є введення пільгового митного, орендного, податкового, валютного, візового або трудового режимів, які створюють найбільш привабливі умови для інвестування іноземного капіталу.

Ключові терміни

Експорт капіталу, Прямі іноземні інвестиції, Портфельні іноземні інвестиції, Спільне підприємництво, Концесія, Змішана компанія, Угода про розподіл продукції, Сервісні контракти, Спільні підприємства, Вільні економічні зони, Зони вільної торгівлі, Зона франко, Експортні вільні промислові зони, Банківські і страхові зони, «Податкові гавані», «Податкові притулки», Офшорні центри, Технологічні зони, Науково-промислові парки, Технополіси, Комплексні зони

 

1. У чому полягають основні спонукальні мотиви залучення прямих іноземних інвестицій в економіку країни?

2. Які існують форми та інструменти стимулювання іноземної інвестиційної діяльності?

3. У яких формах можуть здійснюватися прямі іноземні інвестиції?

4. Що відрізняє спільні підприємства від інших форм господарського співробітництва?

5. За якими основними ознаками класифікуються спільні підприємства?

6. Які підходи застосовуються при створенні вільних економічних зон?

7. Зазначте цілі створення вільних економічних зон в Україні.

8. Які основні групи пільг використовуються при створенні і функціонуванні вільних економічних зон?

9. Яку роль відіграють технологічні зони в економіці країни?

10. У чому полягають основні принципи організації технологічних зон?

 

Контрольні тести

I. Міжнародна оренда родовища – це:

1. Виробнича концесія.

2. Сировинна концесія.

3. Угода про розподіл продукції.

4. Управлінський контракт.

II. Прямі іноземні інвестиції – це:

1. Капіталовкладення в закордонні підприємства, які забезпечують контроль над ними з боку інвестора.

2. Капіталовкладення в закордонні цінні папери з метою отримання прибутку.

3. Позика в товарній формі, що надається кредитором однієї країни позичальнику з іншої країни.

4. Позика в грошовій формі, що надається кредитором однієї країни позичальнику з іншої країни.

III. До банківських зон з пільговим режимом відносяться:

1. Вільні порти.

2. Транзитні зони.

3. Податкові гавані.

4. Митні зони на окремих підприємствах.

IV. У спільному підприємстві приймають участь приватні фірми і державні підприємства. При такому визначенні використано класифікацію спільних підприємств за ознакою:

1. Місцезнаходження підприємства.

2. Структури партнерів.

3. Виду діяльності підприємства.

4. Частки участі партнерів у капіталі підприємства.

V. Що не відноситься до класифікації спільного підприємства за ознакою частки участі партнерів:

1. Підприємства з часткою іноземного капіталу менше 50%.

2. Підприємства з часткою іноземного капіталу більше 50%.

3. Підприємства, які створюються для закупівлі на місцевому ринку сировини.

4. Підприємства за участю партнерів на паритетних засадах.

VI. Спільне підприємство засновано на відносинах «Північ-Південь». При такому визначенні використано класифікацію за ознакою:

1. Місцезнаходження підприємства.

2. Структури партнерів.

3. Частка участі партнерів.

4. Вид діяльності підприємства.

VII. Спільне підприємство створено з метою освоювання нових ринків збуту. При такому визначенні використано класифікацію за ознакою:

1. Місцезнаходження підприємства.

2. Вид діяльності підприємства.

3. Структура партнерів.

4. Частка участі партнерів.

VІІІ. До зон вільної торгівлі відносяться (зазначте зайве):

1. Вільні порти.

2. Податкові сховища (притулки).

3. Транзитні зони.

4. Безподаткові склади.

IХ. Що не відноситься до класифікації спільного підприємства за ознакою структури партнерів:

1. За участю тільки приватного капіталу.

2. За участю національних і міжнародних організацій.

3. За участю приватних фірм і державних організацій.

4. На паритетних засадах.

Х. Що не належить до класифікації спільного підприємства за ознакою місцезнаходження:

1. Відносини «Схід-Південь».

2. Відносини «промислово розвинуті країни – країни, що промислово розвиваються».

3. За участю іноземного капіталу.

4. Відносини «Захід-Схід».

Задачі

Задача 1. Скласти план розподілу прибутку спільного підприємства і визначити рентабельність кожного учасника підприємства. Статутний капітал – $ 350 тис. Частка вітчизняного учасника в статутному капіталі спільного підприємства – 30%, іноземного інвестора – 60%, ЄБРР – 10%. Ставки податків: на прибуток – 25%, на доходи від пайової участі – 15%, на переказ валюти за кордон – 10%. Курс валюти 8 грн./$ при отриманні виручки та виробничих витрат, при отриманні доходів іноземними партнерами – 4,2 грн./$. Виручка, що поступила на поточний валютний рахунок (Впвр) 100 $ тис. Виручка, що поступила на поточний рахунок (Впгр) 130 тис. грн. Витрати (Вв)40 $ тис. Витрати (Вг)50 тис. грн. Прибуток від іншої реалізації (Пір) 30 тис. грн. Відрахування у резервний фонд (В_РФ) 10 тис. грн. Відрахування у фонд накопичення (В_ФН) 15 тис. грн. Сума інших податків, що сплачуються з прибутку (ІПП) 5 тис. грн. Фонд споживання (ФС) 8 тис. грн.

РІШЕННЯ

1) загальна виручка = Впвр * КВ + Впгр = 100*8+130 = 930 тис. грн.;

2) загальні витрати = Вв*КВ + Вг = 40*8+50 = 370 тис. грн.;

3) прибуток від реалізації продукції = 1р. - 2р. = 930-370=560 тис. грн.;

4) балансовий прибуток (БП) = Прп+Пір = 560+30 =590 тис. грн.;

5) оподатковуваний прибуток (ОП) = БП-В_РФ-В_ФН-ІПП = 590-10-15-5 = 560 тис. грн.;

6) податок на прибуток (ПнП) = ОП*0,25 = 560*0,25 = 140 тис.грн.;

7) чистий прибуток (ЧП) = ОП- ПнП= 560-140= 420 тис.грн.;

8) прибуток до розподілу (ПдР) = ЧП-ФС = 420 - 8= 412 тис.грн.;

9) доход вітчизняного учасника = ПдР*0,3 = 412*0,3 = 123,6 тис.грн.;

10) податок на доходи = 9р.*0,15 = 123,6*0,15= 18,54 тис.грн.;

11) чистий дохід вітчизняного учасника = 9р. - 10р. =123,6-18,54= 105,06 тис.грн.;

12) доход іноземного учасника = ПдР*0,6= 412*0,6 = 247,2 тис.грн.;

13) доход іноземного учасника = 12р. /8,2= 247,2/8,2= 30,15 $ тис.;

14) податок на доходи =13р.*0,15*0,1 = 30,15*0,15*0,1= 0,45 $ тис.;

15) чистий доход іноземного учасника = 13р.-14р.= 30,15-0,45=29,7 $ тис.;

16) доход ЄБРР = ПдР*0,1= 412*0,1 = 41,2 тис.грн.;

17) доход ЄБРР = 16р. /8,2= 41,2/8,2= 5,02 $ тис.;

18) податок на доходи =17р.*0,15*0,1 = 5,02*0,15*0,1= 0,08 $ тис.;

19) чистий доход ЄБРР = 17р.-18р.= 5,02-0,08=4,94 $ тис.;

20) рентабельність вітчизняного виробника=11р./(350*8*0,3)=12,51 %;

21) рентабельність іноземного виробника=15р./(350*0,6)=14,14 %;

22) рентабельність ЄБРР=19р./(350*0,1)=14,11 %.