Розглядаючи теорію й практику формування облікової політики в Україні можна констатувати, що розрив між ними доволі суттєвий. Зокрема, хоч теоретичні дослідження цієї проблеми в останні роки ведуться інтенсивно — це засвідчують праці Т. Барановської, Т. Дроздової, М. Білухи, Ф. Бутинця, Г. Кірейцева, М. Кужельного, С. Міщенко, М. Пушкаря, П. Хомина та інших, — на практиці, зазвичай, обмежуються надто абстрактним і формальним наказом
по підприємству, який не в змозі охопити всю багатогранність аспектів формування облікової політики.
Не краще становище й за кордоном. Зокрема, з більш-менш значущих розробок, які наближені до практики, можна назвати роботу С. Ніколаєвої «Облікова політика підприємства», в якій автор висвітлює її на прикладі Росії. Однак, зважаючи на особливості нормативного регулювання бухгалтерського обліку в тій країні, не всі пропозиції, які там наведені, придатні для вітчизняних підприємств.
Загалом же можна констатувати, що на даний час ні методологія, ні практика облікової політики в Україні та у найближчих сусідів не сформована так, аби її можна було розглядати в якості теорії відповідно сутнісного змісту як системи вірогідних наукових знань про якусь сукупність об'єктів. Адже саме формулювання дефініції «облікова політика» — сукупність принципів, методів і процедур, які використовує підприємство для складання та подання фінансової звітності, не дивлячись на її дублювання в Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» і Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» такому визначенню не відповідає, особливо стосовно змісту іншої —«принцип бухгалтерського обліку», тобто, правило, яким слід керуватися при вимірюванні, оцінці та реєстрації господарських операцій і відображенні їх результатів у фінансовій звітності. Бо вже в одному з найголовніших змішаний власне принцип «відповідності доходів і витрат» із методом «нарахування», що не може вважатись коректним.
Отож конкретизація складових облікової політики підприємств, уточнення їхньої сутності, оскільки висвітлення відмінностей між ними є найбільш плутаним, а тому на практиці облікова політика формується стохастично, є одним із головних напрямів, який дозволить виробити науково обґрунтований підхід до вирішення окресленої вище проблеми.
Зараз же, не дивлячись на те, що визначення облікової політики стало парадигмою у вітчизняній науці, всі автори, котрі пробують їх висвітлювати,
мабуть заворожені магією директивного формулювання, не помічають притаманних йому очевидних недоладностей. Зокрема, в закінченні цього формулювання за Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 1 «Загальні вимоги до фінансової звітності» підкреслюється, що мова йде винятково про принципи, методи і процедури, які використовуються підприємством для складання та подання фінансової звітності. Тобто, про бухгалтерський облік взагалі не згадується. Однак у Законі України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні» стверджується, що ці ж основні принципи одночасно є такими і щодо бухгалтерського обліку.
Однак в науковій та навчальній літературі марно шукати обґрунтоване розмежування складових облікової політики: принципів — від методів, а процедур — і поготів. Нерідко автори взагалі відходять від змісту облікової політики як сукупності методів, способів і процедур, будучи не в змозі визначити їх окремо, а тому й вживають лише їм зрозумілий поділ облікової політики на такі складові:
а) «методичні питання облікової політики»; б) технічні питання облікової політики;
чи:
а) організація роботи бухгалтерської служби; б) методика і способи відображення в обліку його об'єктів; в) організаційно-технічні аспекти обліку.
Повторенням такого підходу є тлумачення: «Структура облікової політики пов'язана з виділенням системних складових: організаційної, методичної, технічної, кожна з яких складається з об'єктів облікової політики та відповідних елементів. Елемент облікової політики — можливі методичні прийоми, способи та процедури, що обираються з числа загальноприйнятих з урахуванням особливостей діяльності підприємства». Отже, знову ж оминаються принципи, а методичні прийоми наводяться як відокремлений елемент, поряд із способами, що суперечить їх сутності.
Відсутність теоретичного обґрунтування процедур складання звітності
призводить до того, що останню взагалі змішують з бухгалтерським обліком, вважаючи одним із елементів його методу. На практиці ж виявляється, що для складання звітності необхідне застосування низки процедур, які дозволяють забезпечити визначення необхідних показників. Приміром, у реєстрах бухгалтерського обліку не наводиться показник «Залишкова вартість основних засобів», але він є самостійною статтею балансу і визначається за допомогою розрахункових процедур. Це, власне, процедури групування і систематизації даних аналітичного обліку для визначення статей «Балансу» ф. № 1, округлення цифр, оскільки вони у звітності відображаються у тисячах гривень, інші математичні дії щодо обчислення середньої чисельності працюючих, зрештою визначення підсумків за розділами і валюти балансу, коригування ф. № 3 і т. д., бо, як відомо, у бухгалтерському обліку відображення його об'єктів здійснюється за дещо іншою системою, ніж це передбачено у звітності. Тому для складання, приміром, Балансу ф. № 1 треба згрупувати й систематизувати дані Головної книги у відповідності зі змістом його статей, які нерідко включають сальдо двох і більше синтетичних рахунків або субрахунків, чи навпаки, є лише частиною якогось синтетичного рахунка.
Водночас, якщо говорити про теорію облікової політики в її розумінні як системи вірогідних знань про сутність об'єктів бухгалтерського обліку і звітності, то обмежуватись при цьому звуженим тлумаченням лише за Законом України «Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні», на наш погляд, неправомірно, зважаючи на сучасні реалії, які зумовлюють набагато ширші вимоги до неї. Однією з таких вимог є дотримання «Правил ведення податкового обліку», встановлених ст. 11 Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств».
