Відродження незалежної Польської республіки 11 листопада 1918 р. позначилося активними кроками зовнішньої політики у східному напрямку.
22 листопада 1918 р. Ю. Пілсудський став Тимчасовим Начальником (главою) держави, зберігаючи при цьому титул Верховного головнокомандувача збройних сил Польщі. Тобто він одночасно очолив цивільну й військову владу в Польській державі та здійснював визначальний вплив на її зовнішню політику.
У своїй східній політиці Ю. Пілсудський намагався реалізувати концепцію федералізму. Хоча його трактування й не набрало чітко окреслених форм, але федералізм Ю. Пілсудського й політиків так званого “бельведерського табору” передбачав вирішення двоєдиного питання: ослаблення Росії, що загрожувала назалежності Польщі і залучення до реалізації цієї мети народів, які разом з польським відчували загрозу з боку російського імперіалізму[1]. Вважаючи пріоритетним східний напрямок, Ю. Пілсудський планував “розчленування більшовицької Росії по національних швах”[2], що мало призвести не лише до її занепаду, але й до створення блоку союзних Польщі держав на території між Балтійським і Чорним морями. Першим офіційним документом у реалізації політики федералізму був меморіал від 4 жовтня 1919 р., який був створений в середовищі “Стронніцтва польської демократичної політики”, що підтримувало Ю. Пілсудського. Для уряду прем’єра Є. Морачевського[3] цей документ став керівництвом до дії. У ньому була сформульована вимога “відбудови давньої історичної Польщі на принципах сучасного федералізму в формі унії Польщі, Литви, Білорусі й України[4]. Про те, що федераційна концепція опиралася на традиціях давньої Речі Посполитої, писав у своїх статтях Б. Мєдзінський[5]. Програма-мінімум у реалізації федераційної концепції передбачала інкорпорацію до Польщі західнобілоруських і західноукраїнських земель: Бєльського, Білостоцького, Сокольського, Бжеського повітів, а також Волині по лінії річок Стир або Случ[6]. По цій території проходила стратегічно важлива залізниця Ковель-Білосток-Граєво. Передбачалося, що завдяки реалізації концепції федералізму, Польща в союзі з Литвою, Білоруссю та Україною мала стати гарантом безпеки в регіоні Центрально-Східної Європи.
Ю. Пілсудському приписують прихильність до федераційної ідеї. Дійсно, федераційна програма побудови майбутньої Польської республіки була співзвучна поглядам Ю. Пілсудського. Він розумів, що у відродженій Польщі необхідно встановити такий устрій, який був би привабливим для інших народів. Федералізм як форма державного устрою найбільше підходив для цього. Однодумці Ю. Пілсудського з “бельведерського табору” на противагу Р. Дмовському декларували співпрацю з сусідами на східних кордонах Польщі[7].
Насправді ж Ю. Пілсудський був прихильником сильної Польської держави. Лише така держава, на його переконання, мала право самоствердитися між Росією та Німеччиною. Федерація була для нього річчю другорядною в порівнянні з ідеєю створення незалежних держав на просторі від Фінляндії до Чорного моря. У його розрахунки входило віддалення Росії від східних кордонів Польщі.На думку А. Кавалковського, помилкою було ототожнювати концепцію федерації з прізвищем Ю. Пілсудського. Він був прихильником створення якнайширшого простору між Німеччиною та Росією, яка б формувалася на принципах свободи й незалежності. Ця група самостійних і суверенних держав мала бути пов’язана з Польщею системою союзних договорів, але не обов’язково федераційними узами, яких він не хотів штучно нав’язувати[8].
Для Ю. Пілсудського федералізм виступав знаряддям для відновлення великодержавного статусу Польщі, яка повинна була відібрати в Росії пріоритетну роль у регіоні Східної Європи. “Ми повинні бути господарями не лише в себе дома, а й у всій державі царя”, – наголошував він[9]. Опинившись у невигідному геополітичному становищі – між Німеччиною й Росією – й не маючи дієвої підтримки з боку великих держав, Ю. Пілсудський вирішив будувати систему союзів із народами, які так само, як донедавна Польща, “стогнали під гнітом” царської Росії. Польський державний інтерес полягав насамперед у тому, щоб раз і назавжди позбутися небезпечного російського сусідства, відгородившись буферною зоною напівзалежних від Польщі держав, які постали б на просторі від Балтійського до Чорного морів. Якщо соціалізм був для Ю. Пілсудського засобом здобуття незалежності Польщі, то федералізм мав стати знаряддям утвердження незалежності.
Платформою польсько-українського порозуміння в цій політичній структурі мала стати спільна ідея побудови України над Дніпром. Підпорядкувавши її польському політичному впливові, пілсудчики намагалися забезпечити кордони Польщі від головного, на їх погляд, ворога – Радянської Росії. У цьому й полягала суть концепції Ю. Пілсудського щодо розчленування СРСР й поширення польських впливів до Дніпра, що на його переконання, найбільше відповідало інтересам Польської держави[10].
Інші погляди сповідував Р. Дмовський – головний ідеолог і найвпливовіша фігура серед польських національних демократів (ендеків), політичний опонент Ю. Пілсудського. Згідно з концепцією інкорпорації вважалося доцільним приєднати до Польщі всі території, на яких була етнічна перевага поляків або відчувалася їх економічна й культурна домінація. Тобто в кордонах польської держави мала опинитися Литва, частина Білорусі разом з Мінськом, Полісся, Волинь і Поділля. Решту спірних територій вирішено віддати Росії[11].
Поза всякими дискусіями в Польщі була доля Східної Галичини. Незважаючи на те, що вона була населена переважно українцями, які 13 листопада 1918 р. проголосили Західно-Українську Народну Республіку (ЗУНР), пілсудчики та ендеки вважали Галичину інтегрованою частиною Польської держави. Польсько-українська війна, що розпочалася вже під час боїв за Львів у листопаді 1918 р., стала першим кроком у реалізації східної політики відродженої Польської республіки. У ніч з 21 на 22 листопада українське військо покинуло Львів, залишивши величезні військові й продовольчі запаси[12]. Представники Антанти наполягали на необхідності перемир’я між поляками й українцями Галичини. Вони хотіли спрямувати польський фронт виключно в антибільшовицькому напрямку. Однак Ю. Пілсудський вирішив прискорити наступальну операцію проти військ Української Галицької Армії (УГА). З допомогою політики доконаних фактів він намагався утвердитися в Галичині й тим самим укріпити польські позиції на майбутніх переговорах з Антантою щодо політичного статусу Східної Галичини[13].
Польським великодержавним концепціям протистояла ідея всесвітньої революції, носієм якої була Радянська Росія. Ідея члена більшовицького уряду Лева Троцького полягала в “експорті революції” в Європу силами Робітничо-селянської червоної армії (РСЧА)[14]. Більшовики були переконані в необхідності утримання під своєю владою національних окраїн, особливо західних, оскільки лише через їх територію можна було пробитися до європейського пролетаріату й успішно завершити розпочату ними в жовтні 1917 р. справу соціалістичної революції. Особливого значення у зв’язку з цим набували для Кремля території України й Білорусі, де місцева політична еліта прагнула побудувати національні держави[15]. Тому більшовики не зупинялися ні перед чим, навіть військовими діями, щоб установити там радянську владу.
Боротьба між Польщею та Радянською Росією – двома головними політичними гравцями у Східній Європі – спочатку відбувалася на дипломатичному рівні. МЗС Польщі в особі міністра Л. Василевського звинувачувало “...агресивну та імперіалістичну політику з боку Радянської Росії, війська якої окуповують Литву й Білорусь, вводячи тим самим радянську адміністрацію в області, яка там є чужою...”[16]. З огляду на те, що частина цих територій вважалися польськими, то, без сумніву, це спонукало Польщу реагувати на факти агресивної політики з боку Радянської Росії. Польська влада не могла пасивно спостерігати за тим, що на її східних кордонах відбувається формування антипольськи налаштованого блоку держав.
Тим часом у лютому 1919 р. війну розпочала Радянська Росія. Перший військовий конфлікт загонів РСЧА з підрозділами Війська польського відбувся в Березі Картузькій у Західній Білорусі 14 лютого 1919 р.[17]. Поляки витримали наступ. Протягом весни-літа 1919 р. польські армії провели успішні наступальні операції, в результаті яких були захоплена Західна Білорусь і Західна Волинь, включення яких до складу Польщі Ю. Пілсудський вважав обов’язковою умовою її безпеки на сході. Восени 1919 р. активні військові дії на радянсько-польському фронті були припинені, що відповідало інтересам обох сторін. Це дозволило більшовицькому урядові зосередити основну частину сил РСЧА в боротьбі з військами “білого” руху Росії генерала А. Денікіна. За цей час поляки суттєво посилили боєздатність своєї молодої армії й підготували її до нової стратегічної операції в Україні. До того ж Ю. Пілсудський більше побоювався зміцнення сил білогвардійського генерала, який боровся за відновлення самодержавної Росії й користувався підтримкою Антанти. На переконання Ю. Пілсудського, “червоні” не представляли для Польщі небезпеки щодо втрати державності. Натомість грізнішою виглядала перспектива реставрації самодержавної Росії в кордонах 1914 р., за що боролася Добровольча армія генерала А. Денікіна. Ю. Пілсудський вичікував, чим завершиться громадянська війна в Росії. Він відмовився розпочати спільний наступ з армією “білих”, на якому наполягали лідери західних країн, і розраховував на знекровлення обох сторін, щоб потім реалізувати свою концепцію східної політики[18].
Ю. Пілсудський вважав свою діяльність продовженням традицій польських повстанців ХІХ ст., гаслом яких була боротьба “За вашу і нашу свободу!”. Справою честі свого життя він уважав “...визволення народів, з якими разом терпіли під гнітом російського царизму”[19]. Серед них насамперед литовці, білоруси й українці, яких з поляками пов’язувало співжиття в одній державі – давній Речі Посполитій. Ю. Пілсудський хотів відновити історичну справедливість, повернувши кордони Польщі з Росією до лінії першого розподілу Речі Посполитої 1772 р. [20]. Він був переконаний, що реставрація Польської держави за зразком давньої Речі Посполитої стане запорукою її незалежного суверенного існування.
Перші практичні кроки щодо реалізації цих планів були зроблені весною 1919 р. в Литві. Приєднання своєї “малої батьківщини” до Польщі Ю. Пілсудський уважав своїм головним обов’язком і справою житття. У боях з полками РСЧА 22 квітня 1919 р. польські війська захопили столицю Литви – Вільнюс. У відозві Ю. Пілсудського від 22 квітня 1919 р. “До мешканців Великого Князівства Литовського” говорилося: “Хочу надати вам можливість вирішення внутрішніх національних і релігійних справ так, як самі вважаєте, без будь-якого примусу або тиску з боку Польщі”[21]. Начальник держави розумів проблематичність застосування принципів федерації з Литвою і Білоруссю, бо вони фактично стали об’єктом агресії з боку Польщі. А це суперечило засадам добровільного об’єднання. Сумніви Ю. Пілсудського посилювалися ставленням литовців до союзу з Польщею.
Формування Литовської держави розпочалося ще під час Першої світової війни. У той час як 16 лютого 1918 р. в Каунасі Литовська Тариба (Національна Рада) ухвалила Акт про незалежність Литви, її територія була окупована німецькою армією[22]. Литовці негативно оцінили польські спроби відродження “багатонаціональної” Речі Посполитої. Невдачею завершилися також намагання поляків створити литовський уряд у Вільнюсі на чолі з Міхалом Ромером як альтернативного до Литовської Тариби[23]. Рішуча відмова уряду Литви від пропозиції нової унії з Польщею, а також литовські домагання повернути Вільнюс призвели до того, що польська політика почала еволюціонувати у напрямку міжнародної ізоляції Литовської республіки, опираючись на підтримку Франції.
З метою усунення литовського уряду з політичної арени влітку 1919 р. довірені особи Ю. Пілсудського – Л. Василевський і В. Славек – організували на території Литви збройне підпілля за посередництвом ПОВ. Метою було створення нового уряду – більш поступливого до польських впливів. Керівник партизанських відділів у Білорусі капітан Тригар (Хлопіцкий) відповідно до розпорядження Головного командування ПОВ прибув до Литви 15 липня 1919 р. “...з метою організації партизанських відділів і прийняття вже існуючих під своє керівництво”[24]. У кінці серпня 1919 р. польська влада організувала військовий заколот у Каунасі, а вже восени 1919 р. Л. Василевський проводив тут переговори з представниками литовської опозиції з метою заміни тогочасного уряду владою, яка б погодилася на співпрацю з Польщею. У жовтні 1920 р. Вільнюс було повторно окуповано польськими військами під командуванням генерала Л. Желіговського, що призвело до виникнення так званої “Центральної Литви”. На початку 1922 р. Віленський округ увійшов до складу Польщі.
На перешкоді реалізації федераційної програми в Литві була позиція молодої литовської інтелігенції й місцевого католицького духовенства. Поділяємо думку Кшиштофа Григайтіса, що причинами зростаючого польсько-литовського антагонізму було поглиблення польської, а також литовської національної свідомості[25]. Національна еліта Литви бажала самостійно творити власну незалежну державу.
Найслабшою ланкою в ланцюгу народів між Балтикою і Чорним морем, на думку керівництва Польської республіки, була Білорусь. Ю. Пілсудський висловлював сумнів щодо білоруського народу, який, на його переконання, був не готовий до створення національної держави. У зв’язку з цим польський уряд не наважився надати право самоврядування білорусам, а опирався на місцевих поляків і новостворений за їх участю Цивільний уряд східних земель (ЦУСЗ). На початку 1919 р. білоруська проблема розглядалася ними в контексті польської військової кампанії на сході. Території Віленської та Гродненської губерній мали залишатися у сфері впливу місцевого польського населення[26]. В той же час у губерніях з незначними вкрапленнями польського елементу підтримувався білоруський національний рух. Негативно оцінюючи можливість створення білоруської держави, ГШ Польщі в липні 1919 р. розробив проект створення автономного округу в складі Мінської та Могильовської земель, який мав стати центром відродження білоруського народу й увійти до федерації з Польщею. Всі території на захід від автономного округу повинні були інтегруватися до складу Польської держави.
Білоруська Народна Республіка (БНР) була проголошена незалежною державою 25 березня 1918 р. До її складу входили Могильовська, Мінська, Вітебська губернії, білоруські етнічні частини Гродненської, Віленської, Смоленської, Чернігівської губерній. Представники білоруських партій різного спрямування наполегливо добивалися союзу з Польщею на основі федерації, гарантій широкої політичної автономії й належних умов розвитку білоруської національної культури[27].
10 грудня 1918 р. у Мінській губернії було проголошено відновлення радянської влади. Тимчасовий революційний робітничо-селянський уряд у маніфесті, опублікованому 1 січня 1919 р., проголосив створення Білоруської Соціалістичної Радянської Республіки (БСРР). 2-4 лютого того ж року в Мінську відбувся І-й з’їзд Рад Білорусії, який звернувся із закликом до всіх народів визнати незалежність БСРР і встановити з нею дипломатичні відносини. Одночасно з’їзд виразив готовність об’єднатися на засадах федерації із Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою (РРФСР)[28]. Як виявилося згодом, більшовики, визнаючи право націй на самовизначення як інструмент політичної боротьби, після приходу до влади не мали наміру здійснювати його на практиці.
Після захоплення Мінська 8 серпня 1919 р. Ю. Пілсудський відмовився визнавати БНР суб’єктом міжнародної політики. Він не погоджувався на будь-яку, навіть символічну, форму білоруської державності. Білоруському національному комітетові, що був репрезентантом національних білоруських організацій, Начальник держави порадив координувати свою діяльність з керівником мінського округу ЦУСЗ Владиславом Рачкевичем. За особистим розпорядженням Ю. Пілсудського в грудні 1919 р. В. Рачкевич розпустив Раду БНР, яка ратувала за державну незалежність Білорусі. Ю. Пілсудський відмовився також визнати уряд БНР, а його прем’єрові Антонові Луцкевичу пояснив, що майбутнє Білорусі буде залежати від вирішення українського питання[29]. Ю. Пілсудський все ж погодився надати білоруським діячам повноваження в місцевих органах самоврядування, щоб вони могли опікуватися культурними та освітніми проблемами свого народу. Політика польської влади щодо Білорусі залишила по собі гіркоту образ і розчарувань. “Поляки оцінювали білоруські землі лише як свої східні креси”, – з гіркотою згадував один із лідерів Ради БНР – Б. Тарашкевич [30].
Пропольський характер білоруських симпатій незабаром змінився на протилежний. Цьому сприяла діяльність польської військової й цивільної адміністрації на окупованих територіях. Політика ЦУСЗ більше відображала концепції польських національних демократів[31], тобто відносини будувалися в рамках стереотипів, що історично склалися в минулому: “поляк – пан, білорус – хлоп”[32]. Така політика найбільше відповідала сподіванням більшовиків і впливала краще за всяку антипольську пропаганду й агітацію, результаті чого активізувалися більшовицькі партизанські загони.
Політичні відносини між Польською республікою та УНР від часу їх утворення еволюціонували від взаємного військового протистояння до укладання союзницьких договорів. Значний вплив на ці взаємини мали події польсько-української війни в Галичині (листопад 1918 р. – липень 1919 р.) та процеси соборності українських земель. 1 грудня 1918 р. делегати ЗУНР – Дмитро Левицький і Лонгин Цегельський – підписали з представниками Директорії у Фастові “Передвступну умову” про з’єднання двох українських держав. Згідно з нею ЗУНР ставала “Областю” УНР (ЗО УНР) зі збереженням автономії та членством свого президента у Директорії. 3 січня 1919 р. Українська Національна Рада в Станиславові під головуванням президента Євгена Петрушевича одноголосно ратифікувала цю умову. 22 січня 1919 р. після тріумфального входження військ Директорії до Києва на Софійському майдані відбулося урочисте проголошення “Акту злуки” між УНР і ЗУНР[33]. Після цього збройний конфлікт з Польською республікою набрав загальноукраїнського характеру. Це означало не що інше, як початок воєнного протистояння УНР і Польщі.
На той час стратегічне становище УНР було дуже важким. Їй загрожувала Радянська Росія, керівництво якої не бажало визнавати незалежної України. На заході УНР відкрився протипольський фронт. Непевною була ситуація на румунському кордоні. У цих складних умовах Генштаб Армії УНР, розробляючи стратегічні плани, порушив перед Директорією питання про необхідність вирішення проблеми, який з фронтів є важливішим: більшовицький чи польський. Військові наполягали на необхідності зосередити увагу на одному з них, а з іншою стороною укласти перемир’я[34].
На жаль, на той час у керівництві УНР не було єдності у питанні зовнішньополітичної орієнтації. Директорія від моменту свого створення була, за словами Ісака Мазепи, як “лебідь, рак і щука”[35]. Тогочасний Голова Директорії Володимир Винниченко був готовий шукати порозуміння з більшовиками й вести з ними разом боротьбу проти Антанти, яка підтримувала Польщу[36]. Головний Отаман Армії УНР С. Петлюра намагався за всяку ціну порозумітися з Антантою, щоб усі сили кинути проти Москви, яку вважав найбільшим ворогом української державності.
С. Петлюра за посередництвом Польщі намагався порозумітися з Антантою й таким чином забезпечити підтримку західних держав у боротьбі УНР з більшовицькою загрозою. У зв’язку з цим 31 грудня 1918 р. до Варшави відбула дипломатична місія на чолі з професором В’ячеславом Прокоповичем, яка мала прозондувати ґрунт для порозуміння з поляками. Представник УНР зустрічався з Ю. Пілсудським, а також керівництвом МЗС Польщі. В ході зустрічей обговорювалися питання щодо перемир’я на Волинському фронті. Проте реальних домовленостей не було досягнуто, хоча обидві сторони виявили готовність до порозуміння[37].
Чергова закордонна місія УНР була відряджена до Варшави 18 січня 1919 р. Її очолив колишній заступник Генерального секретаря внутрішніх справ УНР Олександр Карпінський, який належав до партії соціалістів-федералістів. У цій українській місії був поляк з Київщини Й. Волошиновський[38]. Місію було вислано до Варшави без порозуміння з Державним секретаріатом ЗО УНР. На той час Польща вже захопила територію Холмщини, частину Полісся і все Підляшшя. Більшовики розпочали черговий наступ на позиції військ УНР й 6-го лютого 1919 р. захопили Київ. Армія УНР була ослаблена масовим дизертирством й відступала на всіх стратегічних напрямках. Уряд був змушений евакуюватися до Вінниці. У цих умовах В. Винниченко пішов у відставку, а місце Голови Директорії посів С. Петлюра, який до того ж вийшов із рядів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) й мав “розв’язані руки” для реалізації свої планів щодо встановлення тісних зв’язків з Антантою. Так він намагався отримати від неї допомогу в боротьбі з більшовицькою Росією[39]. Для УНР порозуміння з Польщею ставало реальним шансом порятунку ситуації.
Серед багатьох зустрічей польських і українських урядовців, що відбулися у 1919 р., привертає увагу роль дипломатичної місії УНР, яку за розпорядженням прем’єра українського уряду С. Остапенка, очолив Борис Курдиновський. Останній, перевищивши свої повноваження, 24 травня 1919 р. підписав від імені Директорії УНР так звану “Угоду” з головою Ради міністрів Польської республіки Ігнаци Падеревським у справі надання допомоги Україні з боку Польщі в боротьбі проти “червоної” Росії. У цій угоді, не маючи відповідних повноважень, Б. Курдиновський від імені керівництва Наддніпрянської України зрікся від усіх прав вирішувати подальшу долю Східної Галичини та погодився на включення західної частини Волині до складу Польщі[40]. Так авантюрна поведінка Б. Курдиновського послабила українські позиції на майбутніх переговорах з поляками й був створений прецедент, унаслідок якого згодом в міждержавному польсько-українському договорі 1920 р. було зафіксовано факт передачі Галичини Польщі.
Українсько-польський мирний діалог весною-літом 1919 р. допровадив до припинення збройного конфлікту між УНР і Польщею, а також сприяв зближенню їхніх позицій у визначенні перспектив боротьби з експансією російського більшовизму на Захід, що однаковою мірою загрожувало існуванню обох новостворених держав. Починаючи від демаршу Б. Курдиновського, представники С. Петлюри на переговорах 23 серпня 1919 р. й 1 вересня 1919 р. в односторонньому порядку підтвердили відсутність в УНР претензій щодо Східної Галичини й Західної Волині[41]. Восени 1919 р. були зроблені перші реальні кроки для налагодження польсько-українського партнерства у політичній і військовій сферах.
Скориставшись тимчасовим перемир’ям на західном фронті, Армія УНР 29 серпня 1919 р. звільнила від більшовиків Київ. Однак на той час в Україну вторглася армія генерала А. Денікіна. 30 серпня 1919 р. денікінці зі сходу ввійшли до Києва. Щоб уберегти місто від вуличних боїв, українські війська відійшли на декілька кілометрів на захід від столиці, очікуючи на остаточне рішення уряду УНР[42]. До генерала А. Денікіна було направлено “надзвичайну місію” для узгодження позицій обох сторін щодо більшовиків. Єдиною принциповою умовою порозуміння було визнання А. Денікіним незалежної УНР. Однак російський генерал, засліплений попередніми успіхами на антибільшовицькому фронті, вже марив про реставрацію Російської імперії й відкинув цю умову. В українському питанні проявилася одностайність позицій “білої” і “червоної” Росії. За аналогією з відомим “Валуївським циркуляром” вони солідарно вважали, що не було, немає й не може бути незалежної України.
Війна УНР з Добровольчою армією генерала А. Денікіна розпочалася 24 вересня 1919 р. Генерал-губернатором Правобережної України був призначений відомий україножер генерал Микола Шиллінг. Українські військовики розуміли складність ведення війни на два фронти. 13 жовтня було завдано важкого удару правому крилу денікінської армії. Захоплено тисячі полонених і велику військову здобич, особливо так потрібну амуніцію й обмундирування[43].
Ситуаційна перемога загалом не вплинула на важке становище української армії. Вона була відрізана від усього світу. Внаслідок економічної розрухи, викликаної світовою війною й революцією, армія УНР не мала відповідної кількості зброї й амуніції, а також боєприпасів, поповнюючи свої матеріальні запаси лише за рахунок неприятеля. З настанням осені українська армія несла великі втрати. Люди гинули від заразних хвороб. Лише десята частина армії була здатна продовжувати марш. Армія УНР, “...знесилена, здесяткована тифом, гола і боса, відходила на захід”[44]. Наступала технічно оснащена армія генерала М. Шиллінга, і одночасно з північного сходу більшовики. Як згадував генерал П. Шандрук, армія УНР відступала не перед озброєним до зубів ворогом, а перед тифом, для боротьби з яким бракувало лікарського персоналу та засобів[45].
З 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. армія УНР здійснила героїчний Зимовий похід. Залишивши хворих на Поділлі, вона вирушила на південний схід України в рейд по тилах денікінської армії, щоби ослабити переважаючі денікінські і більшовицькі війська. Окремі українські загони, переважно небоєздатні, перейшли польський кордон й були інтерновані[46].
У цих важких умовах Українська дипломатична місія на чолі з А. Лівицьким (члени – Л. Михайлів, Б. Репецький і секретар П. Понятенко) прибула до Варшави 8 жовтня 1919 р. для продовження переговорів з поляками. 30 жовтня 1919 р. Ю. Пілсудський признався А. Лівицькому, що довго очікував цієї зустрічі. Він висловився за визнання незалежної України, але зауважив, що мусить рахуватися з думкою впливових польських політиків, серед яких українська справа є непопулярною. Іншою перешкодою, на його переконання, була позиція Антанти, яка продовжувала підтримувати реставрацію монархічної Росії. У зарубіжній пресі того часу зазначалося, що армії отамана С. Петлюри вже не існує, що вона розбита й ліквідована. Виходячи з цих відомостей, Антанта по-своєму оцінювала події в Україні, вважаючи, що там відбувається збройне протистояння лише між двома ворожими силами: денікінцями й більшовиками[47].
Головною перешкодою для вироблення спільної польсько-української позиції на переговорах була доля Східної Галичини і Західної Волині. Польська делегація наполягала на приналежності цих земель до Польщі. А. Лівицький, отримавши від отамана С. Петлюри широкі повноваження у прийнятті рішень, спочатку не наважився на поступки польській стороні. Але, повернувшись в Україну, сам переконався у катастрофічній ситуації, що склалася: рештки Дієвої армії УНР відступали на північ, а місцезнаходження уряду було невідомим. Для прийняття узгодженого, виваженого рішення А. Лівицький провів консультації за участю членів Директорії УНР Ф. Швеця та А. Макаренка, а також керівника МЗС ЗО УНР В. Старосольського. Всі присутні на нараді погодилися на підписання угоди з Польщею, навіть шляхом значних територіальних поступок[48].
Українська дипломатична місія подала декларацію до уряду Польської республіки, в якій погоджувалася на розмежування кордонів УНР з Польщею: вздовж лінії від Чорного моря до Дністра й Збруча, далі через північно-західну Волинь. Остаточне закріплення кордонів було вирішено покласти на ухвалу конференції великих держав у Парижі. На півночі, сході й півдні кордони мали визначатися після відповідних переговорів із зацікавленими сторонами. Політичниий статус Східної Галичини мав залежати від рішень польського уряду в порозумінні з представниками українського народу[49]. При цьому від польського уряду вимагалося визнання незалежності УНР й сприяння в підтримці іншими державами, а також надання військової допомоги у вигляді зброї, амуніції, припасів тощо. Тоді ж відбувся перший парад польських військ, який приймали спільно Ю. Пілсудський і С. Петлюра. Так будувалися підвалини польсько-українського військово-політичного союзу, за що пізніше було критиковано С. Петлюру.
21 квітня 1920 р. була офіційно укладена Варшавська угода, в якій відбулося визнання УНР Польщею й надавалася допомога в боротьбі за визволення українських земель від більшовиків. Верховною владою УНР визнано Директорію на чолі з Головним отаманом С. Петлюрою[50]. Угоду підписали А. Лівицький та Я. Домбський[51]. Польща зобов’язувалася не підписувати антиукраїнських угод й гарантувала українцям мінімум культурних прав. У тексті договору взагалі не згадувалося про Галичину, але зазначалося, що кордони між УНР і Польщею мають проходити на Волині. Для поляків було зрозуміло, що Східна Галичина включалася до Польщі, а галицькі представники на переговорах все ще сподівалися на справедливе вирішення цього питання у Лізі Націй. Однак 15 березня 1923 р. Рада послів великих держав остаточно визнала приналежність Галичини до Польщі.
Поступки Польщі в питанні Східної Галичини С. Петлюра вважав вимушеним тактичним кроком для встановлення зв’язку з Європою й для подальшого продовження боротьби. Погоджуємося з С. Литвином в тому, що С. Петлюра підписав цей нерівноправний договір з надією нормалізувати ситуацію, а з встановленням миру повернути всі українські землі, включно і Східну Галичину, Україні. Але Варшавський договір розколов і без того слабкий соборницький український фронт. Напругу посилював галицький еміграційний уряд, який заявив, що С. Петлюра “продав” Галичину полякам[52].
Польсько-українська військова конвенція була підписана 24 квітня 1920 р. і стала інтегрованою частиною угоди[53]. Вона була додатком до самого договору і являла собою таємну угоду про надання військової та економічної допомоги УНР у спільній війні з Радянською Росією. Підписали конвенцію з польського боку майор В. Славек і капітан В. Єнджеєвич, а з українського боку генерал-хорунжий В. Сінклер і підполковник М. Дідковський[54]. У конвенції мова йшла лише про Правобережну Україну, Лівобережна замовчувалася так, ніби її й не існувало. Замість озброєння й матеріального забезпечення військових підрозділів армії УНР, українці мусили погодитися на такі важкі умови. З приводу цього акту С. Шелухін зазначав: “Характер військового договору той самий, що й політичного: все для поляків і нічого для українців …Цим договором над Українською Армією установлено польську команду, якій віддано українські перемоги, життя і смерть”[55].
Продовженням вищезгаданих угод став фінансовий польсько-український договір від 9 серпня 1920 р. Згідно з ним уряд Польщі виділяв щомісячно позику в розмірі 25 млн. польських марок на видатки цивільної адміністрації УНР[56]. Решту 50 млн. треба було покривати із власних джерел фінансування.
Влада Польської республіки виконувала союзницькі обов’язки перед Україною й на міжнародній арені. За допомогою дипломатичних заходів було проведено низку акцій, які передбачали визнання УНР іншими державами. Фінляндія завдяки старанням Ю. Пілсудського 9 серпня 1918 р. визнала незалежність УНР та її уряд на чолі з С. Петлюрою[57]. Відбулося юридичне визнання незалежності України Аргентиною[58]. Налагодження українсько-румунських відносин відбувалося на підставі міждержавної угоди від серпня 1919 р., в якій була виражена воля УНР в досягненні порозуміння з Польщею. Польське посольство у Вашингтоні рапортувало у департамент США про угоду, підписану у Варшаві з С. Петлюрою, і визнання незалежності України Польщею, сподіваючись на відповідну підтримку з боку уряду США[59]. Після підписання Варшавської угоди в усіх важливих європейських державах були створені посольства або місії України (всього – 13).
Правове, політичне, фінансове і дипломатичне забезпечення польсько-українського договору, названого пізніше в польській історіографії “Союзом Пілсудський-Петлюра”, відбувалося майже одночасно зі спільним антибільшовицьким походом на Київ, який розпочався 25 квітня 1920 р. під гаслом польських повстанців ХІХ ст. – “За вашу і нашу свободу!”[60].
У боротьбі проти більшовицької Росії українці опиралися на польську військову допомогу й були переконані, що союзне польське війське після здобуття перемоги повернеться додому[61]. В усіх державних актах Польщі, що стосувалися українського питання, звучала риторика, як у відносинах з суверенною державою. У відозві Ю. Пілсудського “До всіх мешканців України”, зокрема, говорилося: “Польські війська залишаться в Україні до тих пір, доки владу на цих землях зможе обійняти український уряд. З моменту, коли уряд української республіки створить державну владу, коли на кордонах стануть українські збройні сили, які зможуть оборонити край перед новою агресією, а вільний народ самостійно зможе вирішити свою долю, – польський жовнір повернеться в межі Речі Посполитої Польської, виконавши почесне завдання боротьби за волю народів”[62].
У складі польських армій, які наступали на Київ, знаходилися українські відділи, сформовані з інтернованих офіцерів і солдатів армії УНР: 6 дивізія увійшла до складу 2-ї армії, в складі 4-ї армії знаходилася 3-а дивізія, яка була попередньо реформована в районі Кам’янець-Подільський – Нові Ушиці[63]. До основних українських сил приєдналалася армія під командуванням генерала Михайла Омеляновича-Павленка, яка повернулася із Зимового походу[64]. Зустріч відбулася в районі Ямполя 5 травня 1920 р. Українська армія потребувала відпочинку і концентрувалася в районі Могильова-Подільського неповні три тижні. Після реорганізації армія УНР зайняла фронт: 1-а Запорізька дивізія; 2-а Волинська дивізія; 3-а Залізна дивізія; 4-а Київська дивізія; 5-а Херсонська дивізія. Разом у бойовому розрахунку українська армія налічувала 12 тис. піхотинців, 900 кавалеристів і 28 гармат[65]. 6-а Січова стрілецька дивізія знаходилася при 3-й польській армії в районі Києва. Разом з групою генерала М. Омеляновича-Павленка Дієва армія УНР налічувала майже 20 тис. боєздатного війська[66]. За даними Т. Кшонстка, польська армія мала 44 тис. піхотинців і понад 6 тис. кавалеристів[67].
Протягом короткотривалої, але дуже успішної військової кампанії від більшовиків було звільнено значну частину Правобережної України. 7 травня 1920 р. союзницькі армії здобули Київ. Союз з С. Петлюрою, військова конвенція і Київський похід 1920 р. стали проявами польського прометеїзму й були реалізовані завдяки ініціативі та авторитету Ю. Пілсудського[68].
Швидке просування польсько-українських військ зумовлювалося також численними антибільшовицькими повстаннями. Однак населення України загалом не підтримувало союзу С. Петлюри з поляками. Головною причиною було те, що українські селяни, причому небезпідставно, побоювалися перспективи відновлення польських поміщицьких землеволодінь на Правобережній Україні. Вони не лише ігнорували заклики українських властей вступати до лав Дієвої армії УНР, але й свідомо донищували залишки маєтків польських землевласників[69]. Упереджене ставлення українських селян підживлювалося політикою польських військових властей, яка нерідко нагадувала дії окупантів й супроводжувалася арештами, реквізиціями, грабунками, насильствами. Ю. Пілсудський засуджував таку поведінку, зокрема познанських полків, які перебували в полоні ідейних стереотипів про Україну і українців, сформованих ендецькою пропагандою[70]. “Несоюзницька” поведінка польських жовнірів і офіцерів завдавала шкоди передусім стратегічним планам Ю. Пілсудського, а в кінцевому підсумку заклала основи їх поразки.
В умовах неприйняття польської присутності в Україні розпочався контрнаступ Червоної Армії, який був таким же стрімким як травнева офензива союзних польсько-українських військ. Головну загрозу для них представляла 1-ша Кінна армія Семена Будьонного, яка вже 27 травня розпочала контрнаступ. 11 червня більшовицькі війська знову захопили Київ. Вже в середині липня 1920 р., опинившись під Варшавою, вони загрожували не лише Польщі, а й державам усієї Західної Європи. Після того як Червона Армія завдала польсько-українським військам відчутного і не менш стрімкого удару, було запущено більшовицьку пропагандистську машину для створення ілюзії, що буцімто злочинний і легковажний польський уряд не хоче миру[71]. Л. Троцький був нещирий у своїх намірах, коли заявляв червоноармійцям, що для Польщі не існує загрози. Насправді у цій ситуації більшовицький уряд вбачав сприятливий момент для реалізації плану експорту революції в Європу.
Тепер уже багато залежало від позиції отамана С. Петлюри, який на чолі війська УНР стримував наступ більшовиків на Галичину. Особливо прославилася 6-та Січова стрілецька дивізія під керівництвом полковника Марка Безручка, яка обороняла Замостя[72]. Тут, в урочищі Комарів, відбулася найбільша битва кавалерії ХХ ст. Стійкість і героїзм армії УНР, яка зупинила просування 1-ї Кінної армії С. Будьонного на шляху до Варшави, дали можливість польським військам під керівництвом Ю. Пілсудського успішно завершити “чудо над Віслою”[73]. Перейшовши у наступ, польсько-українська армія відкинула більшовиків, які поспішно відступили на схід. Польща була врятована, але кампанія 1920 р. переконала польське керівництво у непосильності поставлених завдань, що ледве не завершилося втратою державної незалежності.
16 вересня 1920 р. після форсування Дністра армія УНР завдала нищівного удару Червоній Армії на всьому фронті. Переслідуючи ворога протягом чотирьох днів, вона досягла лінії Збруча. 19 вересня був звільнений Тернопіль, 10 жовтня – Коростень і Жмеринка. 11 жовтня 1920 р. наступив переломний момент в історії армії УНР, коли внаслідок початку переговорів між Польщею і Радянською Росією вона опинилася перед необхідністю продовження боротьби з більшовиками власними силами[74].
Тим часом, 12 жовтня 1920 р., в Ризі під тиском Антанти був підписаний прелімінарний польсько-радянський договір, який зобов’язував Польщу відмовитися від подальшого продовження антирадянської акції[75]. Колишній керівник уряду УНР періоду Директорії (від серпня 1919 до травня 1920 р.) Ісак Мазепа з гіркотою визнавав: “…все це показувало, що польський уряд зломив свій договір з українськими представниками з 22 квітня 1920 р. і залишив українську армію і цілий державний центр УНР напризволяще”[76]. З цього приводу представник уряду УНР Сергій Шелухін апелював до голови польської делегації на мирній конференції в Ризі Яна Домбського. Звертаючись до своїх союзників, він обурювався з приводу того, що на переговори не запросили делегатів від законного уряду УНР, який згідно з законом від 28 січня 1919 р. дістав свою владу від Національного конгресу і має свого представника у Варшаві. На той час, на думку С. Шелухіна, жодного іншого українського уряду не існувало. Він вважав це великою поступкою більшовизму, що загрожувало існуванню законного уряду УНР й було великою небезпекою для для Польщі й усієї Європи. Від імені уряду УНР С. Шелухін запевнив Я. Домбського, що незалежно від прийняття рішень, УНР й надалі буде продовжувати війну проти більшовицької Росії й не збирається виконувати рішення конференції[77].
8 листопада 1919 р. відбулася державна нарада в Ялтушкові за участю С. Петлюри, всіх членів уряду УНР і командирів дивізій на чолі з головнокомандувачем генералом М. Омеляновичем-Павленком. На нараді було призначено дату наступу проти більшовиків на 12 листопада. Учасники наради, захопившись “високою політикою”, забули про те, що такі справи, як встановлення терміну наступу на фронті не повинні виходити за межі найвужчого кола відповідальних людей. Один із учасників цієї наради у своїх спогадах писав: “На другий день після наради … вже в Могилеві 9 листопада вечером чув я на власні вуха, як старшини наші з панночками на вулиці говорили про наступ”[78].
Довідавшись про плани командування УНР, 10 листопада 1920 р. більшовики несподіваним ударом прорвали фронт в районі Бару – Могилева й завдали нищівної поразки правому крилу українського війська. Червона кіннота Григорія Котовського вдарила в тили армії, створивши загрозу оточення. На той час Армія УНР нараховувала 3 тис. 888 старшин та 35 тис. 259 козаків. Через нестачу матеріальних засобів, а найголовніше – зброї та набоїв у бойовому строю залишалося лише 2 тис. 100 старшин, 9 тис. 713 піших козаків та 2 тис. 560 кіннотників[79]. Чисельна перевага ворога стала найважливішою причиною поразки українських військ. За несприятливих умов Армія УНР упродовж 12 днів вела безперервні бої. Останній бій за її участю відбувся 21 листопада 1920 р.[80].
За Збруч на територію Польщі були змушені перейти десятки тисяч солдатів і старшин армії УНР й українських цивільних емігрантів, так звана петлюрівська еміграція[81]. Згідно з даними генерала М. Омеляновича-Павленка на польський бік перейшло 26 тис. офіцерів і солдатів[82]. Так завершився героїчний епізод збройної боротьби УНР з більшовицькою інтервенцію. Українські війська організовано переходили на територію недавнього союзника, зберігаючи військову дисципліну і внутрішню організацію. Згідно з наказом польського уряду вони були інтерновані у таборах для військовополонених: Вадовіце – 1000 українців, Ланьцут (був спеціально підготовлений для роззброєних частин Петлюри) – 2000 чол., Пікуліце – 2000 петлюрівців, Тухоля – 400 українських офіцерів, Каліш – 4000 петлюрівців. Для українців діяли розподілчі станції Пулави, Львів і Стрий, звідки вони направлялися в польські табори[83]. Загалом в концентраційних таборах на території Польщі на кінець 1920 р. перебувало 3 тис. 266 офіцерів, 11 тис. 229 рядових і 984 службовці й цивільні особи Армії УНР[84]. Чисельність українців у Польщі постійно змінювалася. Частина солдатів повернулася на українські землі, а дехто переходив у Галичину і Волинь.
18 березня 1921 р. о 9 год. 30 хв. делегації А. Йоффе і Я. Домбського підписали в Ризі “Мирний трактат між Польщею й Радянськими Росією та Україною”[85]. Ю. Пілсудський на той час робив вигляд, що перебіг переговорів у Ризі його не цікавить. Однак саме тоді він переживав особисту драму. Комендант, як його називали поляки, розумів, що не здійснилася мрія його житття. Хоча сам Ю. Пілсудський, як професійний конспіратор, не залишив щодо цього жодних спогадів. Але з того часу його частіше бачили похмурим і стурбованим, ніж усміхненим. Це помічали люди з його оточенння, зокрема А. Кавалковський. У своїх спогадах він згодом констатував, що, підписуючи Ризький договір, поляки підготували собі поразку 1939 р.[86].
Парадоксальними були результати Ризького договору. Під керівництвом Ю. Пілсудського фактично було збудовано нову Польщу, про яку мріяв Р. Дмовський. Ризький кордон збігався з пропозиціями останнього, хоч трохи відійшов на захід. Територія Польщі після Риги була замалою, щоб створити державу національностей і завеликою, щоб створити національну державу[87].
Ратифікація 15 квітня 1921 р. у Сеймі Польської республіки Ризького договору поклала край офіційному функціонуванню на польській території керівних органів УНР (Голови Директорії, Ради Міністрів і утвореної вже на еміграції Ради Республіки), які були змушені законспірувати свою діяльність. Єдиними легальними представництвами на еміграції залишилися Українська ліквідаційна комісія (УЛК), яка в 1923 р. припинила своє існування на вимоги радянського керівництва, а також Український центральний комітет (УЦК). Уряд Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) неодноразово виступав з протестами проти перебування на території Польщі відділів С. Петлюри і підтримкою їх з боку польської влади. У ноті народного комісара іноземних справ Радянської Росії Г. Чичеріна порушувалося питання щодо формування на території Польщі Партизансько-повстанського штабу (ППШ). Усі ці звинувачення польська сторона відкидала, намагаючись приховати розгортання антибільшовицьких приготувань у таборах петлюрівської еміграції. Зі свого боку наводилися контраргументи про невиконання урядами РРФСР і УСРР умов Ризького договору. Наводилися факти про скупчення частин ЧА поблизу польського кордону й чисельне їх зростання за рахунок передислокації з центральних районів Росії і Кавказу[88]. Поляки закидали більшовикам також організацію антипольської партизанської діяльності на Волині[89].
У політиці польської влади щодо уенерівської еміграції від самого початку визначилися два підходи. Група, що об’єднувалася навколо Начальника держави, яка мала впливи в ГШ, не відмовлялася від використання “української карти”, розраховуючи на відновлення збройного конфлікту з Радянською Росією[90]. Другий представляли ті польські політики, як відверто не сприймали політику Ю. Пілсудського та його оточення. Негативну позицію щодо української еміграції зайняло МЗС, яке очолив Костянтин Скірмунт, що зобов’язався виконувати умови Ризького договору[91]. Результатом політики унормування польсько-радянських відносин було підписання 7 жовтня 1921 р. у Варшаві протоколу “Карахан – Домбський”, який, зокрема, передбачав депортацію з Польщі найбільш одіозних діячів української еміграції. Серед українців до списку потрапили Головний отаман С. Петлюра і генерали – Віктор Зелінський, М. Омелянович-Павленко і Ю. Тютюнник. З них територію Польщі покинули лише генерали В. Зелінський та М. Омелянович-Павленко, які переїхали до вільного міста Гданська. Генерал Ю. Тютюнник під прикриттям польського ГШ готував повстання в Україні. С. Петлюра переховувався в приватному помешканні віце-міністра внутрішніх справ УНР, референта Ю. Пілсудського з українського питання, поляка Г. Юзевського[92].
Спочатку настрій козаків у таборах для інтернованих був пригнічений. Всі жили надією на швидке повернення в Україну. Але з кожним днем вони відчували її нереальність. Невідомий українець 19 червня 1921 р. так описував становище в Ланцуті: “Коли уважно придивитися до населення табору, то можна побачити, який вплив зробило і робить це задротяне життя на масу. Неволя сучасна й невідомість майбутнього так гнітять душу, туманять мозок і волю, що людина поневолі теряє під собою грунт, стає безсильною і безвольною цяцькою ріжних авантурників і провокаторів”[93]. Похмурий настрій виливався в незадоволення керівництвом УНР. Називалася причина, що полягала в “пропасті” між простими козаками й старшиною. Хоча певні кола деструктивного характеру піддавалися таким настроям, однак переважаюча більшість залишалася відданою проводу[94]. Учасник описуваних подій генерал П. Шандрук, який перебував у таборі в Калішу, згадував, що загалом “всі наші інтерновані вояки в Польщі показали себе якнайкраще в усіх відношеннях. Вони зберегли свій патріотичний дух, високу мораль і військову дисципліну, що опиралася в тих умовах головним чином на взаємну повагу і довіру”[95].
У таборах розгорнулася інтенсивна культурно-освітня праця. Ініціативні таборяни почали засновувати різноманітні курси і товариства. Зорганізовано бібліотеки, початкові школи, гімназії і університет. Засновано хори, оркестри і театральні групи, організовувалися спортивні змагання. видавалися книжки, брошури й українські часописи[96]. Найбільше газет виходило в таборах у Каліші, Вадовицях, Александрові Куявському, Стшалкові й Тухолі[97].
У таких складних умовах керівництво УНР намагалося організувати всіх українських емігрантів за кордоном на платформі Державного Центру УНР під виглядом кооперативно-робітничих організацій[98]. Їх інструктори діяли також в державах, де було багато військових українських емігрантів, зокрема в Туреччині, Болгарії, Румунії, Югославії й Чехословаччині.
Особливо непримиренний український елемент мріяв про відновлення незалежної України й готовий був боротися за це зі зброєю в руках. Для координації повстанського руху в кінці січня 1921 р. в Тарнові був створений Партизансько-повстанчий штаб (ППШ), який безпосередньо підпорядковувався Головному отаманові С. Петлюрі. Організацію ППШ було довірено талановитому начальникові 4-ї Київської дивізії, генералові Ю. Тютюннику[99]. Він був добре обізнаний із прометеївськими планами Польщі, називаючи їх “українсько-польською концепцією”, і виступав прихильником ідеї створення незалежної української держави над Дніпром[100].
Керівництво польського ГШ вирішило використати ці настрої. Підготовка збройного походу на радянську Україну тривала майже 10 місяців і відбувалася з відома уряду й під керівництвом ГШ Польщі.За погодженням з командуванням армії УНР було розроблено план, який ставив за мету організацію антирадянського повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Головною рушійною силою в цьому мали стати інтерновані частини армії УНР, що всупереч положенням Ризького договору продовжували залишатися на території Польщі. З інтернованих в таборах українських козаків і старшин була таємно створена Українська повстанська армія, що складалася з трьох груп: Волинської, Бесарабської і Подільської[101].
У червні 1921 р. ППШ перемістився до Львова. Польська контррозвідка і прикордонна служба таємно виробляла документи і переправляла українців на радянську територію[102]. Переміщення ешелонів з повстанцями відбувалося під виглядом робітничих бригад, які були повідомлені, що їх основною метою буде ліквідація влади Рад на Україні. З метою налагодження життя для цивільного населення на звільнених від більшовиків територіях додатково спрямовувалися міністерства й адміністративно-державний апарат УНР. Для них у Львові в 1921 р. було надруковано спеціальний “Підручник для адміністрації”.
Першою 25 жовтня 1921 р. перейшла польсько-радянський кордон Подільська група на чолі з полковником М. Палієм-Сидорянським, яка налічувала приблизно 400 бійців. Група успішно пройшла маршем на Поділля. У той же час Бессарабську групу під командою генерала А. Гулого-Гуленка (300 бійців) спіткала невдача. Після зіткнення з переважаючими силами ЧА вони були змушені повернутися назад[103].
4 листопада 1921 р. за наказом Головного отамана С. Петлюри було доручено генералові Ю. Тютюннику вирушити на Україну разом зі штабом і сформованими відділами. Він же очолив головну – Волинську групу, а начальником штабу став підполковник Юрій Отмарштайн[104]. У складі групи були офіцери польського ГШ Єжи Ковалевський і Маєвський, які мали контролювати дії повстанців.
Зі штабом армії і цивільним урядом Волинська група налічувала близько 1000 чол[105]. Вона була переобтяжена наявністю значної частини цивільних осіб (майже 10%). На всіх припадало лише кілька десятків коней. До того ж вогнепальною зброєю володіла лише половина групи, а решта задовільнялися піками й шаблями або й взагалі сподівалися захопити її у ворога. Бракувало теплого одягу і взуття. Все це негативно впливало на боєздатність Волинської групи, її маневреність і наперед визначало провал операції.
За відсутності дотримання правил конспірації про розгортання партизанських загонів стало відомо радянському керівництву. В часописі “Рідний край”[106] був надрукований наказ Головного отамана УНР С. Петлюри, точна карта із зазначенням постою військових формувань і ціла низка різних відомостей про повстанський рух в Україні[107]. Згодом про передислокацію військових УНР з Польщі на територію Радянської України можна було довідатися з повідомлень в радянській пресі: “Озброєні польськими властями петлюрівські банди переправляються на територію Радянської України”[108].
Рейд Волинської групи тривав з 4 до 20 листопада 1921 р. й завершився провалом. На шляху до містечка Коростень її супроводжувала більшовицька кавалерійська дивізія під командуванням Г. Котовського. 17 листопада група генерала Ю. Тютюнника була оточена біля Базару, де була змушена прийняти нерівний бій. В останньому бою було зарубано більшовиками 400 і захоплено в полон 537 повстанців. Серед поранених був Є. Ковалевський, який під час допитів назвався Терещенком. Українські старшини, не бажаючи здаватися в полон більшовикам, самі себе вбивали і підривали гранатами. Генерал Ю. Тютюнник разом з групою 37 чоловік кінної розвідки врятувався втечею й прибув до Польщі 20 листопада 1921 р. Постановою революційного трибуналу, так званої “п’ятірки”, було вирішено розстріляти 359 рядових козаків, а 41-го представника старшинського складу доправили для додаткових допитів у слідчі органи[109]. Так українською трагедією під Базаром завершився Другий зимовий похід, який фактично ознаменував завершення українських національно-визвольних змагань 1917-1921 рр.
Навіть у тексті мемуарів Ю. Тютюнника, відкоригованому більшовиками і, можливо, самим М. Любченком – автором передмови і приміток, що намагався змістити акценти з антирадянського на антипольський напрямок, відчувається ідейна причетність генерал-хорунжого армії УНР до прометеївської співпраці[110]. Це вже після вимушеного повернення генерала Ю. Тютюнника до Радянського Союзу з’явилася його пропагандистська брошура, в якій він критикував “...ідеал польських імперіалістів – Велику Польщу в кордонах від річки Одер із заходу, Балтійського моря з півночі, Дніпра зі сходу і Чорного моря з півдня”[111]. Зрозуміло, що поява цього твору була зумовлена потребою більшовицької пропаганди використати ім’я прославленого генерала для реалізації своїх політичних цілей, але аж ніяк не відображала справжні переконання автора, тим більше після “авторизованого перекладу”, який можливо, виконувався за завданням органів радянської влади.
Отже, ідея федералізму завдяки діяльності соратників Ю. Пілсудського мала величезний вплив на східну політику Польської республіки 1918– 1921 рр. Основна увага в реалізації федераційної концепції була зосереджена на Литві, Білорусі й Україні, в союзі з якими Польща намагалася утвердити свою гегемонію в Східній Європі. Федералізм був для Ю. Пілсудського знаряддям для реалізації ідеї створення Великої Польщі від Балтійського до Чорного моря. Однак розвиток національної свідомості литовців спрямував їх на будівництво власної незалежної держави. Недооцінка польським керівництвам значення білоруського національного руху сприяло формуванню пробільшовицьких настроїв у Білорусі і, як наслідок, утвердженню тут радянської влади. Українське питання стало пріоритетним у східній політиці Польської держави й у федераційній концепції зокрема. Серед найважливіших актів реалізації політики Польщі цього періоду слід назвати Варшавську угоду, її інтегральну складову – військову конвенцію і спільний польсько-український похід на Київ. Ризький договір 1921 р. між Польщею і радянськими республіками засвідчив поразку федераційної концепції. Парадоксально, що провал планів Ю. Пілсудського означав реалізацію інкорпораційної концепції його головного антагоніста – Р. Дмовського, який, керуючись політичним раціоналізмом вважав, що кордони незалежної Польщі сформуються значною мірою незалежно від волі поляків. Втілення в життя ідей “Союзу Пілсудський – Петлюра” мало своє продовження й після підписання Ризької угоди і проявилося у формі Другого зимового походу. Відставка Ю. Пілсудського на деякий час зупинила реалізацію польських прометеївських планів.
[1] Materski W. Na widecie. II Rzeczpospolita wobec Sowietów 1918-1943… – S.26; Nowak A. Polska i trzy Rosje...S.187.
[2] CAW, Od.II Sz. Gł., sygn. I.303.4.5538, k.17 (“Mit Prometheus”).
[3] Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі…– С.448. Ю. Пілсудський 18 листопада 1918 р. призначив прем’єром Польщі соціаліста Є. Морачевського і затвердив уряд, до якого увійшли соціалісти, людовці та безпартійні.
[4] Deruga A. Polityka wschodnia Polski wibec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy 1918-1919. – Warszawa: Książka i Wiedza, 1969. – S.19.
[5] Miedziński B. Wojna i pokój // Kultura. – 1966. – № 5,6,9,11,12.
[6] Hauser P. Federacyjna wizja Rzeczpospolitej w poglądach Józefa Piłsudskiego i próba jej urzeczywistnienia w latach 1918-1921 // Polska i Ukraiana. Sojusz 1920 roku i jego następstwa. – Pod. red. Z. Karpusa, W. Rezmera i E. Wiszki. – Toruń, 1997. – S.17-39; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Białorusi i Ukrainy 1918-1919… – S.19.
[7] Borkowicz J. W poszukiwaniu gwarancji. Prometejski nurt polskiej myśli wschodniej // Okręt Koszykowa. Red. Jacek Borkowicz, Jacek Cichocki, Katarzyna Pełczyńska-Nałęcz. –Warszawa: Wyd. Naukowe PWN, 2007. – S.54.
[8] BPP, AAK, sygn. 1183, k.140 (A. Kawałkowski. Przyczyny klęski (1964 r.)).
[9] Piłsudski J. Pisma zbiorowe. Uzupelnienia. – Red. A. Garlicki, R. świątek. – Warszawa, 1992. – T. I. – S.129-130.
[10] РГВА, ф.461/к, оп.1, д.533, л.11-12. (Koreferat do Memoriału “Problem Polsko-Ukraiński” dowódcy DOK VI. 17.III.1937 r.); Charaszkiewicz E. Przebudowa Wschodu Europy. Fragmenty faktów y lat 1917-1921 // Niepodległość. Czasopismo poświęcone najnowszym dziejom Polski. Tom IX (po wznowieniu). – Londyn-Nowy Jork, 1974. – S.251.
[11] Brzoza Cz. Polska w czasach niepodleglości i II wojny światowej (1918-1945) // Wielka Historia Polski. – T. 5. – Kraków: FOGRA – Warszawa: Świąt Książki, 2003. – S.30.
[12] Верига В. Визвольні змагання в Україні 1914-1923 рр. У двох томах. – Том 1. – Львів, 1998. – С.430.
[13] BPP, AAK, sygn. 1144, k.18 (List J. Piłsudskiego do gen. Rozwadowskiego. Belweder, 14.II.1919 r.).
[14] Троцкий Л. Д. К истории русской революции. – М., 1990. – С.34.
[15] Матвеев Г. Ф. Предисловие российской стороны // Красноармейцы в польском плену в 1919-1922 гг. Сборник документов и материалов. – М.:; СПб.: Летний сад, 2004. – С.4; Grygajtis K. Sowiecka strategia geopolityczna w Europie a Polska... – S.19-20.
[16] Нота министра иностранных дел Польши Л. Василевского народному комиссару иностранных дел РСФСР Г. В. Чичерину об отказе установить дипломатические отношения с Советской Россией по причине установления советской власти в Литве и Белоруссии. 30 декабря 1918 г. Варшава // Красноармейцы в польском плену в 1919 – 1922 гг. Сборник документов и материалов. – М.:; СПб.: Летний сад, 2004. – С.48.
[17] Davies N. Orzeł biały czerwona gwiazda. Wojna polsko-bolszewicka 1919-1920. – Kraków, 2007. – S.35.
[18] Зашкільняк Л. О., Крикун М. Г. Історія Польщі: Від найдавніших часів до наших днів. – Львів, 2002. – С.453.
[19] Piłsudski J. Pisma Zbiorowe. – Warszawa, – T.V. – S.147.
[20] Pobóg-Malinowski W. Leon Wasilewski // Niepodległość. – T.XVI. – Warszawa, 1937. – S.101.
[21] BPP, AAK, sygn. 1183, k.140-141 (A. Kawałkowski. Przyczyny klęski (1964 r.)).
[22] Історія Центрально-Східної Європи. Посібник для студентів історичних і гуманітарних факультетів університетів / За ред. Леоніда Зашкільняка. – Львів, 2001. – С.400.
[23] Grygajtis K. Polskie ideje federacyjne i ich realizacja w XIX i XX w… – S.553.
[24] CAW, Od. II Sz. Gł., sygn. I.303.4.5721, k.1 (Partyzanka na Białoruśi. Raport Dowódz. Oddz. Do Nacz. Komendy POW na Białorusi. Mińsk, 16.VIII.1919 r.).
[25] Grygajtis K. Polskie ideje federacyjne i ich realizacja w XIX i XX w... – S.552.
[26] Dokumenty i materiały do historii stosunków polsko-radzieckich. – T. II. – Warszawa, 1961. – S.320 (List M. Swiętochowskiego w referacie dla Sztabu Generalnego z 31 lipca 1919 r.).
[27] Taraszkiewicz B. Białoruskie postułaty polityczne / B. Taraszkiewicz // Przymierze. – 1920. – №3. – 29 sierpnia. – S.7.
[28] Чигринов П. Г. История Беларуси з древности до наших дней. Учебное пособие. – Мн.: Книжный дом, 2004. – С.459.
[29] Mironowicz E. Białorusini i Ukraińcy w polityce obozu piłsudczykowskiego... – S.27.
[30] Taraszkiewicz B. Białoruskie postułaty polityczne (Dokończenie) / B. Taraszkiewicz // Przymierze. – 1920. – №5. – 12 września. – S.8.
[31] Mironowicz E. Białorusini i Ukraińcy w polityce obozu piłsudczykowskiego... – S.26.
[32] Mikulicz S. Prometeizm w polityce II Rzeczypospolitej... – S.53.
[33] Кедрин І. Соборність. З нагоди 60-річчя Акту 22 січня 1919 року // Альманах УНС [Українського Народного Союзу]. У сторіччя народження Симона Петлюри – Джерзі Ситі-Ню Йорк: Вид-во: “Свобода” 1979.– №69 – С.45.
[34] Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ – Одесу в 1919 році (Короткий історичний огляд). – Книга перша (Частини І й ІІ). – Видання друге. – Мюнхен: Вид.-во “Хвильового”, 1946. – С.39; Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння… – С.11.
[35] Мандзенко К. Петлюра, петлюрівці, петлюрівство. До сторіччя від дня народження Головного отамана Симона Петлюри 1879-1979 // Альманах УНС. У сторіччя народження Симона Петлюри – Джерзі Ситі-Ню Йорк: Вид-во: “Свобода” 1979. – №69. – С.11.
[36] Винниченко В. Відродження нації. (Історія української революції [марець 1917 р. – гудень 1919 р.]). – Частина ІІІ. – Репринтне відтворення видання 1920 року. – К.: Вид-во політичної літератури України, 1990. – С.390.
[37] Красівський О. Я. Українсько-польські взаємини в 1917 – 1923 рр… – С.211.
[38] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР… – С.151.
[39] Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння… – С.13.
[40] Капустянський М. Похід Українських Армій на Київ – Одесу в 1919 році... – С.39.
[41] Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння… С.11-20.
[42] BPP, AAK, sygn. 1149, k.17 (Gen. Paweł Szandruk. Dzałania armii Ukraińskiej w wojnie r. 1920).
[43] Ibid., k.18 (Gen. Paweł Szandruk. Dzałania armii Ukraińskiej w wojnie r. 1920).
[44] Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920). – К., 2001. – С.9.
[45] Шандрук П. Сила доблесті…С.77-81.
[46] BPP, AAK, sygn. 1149, k.19-20 (Gen. Paweł Szandruk. Dzałania armii Ukraińskiej w wojnie r. 1920).
[47] Доценко О. Зимовий похід (6.XII.1919 – 6.V.1920). – К., 2001. – С.15.
[48] Гудь Б., Голубко В. Нелегка дорога до порозуміння…– С.23.
[49] BPP, AAK, sygn.1144, k.54 (Tłómaczenie. Ukraińska misja Dypłomatyczna w RPP do wysokiego Rządu RPP. Warszawa, 2.XII.1919 r.).
[50] Komunikat Urzędowy MSZ Polski // Monitor Polski. Dziennik Urzędowy RPP. – 1920. – 23 kwietnia. – № 97.
[51] РГВА, ф.461/к, оп.2, д.43, л.13-15 (Секретное соглашение между правительством Польши и петлюровской директорией украинской независимой республики о признании УНР и сотрудничестве, заключенное 21.IV.1920 г. (фотокопии)).
[52] Литвин С. Суд історії: Симон Петлюра і Петлюріана. – К., 2001. – С.362-364.
[53] Військова конвенція поміж Польщею і Україною // Мазепа І. Україна в огні і бурі революції... – С.546.
[54] CAW, Od. II Sz. Gł., sygn. I.303.4.5520, k.29 (Opracowanie historyczne na temat historii Ukrainy od 998 do 1931 r., 1931-1933); Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917-1921): Наукове видання. – К.: Темпора, 2007. – С.139.
[55] Шелухін С. Варшавський договір між поляками й С. Петлюрою 21 квітня 1920 р. – Прага: Нова Україна, 1926; передрук б. м.: Знання, 1946. – С.28-31.
[56] CAW, Od. II Szt. Gł., sygn. I.303.4.5740, k. 55 (Ukraińcy. żródła finansowe rządu URL w 1920 r.).
[57] ЦДАГО України, ф.57, оп.2, спр.424, арк.60 (Главное командование польскими войсками. Из политического информационного сообщения № 10 от 10. V. 1920 г. Перевод с польского.1920, 11 мая.); Там само, спр.423, арк.50 (1920, maj 25. Polityczny komunikat infofmacyjny) (Копия).
[58] ЦДАВО України, ф.1429, оп.2, спр.109, арк.273 (Рапорт в.о. Голови НДМ УНР в Парижі М. Шумицького Міністру закордонних справ А. Ніковському про юридичне визнання Аргентиною незалежності України. 9 березня 1921 р.).
[59] CAW, Od. II Sz. Gł., sygn. I.303.4.5740, k.59 (Poselstwo Polskie w Waszingtonie. Załacznik do str. 11. 30.04.1920 r.).
[60] Wiszka E. Emigracja ukraińska w Polsce 1920 – 1939. – Toruń, 2005. – S.23.
[61] AP w Krakowie, Materiały zw. z dział. Rądu URL w Tarnowie, sygn. 29/1971/251. b.n.s. (Копія телеграми із Вінниці, одержаної Ямпільським повітовим секретаріатом, в якій містилася “Декларація правительства УНР”. 3.VI. 1920 р.).
[62] BPP, AAK, sygn. 1183, k.141 (A. Kawałkowski. Przyczyny klęski (1964 r.)).
[63] Ibid., sygn. 1149, k.20 (Gen. Paweł Szandruk. Dzałania armii Ukraińskiej w wojnie r. 1920).
[64] Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки
