Історичні особистості

 

 

Ба́лицький Все́волод (27 листопада 1892, Верхньодніпровськ Катеринославської губернії, нині Дніпропетровської області — 27 листопада 1937, Москва) — один із керівників органів державної безпеки ВЧК-ОДПУ-НКВС, комісар державної безпеки 1-го рангу (26 листопада 1935), один з орґанізаторів Голодомору. В грудні 1918 року введений до складу колегії Всеукраїнської ЧК (ВУЧК) і призначений зав. відділом. У 1919 році завідувач секретаріату ВУЧК, у вересні 1919 року недовго був головою ВУЧК у Гомелі. У вересні-жовтні 1919 року голова ревтрибуналу Гомельського укріпрайону. У жовтні 1919 голова Українській організаційній комісії, потім політінспектор ВЧК. З листопада 1919 року головує Волинською, з грудня 1919 року Київською ЧК і одночасно повпред ВЧК в Правобережній Україні. У 1920 році начальник тилу і голова трибуналу Південно-західного фронту. Широко застосовував безборонні арешти, розстріли, страти заручників тощо.У 1920–1921 роках заступник голови Центрального управління надзвичайних комісій. З квітня 1921 до березня 1922 року заступник голови і командувач військами ВУЧК. З липня 1922 заступник голови. 18 жовтня 1922 політбюро ЦК КП(б)У прийняло постанову про з'їзд УКП, голові ДПУ УСРР В. Балицькому надавалася директива заарештувати всіх учасників з'їзду та вислати їх до Москви та зробити на засіданні політбюро доповідь про діяльність УКП та заходи по її ліквідації. 2 серпня 1923 ВЦВК звільнив з посади НКВС В. Манцева, нагородивши його орденом Трудового червоного прапору, тимчасово виконуючим обов'язки НКВС призначено В. Балицького. З вересня 1923 по червень 1931 — голова ГПУ України і одночасно повпред ГПУ-ОГПУ СССР в Україні, а в березні 1924 — листопаді 1930 нарком внутрішніх справ Української РСР. З його ім'ям пов'язані арешти і висилки «націоналістичної» інтелігенції і т. д. Від вересня 1930 року член ЦКК ВКП(б).

Блюхер Василь (19 листопада [1 грудня] 1890 - 9 листопада 1938) - радянський військовий, державний і партійний діяч, Маршал Радянського Союзу (1935). Кавалер Ордена Червоного Прапора № 1 (1918) і Ордена Червоної Зірки № 1 (1930). У 1938 році був заарештований в ході масових репресій в РККА і 9 листопада 1938 помер від побоїв на слідстві в Лефортовської в'язниці. Після смерті Сталіна реабілітований. 27 червня 1921 призначений головою Військової ради, головнокомандувачем Народно-революційної армії Далекосхідної республіки і військовим міністром ДВР. 26 серпня 1922 призначений командиром-комісаром 1-го стрілецького корпусу, що формувався з дивізій, які опинилися після Громадянської війни на території Петроградського військового округу (вступив на посаду 30 вересня 1922). 27 квітня 1923 призначений тимчасово виконуючим посаду начальника гарнізону міста Петрограда з виконанням обов'язків командира 1-го стрілецького корпусу. На цей пост Блюхер був висунутий, як один з найбільш відданих справі революції командирів (ще свіжа була пам'ять про Кронштадтському повстанні, хоча сам Блюхер в придушенні повстання не брав).Блюхер був обраний членом Петроради і членом Всеросійського центрального виконавчого комітету. В кінці жовтня 1922 року, беручи участь у роботі IV сесії ВЦВК дев'ятого скликання, Блюхер вперше побачив Леніна.

6 вересня 1923 відбув у Москву в розпорядження начальника військової і морської інспекції Гусєва для робіт за завданнями інспекції, де пробув до лютого 1924 року. У 1924 році призначений комендантом Ленінградського укріпрайону з виконанням обов'язків командира 1-го стрілецького корпусу.

 

 

Волобуєв Михайло (* 11 січня (24 січня) 1903, Миколаїв — † 20 червня 1972, Ростов-на-Дону) — український економіст. 1921-22 — заступник завідуючого Миколаївського, 1922 — Вінницького губернського відділів освіти. З 1923 працював у Харкові у Головполітосвіті, викладав у Харківському фармацевтичному технікумі, Інституті народної освіти, фінансово-економічном технікумі. М.Волобуєв 1928 року виступив зі статтею «До проблеми української економіки», в якій спростовував думку радянських ідеологів про повну єдність дореволюційної російської економіки. Навпаки ж Україна, на переконання М.Волобуєва, являє собою єдиний господарський комплекс й тому вона мусить готуватися до вступу у світове господарство у випадку перемоги світової революції на земній кулі як рівноправна частина цього світового комплексу.

 

 

Буха́рін Мико́ла (27 вересня (9 жовтня) 1888, Москва — †15 березня 1938, Коммунарка Московської обл.) — російський економіст, політичний діяч Російської імперії, РРФСР, СРСР, член Президії Виконкому Комінтерну (1919—1920). Академік АН СРСР (1929). листопада 1923 року активно бореться з «троцькістською» Лівою опозицією. Смерть Леніна 21 січня 1924 стала серйозним душевним ударом для Бухаріна, який був одним з кращих товаришів вождя. Бухарін відреагував на смерть засновника Радянської держави щирим і емоційним зверненням ЦК РКП(б). Після смерті Леніна переведений в члени Політбюро ЦК (2 червня 1924) і став одним з впливових керівників партії і держави. Як і Зінов'єв, виступив проти публікації ленінського «Заповіту». У цей період Бухарін стає близьким другом Сталіна, який в одній з бесід охарактеризував керівних членів партії таким чином: «Ми з тобою, Бухарчик, Гімалаї, а всі інші — маленькі плями» (Бухарін належав до небагатьох вищих керівників партії і країни, що зверталися до Сталіна на «ти» і що називав його в своїх виступах Кобою; Сталін, у свою чергу, звав Бухаріна «Ніколашею» або «Бухарчиком»). Бухарін надав істотну підтримку Сталіну в боротьбі проти Троцького (1923—1924), Каменева і Зінов'єва (1925—1926) і в остаточному розгромі Троцького (1927).За деякими даними, керував висилкою Троцького у Вірний в 1928 році.Проаналізувавши причини невдач «військового комунізму», Бухарін перетворився на активного прибічника проголошеної Леніном нової економічної політики. Після смерті Леніна він робив акцент на необхідності подальшого проведення економічних реформ в руслі НЕПу. В цей час Бухарін висунув знамените гасло (1925), звернене до селян: «Збагачуйтеся, нагромаджуйте, розвивайте своє господарство!», вказавши, що «соціалізм бідняків — це паршивий соціалізм» (згодом Сталін назвав гасло «не нашим», а Бухарін відмовився від своїх слів). В той же час, Бухарін брав участь і в розробці сталінської теорії «соціалізму в одній окремо взятій країні», яку протиставили ідеї перманентної світової революції Троцького.У 1928 виступив проти посиленої колективізації, пропонуючи еволюційну дорогу, коли кооперація і суспільний сектор (багатоукладна економіка) будуть поступово економічно витісняти індивідуальне господарство, а кулаки не підлягатимуть фізичному усуненню як клас, а будуть поступово зрівняні з рештою жителів села. У опублікованій в «Правді» статті «Замітки економіста» (30 вересня 1928) Бухарін оголосив єдино прийнятним безкризовий розвиток аграрного і індустріального сектора, а всі інші підходи (в першу чергу сталінський) — «авантюристськими». Це, проте, перечило курсу Сталіна на загальну колективізацію і індустріалізацію (причому на програму Сталіна до певної міри вплинули і погляди Троцького про необхідність форсованої індустріалізації, які самим же Сталіним були відкинуті всього трьома роками раніше, як такі, що неможливо реалізувати).

 

 

Горліс-Горський Юрій (* 14 січня 1898, с. Демидівка на Полтавщині — †27 вересня 1946, Ауґсбурґ, ФРН) — український військовий і громадський діяч, письменник, старшина Армії УНР. Навесні 1921 р. за наказом підпілля Залізняк «видістався з Холодного Яру» і прибув до Львова на зустріч з генерал-хорунжим Юрком Тютюнником.Ставши зв'язковим уряду УНР, навесні 1922-го він вертається в окуповану російськими більшовиками Україну. Підпільну роботу — під псевдонімом Горський — спочатку провадив у Києві, а потім на Поділлі. Та незабаром Юрія було заарештовано. Довелося провести 8 місяців у «тюрподі» Вінницького ГПУ. Чекісти не спромоглися довести його вини і 16 грудня 1923 р. звільнили з-під варти.За завданням українського підпілля Горський дав згоду працювати в агентурному апараті ГПУ. За пізнішим висловом одного з найдосвідченіших керівників Подільського ГПУ Галицького, Горський провалив не одну чекістську операцію.Та у 1924-му знову арешт. Більшовики «оцінили» антикомуністичну підпільну роботу Юрія на Поділлі в 15 років ув'язнення. Ще добре, що вони не дізнались про холодноярську сторінку його біографії…

 

Го́рький Максим (* 16 (28) березня 1868, Нижній Новгород, Російська імперія — † 18 червня 1936) — російський письменник, драматург та публіцист Російської імперії та СРСР. У 1918—1921 роках брав участь «у будівництві соціалістичної культури»: організовував видавництво «Всесвітня література» та ін. У публіцістичних статтях 1919—1920 років закликав закордонних діячів до захисту революції у Росії.23 квітня 1920 року під час вшанування В. Леніна у зв'язку із 50-річчям говорив «про значення грандіозної роботи Леніна для людства».В липні 1920 року був присутнім на II конгресі Коминтерну.1931 року керівництво ВКП(б) організувало М. Горькому відвідування Соловецького концтабору, після чого він написав схвальний відгук про режим утримання в'язнів.

 

 

Гра́ве Дмитро (*25 серпня (6 вересня) 1863, Кириллов — †19 грудня 1939, Київ) — математик, творець першої великої вітчизняної математичної школи; академік АН України (1919), член-кореспондент РАН (1924) і почесний член АН СРСР (1929).12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Граве дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.1934 став першим директором Інституту математики АН УРСР. Нагороджений орденом праці.Основні праці з алгебри, прикладної математики, механіки, кібернетики, астрономії.

 

Дибе́нко Павло́ Юхи́мович (*16 (28) лютого 1889, Людкове — †29 липня 1938, Москва) — радянський військовий і державний діяч українського походження, перший наркомвійскмор Радянської Росії, командарм 2-го рангу. У 1919–1920 роках командував з'єднаннями під Царицином і на Кавказі. Був командиром 1-ї Задніпровської Української Радянської дивізії. Дивізію склали багатотисячні загони найвідоміших в Україні партизанських отаманів — Ничипора Григор'єва і Нестора Махна.

З 3 березня 1920 по 11 травня 1920 року — начдив 1-ї кавказької кавалерійської дивізії. З 28 червня 1920 по 17 липня 1920 року — начдив 2-ї Ставропольсклй кавалерійська дивізії імені М. Ф. Блінова. Під загальним командуванням М. М. Тухачевського Павло Дибенко, на чолі Зведеної дивізії, був одним з керівників придушення Кронштадтського повстання у 1921 році. Брав участь у придушенні селянського повстання в Тамбовській губернії. За ці та інші «особисті заслуги» у 1922 році був поновлений у партії, командував стрілецьким корпусом в Одесі, де оселився в особняку, самовільно ним «експроприйованому».

У 1928–1938 роках — командувач військами Середньоазійського, Приволзького, Сибірського та Ленінградського військових округів. Був членом Революційної Військової Ради СРСР, член ЦВК СРСР. Нагороджений трьома орденами Червоного Прапора (1921, 1923, 1931). У 1937 році обраний депутатом Верховної Ради СРСР 1-го скликання.

У 1936–1938 поках під його керівництвом і керівництвом начальника Ленінградського Управління НКВС Л. Заковського пройшли чистки серед керівного складу Ленінградського військового округу. Дибенко був також особисто причетний до масових репресій в армії, брав участь у судовому процесі над групою колишніх радянських воєначальників вищого рангу — на чолі з маршалом М. Тухачевським і командармами 1-го рангу І. Уборевичем та Й. Якіром.

 

 

Довже́нко Олександр (*29 серпня (10 вересня) 1894, хутір В'юнище, тепер у межах смт Сосниця Чернігівської області — †25 листопада 1956, Передєлкіно, Московська область) — український та радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу. 1920 — Довженка призначають завідувати Житомирською партійною школою. Після розпаду «Гарту» Довженко стає одним з засновників ВАПЛІТЕ. У своїй статті «До проблеми образотворчого мистецтва» у теоретичному збірнику ВАПЛІТЕ за 1926 рік Довженко дав рішучу відсіч спробам Асоціації Художників Революційної Росії (АХРР), яка підтримувалась московським урядом, підпорядкувати неоромантичне мистецтво України принципам соціалістичного реалізму та накиданням на нього «убогої мистецької традиції передвижників»

 

Єфре́мов Сергі́й (колишнє прізвище предків — Охрі́менко[1]; 6 (18) жовтня 1876, с. Пальчик, тепер Катеринопільського району Черкаської області — 10 березня 1939) — український громадсько-політичний і державний діяч, літературний критик, історик літератури, академік Української Академії Наук (з 1919), віце-президент ВУАН (з 1922), дійсний член Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові, публіцист, один із творців української журналістики. Брав участь у розробці концепції української державності, української національної культури й освіти. Надрукував (загалом) близько десяти тисяч публіцистичних і наукових статей. Видав ряд монографічних нарисів, присвячених творчості Марка Вовчка, Тараса Шевченка, Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого, Панаса Мирного та ін.Незаконно репресований 1930 року в результаті сфабрикованого радянською владою так званого «процесу Спілки визволення України». Реабілітований 1989 року.

 

 

Їжаке́вич Іва́н (* 6 (18 січня) 1864, село Вишнопіль, нині Тальнівського району Черкаської області — † 19 січня 1962, Київ) — український живописець, письменник, графік, народний художник УРСР (1951).У 1919 році в Києві спільними зусиллями художників створено Першу Професійну Спілку художників міста Києва; Їжакевич в активній участі у роботі Спілки. Працював у різних стилях: книжковій графіці, монументальному живописі (розписав Борисоглібську церкву, Успенський собор Києво-Печерської лаври), писав портрети та пейзажі. Продовжував створювати ілюстрації до «Кобзаря», написав ряд робіт, присвячених життю Тараса Шевченка.

 

 

Каменєв Лев (справжнє прізвище Розенфельд, 6(18) липня 1883 — 25 серпня 1936) — радянський партійний і державний діяч, більшовик, революціонер. 1901 року вступив на юридичний факультет Московського університету.Учасник делегації Радянської Росії на мирних переговорах із Центральними державами в Бересті.В 1936 засуджений за справою «Троцкістсько-зинов'євського центру» і розстріляний. Посмертно зреабілітований у 1988 році.

 

 

Кістяковський Володимир (30 вересня (12 жовтня) 1865, Київ - 19 жовтня 1952, Москва) - російський і радянський физикохимик, академік АН СРСР (1929, член-кореспондент з 1925). Займався вивченням комплексних колоїдно-електрохімічних проблем. Одночасно і незалежно від І. А. Каблукова ввів уявлення про сольватації іонів. Їх роботи поклали початок зближенню фізичної і хімічної теорій розчинів.У 1929 за дорученням Президії АН СРСР організував при Академії наук Ленінградську колоїдно-електрохімічний лабораторію (ЛАКЕ АН СРСР). Створив Дихаючий елемент ще відомий як електрохімічний генератор.

 

Кокель Олексій (1 березня [13 березня] 1880 - 4 лютого 1956) - художник, професор (1939). Викладав у Харківському художньому училищі (1916-21) та Харківському художньому інституті (1921-1936) серед його учнів - Борис Косарєв, М. Дерегус, В. Сізіков, Л. Шматько, В. Яценко, Л. Чернов, Є. Світличний. Брат єпископа Благовіщенського Священномученика Германа. Закінчив Нормальну школу рисувальну при Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі (1906), а в 1912 р. - Імператорську Академію мистецтв по майстерні И.Е.Репина і Д.Н.Кардовского. У 1905 році змінив прізвище Афанасьев на Кокель: «Вважаю належним заявити канцелярії, що моя справжнє прізвище Кокель, а не Афанасьєв, як я записаний у всіх паперах Академії, і тому прошу змінити її на Кокель». За конкурсну (дипломну) картину «У чайній» (1912) був удостоєний поїздки в Італію.У творчому доробку А. А. Кокель особливу цінність перед ставляют його академічні малюнки. Їх багато, і всі вони в основному великого розміру, намальовані вугіллям. У образотворчих прийомах немає символу, алегорії або іносказання (художник і не любив ними користуватися). Тільки методом соціалістичного реалізму А. А. Кокель визнав можливим створити такі великі полотна, як «Страж революції» (1927), «Нагородження ударниці» (1931), «Лікнеп» (1935), «На соляних промислах» (1936), «К. Є. Ворошилов у танкістів»(1937) та багато інших творів.

 

 

Кото́вський Григорій (12 (24) червня 1881, Ганчешти — пом. 6 серпня 1925, Чабанка) — радянський військовий та політичний діяч, командир червоноармійських загонів та з'єднань у період громадянської війни (1918–1922). Зробив кар'єру від кримінального злочинця до члена Союзного, Українського й Молдавського Центрального Виконавчого Комітету СРСР. Член Реввійськради СРСР. Загинув при нез'ясованих обставинах від пострілу свого знайомого по злочинному світу Мейера Зайдера. У травні 1917 Котовського умовно звільняють та направляють до Дієвої Армії Російської імперії — на Румунський фронт Першої світової війни. Там його вибирають членом революційного полкового комітету 136-го Таганрозького піхотного полку. У листопаді 1917 Котовський примкнув до лівих есерів, та згодом був обраний членом революційного комітету 6-ї російської армії.У січні-березні 1918 року Котовський очолює Тираспольським загоном збройних сил Одеської Радянської Республіки. В 1918 році за допомогою більшовицького підпілля здійснив кілька пограбувань в Одесі, зокрема фінансових установ Добровольчої армії. Від липня 1919 — комбриг 45-ї стрілецької дівізії. Під командуванням Й.Якіра брав участь у переході угруповання червоних військ від Дністра до Житомира.З листопада 1919 року у складі 45-ї дивізії РСЧА брав участь в обороні Петрограду від білогвардійців. З січня 1920 командував кавалерійською бригадою під час боїв на Кавказі, а потім — в Україні та на радянсько-польському фронті. У квітні 1920 року вступив до РКП(б). З грудня 1920 Котовський командував 17-ю Кавказькою дивізією.1921-го року він командує кавалерійськими частинами, що беруть участь в у придушенні селянських повстань в Україні та під Тамбовом (нині місто в РФ). У вересні 1921 року Котовського назначають начальником 9-ї кавалерійської дивізії, у жовтні 1922 — командиром 2-го кавалерійського корпусу РСЧА.17 листопада 1921 року, на чолі 9-ї кавалерійської дивізії взяв безпосередню участь у Битві під Базаром, в якому більшовики завдали поразки Волинській групі Армії Української Народної Республіки (командувач — генерал-хорунжий Юрій Тютюнник). Після громадянської війни був членом Всеросійського ЦВК. 1925 — голова ревізійної комісії Центрального управління промрадгоспами. Один з ініціаторів створення Молдавської Автономної СРР у складі УСРР.

Тіло Котовського Г. після вбивства.

 

Ле́нін Володи́мир (справжнє прізвище: Улья́нов; рос. Владимир Ильич Ленин (Ульянов); 10 (22) квітня 1870, Симбірськ, Російська імперія — 21 січня 1924, Горки, Московська область, СРСР) — революціонер, політичний діяч Російської імперії і Радянського Союзу, російськомовний публіцист, лідер російських більшовиків, філософ-матеріаліст.Один з організаторів збройного Жовтневого перевороту восени 1917 року, один з ініціаторів та організаторів Громадянської війни в Росії, яка за оцінками різних істориків забрала від 14 до 23 мільйонів життів, червоного терору, під час якого послідовники більшовизму масово мордували так званих «класових ворогів» та примусової заготівлі сільськогосподарських продуктів, так званої «продрозверстки», яка стала головною причиною Голоду в Україні 1921–1923 р. та Голоду в Поволжі 1921–1922 р.; перший Голова Раднаркому — уряду РРФСР, один з головних творців тоталітарної держави СРСР, теоретик комунізму, один із засновників більшовицької партії Росії, лідер міжнародного комуністичного руху.У листопаді 1917 року Ленін очолив збройне захоплення влади — Жовтневий переворот, що призвів до приходу більшовиків (що пізніше називали себе комуністами) до влади. Уклав сепаратний мир із Німеччиною, організував успішне утримання влади більшовиками, незважаючи на опір внутрішніх сил та іноземну інтервенцію в 1918–1920 роках. У результаті громадянської війни спромігся певною мірою відновити імперію, що існувала до 1917 року.В. Ульянов очолював уряд РРСФР(1917–1922), а після приєднання союзних республік — СРСР (1923).Його модифікація традиційної доктрини марксизму, відповідно до специфічних російських умов, отримала назву марксизм-ленінізм і використовувалась для обгрунтування комуністичної ідеології.У радянській історіографії і комуністичній пропаганді іменувався «вождем світового пролетаріату» та «основоположником ленінізму», всіляко оспівувався та звеличувався; про колишній культ Леніна досі свідчать численні пам'ятники на центральних площах міст і містечок на колишній території СРСР; його портрет був зображений на радянських грошових банкнотах.

Макаре́нко Антон (*1 (13) березня 1888, Білопілля, Харківська губернія — †1 квітня 1939, Голіцино) — український радянський педагог і письменник, один із засновників системи дитячо-підліткового виховання.Здійснив у педагогічній практиці дослід, який не має прикладів, масового перевиховання дітей-правопорушників в трудовій колонії ім. М. Горького (1920–1928, під Полтавою, з 1926 в Куряжі поблизу Харкова) і дитячій комуні ім. Ф. Е. Дзержинського (1927-35, в передмісті Харкова). Розробляв теорію і методику виховання в колективі, теорію сімейного виховання. 1932 року побачила світ перша книга Макаренка «Марш 30-го року». 7 січня 1932 року урочисто відкритий перший завод електросвердлилок.У 1933–1935 р.р. виходить у світ «Педагогічна поема». З 1934 р. А. С. Макаренко — член Спілки письменніків УРСР. 1 липня 1935 р. — Макаренко призначений на посаду помічника начальника відділу трудових колоній та трудкомун Народного комісаріату внутрішніх справ УРСР, підрозділу, що створений відповідно до Наказу НКВС від 7 червня 1935 р."Про організацію роботи щодо ліквідації дитячої безпритульності та безнаглядності". У його віданні знаходились 42 дитячих установи, в тому числі 10 трудколоній та 2 трудкомуни — ім. Балицького В. А. (Ладан) та ім. Дзержинського Ф. Е.(Харків). В жовтні 1936 Антон Семенович залишає роботу у Відділі та працює консультантом на громадських засадах в колонії в Броварах (поблизу Києва).1937 року Макаренко переїздить до Москви. 1937 року виходить «Книга для батьків», 1938 року — книга «Прапори на баштах».

 

Мануї́льський Дмитро (партійні псевдоніми — «Мефодій», «Фома», «Іван Безграмотний»; * 21 вересня (3 жовтня) 1883 — † 22 лютого 1959) — радянський партійний і державний діяч, академік АН УРСР з 1945 року. Міністр закордонних справ УРСР (1944-53). У 1905—1906 роках займався агітаційно-пропагандистською діяльністю в Петербурзі. В 1906 році за участь у Кронштадтському повстанні матросів заарештований і засуджений до 5-річного заслання в Якутію. Втік з Вологодської тюрми до Києва. З 1907 року — член Київського комітету РСДРП. Восени 1907 року емігрував у Париж.У 1911 році закінчив юридичний факультет Сорбонського університету. В 1912—1913 роках нелегально перебував у Петербурзі і Москві, згодом знову емігрував закордон.У травні 1917 року повернувся у Росію. Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 Мануїльський — член колегії Наркомату продовольства РСФРР. З травня 1918 року — заступник голови більшовицької делегації на мирних переговорах з Україною. 12 червня 1918 року Мануїльський разом з Християном Раковським підписав умови прелімінарного миру з Українською Державою. В 1918 році висланий ЦК РКП(б) для організації більшовицького руху в Україні. Деякий час був близький до фракції так званих федералістів КП(б)У.У 1919—1920 роках — член Всеукраїнського ревкому, в 1920—1922 роках — народний комісар землеробства УСРР. У 1920—1921 роках Мануїльський — учасник польсько-радянських мирних переговорів у Ризі. З грудня 1921 року протягом незначного часу — перший секретар ЦК КП(б)У, редактор газети «Комуніст». У 1920—1923 і 1949—1952 роках — член політбюро ЦК КП(б)У, з 1924 року — член президії. В 1928—1943 роках — секретар виконкому Комінтерну, голова делегації ВКП(б)У в Комінтерні, один з провідників сталінської політики терору в апараті Комінтерну та закордонних компартіях.14 липня 1944 року призначений заступником голови Раднаркому УРСР і народним комісаром закордонних справ УРСР. У квітні 1945 року очолював українську делегацію на міжнародну конференцію у Сан-Франциско, що оформила створення ООН, та на Паризькій мирній конференції 1946 року. Брав участь у роботі перших сесій Генеральної асамблеї ООН, на яких виступав з промовами, спрямованими проти діяльності української еміграції. В 1945—1946 роках Мануїльський, виступивши, ініціатором, ідеологом і керівником нової кампанії боротьби проти «українського буржуазного націоналізму», розгорнув широкомасштабну акцію по переслідуванню й цькуванню української інтелігенції, зокрема, найвідоміших тогочасних істориків Мирона Петровського та Івана Крип'якевича.

 

 

 

 

МАХНО НЕСТОР ІВАНОВИЧ [14(26). 10.1888; за ін. дан., 17(29). 1889; - 25.7. 1934; за ін. дан., 6.7.1934] - український повстанський отаман, один з лідерів анархістського руху в Україні. Н. у с. Гуляй-Полі Катеринославської губ. (тепер Запорізька обл.). Деякий час навчався у гуляй-пільській початковій школі. В 1906 став членом анархістської організації “Спілка бідних хліборобів”, що діяла на Катеринославщині. В 1906-08 М. за участь в експропріаційних акціях кілька разів заарештовувався поліцією. В березні 1910 Одеський військово-окружний суд засудив М. до смертної кари, яка незабаром була замінена довічною каторгою. У 1911-17 М. був ув'язнений у Бутирській тюрмі в Москві. Після Лютневої революції 1917 у Росії М. у березні 1917 М. повернувся на Катеринославщину, де розгорнув широку діяльність як політик і військовий діяч. Став одним з ініціаторів заснування Селянської Спілки, очолював місцеву раду робітничих і селянських депутатів та профспілку деревообробників та металістів. Створена М. місцева адміністрація провела розподіл маєтностей великих землевласників серед селянства, примусила місцевих підприємців значно підняти заробітну плату робітникам. В кін. 1917- поч. 1918 М. сформував “селянські вільні батальйони”, які розпочали боротьбу проти козачих частин з Південно-Західного і Румунського ф-тів, які намагалися через територію України пробитись на Дон і приєднатись до військ ген. О. Каледіна. Наступ в березні 1918 німецько-австрійських військ (після укладення Берестейського миру 1918) примусив М. виїхати з України. Деякий час він перебував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Астрахані, Саратові і Москві. Влітку 1918 М. знову повернувся в Україну, де організувавши невеликий повстанський загін, розпочав боротьбу проти влади гетьмана П. Скоропадського. В серед. грудня 1918 М. уклав угоду з керівництвом Дерикторії УНР, яка виявилася недовготривалою. В грудні 1918 загони М. перейшли на сторону більшовиків і захопили разом з червоноармійцями Катеринослав. Проте вже 31.12.1918 частини Армії УНР під командуванням Самокиша звільнили місто. З поч. січня 1919 М. розпочав боротьбу проти денікінців, військ Дерикторії та Антанти. Очолював бригаду у Першій Задніпровській дивізії (ком. П. Дибенко), до складу якої входила частина от М. Григор'їва. Ідейне обгрунтування махновського руху в 1918-20 здійснювала українська анархістська організація “Набат” (створена в 1918), що висунула лозунг проведення “третьої соціальної революції”. М., перебуваючи під впливом ідей анархізму виступав проти будь-якої форми влади (ідея “вільних рад” та “безвладної держави”), забезпечення життя трудівників на основі безпартійності та безвладдя. М. в умовах протиборства двох сильних противників в Україні намагався стати “третьою силою” проряд з Директорією і більшовиками. Спроба більшовицьких органів влади втілити “політику воєнного комунізму”, проводити продрозкладку, насильно створити перші колективні господарства та комітети бідноти, викликала опір серед українського селянства і привела до антибільшовицьких настроїв у махновських військах. У червні 1919 М. об'єднавшись з армією М. Григор'їва відкрито виступив проти радянської влади. На поч. вересня 1919 М. завершив переформування своїх загононів, які було перейменовано в “Революційну повстанську армію України” (махновців; нараховувала бл. 80 тис. бійців). З літа 1918 М. вів переговори з С. Петлюрою про спільну боротьбу проти більшовицької влади та денікінців в Україні, що завершились укладенням 20.9.1919 у Жмеренці договору між командуванням Армії УНР і махновцями. Протягом вересня-жовтня 1919 війська М. вели бої проти А. Денікіна, знищюючи окремі частини та руйнуючи тилові комунікації. Повстанські загони зайняли Катеринослав, Гуляй-Поле, Олександрівск, Маріуполь, Нікополь, Мелітополь, Бердянськ. Проти М. денікінське командування було вимушене кинути свої кращі сили на чолі з ген. Я. Слащовим і от. А. Шкуром. В кін. 1919 - на поч. 1920 проти повстанців були стягнуті великі сили радянських військ під командуванням Й. Якіра. Частини РСЧА вели бойові дії не тільки з загонами М, але проводили жорстокі каральні операції проти місцевого населення, що співчувало махновцям. М. відповідав знищенням окремих червоноармійських підрозділів, ліквідацією комнезамів і місцевих органів більшовицької влади. Під час наступу військ П. Врангеля у вересні - жовтні 1920 М. знову пішов на зближення з більшовиками і 2.10.1920 уклав у Старбільську воєнно-політичну угоду з командуванням Південного фронту (ком. М.Фрунзе). В ході Перекопсько-Чонгарської операції Червоної Армії махновські загони першими форсували Сиваш. Відразу після розгрому військ Врангеля, радянське командування, порушуючи підписану угоду, розпочало рішучу ліквідацію частин свого недавнього союзника. З кін. листопада 1920 до серпня 1921 М. вів виснажливу і запеклу боротьбу проти більшовицької влади, здійснивши ряд повстанських походів по Азовському побережжі на Дон і у Поволжжя. 28.8.1921 М. разом з 77 бійцями перейшов кордон з Румунією. Деякий час М. жив у Бухаресті, згодом у Варшаві. У вересні 1923 М. був заарештований польською владою. Під час судового процесу в грудні 1923 був звинувачений у веденні переговорів з радянськими дипломатичними представниками, на яких обговорювалися питання про можливість підняття повстання в Західній Україні з наступним приєднанням цієї території до УРСС. У кін. 1923 М.був “за неясністю доказів” звільнений. М. з сім'єю спочатку оселився в Торуні, згодом - у Данцігу (тепер Гданськ, Польща), де постійно перебував під наглядом поліції. В квітні 1925 переїхав до Парижа, де жив у Венсені. М. підтримував активні зв'язки з міжнародним анархістським рухом, друкувався в “Анархическом веснике” та “Деле труда”. Помер у Парижі. Урну з прахом М. було замуровано в стіні комунарів на кладовищі Перля-Шез.

 

 

Петровський Григорій (22 січня (4 лютого) 1878, с. Печеніги Харківської губернії — †9 січня 1958) — радянський державний і політичний діяч, один з організаторів Голодомору. У 1905 — секретар Катеринославської ради робітничих депутатів і страйкового бойового комітету. Влітку 1906 емігрував до Німеччини. Восени 1906 повернувся з-за кордону, вів роботу в нелегальних соціал-демократичних організаціях.У 1912 Петровського обрано членом IV Державної думи Російської імперії від Катеринославської губернії, трибуну якої використовував для пропаганди ідей більшовизму. Очолюючи більшовицьку фракцію в Державній Думі, Петровський 20 травня (2 червня) 1913 виголосив промову, написану В. Леніном, у якій виклав позицію РСДРП(б) з національного питання. Брав участь у Краківській та Поронинській співрадах ЦК РСДРП, працював у редакції «Правди», а в 1913 році був офіційним її випускником. У листопаді 1914 року його заарештовано і разом з соратниками заслано на довічне ув'язнення в Туруханський край (Східний Сибір).Під час Лютневої революції 1917 у Росії — комісар Якутської губернії та голова Комітету громадянської безпеки. В червні 1917 перебрався у Петроград.У липні 1917 року Петровський був направлений ЦК РСДРП(б) в Україну для боротьби проти Української Центральної Ради. В 1917—19 — нарком внутрішніх справ РСФРР, один з співорганізаторів ВЧК. Член російської делегації на мирних переговорах у Бересті, підписав 3 березня 1918 за радянську Росію Брестський мир 1918. З березня 1919 до літа 1938 — голова ВУЦВК, в 1922—37 — заступник голови ЦВК СРСР, заступник голови Президії Верховної Ради СРСР (1937-38). У 1919-38 — член Політбюро ЦК КП(Б)У. З 1940 року Петровський працював заступником директора Музею Революції СРСР.Петровський належав до тієї частини партійного і державного апарату УРСР, яке орієнтуючись на Москву, повністю відкидало ідею українських націонал-комуністів про можливість існування української радянської державності. У серпні 1922 Петровський представляючи Україну у складі комісії по підготовці союзного договору, повністю підтримав проект Йосипа Сталіна про входження формально незалежних радянських республік до складу РСФРР на автономних правах, У 1923 Петровський під час підготовки конституції СРСР виступив проти позиції М. Скрипника, О. Шумського, X. Раковського, спрямованої на побудову державного устрою союзної держави на конфедеративних засадах. Григорій Петровський був одним з ініціаторів організації Голодомору 1932-33 років. Кінцем жовтня 1932 призначений відповідальним за виконання хлібозаготівель в Донецькій області. Був головою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, головою Всеукраїнського революційного комітету. З боку УРСР підписав Договір про утворення СРСР і був одним зі співголів ЦВК СРСР. Також був головою Всеукраїнського ЦК незаможних селян, займав важливі пости в КомінтерніПроведена, під керівництвом Петровського, примусова колективізація села й вилучення хліба призвели до Голодомору 1932–1933 років.На відміну від багатьох інших старих більшовиків, Петровський уник репресій в 1930-ті роки. Помер і похований у Москві, біля Кремлівської стіни.

ПРИМАКОВ ВІТАЛІЙ МАРКОВИЧ [18(30).12.1897- 11.6.1937]-радянський військовий діяч, комкор (1935). Н. у с. Семенівці (тепер Чернігівська обл.). 31914-член Комуністичної партії. У 1915 за більшовицьку агітацію у військах Чернігівського гарнізону засуджений до заслання у Сибір, У квітні 1917 повернувся з заслання, з травня -член Київського комітету РСДРП(б). Брав участь у жовтневому перевороті в Петрограді, член ВЦВК другого скликання. В січні 1918 П. за дорученням більшовицького керівництва сформував у Харкові перший полк Червоного Козацтва України, єдиної радянської військової формації, що частково складалася з українців. У 1918-21 командував підрозділами (бригадою, дивізією, корпусом) Червоного Козацтва в боях проти Армії Української Народної Республіки, денікінців, врангельців, загонів Н. Махна та польських військ під час польсько-радянської війни 1920. У 1923 закінчив воєнно-академічні курси. В 1924-25 - начальник вищої кавалерійської школи в Ленінграді. У 1925-26 був таємним військовим радником при національній армії Китаю (Калганська група військ). У 1927-30-воєнний аташе в Афганістані та Японії. У 1931 вчився в академії Генштабу Німеччини. В 1931-33 - командир корпусу, 1933-35 - заступник командуючого Північно-Кавказького воєнного округу, заступник інспектора вищих воєнних учбових закладів. З 1935 призначений заступником командуючого Ленінградського військового округу. В червні 1937 заарештований та розстріляний разом з М, Тухачевським. Автор статей з військово-теоретичних питань, нарисів та спогадів, зокрема про події 1918-20 в Україні.

 

Раковський Християн (болг. Кръстьо Георгиев Станчев, псевдоніми Христев, Інсаров та ін.; *13 серпня 1873, Котел — †11 вересня 1941, біля Орла) — більшовицький політичний діяч болгарського походження.Румунський підданий, походив з поміщицької родини з Південої Добруджі. У 1890 еміґрував до Швейцарії, де увійшов у зв'язки з російським соціал-демократичним рухом, потім студіював у Франції, брав участь у студентському революційному русі.У 1904 заснував соціалістичну партію Румунія, а в 1914 — Об'єднану соціалістичну партію Балкан. Заарештований у 1915 й ув'язнений у Ясах, Раковський у травні 1917 був звільнений російськими солдатами і відтоді став діячем більшовицької партії.Шість років працював в Україні. На початку 1918 очолював ВЧК в Одесі й Севастополі, був членом радянської делегації на мирних переговорах у Бересті Литовському, у травні-червні був головою Мирової Делегації РРФСР з Українською державою; 25 січня 1919 був призначений головою Раднаркому і наркомом зовнішніх справ УСРР, сприяв відкриттю дипломатичних місій УСРР за кордоном. Одночасно в Комінтерні представляв Балкани. 30 вересня 1920 політбюро ЦК КП(б)У призначило голову РНК УСРР Х.Г. Раковського членом Реввійськради Південного фронту. 24 липня 1921 Політбюро ЦК КП(б)У призначило його представником КП(б)У в Комінтерні. [1]. Спочатку поставився вороже до української мови й українську націю називав «вигадкою інтеліґентів», але з 1920 почав поступово міняти погляди на національне питання: у 1922 критикував Й.Сталіна, що тоді був наркомом національностей РРФСР, за втручання у внутрішні і зовнішні справи УРСР, а в грудні того ж року, при створенні СРСР, відстоював конфедерацію, з залишенням права за національними республіками на самостійні дипломатичні зв'язки й зовнішню торгівлю; на XII з'їзді РКП(б) (1923) критикував Сталіна за російський шовінізм і централізм. Наслідком цього був у середині 1923 усунений з посади голови Раднаркому УРСР і призначений амбасадором спочатку до Англії, а потім до Франції, звідки 1927 був усунутий за підривну революційну діяльність.Ще з початку 1920-их pp. пристав до троцькістів, за що в 1928 був виключений з партії і засланий. Після покаянного листа Й.Сталіну 1934 повернувся з заслання і був призначений головою делегації Червоного хреста в Японії. У 1936 був знову заарештований і на третьому московському процесі (1938) засуджений на 20 pp. ув'язнення, де помер під містом Орел в Росії.

 

 

Риков Олексій (13 (25) лютого 1881, Саратов — 15 березня 1938, Москва) — радянський політичний і державний діяч, народний комісар внутрішніх справ (1917), член Революційної військової ради Республіки (1919), голова РНК СРСР (1924 — 1930) і одночасно РНК РРФСР (1924 — 1929), який змінив на цих посадах Леніна. 2 лютого 1924 Риков був призначений головою Раднаркому СРСР. Одночасно в лютому 1924 — травні 1929 — голова Раднаркому РРФСР і з січня 1926 — голова РПО СРСР. Після смерті Леніна активно підтримав Сталіна в боротьбі проти Троцького, а пізніше — проти Зинов'єва і Каменєва. На XV з'їзді ВКП (б) у 1927, коли громили Зінов'єва, сказав: «Я передаю мітлу товаришу Сталіну, нехай він вимітає нею наших ворогів». У 1928 — 1929 виступав проти згортання НЕП, форсування індустріалізації і колективізації, що було оголошено «правим ухилом» у ВКП (б). На квітневому Пленумі ЦК (1929) підданий різкій критиці і «розгромлений». Визнав свої помилки і заявив, що вестиме «рішучу боротьбу проти всіх ухилів від генеральної лінії партії і, перш за все, проти правого ухилу».Один з підписантів (поряд з М. Калініним (1875—1946) і А. Єнукідзе (1877—1937)) Постанови ЦВК і РНК від 01.02.1930 «Про заходи щодо зміцнення соціалістичної перебудови сільського господарства в районах суцільної колективізації і по боротьбі з куркульством». Це рішення розв'язувало руки «троцькістам» для знищення селянства.

 

Скрипник Микола (*25 січня 1872, Ясинувата — † 7 липня 1933, Харків) — радянський партійний і державний діяч.Після лютневої революції працював у більшовицьких організаціях Петрограда. З грудня 1917 р. — в Україні, спочатку народний секретар у справах праці, з березня 1918 р. — голова Народного секретаріату (першого українського Радянського Уряду). Один з організаторів КП(б)У. Боровся за встановлення Радянської влади в Україні. З 1921 р. — на відповідальних посадах в Україні, в тому числі у 1927–1933 рр. — нарком освіти УРСР. Так, 14 липня 1921 члена колегії ВУЧК, заступника начвідділу по боротьбі з контрреволюцією М. Скрипника призначено наркомом внутрішніх справ УСРР. Був активним провідником українізації України.

 

Сталін Йосип (справжнє прізвище — Джугашвілі, груз. იოსებ ჯუღაშვილი (вимовл. Іосеб Джугашвілі), * 9 (21) грудня 1879, Ґорі — † 5 березня 1953, Москва (підмосковна («ближня») дача)) — державний, політичний і військовий діяч СРСР. Генеральний секретар ЦК РКП(б) (1922–1925) та ЦК ВКП(б) (1925–1934), керівник уряду СРСР (Голова Раднаркому від 1941, Голова Ради Міністрів у 1946–1953), Генералісимус Радянського Союзу (1945).За деякими оцінками, один із найжорстокіших диктаторів в історії людства.На період перебування Сталіна при владі припадають: встановлення диктаторського режиму (так звана «диктатура пролетаріату»); створення системи масових репресій і ГУЛАГу; форсована індустріалізація СРСР, а також форсована примусова колективізація селянства; Голодомор в Україні 1932—1933, а також у інших українських етнічних землях СРСР (південь РРФСР, Казахська АРСР); окупація прибалтійських країн, Західної України і Західної Білорусії; агресії проти Польщі, Фінляндії, Румунії; перемога СРСР у Другій світовій війні з окупацією значної частини Східної Європи і нав'язуванням окупованим країнам прокомуністичних маріонеткових режимів; перетворення СРСР на наддержаву із значним науковим, військовим і промисловим потенціалом, безпрецедентне посилення геополітичного впливу Радянського Союзу у світі; депортації народів у СРСР та інших країнах; численні людські втрати (в результаті голодомору, воєн і німецької окупації); поділ світової спільноти на два табори, що ворогували між собою; встановлення «соціалістичного ладу» у деяких країнах Східної Європи та Східної Азії; початок холодної війни.Російська і світова громадська думка з приводу ролі Сталіна в перерахованих подіях вкрай поляризована.За походженням грузин (за іншими джерелами — осетин). На думку академіка А. Д. Сахарова був українофобом.На підставі розгляду кримінальної справи, порушеної за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932–1933 роках визнаний судом винним у безпосередньому вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 442 Кримінального кодексу України (Постанова Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року).

 

 

Томський Михайло (справжнє прізвище - Єфремов; 19 (31 жовтня) 1880, посад Колпіно, Санкт-Петербурзька губернія - 22 серпня 1936, сел. Болшево, в даний час м. Ювілейний, Московська область) - радянський партійний і профспілковий діяч. У складі московської делегації брав участь у роботі 1-го Всеросссійского з'їзду профспілок 7-14 січня 1918 в Петрограді. На з'їзді головою виконавчого комітету ВЦРПС був обраний Г. Є. Зінов 'єв, а Томський тільки кандидатом у виконком ВЦРПС. Проте вже на 4-й Всеросійській конференції профспілок (12-17 березня, Москва) Томський увійшов у виконком в якості відповідального редактора журналу "Професійний Вісник", 9 жовтня виконком ВЦРПС обрав Томського головою Президії ВЦРПС. З березня 1919 стає членом ЦК РКП (б). Продовжував керувати профспілками в 1919 - 1920 роках, обираючись на II і III з'їздах профспілок головою ВЦРПС. У жовтні 1920 року виник конфлікт з приводу Цектрана, Томський піддав критиці Троцького за повне підпорядкування цієї профспілки Наркомату шляхів сполучення. Надалі розгорнулася " дискусія про профспілки ", в якій Томський також був противником Троцького, був учасником" платформи десяти ", разом з Леніним і Зинов'євим. У травні 1921 на IV з'їзді профспілок Д. Б. Рязанов запропонував проект резолюції, що проводила ідею про незалежність профспілок від партії. ЦК РКП (б) доручив Томському виступити на з'їзді проти цього проекту, але він цього не зробив. У результаті була прийнята резолюція в редакції Рязанова. На пленумі ЦК різко засудили поведінку Рязанова і Томського і усунули їх від роботи у профспілках. Томський був призначений головою Комісії ВЦВК і РНК РРФСР у справах Туркестану. Однак уже в січні 1922 Томський був повернутий на профроботу, спочатку в якості секретаря ВЦРПС, а з V з'їзду профспілок - головою ВЦРПС. У тому ж році обирається членом Політбюро.

У 1922 - 1929 роках - голова ВЦРПС. В 1925 спільно зі Сталіним, Бухаріним, Риковим виступав проти " Нової опозиції "Зінов'єва і Каменєва. У січні - лютому 1929 року Томський разом з Бухаріним і Риковим виступив проти згортання НЕПу і форсування індустріалізації та колективізації. На квітневому Пленумі ЦК в 1929 році Сталін оголосив цю позицію " правим ухилом ". Пленум прийняв рішення зняти Томського з поста голови ВЦСПС. Це рішення було виконано в травні того ж року на пленумі ВЦРПС.

 

Троцький Лев (справжнє прізвище — Бронштейн) (*26 жовтня (7 листопада) 1879, с. Янівка, Єлизаветградський повіт, Херсонська губернія, Російська імперія — †21 серпня 1940, Койокан, Мексика) — більшовицький політичний діяч Російської імперії, Російської республіки та СРСР, літератор. Один із організаторів збройних інтервенцій Росії в УНР у 1918–1919 роках.Народжений в Україні як Лев Давидович Бронштейн, був професійним революціонером і теоретиком-марксистом. У перші роки після революції 1917 року у Російській імперії був одним з найвпливовіших політиків в РСФРР і, потім, у СРСР, — спершу як Народний комісар закордонних справ, а потім як організатор і головнокомандувач Червоної армії та Воєнний народний комісар. Він був також одним із засновників Політбюро Російської Компартії. Теоретик перманентної революції.Внаслідок жорстокої боротьби за владу з групою Йосипа Сталіна у 1920-тих роках, Троцького було виключено із Комуністичної партії та депортовано із Радянського Союзу. 1940 року, під час перебування у Мексиці, в вимушеному екзилі, він був за наказом Сталіна вбитий Рамоном Меркадером — агентом НКВД.Ідеї Троцького є базою для комуністичних теорій, об'єднаних під назвою троцькізм, а також різноманітних радикальних рухів лівого спрямування.

 

Фрунзе Михайло (*21 січня 1885, Пішпек, нині Бішкек, Семирічинська область, Туркестанський край — †31 жовтня 1925, Москва) — один з воєначальників у Червоній Армії під час Громадянської війни. У листопаді 1921 року очолював Надзвичайне посольство до Анкари для встановлення відносин між УСРР і Туреччиною, вів переговори з Мустафою Кемалем. 2 січня 1922 року від імені УСРР підписав україно-турецький договір.З березня 1924 заступник голови Реввоєнради СРСР і наркома з військових і морських справ, з квітня 1924 одночасно начальник штабу Червоної Армії і начальник Військової академії. З січня 1925 голова Реввоєнради СРСР і нарком з військових і морських справ.Під керівництвом Фрунзе проводилася військова реформа 1924–1925 — скорочення чисельності армії, введення принципу єдиноначальності, реорганізація військового апарату і політичного управління Червоної Армії, поєднання в структурі Озброєних Сил постійної армії і територіальних-міліційних формувань. Автор ряду військово-теоретичних робіт.Військова доктрина, розроблена Фрунзе, побудована на прикладенні марксизму до військової теорії і приділяє особливе місце в армії політичним відділам і комуністичним осередкам.Член ВЦВК, президії ЦВК СРСР. З 1921 член ЦК РКП(б), з 1924 кандидат у члени Політбюро ЦК.Помер після операції виразки шлунку, в радянській періодиці вказувалося, що від паралічу серця. Існує версія, що його смерть не була випадковою, а була організована Сталіним, який особливо наполягав на госпіталізації. Вважають, що цей здогад вперше висловив Борис Андрійович Пільняк в його «Повісті непогашеного місяця». Цю ж версію відбито в творі (книзі і фільмі) Василя Аксьонова «Московська сага».

 

 

Шумський Олександр (*2 грудня 1890 — †18 вересня 1946) — український політичний діяч. У січні 1918 року Шумський разом з іншими лівими українськими есерами готував у порозумінні з більшовицькими урядами в Петербурзі та Харкові державний заколот з метою встановити в Україні радянський лад. З травня 1918 року — один із лідерів боротьбистів. У січні 1919 року ввійшов до складу боротьбистського уряду, який мав уплив серед повсталих селян Правобережної України, виступив проти Директорії, йдучи на зближення з більшовицьким урядом у Харкові.З весни 1919 до 1920 входив до Української партії комуністів. Після розпуску партії разом з іншими укапістами ввійшов до складу КП(б)У й був обраний членом ЦК. Належав до партійної групи, яка вимагала усамостійнити КП(б)У від Російської Комуністичної партії. Виступав за те, щоб КП(б)У підтримувала зв'язки з РКП лише через Комуністичний Інтернаціонал. У 1919 — нарком освіти в українському радянському уряді Християна Раковського, 1920 — нарком внутрішніх справ, 1921 — представник УСРР у Польщі.Після повернення в Україну в 1923-24 був редактором журналу «Червоний шлях», Радянська Освіта, керував відділом агітації та пропаганди КП(б)У. З вересня 1924 по лютий 1927 — нарком освіти УСРР, активно проводив політику українізації. Під час зустрічі з Йосифом Сталіним у жовтні 1925 поставив питання про усунення Л. Кагановича з посади генсека ЦК КП(б)У та заміщення його на В. Чубаря. У листі «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК ВКП(б)У» від 26 квітня 1926 року Сталін поклав на Шумського відповідальність за поширення антиросійських настроїв в Україні. З іменем Шумського був пов'язаний національний ухил — «шумськізм». Під тиском розгорнутої проти нього політичної кампанії на червневому (1926) пленумі ЦК КП(б)У визнав «помилковість» своєї позиції. Звільнений з посади наркома освіти 1927 року й висланий до Москви на другорядну роботу в профспілці. Справа усунення Шумського гостро обговорювалась у Комуністичній партії Західної України, що призвело до її розламу на «шумськістів» та прихильників сталінської позиції.