Правова система Наддніпрянщини на поч. 19 ст. – 1861 рр

Оскільки російське законодавство не було кодифікованим до 1847 р. Правова система Наддніпрянщини носила надзвичайно строкатий характер.

На Правобережній Україні до 1831 р. Вживались польські джерела права – 3 Литовський статут, окремі положення конституції 1791 р. І Магдебурзьке право.

Російське законодавство носило прецендентний характер.

В Південній Україні (Малоросії) переважало загальноросійське право, але іноземні колоністи (серби, болгари, греки, німці) користувались особливим правовим статусом, який регулювався актами ad-hoc (від лат. „випадковий”).

На Лівобережній Україні тривалий час паралельно з Російським законодавством діяли норми українського права, переважно кодифіковані „екстракти”.

З 1841 р. Розпочався процес кодифікації російського законодавства, і на початку 1860 – х років всі інші джерела права крім російських були витіснені. Останнє місто, яке було позбавлено Магдебурзького права – Київ 1842 р.

З 1835 р. Почав виходити Звіт законів російської імперії, за типом він належав до інкорпорованих джерел права але містив в собі елементи кодифікаційного права. Зокрема норми кримінального і цивільного права були зібрані по окремим томам.

З 1861 р. В Російській імперії розпочався процес реформування в тому числі реформування права. Цьому сприяла судова реформа 1864 р. джерел права тепер поповнились положеннями про селянську реформу(1861-1863рр) всього близько 12 документів, положеннями про земську реформу(1863) й міську реформу(1870) і законодавством про військову реформу(1859-1874)

Разом з тим правова система Наддніпрянщини зберігала нерівноправний характер класовий характер, хоча в ній з*явилися елементи буржуазного законодавства.

20. Цивільне право та зародження трудового (фабрично-заводського) законодавства (19 ст. – поч. 20 ст.)

Головними джерелами цивільного права були 10-й том Зводу законів Російської імперії, а також частина перша "Сільського судового уставу" 1839 року. 10-й том Зводу складався з чотирьох книг. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книга друга містила норми, які регулювали право власності і володіння, та частково норми зобов'язувального права. В третій книзі було зосереджено спадкове і зобов'язувальне право. Норми четвертої книги регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення і припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цього права, види власності, кваліфікацію його об'єктів і суб'єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття і зміст права володіння і форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись і розпоряджатись майном вічно і потомствене.

У зобов'язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів і види договорів. У першій половині XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їх у випадку, коли вони силою договору чи судового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців з виключними правами людини.

Цивільно-правові норми "Сільського судового уставу" мали спільний з нормами Зводу характер, але їхнє застосування було обмежене підсудністю справ, з більшої частини яких позови не перевищували 15 крб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб'єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені з переліку об'єктів власності. В законах про стани були перелічені надані їм особисті та майнові права. Проте селяни не могли вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, пов'язаних із землею, укладалися лише з дозволу сільської громади.

Зобов'язувальне право після реформи базувалося на принципі договірної свободи, але цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, націлених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, які отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші зник "О малолетних, работающих на заводах, фабриках и мануфактурах" від І червня 1882 року; "О воспрещении ночной работы несовершеннолетним и женщинам на фабриках, заводах и мануфактурах" від 3 червня 1885 року; "О надзоре за заведениями фабричной промышленности и о взаимных отношениях фабрикантов и рабочих" від 3 червня 1886 року (відомий як закон про штрафи). В Україні останній закон було введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській і Херсонській губерніях лише через сім років після прийняття — в 1894 році. На Полтавську, Таврійську і Чернігівську губернії цей закон поширюється ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося тільки на приватних підприємствах.

 

21. Джерела та особливості російського кримінального права (19 – поч. 20 ст.)

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а з 1840 року — 13-й том Зводу законів Російської імперії та прийняте в 1845 році Уложення про покарання кримінальні та виправні. З погляду кодифікаційної техніки книга перша 15-го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — була першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався з загальної і особливої частин, які поділялися на розділи, глави і статті. Всього в кодексі було 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом під страхом покарання. Відповідальність особи встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основою призначення покарань був становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан і селян. Покарання призначались як судами, так і поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі і налічувало 2224 статті. Злочин визначався як діяння, яке посягає на "недоторканність прав влади верховної і встановлених нею влад або ж на права і безпеку суспільства і приватних осіб". Проступок визначався як "порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської або особистої безпеки і користі". Злочини поділялися на тяжкі, звичайні і проступки. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення ввело нову систему покарань, яка складалася з покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась тільки за державні та карантинні злочини.

Як джерело кримінального права використовувався також "Сільський судовий устав", відповідно до якого сільські і волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття під варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство і в пореформений період. У 1866 і 1885 роках виходять друга та третя редакції "Уложення про покарання, в 1886 році — Військово-морський устав про покарання. В останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення 1903 року, яке було підписане імператором, але повністю так і не ввійшло в дію. В 1906 році було введено в дію тільки розділ про державні злочини та деякі окремі статті "Кримінального уложення". Нове законодавство повністю базувалося на принципах буржуазного кримінального права.

 

 

22. Усамостійнення процесуальних галузей російського права (1864р. – поч. 20 ст.)

Судова реформа була найбільш радикальною, новаторською і технічно досконалою з усіх реформ другої половини XIX ст. За історичним значенням її можна порівняти хіба що з скасуванням кріпосного права. Хоча цивільне і кримінальне право не реформувалось, нова і інституцій на і процесуальна структура системи судочинства являла собою розрив з попередньою правовою традицією, а також приклад творчої адаптації досягнень юриспруденції і судової практики західноєвропейських країн, головним чином Франції та Великобританії. Судові статути, обнародувані 20 листопада 1864 року, і нове процесуальне цивільне і кримінальне законодавство ввели систему незалежних судів, де засідали професійно підготовлені судді. Суди були відокремлені від адміністрації і навіть за імператором залишалось тільки право помилування. Публічність і гласність судових засідань, принцип змагальності сторін, введення суду присяжних і адвокатури — все це створило важливі гарантії демократичних судових процесів. Була також проведена реорганізація прокуратури та введена адвокатура.

Особливістю проведення судової реформи в Україні було те, що вона відбувалась тут майже паралельно з введенням у дію законів, які обмежували або скасовували значну частину її прогресивних положень. У післяреформені роки в судову реформу було внесено більш ніж 700 змін та поправок. Суд присяжних був позбавлений розгляду справ про пресу і політичні злочини. Частина друга Положення про земських дільничних начальників ліквідувала інститут мирових суддів. У сільській місцевості цим займались земські начальники, в містах — міські судді, в повітах — повітові члени окружних судів. На початку XX ст. витрати на утримання судової системи значно збільшуються. Штати окружних судів і судових палат доповнюються новими судовими і слідчими посадами. 3 1906 року в Україні почали діяти воєнно-польові суди, введення яких було вимушеним кроком держави у відповідь на терор лівацьких організацій. Тільки за вісім місяців з серпня 1906 року цими судами було винесено 1100 смертних вироків.

Наступні зміни в судову систему вносяться в роки першої світової війни. Воєнно-судовий устав було доповнено розділом "Про суд у воєнний час", в якому говорилося, що в районі воєнних дій і в місцевостях, переведених на воєнний стан, воєнно-судова влада належить воєнним судам. При надзвичайних обставинах у районах воєнних дій і місцевостях, де вводився воєнний стан, запроваджувались воєнно-польові суди. В Положенні про них повністю відтворені норми Положення про воєнно-польові суди 1906 року.

 

 

24. Політико-правове становище, адміністративно-територіальний устрій, суспільний лад західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії (кін. 18 – перша пол. 19 ст.)

Галичина увійшла до складу Австрії внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 року. Австрійський уряд штучно об'єднав Західну і Східну Галичину, населених у більшості своїй відповідно поляками і українцями в один адміністративний округ під назвою — Королівство Галичини і Лодомерії.

До складу Австрії входив також Тернопільський округ за винятком Хотинського повіту, що з 1812 року був переданий Росії.

Північна Буковина (нинішня Чернівецька область) перейшла під австрійську владу внаслідок Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року між Росією та Туреччиною. Крім того, з XVI столітгя у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства опинилося ще й Закарпаття. У 1723 році угорські представницькі збори відмовилися від власної державності на користь багатонаціональної Австрійської імперії.

Таким чином, наприкінці XVIII ст. майже усі західноукраїнські землі потрапили під владу Австрії. З 1867 року Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, до Угорської — Закарпаття.

Австрія XVII — першої пол. XIX ст. — це типова монархія, влада в якій зосереджувалася в руках спадкового імператора. Королівство Галичини і Лодомерії очолював призначений імператором губернатор. До буржуазно-демократичної революції 1848 року губернатори призначалися виключно із числа австрійців. Королівство поділялося на округи (циркули) на чолі з окружними старостами.

З метою створення видимості політики освіченого абсолютизму у Галичині 1775 року створюється становий сейм, який на ділі жодним чином не обмежував абсолютну владу монарха.

Після хвилі революційних виступів, що прокотилися по всій Австрійській імперії, у 1848 році в Галичині було скасовано кріпосне право. Аграрна реформа в сільському господарстві включала в себе кілька основних положень. Зокрема, ліквідувалася юридична залежність селянина від поміщика; селяни наділялися земельною власністю; мали сплатити поміщикам вартість кріпосних повинностей.

З приєднанням Галичини в кінці XVIII ст. до Австрійської імперії розпочався процес заміни польського права на австрійське. Та лише на початку XIX ст. австрійська правова система на західноукраїнських землях стала панівною.

На найвищому щаблі суспільної ієрархії перебували поміщики, великі торгівці, духовенство. Дискримінації некатолицьких конфесій було покладено край цісарським патентом у 1781 році, згідно з яким католицьку, греко-католицьку та протестантську церкви було урівняно в правах.

У найбільш залежному становищі перебувало сільське населення. Щоправда, у 1780-х роках цісарем Иосифом II було видано ряд патентів, спрямованих на поліпшення становища селянства. Так, у 1782 році селянам надавалися певні права на вільне обрання професії, передачу майна у спадщину, вільне переселення, вибору дружини чи чоловіка тощо. У 1786 році панщина на селі була обмежена трьома днями на тиждень, або 156 днів на рік. Селянину дозволялося звертатися зі скаргою на господаря до суду.

Ліберальні реформи раптово припинилися зі смертю Иосифа II. Поміщики кинулися повертати втрачені права на селян, посилювати гніт і експлуатацію. За кілька десятиліть селяни повернулися в повну адміністративну залежність від своїх господарів.

Правове становище міського населення залежало від категорії міста. Відповідно до його величини і кількості населення міста поділялися на три групи(Львів, королівській муніципальні). Громадянство кожного міста було спадковим, і тривалий час порядок його набуття і втрати регулювався без великих змін колишніми нормами права.

В інтересах поміщиків 4 березня 1849 року австрійський уряд відокремив Буковину від Галичини і проголосив її коронним краєм на чолі з президентом, який призначався австрійським імператором.

У квітні 1848 року була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але після придушення революційного і національно-визвольного руху імператор "дарував" імперії 4 березня 1849 року нову, антидемократичну конституцію. Вона закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалась в руках імператора.

Для Галичини у вересні 1850 року, як і для інших австрійських провінцій, була видана крайова конституція. Але і загальнодержавна конституція 1849 року, і крайові конституції так і не були введені вдію. Патентом імператора від 31 грудня 1851 року вони були скасовані. В Австрії було відновлено абсолютизм.