Органічне єднання правових регулятивів з державними структурами формує ще один якісно новий механізм регуляції, функціонування та розвитку соціуму, який дістав назву політики (грецька - державні або суспільні справи). Вважаючи людину політичною істотою, Аристотель намагався знайти такий механізм суспільної організації, який би адекватно відбивав політичну природу людини. За його думкою, такий механізм уособлюється в державі. Політика - це участь у справах держави.
Релігійна філософія однозначно пов'язувала політику з ідеєю Бога. Капіталізм класичного типу зняв з неї релігійне покривало й повів мову про політику та її закони як такі, що зумовлені розумом та соціальним досвідом, а не релігійними догматами (Ж.Боден, Н.Макіавеллі, Б.Спіноза, Т.Гоббс, Дж.Локк). Політичні угруповання розглядалися як законне й справедливе право людини — її природне право. Виникають концепції політики як «суспільного договору», а згодом — самостійні лінії її розуміння як «суспільного феномену».
Перша лінія пов'язана з іменами англійського філософа та юриста І.Бентама (1748-1832 рр.), французького мислителя О.Конта (1798-1857 рр.), англійського філософа і соціолога Г.Спенсера (1820-1903 рр.). Їх об'єднує спільна ідея незалежності людини від політики. На їхню думку людина є істота комерційна. Держава не має права втручатися в комерцію, тому людина має бути незалежною від політичної діяльності держави, її різноманітних підрозділів. Звичайно, політика існує, і скасувати цей механізм було б нерозважливо. Проте, якщо вона є і виконує певні функції, то потрібно, щоб політика якомога менше торкалася особистого життя людини. Саме з цього напряму філософії політики розвивається так звана політична соціологія. У 20-ті роки XX ст. її талановитими представниками були Е.Дюркгейм, М.Вебер, Н.Паретто. Політична соціологія розглядає політику в загальноісторичному та соціокультурному контекстах. Довгий час у вітчизняній філософії ця лінія оцінювалась як позитивістська, тобто як така, що неспроможна охопити феномен політики. Сьогодні теоретична думка звертається до М.Вебера та інших класиків політичної соціології й активно досліджує надзвичайно багатий матеріал, що характеризує регулятивні можливості політики в межах даного напряму.
Другу лінію розгляду політики представляють соціалісти-утопісти: Р.Оуен, К.Сен-Сімон та Ж.Фур'є.
Як відомо, утопічний соціалізм піддав гострій критиці хиби капіталістичного суспільства, розкрив зв'язок приватної власності з експлуатацією, започаткував теоретичний пошук ідеальної політичної системи. Політика розглядалась як шлях до зазначеної системи, де пануватимуть суспільна власність, рівність усіх людей, обов'язковість праці і плановість господарства, де буде ліквідовано протиріччя між містом і селом, розумовою та фізичною працею. Засобом здійснення подібної політики утопісти вважали пропаганду ідей соціалізму, загальнокультурне, освітнє та моральне виховання людей.
Саме з цього напряму бере початок марксистська політична соціологія, яка, з одного боку, запозичує в утопістів ідею майбутнього (соціалістичного) суспільства, з другого - переводить питання політики з просвітительства на грунт класових відносин і класової боротьби. Політика в марксизмі розглядається як сфера суспільної діяльності класів, суспільних груп, політичних партій, яка визначається їхнім становищем у суспільстві та інтересами.
Як регулятивний механізм функціонування та розвитку соціуму політика охоплює насамперед взаємовідносини між великими соціальними групами - класами, націями, народностями тощо. Разом з тим вона не цурається особистості. Суб'єкт суспільного розвитку — це індивіди та соціальні спільноти. Політика стосується всіх людей разом і кожної особистості зокрема. Внутрішня політика регулює життя громадян в державі, зовнішня — міждержавні стосунки та процеси.
