Барокова архітектура, її здобутки

 

Напередодні Національно-визвольної війни в Україні існувало приблизно 1000 міст і містечок. Майже половина з них були на Київщині й Чернігівщині, де вирували запеклі воєнні баталії. Багато козацьких поселень (приблизно 2 – 4 тисячі мешканців) виконували свої прямі, оборонні функції, а великі міста – Київ, Львів, Кам’янець-Подільський, Чернігів нараховували до 20 тисяч жителів кожне і, крім оборонного, мали важливе економічно-політичне та культурне значення. Тому всі ці міста і містечка зазнали нищівної руйнації. Постала проблема їхньої відбудови.

Одним з перших звівся з руїн Київ, почав створюватися сучасний образ старої частини цього міста. На торгівельні центри перетворилися Луцьк, Дрогобич, Чернігів, Перемишль, а на оборонні фортеці – Камянець-Подільський, Путивль, Новгород-Сіверський. Після підписання Білоцерківського мирного договору 1651 р., за умовами якого козацька територія обмежувалася лише Київським воєводством, а в Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталася польська адміністрація (раніше конфісковані маєтки польських магнатів знову ставали їх власністю), за повелінням Б. Хмельницького багато родин з Київщини, Полтавщини та Чернігівщини переселялися на постійне місце проживання «у Великую Россию и там городами оседали». Так виникли Суми, Богодухів, Лебедин, Харків, Охтирка, Чугуїв та деякі інші північно-східні, східні й південно-східні міста, слободи, зимівники. Їх забудова характеризувалася геометрично правильними прямокутними (Лебедин, Прилуки), радіально-кільцевими (Ніжин, Путивль, Чугуїв) та лінійними (Суми) системами планування, підпорядкованими особливостям місцевого рельєфу. Будівлі міст зводилися торцем до вулиць і розташовувалися вільно, з нерівномірними відступами від «червоної» лінії та в оточенні великої кількості зелені.

Розбудовувалися і старі міста – споруджувалися ратуші, школи, церкви, монументальні кам’яниці, палаци, а на околицях – житло ремісників. Завдяки активній міграції населення в них мешкало багато іноземців – вірмен, поляків, німців, греків, євреїв, що обумовило зведення різних культових споруд. Показовим у цьому плані був Львів, де можна було бачити поряд з ратушею, латинські костьоли, синагоги, українські та вірменські церкви. При цьому жодна культова споруда в місті не могла бути вищою за костьол. Такою була дискримінаційна вимога польського містобудівництва, що згодом перетворилася на традицію. Однак в інших регіонах України, особливо у Придніпров’ї, розбудова старих міст велася, як правило, в руслі давньоруських канонів, тобто залишалася вільною і мальовничою. Конфігурація кварталів визначалася мережею найважливіших вулиць-доріг, що вели до головного собору (звідси і виникла приказка: «Всі дороги ведуть до храму»). На власних садибах будинки теж розташовувалися вільно, в оточенні квітучих садів. Придніпровські міста, на відміну від міст західних земель України, не були затиснені оборонними мурами, тому їх мешканці для свого захисту покладалося тільки на себе та козацьку шаблю.

Отже, розглядаючи розвиток архітектури в Україні ХVІІ – ХVІІІ століть, слід зазначити, що його не можна об’єктивно аналізувати поза контекстом тогочасних історичних умов. Період тривалого польського панування, постійні напади татар, Національно-визвольна війна, виникнення Гетьманщини, приєднання українських земель до Росії внаслідок Переяславської ради, період Руїни – все це зумовило особливості розвитку архітектури в Україні, відбилося на її змісті і розмаїтті форм. Однак визначальною в її становленні залишалася самобутня давньоруська основа. В архітектуру все більш проникали народні прийоми зведення споруд, складалися типові риси будівель, з одного боку, і зменшувався вплив релігійних сюжетів, які поступово заповнювалися світськими образами, взятими з реального життя, – з іншого. Крім того, набуло широкого використання зображення природи, почуттів і переживань людини, більш гуманістичними та реалістичними ставали зміст і форми художніх витворів, якими прикрашались споруди.

Риси народного архітектурного стилю особливо яскраво виявилися і збереглися у дерев’яному будівництві. Багато приміщень, зокрема сільських хат у містечках, дзвіниць і вітряків у селах і містах перетворилися на художні зразки. А досягалося це, зазвичай, найпростішими засобами. Як недивно, але будівничий геній народу виявив себе попри всю недосконалість техніки будівництва. Простою сокирою споруджувалися і звичайні хати, і світські палаци, і чудово прикрашені церкви, які вражали іноземних мандрівників своєю досконалістю форм та сміливістю неповторних конструкцій. І це при тому, що Україна будувала свої храми, тримаючи в одній руці меч, а в іншій – орало. Вона не мала ні часу, ні коштів на зведення культових споруд з міцних і надійних матеріалів. Під руками було дерево, його й використовували. Дуже часто злигодні й бідність не дозволяли будувати великі церкви й костьоли. Тому народ звик до простих, але зручних храмових споруд. Часто брак коштів компенсувався вигадливістю та майстерністю зодчих. Цьому сприяв також мальовничий український ландшафт, який щоразу спонукав будівничих до нового й гармонійного поєднання можливостей народної архітектури з краєвидами на золотисті лани Полісся, глибокі каньйони Поділля, дивовижні кручі та пагорби Галичини, Буковини і Слобожанщини, високі гори Карпат, синяву українських річок.

Так поступово складалася дерев’яна храмова архітектура України, яка й сьогодні представлена різними школами: волинською, галицькою, гуцульською, буковинською, закарпатською, лемківською, бойківською, придніпровською, слобожанською та ін. Всі вони мають свої особливості. Проте їх поєднує самобутній український народний зміст.

Ще більше піднесення в архітектурі настало після зміцнення економічних позицій Гетьманщини, коли у держави з’явилися кошти для відбудови існуючих та зведення нових міст. Позитивну роль у цій справі відіграло посилення політичних і культурних зв’язків українських земель з країнами Західної Європи та Росією. У Східній Україні архітектурне середовище творилося співпрацею українських та російських будівничих, а в західноукраїнських землях – українськими, білорусько-литовськими та західноєвропейськими архітекторами. Як наслідок, козацькі та міщанські «громади» почали активно споруджувати у своїх поселеннях стрункі й урочисті храми та світські будівлі (гетьманські, полкові й сотенні канцелярії, ратуші, школи, ринки, господарські та виробничі приміщення тощо).

Центр культурного життя з середини ХVІІ ст. знову переноситься до Наддніпрянської України, де меценатами і фундаторами вітчизняного мистецтва стають українські гетьмани, полковники та церковні ієрархи, які походили з демократичних козацьких верств. Особливо багато споруд було зведено при гетьманах Іванові Мазепі (1644 – 1709), Іванові Самойловичу (невід. – 1690) та Данилові Апостолу (1654 – 1734). Лише за роки гетьманування І. Мазепи (1687 – 1708) споруджено більше 50 комплексів та інших об’єктів, з них на власні кошти гетьмана побудовано 14 церковних храмів і 20 реконструйовано. У цей період було закінчено зведення Спасо-Преображенського собору Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині та п’ятибанної церкви Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі – будівлі, надзвичайно стрункої у своїх пропорціях, з багато і чудово різьбленим декором стін – справжньої перлини серед тогочасних українських культових споруд.

Поряд зі зведенням нових, І. Мазепа повертав до життя старі храми. Завдяки йому були реставровані (більш правильно, мабуть, буде назвати – відбудовані) Софійський собор у Києві (1685 – 1707), Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Тільки в одному Києві було побудовано чи відновлено 6 величезних споруд. За словами Ф. Прокоповича, Київ стараннями І. Мазепи перетворився на новий Єрусалим.

Меценатські зусилля гетьмана І. Мазепи тоді не були поодиноким та винятковим прикладом. Йому слідували інші старшини. Взагалі будівництво в Україні другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ ст. не можна зводити лише до функцій верхівки суспільства, бо і менш заможні громадяни робили свій внесок у цю справу. Так, чернігівський полковник В. Дунін-Борковський звів храми Воздвиження і Благовіщення, а стародубський полковник М. Миклашевський у Києво - Видубицькому монастирі побудував один з кращих п’ятиверхих соборів – Георгіївський і Трапезну церкву. Запорожці теж виступали в ролі фундаторів будівництва, завдяки чому на землях Війська Запорізького було споруджено 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити. Тому друга половина ХVІІ ст. ввійшла в історію розвитку української культури під назвою «золотого віку» мистецтва. Це була друга (після княжих часів) доба розквіту вітчизняного мистецтва.

Саме у цей час в основних видах мистецтва набуває широкого розповсюдження стиль бароко, що найяскравіше виявися якраз в архітектурі. Йому була притаманна велика кількість прикрас як зовні, так і в середині будівлі, складність її архітектурної конструкції, підкреслена декоративність та грандіозність. Він характеризувався також створенням величезних просторових ансамблів, синтезом різних видів і жанрів мистецтва, нагромадженням розкішних оздоб, динамізмом та схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив об’єкта на глядача. Форма в бароковій архітектурі набула самостійного значення.

Декоративні ідеї та можливості бароко були близькими до національного українського мистецтва, з властивими йому мальовничими композиціями і гармонією будівель з місцевою природою. Тому поєднання народних традицій та європейського барокового впливу створило умови для розквіту в Україні своєрідного стилю, названого українським або козацьким бароко. Видатний український вчений початку ХХ ст. В. Щербаківський дуже влучно підмітив цю його особливість: «Характеризується українське бароко своєю меншою обтяженістю прикрасами… Властива українському мистецтву простота і ясність взяла гору над химерністю, і стиль бароко на Україні став простішим і спокійнішим, ніж на своїй батьківщині, не втративши нічого в красі».

На той час в Україні вже склалася досить усталена технологія зведення дерев’яних храмів. Наприклад, ще в другій половині XVI ст. були винайдені і втілені в будівництво конструктивні та архітектурно-художні варіанти поєднання квадратного і восьмигранного в своїй основі зрубу з пірамідальними чи восьмигранними куполами (банями) дерев’яних церков. Для захисту зрубу від вологи його оббивали гонтом [261] і робили широкий захисний навіс на стовпах чи консолях – залишках деревини. Гонт м’яко обгинав форми зрубу, створюючи плавний перехід від однієї форми до іншої, і в такий спосіб усував передчасне гноїння деревини. Завдяки такому архітектурному прийому забезпечувалася довговічність дерев’яних храмів та створювався їх неповторний і чарівний вигляд. На жаль, з різних причин збереглося небагато подібних високомистецьких споруд. Одна з них – церква Святого Духа в Рогатині (Прикарпаття, побудована в першій половині XVII ст.), розташована на мальовничому пагорбі біля злиття невеликих річок. Така ж оригінальність і вишуканість композиції характерна церквам Воздвиження і Юра в Дрогобичі.

Першою особливістю, що вирізняє українські дерев’яні храми серед культових споруд інших народів, є п ерекриття церковних приміщень не плоскою стелею, а високим, вежеподібним зрубом. Завдяки такій конструкції в українських церквах досягається повна відповідність внутрішнього простору і зовнішньої архітектури, а самі споруди сприймаються як завершена, цілісна система, зовнішніми характерними ознаками якої є вежі (бані), згруповані за певним принципом (по три, п’ять, сім і дев’ять бань).

Вже у XV ст. українські народні вмільці – будівничі придумали унікальний конструктивний прийом – залом, що зустрічається лише в українській архітектурі. Його суть полягає в наступному: квадратну, в основному, кліть – зруб – накривали пірамідальним верхом; на цю зрізану піраміду ставили вертикальний зруб, накритий пірамідальним рубленим склепінням. Ця комбінація нахилених і вертикальних частин верху української дерев’яної церкви і є залом. Існували храми з одним і двома заломами. Використання у дерев’яній архітектурі заломів надавало особливої чарівності храмам. Згодом майстри почали завершувати квадратну кліть восьмигранним верхом, що також спричиняло великий архітектурно-художній ефект, і стало одним з характерних барокових прийомів під час зведення культових споруд.

Друга особливість українськихдерев’яних храмів полягає у тому, що вони не мають ні головних, ні другорядних фасадів. Їх – як скульптуру – необхідно розглядати з усіх боків, обійти навколо, оскільки вони вражають своєю цілісністю і гармонійністю складових, зачаровують інтимністю і величністю. Зворушлива сила впливу форми цих храмів ще більше зростає, якщо дивуватися ними на відстані.

Третьою особливістю дерев’яних храмів є велика кількість сполучень і варіацій нижніх, середніх і верхніх частин споруди, специфічних для кожної місцевості, що породжує не згасаючі, неповторні враження від церков у різних регіонах України.

Чудовими зразками культових дерев’яних споруд, створених народними майстрами у XVII – ХVIII століттях, є храм Покрови в Ромнах (Полтавська обл.) заввишки понад 30 метрів, церква Миколая із села Кривки (нині м.Львів), церква Параскеви у селі Крехів (Львівська обл.), Михайлівська церква в Мукачеві (Закарпатська обл.), Троїцький собор у Новосельцях (Дніпропетровська обл.) та чимало інших.

Поряд з дерев’яними церквами унікальними пам’ятками українського бароко стали кам’яні церкви. Пафос боротьби й перемоги викликав до життя справжні архітектурні шедеври не лише з дерева, але й з цегли. Фундаментальність, величність і довговічність, граціозність і легкість, гармонійність і пишність, розмаїття мальовничих композицій – всі ці риси споруд найкраще відповідали естетичним смакам козацької старшини. Цегла, як будівельний матеріал, давала прекрасні і порівняно не дорогі можливості виразити їх. Приваблювала козацтво в бароковому стилі також динамічність, експресивність, внутрішня напруга, що були покликані вразити, пробудити уяву людини. Камінь для цього підходив як не жоден інший матеріал. Що стосується зодчих, то їх вражали і вабили декоративні можливості стилю бароко, тому вони прагнули сповна реалізувати органічну єдність споруди з довкіллям. А це вже залежало не стільки від матеріалу, скільки від майстерності архітекторів і будівельників, що й було доведено ними в їх творіннях.

Провідним типом споруд Гетьманщини стає так званий козацький собор – п’ятикупольний, з чотирма однаковими фасадами – це Миколаївський собор у Ніжині, Георгіївський – у Видубицькому монастирі, собор Троїцького монастиря – у Чернігові, Хрестовоздвиженський монастир – у Полтаві, Миколаївська церква Святогірського монастиря (Донецька обл.), яка побудована на живописній крейдяній кручі і є зразком повного злиття з природою, та ін.

Щоб краще зрозуміти особливості козацького собору, необхідно порівняти його з давньоруським тридільним і прямокутним у плані собором, бо вони є найпопулярнішими типами сакральних споруд в Україні.

Таке порівняння засвідчує, що це не просто два типи споруд, це два типи художнього мислення: давньоруський храм – будова цілком раціональна: має передній бік (фасад) і затилля (апсиди), його простір обмежений початком і кінцем, складається з частин, що виконують конкретне функціональне призначення (місце для хрещення, для віруючих, для духовенства). Він також поділяється на головне («народне») і додаткові приміщення (нефи); козацький же собор – споруда у своїй основі ірраціональна, барокова. Цей тип собору однаковий з усіх чотирьох боків, повернутий своїм «обличчям» до всіх присутніх на соборній площі, тобто має чотири фасади. У цьому полягає його демократичність, яка одночасно не заважає йому бути й виразником барокового світогляду. Кожен, хто спробує, наприклад, обійти Миколаївський собор у Ніжині чи Георгіївський у Видубицькому монастирі, буде постійно відчувати, що весь час обертається навколо осі. Таке враження, на думку мистецтвознавців, породжується ідеєю нерозривної єдності скінченого і безмежного та безкрайньої складності всього сущого, матеріалізованої в архітектурі козацького собору.

Своєрідність козацького собору виявляє себе і при порівнянні його з ренесансною архітектурою.

Нові умови життя українського суспільства на чолі із заможною козацькою старшиною породили інші потреби, поставили нові вимоги до мистецтва, – так само як це було свого часу в Західній Європі. Спокійні, симетричні, логічно виважені форми Ренесансу, що спиралися на античні традиції, вже не відповідали смаку козацької старшини. Для розкішного, гучного життя доби бароко потрібні були більш пишні, багаті, показові форми архітектури, просякнуті пафосом, надприродністю, спіритуалізмом. Колишній красі відтепер протиставлялася сила, спокою – рух, гармонії – боротьба. На зміну ренесансній графіці прийшла живописність, пластика, що створює неспокійну гру світла і тіні, перетворилася на основний засіб художньої виразності, панівними стали криволінійні обриси, статичність ренесансних композицій змінилася бурхливою динамікою форм: розкривалися фронтони і карнизи, групувалися колони і пілястри[262], фасади та інтер’єри насичувалися скульптурами, в інтер’єрах широко використовувалася позолота, ліпнина, різьблення, мальовничі плафони. Тому в архітектурі постають розкішні декоративні фронтони, портали[263], брами[264], що чергуються з важкими пілястрами, складними, вигнутими і покрученими завитками – так званими волютами – та буйною орнаментикою.

Зазначені риси стали характерними для багатьох шедеврів барокової архітектури. Вони чітко виявляються в обрисах Спасо-Преображенської церкви у Сорочинцях, Катерининської церкви у Чернігові, Всехсвятської церкви на Економічних воротах у Києво-Печерській лаврі, Покровського собору у Харкові, Миколаївської церкви Святогірського монастиря на Донеччині. Загадковість і таємничість, піднесеність і схвильованість, фольклорна життєрадісність і мистецька самозаглибленість поставили ці споруди в ряд неперевершених.

Національні риси козацького бароко виявилися не лише у типах споруд, але й у віртуозному опануванні східноукраїнськими та наддніпрянськими майстрами прийомів цегляної кладки, соковитому декорі, вмінні архітекторів обирати вдале місце для зведення культової чи світської споруди.

По - іншому склалася ситуація в архітектурі на західних землях України. Тут були інші замовники культових споруд, а тому виявилися й інші архітектори – переважно іноземці.

Посилення католицької експансії в Галичині, на Волині і Поділлі зумовило спорудження великої кількості католицьких монастирів і костьолів у цих регіонах України. Проте стиль бароко був властивий і їм. Це чітко виявляється, наприклад, в архітектурі єзуїтського костьолу Петра і Павла та костьолу Кармелітів – у Львові. Риси бароко були притаманні й іншим типам будівель у цих регіонах – палацовим, замковим та спеціального призначення (наприклад, приміщення королівського арсеналу у Львові).

Стиль бароко продовжував розвиватися на західноукраїнських землях і на початку XVIII ст., коли українське духовенство остаточно визначилося з визнанням Берестейської унії і католицька церква стала міцно тримати в своїх руках всі важелі управління духовним життям суспільства цих регіонів. У ту пору, наприклад, у Львові мешкало всього 25 тисяч городян і при цьому діяло 40 костьолів та католицьких монастирів. Суто українська, національна своєрідність стилю бароко у цих спорудах була виражена не так помітно, як в архітектурі Придніпров’я та Слобожанщини. Минулися часи, коли у культових спорудах знаменитого Львівського братства чітко виражались національні риси будівництва, хоча дослідники зазначають близькість до традицій української архітектури окремих елементів у композиціях кафедрального собору святого Юра та ще деяких культових споруд Галичини. З другої половини ХVІІ ст. на Правобережжі й у західних землях, що перебували під владою Польщі, занепадає кам’яне будівництво і більш популярною стає дерев’яна архітектура.

Слід констатувати, що достоїнства бароко як архітектурногостилю особливо яскраво виявилися в ансамблях Придніпров’я та східних областей України. Саме тут вони гучно й потужно заявили про себе завдяки вмілому поєднанню масштабом і ритмом пластичних чергувань архітектурних споруд та ландшафтних можливостей.

У ХVІІ ст. були відновлені чи перебудовані на кошти козацької старшини древні святині – київський Софійський собор, Успенський собор Печерської лаври, Михайлівський Золотоверхий собор, Кирилівська церква у Києві, Спаський собор і собор Єлецького монастиря в Чернігові. Найціннішою групою пам’яток слобідського козацького будівництва цього періоду є низка мурованих соборів, форма й конструкція яких запозичені з дерев’яної архітектури: Преображенський собор в Ізюмі (1685), Покровський собор у Харкові (1686), Покровська і Воскресенська церкви в Полтаві – всі вони «вбралися» у бароковий «одяг».

Деякі з названих храмів постали із небуття у повному сенсі цього слова, інші значно змінили свій облік. Було добудовано верхи споруд, з’явилися архітектурні доповнення, більш складної форми набули куполи, фасади прикрашалися декором, оштукатурювалися і опоряджувалися ліпниною. Поступово відходили у минуле прийоми цегляної пластики. Стіни споруд охайно білилися, завдяки чому будівлі органічно вписувалися у навколишній пейзаж українських населених пунктів, у яких домінували хати – мазанки, і в природний ландшафт. Характерної форми бані та інші елементи мідного покриття фарбувалися переважно в зелений або синій колір, хоча інколи, особливо у Києві, вкривалися позолотою. Так створювалися цілісні у своєму художньому наповненні ансамблі Києва, Чернігова, Переяслава, Полтави, Харкова, а також Межигірський, Червоносільський, Густинський та інші монастирі.

Значні стильові зміни в українських архітектурних ансамблях забудови XVIII ст. пов’язані з іменами плеяди знаменитих зодчих, серед яких чільне місце посідає російський архітектор Іоганн Шедель [265](1680 – 1752). Він приїхав до України на запрошення керівництва Києво-Печерської лаври для будівництва у Лаврі великої дзвіниці – унікального архітектурного проекту свого часу, яка була найвищою спорудою Російській імперії – 96,5 м. Дзвіниця – вперше в українській архітектурі – побудована за принципами ордерної архітектури.

Крім споруд у Лаврі, І. Шедель створив багато інших чудових проектів. Він реалізував замовлення відомого мецената, київського митрополита Рафаїла Заборовського, розробивши проект знаменитої Брами (західних воріт Софійського монастиря), названої на честь цього митрополита. Брама є однією з найкращих пам’яток українського бароко XVIII ст. І. Шедель також звів Софійську дзвіницю, яка стала, подібно до Лаврської, провідною домінантою міського пейзажу, та добудував другий поверх споруди Києво-Могилянської академії. У стилі українського бароко другої половини XVII – початку XVIII ст. ним зведено ще дві будівлі, які прикрасили архітектуру столиці України, – митрополичий будинок і трапезну Софійського монастиря.

У 1747 р. (за деякими джерелами у 1748 р.) в Києві розпочалося будівництво Андріївської церкви (церква названа на честь апостола Андрія Первозваного) – архітектурного шедевра світового значення. Для зведення храму було вибрано пагорб, що височиться над Подолом. Згідно з задумом, споруда повинна композиційно завершувати перспективу Хрещатика і бути видною з усіх боків. Проект церкви взявся підготувати знаменитий російський архітектор Бартоломео Растреллі [266] (1700 – 1771).

Андріївська церква – один із ранніх творів цього великого митця, однак це не завадило стати йому знаменитим творінням, в якому архітектор вперше звернувся до українських композиційних особливостей. Майстер довго й детально вивчав особливості стародавніх київських храмів з їх унікальними фресками, мозаїками і декором. Остаточний проект храму був готовий у 1747 р.

Будував церкву відомий архітектор І. Мічурин, який на той час обіймав посаду головного архітектора Києва. Стрункий силует хрестової за планом споруди з високим куполом, що стрімко злітає вгору та завершується бароковою главкою і чотирма тонкими вежами, з усіх боків «прочитується» на фоні придніпровських пагорбів. Улюблені кольори Б. Растреллі – блакитний, білий і золотий роблять церкву легкою і чепурною та дивовижно гармонують з київським небом. Фахівці справедливо вважають Андріївську церкву мало не найкращою церковною спорудою у творчому доробку майстра. За своєю художньою виразністю, сміливістю й оригінальністю задуму Андріївська церква вважається одним із шедеврів вітчизняного зодчества ХVІІІ ст. Храм чудово сприймається на тлі київських придніпровських пагорбів. Довершеність ліній, чіткі пропорції, дивовижна гармонія форм з навколишнім ландшафтом принесли цій пам’ятці всесвітню славу.

У ці ж часи в Києві за проектом Б. Растреллі споруджується також Імператорський (Маріїнський, як він став називатися пізніше) палац (1752 – 1755). У первісному вигляді він не зберігся, згорів і потім (у ХІХ ст.) був відбудований у стилі архітектури Б. Растреллі. Сьогодні – це Президентський палац, де проходять урочисті державні події – нагородження, прийоми, вручення вірчих грамот послами іноземних держав, саміти і зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні.

Справжнім шедевром барокової архітектури України є дзвіниця Дальніх печер (1754 – 1761) Києво-Печерської лаври, побудована талановитим українським народним зодчим Степаном (Стефаном) Ковніром (1695 – 1786). Зодчий протягом 60 років керував будівельними роботами в Лаврі та її володіннях. Це був архітектор «від бога». Він народився на Київщині, був кріпаком Києво-Печерської лаври, потім став вільним, працював і самостійно, і сумісно з відомими архітекторами П. Неєловим, І. Шеделєм та І. Григоровичем-Барським. Крім дзвіниці Дальніх печер, ним зведено у стилі бароко Ковнірський корпус (1744 – 1745), дзвіницю на Ближніх печерах (1759 – 1763), Кловський палац (1752 – 1756, проект І. Шеделя і П. Неєлова), дзвіницю Братського монастиря на Подолі (1756-1759), Троїцьку церкву в Китаєві (1763-1767), поблизу Києва тощо.

Видатним вітчизняним архітектором був також Іван Григорович-Барський (1713 – 1785), рідний брат відомого мандрівника Василя Григоровича-Барського. Мистецтву архітектури І. Григорович-Барський навчався в Києво-Могилянській академії, побудував у Києві, на Подолі, водоканал з павільйоном – фонтаном «Самсон» (1748-1749), надвратну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1748 – 1760), бурсу Київської академії (1778), собор Різдва Богородиці (1752 – 1763) і будинок полкової канцелярії (1756 – 1765) в Козельці (на Чернігівщині, обидва – разом з архітектором О. Квасовим), а також Набережно - Микільську церкву на Подолі (1772 – 1775). З його багатьох споруд найцікавіша – як продовження традицій української національної архітектури – Покровська церква (1766 – 1772) на Подолі: три главки, що підкреслюють її основну композицію, «ганки», які прилягають до основних бокових фасадів, витончено промальований декор, що не порушує ілюзію площинності стін – традиційний для української архітектури прийом.

Неординарну композицію створив зодчий і в дзвіниці Кирилівської церкви Києва. Ця споруда, як й іншітвори митця, вражає вишуканістю барокового оздоблення та м’якістю трактування художніх ідей, що так властиві українському мистецтву.

У наступних творіннях І. Григоровича-Барського (Набережно-Микільська церква на Подолі, ротонда фонтана «Самсон») поруч з бароковими рисами вже з’являються й класицистичні ознаки.

Подальший розвиток вітчизняної архітектури (як і всієї української культури) характеризується поступовою, але усталеною відмовою від колишньої перенасиченості прикрасами та переходом до простоти й раціональності. Почуття поступається місцем розуму, розсудливості, що вже є прикметою нового художнього стилю – класицизму.

Архітектура з виразними елементами класицизму як реакція на сталу напруженість бароко та грайливий характер рококо виникає вже у середині ХVІІІ ст. Для класицизму були характерні суворість і чіткість архітектурних форм, відмова від пишного оздоблення, світлі барви (здебільшого, жовтий колір стін, білі колони). У таких спокійних, раціональних і дещо сухих формах зведено палац у Вишнівці на Волині (1730 – 1740), прибудову (1753) кафедральної Успенської церкви у Володимирі-Волинському та низку невеликих споруд і брам у багатьох містах Західної України. Яскравими зразками класицизму в архітектурі Гетьманщини були палац П. Рум’янцева-Задунайського (70-і роки ХVІІІ ст.) в с. Качанівка Чернігівської обл. і величаві палати (кінець ХVІІІ ст.) колишнього гетьмана України К. Розумовського в Почепі, Яготині, Глухові та відбудованому Батурині. У батуринському палаці, збудованому за проектом англійця Ч. Камерона (1799 – 1803), вже помітний вплив стилю ампір (стиль в архітектурі, що виник на початку ХІХ ст. у Франції і спирався на копіювання античних зразків).

 

Здобутки природничих наук

 

Не стояла осторонь від розвитку провідних сфер суспільного життя і наука часів козаччини та Гетьманщини. На жаль, її тогочасний стан поки що мало досліджений. Тому й дотепер існують застарілі стереотипи про значне відставання розвитку української науки, особливо природознавства та прикладних наук, від рівня досліджень у розвинутих європейських державах. Щоб позбутися таких помилкових уявлень необхідне ґрунтовне і об’єктивне опрацювання всієї (а не тільки гуманітарної) творчої спадщини професорів Києво-Могилянської академії та інших українських колегіумів. Так, аналізуючи наукові проблеми з гірництва, майже всі автори не тільки радянських, але й українських підручників і монографій справедливо посилаються на праці основоположника російської науки М. Ломоносова, але залишають «за кадром» більш ранній і не менш вагомий доробок у цій галузі видатних українських вчених, скажімо І. Гізеля і Ф. Прокоповича, які вже тоді читали в Києво-Могилянській академії курси лекцій «Про будову Землі», «Про досконалі змішані неживі тіла – метали та камені», «Про корисні копалини» тощо.

Визнаний авторитет з питань природничих наук, яким вважався Ф. Прокопович, висловив у ту далеку епоху геніальну догадку про єдність часу, простору і матерії, що лежить в основі сучасної теорії відносності, і таким чином вказав на обмеженість вихідних постулатів знаменитого англійського фізика, механіка, астронома і математика – творця класичної механіки – І. Ньютона. Вже одного цього факту достатньо, щоб судити не лише про глибину осмислення українським вченим природничих проблем, але й про його здатність робити з них далекосяжні філософські висновки.

Будучи ректором Києво-Могилянської академії і розуміючи актуальність залучення до наукових досліджень досягнень вищої математики, Ф. Прокопович започатковує викладання в академії вищої математики. При цьому ним посилюються вимоги до теоретичного і методичного рівня викладання ординарної математики (курси арифметики, алгебри, геометрії, механіки, оптики, фізики, гідравліки, гідростатики, архітектури тощо) та забезпечення її вивчення добротною навчальною літературою. Вчений особисто підготував курс з арифметики і геометрії для студентів академії та підручник «Скорочення змішаної математики». Він любив повторювати, що «народи, які засвоїли геометрію, набагато перевищують інші народи в усіх науках і мистецтвах».

Дослідження з проблем математики проводилися і в Галичині. Тут математика викладалася на філософському факультеті Львівського університету від самого початку його заснування у 1661 р., а окрема кафедра математики була відкрита в 1744 р.

Значними результатами позначилися наукові пошуки українських вчених у галузі астрономії і географії. Іоаникій Галятовський, наприклад, приділив велику увагу вивченню причинно-наслідкових зв’язків сонячного і місячного затемнення, досліджував походження таких природних явищ, як дощ, вітер і блискавка. Зробив свій внесок у розвиток природознавства і Єпифаній Славинецький (поч. ХVІІ ст. – 1675), видатний український поет, перекладач, філолог, богослов, вчений, послідовник чеського мислителя і педагога Яна Коменського.

В історії української культури Є. Славинецький більше відомий як богослов, філолог і перекладач. Проте його здобутки в галузі природознавства заслуговують також ретельного вивчення.

Очевидно, Є. Славинецький закінчив Київську братську школу, потім довершив свою освіту за кордоном (можливо, у Краківському університеті). У 1642 – 1649 рр. викладав грецьку і латинську мови у Києво-Могилянській академії. З офіційних документів достовірно відомо, що в 1649 р. він разом із тридцятьма українськими вченими прибув до Москви на запрошення російського царя Олексія Михайловича для організації викладацької та перекладацької діяльності. Поряд зі своїми основними обов’язками дослідник займався науковою і просвітницькою роботою, писав проповіді та повчання. Його найбільш відомими науковими працями є: «Короткий латино-слов’янський словник», «Лексикон філологічний», «Лексикон греко - слов’яно - латинський», «Лексикон латинський» тощо. Всього 150 оригінальних та перекладних праць.

Серед перекладних природничих творів Є. Славинецького особливу наукову цінність мають «Космографія» (Великий атлас) нідерландського дослідника та картографа Віллема Блау [267] (Блеу; 1571 – 1638), що присвячена проблемам астрономії і географії, та праця «Про будову людського тіла» (1543) бельгійського анатома й хірурга Андреаса Везалія [268](1514 – 1564), в якій викладені нові погляди на актуальні питання медицини. Своїми перекладами Є. Славинецький сприяв утвердженню в українських та російських вчених наукового світогляду, розвиткові освіти та формуванню наукової термінології. Так, у перекладі «Космографії», особливо, у вступі до нього під назвою «Зерцало всея вселенныя», написаному Є. Славинецьким, просвітник наводить відомості про будову Всесвіту. Крім переказу геоцентричної системи Птоломея, що міститься в книзі В. Блау, Є. Славинецький вперше в царській Росії оприлюднює суть геліоцентричної системи М. Коперника, із змістом якої він, імовірно, познайомився під час навчання у Краківському університеті. Тому «Зерцало…» Є. Славинецького стало новим словом у вітчизняному природознавстві і відразу викликало інтерес у наукових колах як Росії, так і України. Показовим у цьому плані є той факт, що весь переклад «Космографії» так і залишився в єдиному списку, а «Зерцало…» охоче переписувалося (окремо) вченими-природознавцями і дійшло до наших часів у декількох списках.

Наукова цінність перекладу головного твору А. Везалія «Про будову людського тіла» полягає в ознайомленні Є. Славинецьким медичної спільноти з новітніми досягненнями знаменитого європейського вченого, зокрема, з його описом органів тіла людини, що ґрунтувався на докладному анатомуванні померлих людей, з методикою секції тіла небіжчика та анатомічним атласом. Все це позитивно відбилося на подальшому розвитку вітчизняної медицини: з’явилися передові наукові школи, сформувалися видатні вчені і медики-практики, почали використовуватися новітні підходи і засоби лікування різних захворювань. Особливе місце серед видатних діячів української медицини в той час посідали: Д. Самойлович, Є. Мухін, Н. Максимович-Амбодик, О. і П. Шумлянські, С. Андрієвський, М. Тереховський та ін.

Пам'ять людства назавжди зберегла трагічні відомості про страшні епідемії чуми, холери, віспи та інших тяжких інфекційних хвороб, що вирували в тодішній Європі, забрали життя і знівечили долі мільйонів людей. І якщо це лихо залишилося в далекому минулому, то сталося це, зокрема, завдяки величезному внеску, який зробили для його подолання діячі епідеміологічної науки. Почесне місце серед них належить засновнику епідеміології в Російській імперії, фундатору першого в Україні наукового медичного товариства, визнаному в усьому світі українському лікареві та вченому, мужній людині Данилові Самойловичу (Сушковському; 1744 – 1805). Одним із свідчень високого міжнародного авторитету українського медика є висловлювання про нього відомого французького філософа й лікаря П’єра Кабаніса, котрий характеризував Д. Самойловича як «видатного благодійника людства».

Д. Самойлович першим у світі встановив шляхи, якими передається чума. Вчений відкинув поширену думку, що ця хвороба розноситься повітрям, і довів контагіозний характер її розповсюдження. Він обґрунтував і підтвердив практичними результатами, що зараження чумою відбувається при безпосередньому контакті з хворими та їх речами. У зв’язку з цим епідеміолог запропонував новаторську систему протичумних заходів і успішно застосував їх – це щеплення ослабленою вакциною, дезінфекція речей хворих на чуму, використання медичним персоналом захисних халатів, змочених оцтом, та взуття, змазаного дьогтем, обтирання тіла хворого льодом, використання тютюнових порошків і т. д. Д. Самойлович сам прищепив собі заражений матеріал, взятий від людини, яка одужувала після захворювання чумою. На думку фахівців, саме це допомогло йому вижити під час декількох епідемій чуми (в Москві, Херсоні, Кременчуці, Одесі, Криму), у ліквідації яких лікареві довелося брати участь.

Вчений одним з перших в Європі став широко практикувати розтин померлих від чуми, здійснив першу в Росії (а, можливо, і в Європі) спробу виявити збудника цієї хвороби, існування якого він передбачив. Для цього епідеміолог запропонував мікроскоп і активно використовував його.

Наприкінці ХVІІІ ст. Д. Самойлович почав готуватися до науково-викладацької діяльності, виношував плани щодо створення медико-хірургічної школи, разом з іншими відомими вченими опрацьовував програми навчальних дисциплін та методичне забезпечення їх викладання. Однак цей задум не вдалося реалізувати. Розпочалася нова російсько-турецька війна, постала проблема реорганізації карантинної служби на Півдні України та створення окремої медико-хірургічної служби у військах. Напружена праця та перенесені хвороби підірвали здоров’я видатного вченого. У 1805 р. Д. Самойлович помер.

Палітра природничих досліджень була досить широкою і в діяльності Єфрема Мухіна (1766 – 1850) – українського вченого-медика, знаменитого хірурга, анатома, фізіолога та гігієніста, який заклав основи гігієни і токсикології, плідно займався проблемами епідеміології. Він став одним із фундаторів анатомо-фізіологічного напряму у вітчизняній медицині та вчення про визначальну роль головного мозку в функціонуванні організму, першим виклав основні засади рефлекторної теорії, зробив вагомий внесок у розвиток вчення про суттєвий вплив нервової системи на виникнення захворювань (теорія нервізму). У 1800 р. Є. Мухін з ахистив докторську дисертацію «Про стимули, що діють на живе людське тіло», де виклав нове і складне на той час питання про залежність людського організму від зовнішніх і внутрішніх збудників. Завдяки цій науковій праці уродженець українського містечка Чугуєва став знаним серед вчених-медиків того часу. Його дисертацію схвально сприйняли в Європі. Провідні європейські університети прагнули обрати Є. Мухіна членом своїх наукових товариств.

Проте головну увагу Є. Мухін приділяв пропаганді анатомії. Йому належить крилатий вислів: «Лікар, який не є анатомом, не тільки не корисний, але й шкідливий». Вчений постійно підкреслював, що лікар не може належним чином виконувати свої обов’язки, якщо він не знає анатомії. На думку Є. Мухіна, анатомія – це компас, що вказує лікареві прямий шлях до свого самовдосконалення, кермо, яке спрямовує його дії, а також істинна і тверда основа всієї лікарської справи.

Як засновник вітчизняної травматології, Є. Мухін започаткував симбіоз травматології та хірургії. Документи засвідчують, що в Москві та інших містах, де працював знаменитий хірург, завжди існували величезні черги, щоб потрапити до нього на операцію. Він розробив свою методику ампутацій, винайшов оригінальну шину-підщелепник, впровадив низку лікувальних та гігієнічних заходів, почав використовувати у медичній практиці сполуки хлору, організував перші пункти швидкої допомоги, створив при Московському університеті зразкову аптеку і став її керівником, заснував анатомічні музеї при Московській медико-хірургічній академії та університеті. Вчений був одним з ініціаторів запровадження щеплень проти віспи, організував вакцинацію у Москві (1801), як епідеміолог брав участь у ліквідації холери в першій столиці Росії (1830).

Є. Мухін є автором першого оригінального посібника з хірургії та фундаментального твору з анатомії. Йому належить більше 50-ти ґрунтовних праць з різних галузей медицини.

Велике наукове значення, навіть для сьогодення, мають природничі дослідження географічних можливостей Криму і Півдня України, що були проведені на зламі XVIII – ХIX століть відомими українськими і російськими натуралістами та мандрівниками. Серед них особливе місце посідають праці П. Палласа і В. Зуєва. Так, Петро Паллас (1741 – 1811) – російський вчений, академік Петербурзької АН у 1793 – 1794 рр. очолив експедицію на Південь України, зосередивши увагу на вивченні природи Криму. Там він досліджував Південну гряду Кримських гір, а восени 1794 р. повернувся до Петербурга, де передав імператриці Катерині ІІ «Короткий фізичний і топографічний опис Таврійської області». Академія наук високо оцінила результати досліджень вченого. Йому було виділено будинок у Сімферополі і подаровано 10 тисяч карбованців на відкриття в Криму училищ з садівництва та виноробства. На ці кошти П. Паллас розпочав нові дослідження природи Криму та пропаганду необхідності його сільськогосподарського освоєння. Вчений продовжив вивчати Кримські гори, посадив виноградники і сади в Судакській і Козькій долинах, написав декілька фундаментальних наукових праць з агротехніки південних культур. У 1799 – 1801 рр. П. Паллас опублікував у Лейпцигу двотомний опис своїх результатів дослідження Криму.

Паралельно і так же плідно працював у дослідженні природи України ще один відомий російський натураліст і мандрівник Василь Зуєв (1754 – 1794) – академік Петербурзької АН. У 1781 – 1782 рр. вчений здійснив самостійну подорож до України в район річок Південний Буг і Дністер. Результати досліджень отримали високу оцінку наукової спільноти і були опубліковані в книзі «Подорожні записки… від Санкт-Петербурга до Херсона в 1781 і 1782 роках». В. Зуєв також очолював експедицію до Криму з метою вивчення природи півострова. Як наслідок, з’явився опис ґрунтів та геологічних особливостей Криму. В. Зуєв став автором першої наукової (географічної) праці про Крим.

Отже, становлення наукового життя в епоху козаччини й Гетьманщини забезпечило творення та збереження тих матеріальних і духовних цінностей, з яких черпали натхнення і сучасники, і нові покоління діячів національного відродження. Започаткування наукових досліджень сприяло розвиткові культури, піднесення культури спричиняло благотворний вплив на позитивні зрушення у науці. Цей діалектичний процес є загальною закономірністю розвитку будь-якого суспільства.